Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського
Розділ IV ВАЖКИМИ ДОРОГАМИ АНГОЛИ
Малий Джек прокинувся і обійняв матір рученятами за шию. Його очі були ясні. Пропасниця не поверталася.
- Тобі краще, мій любий? - спитала місіс У.елдон, пригортаючи сина до серця.
- Так, мамо,- відповів Джек.- Але я хочу пити. [181]Мати дала хлопчикові свіжої води, і він з насолодою випив кілька ковтків.
- А де мій друг Дік? - спитав він.
- Я тут, Джеку,- озвався Дік Сенд і взяв хлопчика за руку.
- А мій друг Геркулес?
- Тут Геркулес, містере Джек,- велет усміхнувся до малого.
- А конячка? - допитувався далі Джек.
- Конячка? Втекла, містере Джек,- сказав Геркулес.- Тепер я буду твоєю конячкою і ти будеш на мені їздити. Хіба я тебе погано катав?
- Та ні,- відповів хлопчик.- Тільки як я правитиму, коли в тебе немає вуздечки?
- То байдуже! Ти мене загнуздай,- сказав Геркулес, широко розтуляючи рота,- і смикай скільки хочеш.
- Ні, я тягтиму легенько.
- Чого там - добре тягни! В мене рот міцний.
- А де ж ферма містера Гарріса?
- Незабаром ми до неї дістанемось, Джеку,- відповіла місіс Уелдон.- Уже скоро...
- Чи не час нам рушати в дорогу? - перебив ц Дік Сенд, щоб урвати цю розмову.
- Так, Діку, час!
Всі швидко зібралися й рушили, дотримуючись установленого порядку. Щоб не віддалятися від потічка, доводилось пробиратися крізь хащі. Колись тут були стежки, але тепер вони майже зникли - позаростали цупкою травою й ліанами. Цілу милю мандрівники мусили прорубувати зарості - це забрало аж три години. Негри безперестанку махали сокирами. Геркулес, передавши малого Джека Нен, теж узявся до діла, та ще й як узявся! Він завзято орудував сокирою, залишаючи за собою просіку, ніби випалену вогнем.
На щастя, ця стомлива робота незабаром скінчилася. Подолавши милю, мандрівники побачили перед собою широку дорогу, яка навкоси підходила до потічка й далі йшла понад берегом. Цю дорогу проторували слони. Видно, сотні слонів часто ходили сюдою на водопій. Ноги цих гігантських товстошкірих позалишали в вологій землі чималі ями.
Однак невдовзі з'ясувалося, що тут ходили не тільки слони. Люди теж не раз простували цією дорогою, але не з доброї волі, а під ударами нагаїв, як худоба, [182] що її женуть до різниці. Подекуди на землі лежали кістки й цілі людські скелети, обгризеш хижими звірами. Деякі скелети були закуті в ланцюги.
У Центральній Африці в ще немало доріг, усіяних людськими кістками. Сотні миль проходять каравани невільників, і тисячі нещасних рабів падають мертвими під нагаями наглядачів, від голоду, нелюдської втоми та хвороб. А скільки рабів убивають наглядачі, коли став обмаль харчів! Коли рабів немає чим годувати, їх розстрілюють із рушниць, рубають шаблями, ріжуть ножами... Такі криваві побоїща - тут не дивина!
Отже, цією дорогою ходили невільничі каравани. Вже цілу милю мало не на кожному кроці Дік Сенд і його супутники натрапляли на людські кістки. Мандрівники полохали великих дрімлюг; птахи важко злітали в повітря й ширяли в них над головами.
Місіс Уелдон дивилася на все те, але, здавалось, нічого не бачила. Дік Сенд здригався на думку, що вона от-от почне розпитувати його. Він сподівався довести її та всіх своїх супутників до океанського узбережжя, не признавшись, що Гарріс заманув їх у хащі Екваторіальної Африки. На щастя, місіс Уелдон ніби не усвідомлювала того, що бачили її очі. Вона знов узяла на руки сина; сонний Джек поглинув усю її увагу. Нен ішла поруч з місіс Уелдон, але вони не питали в юнака того, чого він так боявся.
Старий Том ішов, похнюпившись. Він надто добре знав, чому ця дорога всіяна людськими кістками.
Томові товариші вражено роздивлялися навколо. Хм здавалося, ніби вони йдуть через нескінченний цвинтар, де могили повивертав страшний землетрус. Але й вони ні про що не питали Діка.
Тим часом потічок чимдалі ширшав і глибшав, а вода в ньому текла вже не так бурхливо. Дік Сенд сподівався: невдовзі або сам потічок стане придатним до плавання, або приведе їх до якоїсь річки, що впадав в Атлантичний океан. Тому він не вагаючись збочив з «дороги слонів», коли вона одійшла від потічка.
І знов маленькому загонові довелося пробиратись крізь густі зарості Майже кожен крок треба було прорубувати сокирою. Але цей ліс був не такий високий та густий і зовсім не схожий на той, що прилягав до узбережжя. Над хащами з кущів і трав тільки де-не-де височіли дерева та бамбук. Трави тут росли такі високі, [183] що навіть Геркулес поринав у них з головою. Про те, що тут ідуть люди, можна було здогадатися тільки з того, як погойдувались вершечки довжелезних стеблин.
Десь на третю годину пополудні краєвид різко змінився. Ліс скінчився, й перед мандрівниками розкинулась безмежна рівнина, яку, певно, геть затоплювало водою в час дощів. Болотисту землю вкривав, мов килим, густий мох, над яким похитувались прегарні па-поротники. Зрідка траплялись і круті горби; на їхніх схилах виднівся червоний залізняк.
Дік Сенд дуже вчасно пригадав, що Лівінгстон описував у своїх книгах такі болотисті рівнини. Відважний учений разів кілька провалювався в драговину.
- Будьте обережні, друзі! - сказав Дік Сенд, стаючи на чолі загону.- Мацайте ногою землю, перш ніж ступити!
- Дивно! - вигукнув Том.- Можна подумати, що цю землю недавно намочила злива, тимчасом як дощу не було хтозна-відколи.
- Однак,- зауважив Бет,- скоро буде гроза.
- Тим паче нам треба поквапитись,- мовив Дік Сенд,- щоб перейти болото до грози. Геркулесе, візьміть на руки Днсека! Бете і Остіне, допомагайте місіс Уелдон! А ви, містере Бенедікт... Стривайте, що ви робите, містере Бенедікт?
- Я провалююсь,- просто відповів кузен Бенедікт. І справді, ентомолог пішов під землю так швидко,
ніби шугнув у люк, що зненацька відкрився під його ногами. Бідолаха провалився по пояс. Його відразу витярли на сухе. Він весь був у липкій багнюці, але дуже радів з того, що його дорогоцінна бляшанка з колекцією ціла й неушкоджена. Дік Сенд попросив Актеона, щоб він ішов поруч з підсліпуватим кузеном Бенедіктом і пильнував, щоб той знов не провалився в ковбаню.
Кузен Бенедікт невдало вибрав яму. Коли його ви-тягли, на поверхні багнюки піднялася сила-силенна бульбашок, що поширювали задушливий сморід. Лівінгстон не раз провалювався в отаке болото по груди. Він порівнював цю чорну дірчасту землю, яка при кожному кроці бризкав цівками води, з велетенською губкою. Такі болотисті землі дуже небезпечні для мандрівників. [184]Дік Сенд і його супутники пройшли з півмилі. В одному місці місіс Уелдон загрузла в трясовину по коліна. Тоді Геркулес, Бет і Актеон зв'язали з бамбука ноші й умовили місіс Уелдон сісти на них. Вона взяла на руки малого Джека, і загін рушив далі, намагаючись чимшвидше проминути кляте болото.
Йти було дуже важко. Актеон підтримував кузена. Бенедікта.
Том помагав іти старій Нен, яка без його допомоги давно б уже була загрузла. Троє інших негрів несли коші. Дік Сенд прямував попереду, вибираючи дорогу. Найкраще було йти краєм болота, порослим густою цупкою травою, але й тут нога часто грузла в трясовині.
Врешті близько п'ятої години болото було пройдено. Почався глинястий грунт, однак під ним вгадувалося болотисте підґрунтя. Мабуть, рівнина лежала нижче рівня сусідніх річок, води яких насичували дірчасту землю.
Стояла задушлива спека. Вона була б і геть нестерпна, якби між землею й пекучим сонцем не лежав заслін із темних грозових хмар. На обрії спалахували блискавки і глухо гуркотів грім. Ось-ось уперіщить дощ.
Грози в Африці страшні: дощ як з відра, ураганний вітер, що вивертав найміцніші дерева, безперестанні блискавки. Дік Сенд знав це і дуже стурбувався. Не ночувати ж їм просто неба! До того ж, рівнину неодмінно затопить, а спереду, скільки сягає око,- жодного, бодай маленького, горбика, де б можна знайти пристановище.
Та й де шукати пристановища в цій пустельній і голій низині, в якій немає ні дерева, ні кущика? Навіть під землею не сховаєшся: за два фути від поверхні - знов вода.
Раптом Дік Сенд помітив ген на півночі невисокі горби. Вони ніби утворювали стіну до цієї улоговини. На тлі яснішої смуги неба між обрієм і хмарами вимальовувалось кілька дерев.
Дік Сенд подумав: навіть якщо вони і не знайдуть там пристановища, то їх все одно не дістане вода. Може, тільки там вони й урятуються...
- Вперед, друзі мої, вперед! - весело мовив юнак.- Іще зо три милі, і ми виберемося з цієї небезпечної улоговини. [185]- Мерщій! Уперед! - вигукнув Геркулес.
Цей славний негр ладен був посадити собі на плечі всіх супутників і нести їх аж до горбів.
Слова Діка Сенда й Геркулеса підбадьорили мандрівників, і, незважаючи на втому від тривалого переходу, вони прискорили ходу.
Вдарила гроза, а до горбів залишалося іще зо дві милі. Однак дощ полив не відразу. Спершу - і це було куди небезпечніше - спалахнули велетенські блискавки. Зробилось майже зовсім темно, хоч сонце ще стояло над обрієм. Громаддя хмар поволі спускалося, і здавалось, воно от-от завалиться. Червоні та сині блискавки краяли його тут і там, оповиваючи рівнину безладним плетивом вогнів.
Щомиті в когось із мандрівників могла вдарити блискавка. Адже на цій пустельній рівнині вони притягають до себе електричні розряди.
Джек, розбуджений громом, сховав личко на грудях у Геркулеса. Бідний хлопчик боявся грози, але намагався приховати свій страх од матері, щоб не засмучувати її ще дужче. Геркулес, ідучи сягнистим кроком, заспокоював Джека.
- Не бійся, Джеку,- повторював він.- Хай-но тільки грім наблизиться до нас - я його переломлю навпіл однією рукою! Адже я дужчий від грому!
І малий Джек заспокоювався, знаючи, що велет-си-лач заступиться за нього.
От-от уперіщить дощ. Що буде з місіс Уелдон, Дже-ком та іншими супутниками, коли вони не знайдуть захистку?
Дік Сенд зупинився на мить біля старого Тома.
- Що робити? - спитав він.
- Іти вперед, містере Дік. Нам не можна залишатися на цій рівнині. Дощ перетворить її в непрохідне болото.
- Томе, я не про це. Де б його знайти якийсь захисток?
Раптом Дік замовк. Сліпуча блискавка осяяла рівнину від краю до краю.
- Що воно таке виднів там, за чверть милі від нас? - вигукнув Дік Сенд.
- І я наче щось бачив...- відповів старий Том.
- Якийсь табір, чи що?
- Так, містере Дік... Схоже на табір... Але табір тубільців. [186]Коли знов спалахнула блискавка, вони краще роздивилися цей табір. На рівнині симетричними шерегами стояло десь із сто конічних наметів од дванадцяти до п'ятнадцяти футів заввишки. Але біля наметів не було видно жодної живої душі. Де ж люди? Чи поховались по наметах від грози, чи табір покинутий? Якщо там живуть, то, незважаючи на страшну негоду, треба мерщій забиратися геть. Якщо ж у таборі нікого немає, то мандрівники знайдуть там пристановище. «Зараз я про це дізнаюся!» - мовив подумки Дік Сенд. І, повернувшись до старого Тома, сказав:
- Стійте тут! А я піду до табору і роздивлюся, що та як.
- Дозвольте комусь із нас супроводити вас, містере Дік!
- Ні, Томе. Я піду сам. Я підкрадуся непомітно. Чекайте мене тут!
Маленький загін зупинився. Юнак рушив уперед і відразу зник у непроглядній між спалахами блискавок темряві.
Кілька великих крапель дощу впали на землю.
- Куди це пішов Дік? - спитала місіс Уелдон, підходячи до старого негра.
- Ми побачили попереду якийсь табір, місіс Уелдон,- відповів Том.- Може, то навіть селище. Наш капітан вирішив піти сам на розвідку, перш ніж вести нас туди.
Місіс Уелдон більше ні про що не питала. Хвилини за три Дік Сенд повернувся.
- Ходіть за мною! - крикнув він.
- У таборі нікого немає? - спитав Том.
- Та то не табір. І не селище. То мурашники.
- Мурашники? - радісно вигукнув кузен Бене-дікт.
- Так, містере Бенедікт, але мурашники футів дванадцять заввишки. В них ми й спробуємо сховатись від зливи.
- В такому разі, це мають бути будівлі тропічних термітів. Ці геніальні комахи вміють зводити споруди, що прославили б будь-якого архітектора.
- Терміти то чи ні, містере Бенедікт,- одказав Дік Сенд,- а нам доведеться виселити їх і зайняти їхнє житло.
- Таж вони нас загризуть! Що їм залишається робити? [187]- Вперед! Уперед!
- Стривайте! - раптом вигукнув кузен Бене-дікт.- Я вважав, що такі термітники в лише в Африці.
- Вперед! - сердито крикнув Дік Сенд.
Він боявся, що місіс Уелдон почув слова кузена Бенедікта.
Маленький загін швидко рушив за Діком Сендом.
Тим часом повіяв лютий вітер. Великі краплі дощу залопотіли по землі. Ще трохи, й гроза зовсім розшаленіє.
Незабаром вони дісталися до однієї з конічних споруд. Далі вони мали або якось ужитись із грізними термітами, або ж виселити їх.
В нижній частині термітника, зліпленого з рудуватої глини, зяяла дірка. За кілька хвилин Геркулес роздовбав її так, що міг пролізти в неї.
На превеликий подив кузена Бенедікта, не було видно жодного із сотень тисяч термітів, які б мали жити в термітнику. Може, вони покинули своє житло?
Дік Сенд і його супутники по одному позалазили в термітник. Тієї ж миті вперіщив такий дощ, що здавалося, він погасив блискавки.
Але нашим мандрівникам уже була не страшна гроза. Дякуючи щасливому випадкові, вони дістали захисток набагато кращий і надійніший, ніж намет або хижа тубільця.
Лейтенант Камерон уважав, що такі велетенські споруди, вибудувані такими дрібними комахами, гідні куди більшого подиву, ніж піраміди стародавніх єгиптян.
«Щоб досягти такого мистецтва, людям треба б побудувати щонайменше гору Еверест, одну з найвищих вершин Гімалаїв!» - захоплено писав він.
Книга: Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського
ЗМІСТ
На попередню
|
|
