Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського
Розділ XV КУДИ МОЖЕ ЗАВЕСТИ МАНТІКОРА
Утопаючий і за соломинку хапається. А засудженому до страти найслабша іскорка надії сяє, мов сонце!
Отак було і з місіс Уелдон. Можна собі уявити її горе, коли вона дізналася від самого Алвіша, що доктор Лівінгстон помер у маленькому селі на березі озера Бангвеулу. Вона відчула себе самотньою, як ніколи: із смертю великого мандрівника урвалась остання ниточка, що зв'язувала її з цивілізованим світом. Рятівна соломинка випала з рук, промінчик надії згас перед очима. Тома і його товаришів погнали з Казонде до ' Великих Озер. Про Геркулеса досі нічого не було чути. Місіс Уелдон більше не було від кого чекати допомоги. [265]
Залишалось тільки прийняти пропозицію Негору, поставивши перед ним .певні умови, завдяки яким справа закінчилась би успішно.
14 червня, в призначений день, Негору ввійшов до хатини місіс Уелдон.
Португалець повів розмову по-діловому. Він сказав, що не зменшить ані на цент суму викупу. Проте місіс Уелдон і не мала наміру торгуватися; вона теж повелася по-діловому, відповівши Негору так:
- Ви хочете, щоб ця справа скінчилася щасливо. Я згодна на викуп, якого ви вимагаєте за наше звільнення, але майте на увазі: мій чоловік не повинен приїздити сюди, до Казонде. Адже тут з ним можуть зробити що завгодно, бо він білий. Я ніколи не пристану, на це!
Трохи повагавшися, Негору дав на це згоду. Вони домовилися так: Джеймс Уелдон не вирушить у ризиковану подорож до Казонде. Він висяде в Мосамеді-ші - невеликому порту на південному березі Анголи, куди часто приходять кораблі работорговців. Негору добре знав цей порт. Туди він і привезе містера Уелдо-на. У Мосамедіш Алвішеві агенти доправлять і місіс Уелдон, Джека та кузена Бенедікта. Містер Уелдон оддасть агентам гроші, бранців звільнять, а Негору, який гратиме перед містером Уелдоном роль їхнього вірного друга, нарешті зникне.
Цей пункт угоди був дуже важливий для місіс Уелдон. її чоловікові не доведеться вирушати в небезпечну подорож до Казонде. Адже там його могли б затримати після внесення викупу, та й, повертаючись назад, він міг би наразитися на численні небезпеки.
Відстань у шістсот миль од Казонде до Мосамедіша не лякала місіс Уелдон: якщо подорож відбуватиметься так, як і перехід од Кванзи до Казонде, то вона не стомиться. До того ж, Алвіш, який мав дістати свою частку викупу, зробить усе, щоб бранці прибули на місце здоровими й цілими.
Обговоривши всі ці питання з португальцем, місіс Уелдон написала чоловікові листа. Негору мав видавати себе за її друга, якому вдалося втекти з полону в тубільців. Прочитавши цього листа, Джеймс Уелдон не вагаючись поїде з Негору до Мосамедіша.
Негору взяв листа й наступного дня в супроводі двадцяти негрів вирушив на північ. Чому він вибрав саме цей маршрут? Чи не мав він наміру поплисти [266] одним із кораблів, що заходили до гирла Конго? Або, може, хотів обминути португальські факторії й каторжні тюрми, де колись сидів? Може, й так. Принаймні таке пояснення він дав Алвішеві. Тепер місіс Уелдон залишалося тільки набратися терпцю і чекати, поки Негору з'їздить до Сан-Франціско та повернеться назад. Отже, вона мала прожити в Казонде ще три-чоти-ри місяці. Якби хоч можна було якось урізноманітнити своє життя!
Вона не збиралася залишати Алвішеву факторію. Тут її синові, їй самій та кузенові Бенедікту не загро- жувала ніяка серйозна небезпека. Турботливість Халі-ми полегшувала невигоди їхнього ув'язнення. Та й сам Алвіш, мабуть, не випустив би їх з факторії. Розраховуючи на добрячий бариш, він наказав якнайпильніше наглядати за бранцями. Він мав цю справу за таку важливу, що навіть одклав свою поїздку до Біе й Кассанго, де в нього теж були факторії. Нову експедицію, що її Алвіш вирядив у глиб Африки, очолив Коїмбра. Правду кажучи, Алвіш не дуже жалкував за цим п'яницею.
Негору, від'їжджаючи з Казонде, дав Алвішеві докладні настанови щодо місіс Уелдон. Він порадив не спускати з неї очей. Адже досі невідомо, що сталося з Геркулесом. Якщо тільки цей негр не загинув у хащах, то він, звичайно, намагатиметься вирвати бранців із Алвішевих рук.
Работорговець чудово зрозумів, що треба робити, щоб не втратити бариш у багато тисяч доларів. Він пообіцяв Негору пильнувати місіс Уелдон, як власну касу.
Сірі, одноманітні дні ув'язнення тяглися далі. Життя у факторії нічим не'відрізнялося від життя в місті. Алвіш наслідував усі тутешні звичаї. Жінки у факторії робили ту саму роботу, що й жінки в місті, догоджаючи своїм господарям або чоловікам. Вони вирощували сорго, маніок, боби, земляний горіх, горох, цукрову тростину, цибулю, кунжут та огірки; товкли рис у дерев'яних ступах, вилущуючи зерно; чистили, віяли, а потім мололи маїс та перетирали на борошно маніок; готували крупу, з якої тубільці варять юшку - «мтієл-ле»; збирали врожай сорго - про те, що воно достигло, недавно урочисто повідомили населенню; чавили запашну олію із схожих на оливки плодів «мпафу», вживану тут як парфуми, та їстівну - з арахісу; робили хмільні напої: «малофу» з бананів та «помбе»; пряли бавовну довгими веретенами; шили одежу з лика; доглядали худобу: корів, що даються доїтись, тільки коли поруч стоїть теля або солом'яне опудало теляти; короткорогих горбатих корівок дрібної породи; кіз, що не тільки дають молоко та м'ясо, а й правлять за гроші, як і раби; свиней, овець та свійську птицю. З цього ще неповного переліку видно, що на жіночих плечах лежало геть усе господарство. [267]Чоловіки в цей час курили тютюн і гашиш '(10), зрідка полювали на слонів та буйволів або, найнявшись на службу до работорговців, чинили набіги на мирні села, захоплюючи невільників. Збір урожаю маїсу й полювання на рабів, як і всякий інший збір урожаю та всяке інше полювання, відбувалися в певний час.
Місіс Уелдон часом спинялася біля жінок і дивилась, як вони працюють. Негритянки кривилися, коли бачили її. Вони ненавиділи білих і, хоча й знали, що місіс Уелдон бранка, анітрохи не співчували їй. Одна тільки Халіма приязно ставилась до неї.
Малий Джек майже завжди ходив гуляти з матір'ю, йому, звичайно, кортіло вийти за огорожу. Проте і тут, у саду, було на що подивитись. На величезному баобабі виднілися гнізда поважних марабу '", змощені з сухих гілочок, і гнізда амарантових ткачів - маленьких пташок з пурпурово-червоними грудочками та рудувато-бурими спинками. Ці пташки славились своєю майстерністю звивати гнізда. В траві нишпорили пташки-«вдовички», дзьобаючи зернята й комашню. Приємно виспівували голосисті «калао,»; пронизливо скрикували ясно-сірі з червоними хвостами папуги, що їх у Манемі називають «роус». Комахоїдні «друго», схожі на коноплянок, тільки з товстими червоними дзьобами, перепурхували з гілки на гілку. Скрізь пурхали метелики, а надто біля струмків, що текли на території факторії. Але метелики - то вже царина кузена Вене-дікта; Джек незабаром до них збайдужів. Хлопчик дуже жалкував, що він іще малий і не може виглянути поверх огорожі. На жаль, тут не було його друга Діка Сенда. Як вони лазили вдвох по щоглах «Пілігрима»!
"° Гашиш - отруйний наркотик, який видобувають з індійських конопель. Згубно діє на центральну нервову систему.
(111) Марабу - великий птах із родини лелекових. Мав голу голову та шию і великий міцний дзьоб. Поширений у Африці. [268]Коли б Дік був тут, Джек виліз би з ним аж на верхівку найвищого, понад сто футів, баобаба! Як весело проводили б вони час!
А кузен Бенедікт почував себе чудово завжди й скрізь, якщо, звісно, довкола нього не бракувало комах. Йому пощастило знайти малесеньку бджілку, яка будує свої стільники в червоточинах, а також осу-сфекса, що кладе яєчка в чужі чарунки, як ото зозуля підкидає свої яйця в чужі гнізда. Ентомолог вивчав знайдених комах, як міг, без лупи й без окулярів.
Літали тут москіти, особливо біля струмків. Якось вони так покусали ентомолога, що його ледве можна було впізнати. Коли місіс Уелдон стала дорікати кузенові Бенедікту, що він дозволив оддати себе на з'їжу цим злим комахам, учений, розчісуючи укуси до крові, відповів:
- Такий у них інстинкт, кузино Уелдон, такий інстинкт! Не слід на них за це сердитися.
І от одного чудового дня - це було 11 червня - кузен Бенедікт мало не став найщасливішим ентомологом у світі. Про цей випадок, що мав зовсім несподівані наслідки, варто розповісти докладніше.
Було близько одинадцятої години р'анку. Сонце пекло немилосердно, і жителі факторії поховалися в свої хатини. На вулицю не виходив ніхто.
Місіс Уелдон куняла біля маленького Джека, який міцно спав.
Навіть кузена Бенедікта розморила спека, і він не пішов на свою щоденну екскурсію. Однак зробив це з тяжким серцем - адже надворі в проміннях палючого полуденного сонця бриніли міріади комах.
Отож кузен Бенедікт побрів у хатину і приліг у кутку, щоб скоротати цю вимушену сієсту .
Він уже задрімав, коли раптом почув різке дзижчання - нестерпно дратівливий звук, характерний для деяких комах.
Є комахи, які змахують своїми крильцями п'ятна-дцять-шістнадцять тисяч раз на секунду; тоді й виникає отаке дзижчання.
- Шестинога! Комаха! - вигукнув кузен Бенедікт. Сну як не було. Ентомолог зірвався на рівні ноги.
(112) Сієста - післяобідній відпочинок в Італії, Іспанії та країнах Латинської Америки. [269]Безперечно, в хатині дзижчала якась велика комаха. Кузен Бенедікт був дуже короткозорий, зате слух мав надзвичайно тонкий; він міг визначити комаху з того, як вона дзижчить. Але такого дзижчання він ще ніколи не чув.
Повертаючи голову на звук, учений витріщав очі, намагаючись вгледіти комаху своїми короткозорими очима.
Інстинкт ентомолога підказував кузенові Бенедікту, що комаха, яка таким щасливим випадком залетіла до його хатини,- не перша-ліпша, а визначна.
Кузен Бенедікт застиг, дослухаючись. Сонячні промені освітлювали хатину тільки біля дверей. Нарешті він помітив чорну цятку, яка кружляла в повітрі. Однак комаха не підлітала ближче, і він ніяк не міг її роздивитися. Ентомолог затамував подих. Коли б навіть комаха його вкусила, він би й тоді не поворухнувся, щоб не сполохати її.
Кінець кінцем комаха, покружлявши біля вченого, сіла йому просто на голову. Кузен Бенедікт щасливо усміхнувся. Він відчував, як легенька комашина бігав по його чуприні. Йому до жаги кортіло піднести руку до голови, але він переборов себе.
«Ні! Ні! - думав кузен- Бенедікт.- Я ще схиблю, а то й гірше - заподію їй шкоду. Нехай збіжить нижче. Ач як гасає! О, о, спускається!
Мабуть, це дуже велика комаха. О, хай би вона спустилася на кінчик мого носа! Скосивши очі, я міг би її роздивитися й визначити, до якого ряду, родини, виду та різновиду вона належить!»
Так міркував кузен Бенедікт. Але відстань од його маківки до кінчика досить довгого носа була чималенька. Чи схоче примхлива комашина вирушати в таку далеку дорогу? Візьме та й подасться кудись-інде, скажімо, за вухо або на потилицю, а там її не роздивишся. А що, як вона зніметься й вилетить з хатини на волю, до своїх родичів, які купаються в морі жаркого сонячного проміння!
, Кузен Бенедікт вжахнувся, подумавши про це. Ще ніколи в житті він так не хвилювався. Африканська шестинога комаха невідомого виду або різновиду сиділа в нього на голові, і він міг визначити її тільки в тому разі, якби вона зволила наблизитись до самісіньких його очей. [270]Проте комаха мовби вгадала бажання кузена Бене-дікта. Побродивши в його розкуйовдженій чуприні, подібній до кущуватих заростей, вона почала неквапно спускатися по лобі до перенісся. Кузен Бенедікт похолов. Якщо комаха дісталась до вершини гори, чом би їй не зійти до підніжжя?! Адже це дуже розумна комаха!
«Якби я був на її місці, то неодмінно спустився б!» - думав шановний учений.
Хтось інший на місці кузена Бенедікта ляснув би себе по лобі, щоб убити чи бодай нагнати надокучливу комаху. А терпіти, як вона тебе лоскоче усіма своїми шістьма лапками, не кажучи про те, що може ще й боляче вкусити,- хіба це не героїзм? Спартанець, який дозволяв лисиці гризти свої груди, римлянин, який тримав у руках розпечене вугілля, не краще володіли собою, ніж кузен Бенедікт, що, безперечно, був прямим нащадком цих двох героїв!
Комаха, покрутившись на лобі у вченого, спинилась перед його переніссям, ніби завагавшись. Серце в кузена Бенедікта несамовито закалатало: чи підніметься комаха знову до надбрівних дуг, чи спуститься по носі вниз?
Комаха спустилася. Кузен Бенедікт відчув, як її волохаті лапки дріботять по носі. Кбмаха не звертала ні праворуч, ні ліворуч. На мить вона була затрималась на горбочку носа, де колись сиділи окуляри. Подолавши цю перешкоду, комаха спустилася вниз і зупинилась на самісінькому кінчику носа шановного вченого.
Краще місце годі було вибрати. Скосивши очі, кузен Бенедікт міг якнайкраще її роздивитися.
- Господи! - вигукнув кузен Бенедікт.- Горбкувата мантікора!
О, навіщо було це кричати - це треба було мовити подумки! Та чи не забагато ми вимагаємо від найзавзя-тішого з ентомологів? Як тут не крикнути в бурхливому захваті, коли у вас на кінчику носа сидить горбкувата мантікора з широкими надкриллями - дуже рідкісна комаха з родини жужелиць, рідкісна різновидність мантікори, що водиться ніби-то тільки в південній частині Африки, екземпляр, якого немає в багатьох найкращих колекціях!
На жаль, кузен Бенедікт не тільки крикнув, злякавши мантікору, а ще й чхнув, чим потряс її сідало. Він [271] швидко підніс руку, стис пальці в кулак, але вхопив тільки кінчик свого носа.
- А бодай тобі! - вигукнув він.
Проте вчений умить схаменувся, і дальша йрго поведінка могла б правити за чудовий приклад самовладання.
Кузен Бенедікт знав, що горбкувата мантікора майже не літає- вона перепурхує з місця на місце або бігає. Тож він упав навколішки і побачив дюймів за десять од свого носа чорну цятку, яка промайнула в сонячному промінні.
Мабуть-таки краще спостерігати за мантікорою під час її вільного лету. Аби тільки не згубити її з очей!
«Якщо я спіймаю її зараз,- думав кузен Бенедікт,- то можу розчавити її. Ні! Я поповзу слідом за нею! Я вивчатиму її в природних умовах! Я милуватимусь нею. А спіймати ще встигну!»
Чи слушно міркував кузен Бенедікт? Хтозна. Проте хоч хай там як, а вчений, опустивши носа мало не до землі, мов пес, що йде по сліду, поповз навкарачках за рідкісною комахою. Через якусь мить він уже був надворі і поповз під спечним полуденним сонцем. А ще через кілька хвилин учений опинився під самісінькою огорожею факторії Алвіша.
Як поведеться мантікора далі? Перелетить через огорожу, залишивши свого закоханого переслідувача по цей бік? Ні, не така у мантікори вдача - кузен Бенедікт добре знав навички цих жужелиць. Тож він повз, мов ящірка, за рухливою чорною цяткою.
Раптом на шляху мантікори постав широкий отвір кротової нори. Комаха недовго думаючи рушила в цю підземну галерею. Ці комахи полюбляють повзати темними ходами. Кузен Бенедікт злякався, що мантікора втече від нього. Та, на його превеликий подив, кротова нора була рівною галереєю футів зо два завширшки. Крізь неї було неважко пролізти такому сухорлявому чоловікові, як наш ентомолог. Кузен Бенедікт кинувся в нору із завзяттям такси(113). Захопившись переслідуванням, він не помітив, що, «зарившись у землю», опинився під огорожею факторії. Кротовий хід з'єднував обгороджену територію із зовнішнім світом. Через півхвилини кузен Бенедікт виповз із факторії на волю. Та
(113) Такса - порода мисливських собак. З ними полюють на звірів, які живуть у норах - лисиць, борсуків тощо. [272] він не звернув на це уваги: він думав тільки про чудову комаху, яка вела його за собою.
Проте мантікорі вже, мабуть, набридло мандрувати пішки. Вона розсунула надкрилля й розпростала крильця. Кузен Бенедікт, відчувши небезпеку, підніс руку, щоб накрити комаху долонею, та ба! Дз-з-з! Мантікора полетіла геть.
Розпач ентомолога годі описати. Але мантікора не могла залетіти далеко. Кузен Бенедікт скочив на ноги, роззирнувся довкола й кинувся до комахи, простягти вперед руки.
Мантікора кружляла в нього над головою.
Може, покружлявши над його скуйовдженою чуприною, вона знов сяде на землю? Було схоже, що мантікора зробить саме так.
Та, на лихо бідолахи-вченого, Алвішева факторія, розташована на північній околиці Казонде, межувала з лісом, що розкинувся на багато миль. Якщо мантікорі заманеться полетіти під шатро дерев і пурхати там з гілки на гілку, доведеться попрощатися з надією покласти її в бляшанку як найціннішу прикрасу колекції.
На жаль, так і сталося! Покружлявши, мантікора знов сіла на землю. Кузенові Бенедікту пощастило помітити, де сіла комаха. Він миттю став навкарачки. Але мантікора вже не бігла, а пересувалась короткими стрибками.
Кузен Бенедікт, геть знеможений цією гонитвою, з подряпаними до крові колінами й руками, стрибав слідом за мантікорою. Він кидався то праворуч, то ліворуч, простягаючи руки, щоб зловити її. Він бив долонями напечену сонцем землю, мов, плавець, що пливе наввимашки.
Та все даремно!, Його руки хапали порожнечу. Комаха, начебто бавлячись, тікала від нього. Нарешті, діставшись до зеленого лісового шатра, вона знялась у повітря, зачепила кузена Бенедікта і зникла, глузливо продзижчавши в нього над вухом.
- А бодай тобі! - вдруге вигукнув кузен Бенедікт.- Втекла! Невдячна комашина! А я ж призначив тобі найпочесніше місце в моїй колекції! Ну, начувайся! Не втечеш од мене! Буду тебе переслідувати, доки спіймаю!
Прибитий невдачею, ентомолог забув, що з його короткозорістю шукати мантікору серед зеленого листя [273] - марна справа. Та він уже не володів собою, нестямившись з досади й гніву. Він, тільки він винен у своїй невдачі! Якби він одразу схопив мантікору, а не «вивчав її поведінку в природних умовах», то нічого цього не сталося б і він уже мав би цей чудовий екземпляр африканської жужелиці, яку недаремно назвали йменням казкової істоти з людською головою й тулубом лева!
Кузен Бенедікт зовсім розгубився. Він і не помітив, що через цю непередбачену пригоду вибрався кротовим ходом із факторії Алвіша на волю. Він бачив тільки, що перед ним ліс - а десь там у лісі його мантікора! Він будь-що повинен впіймати її!
І вчений біг дрімучим лісом, не усвідомлюючи того, що робить. Скрізь йому ввижалась його дорогоцінна мантікора. Метляючи своїми довгими руками, міряючи землю цибатими ногами, він наосліп мчав уперед, чимось схожий на велетенського павука-косарика.
Куди він біжить, чи знайде дорогу назад і чи взагалі знайде,- це анітрохи не турбувало кузена Бенедік-та. Ще менше думав він про зустріч з тубільцями.
Отак він забіг у ліс на добру милю.
Раптом із заростей вихопилася якась здоровенна істота й кинулась на вченого. Вона схопила його однією рукою за комір, другою за штани і, не давши спам'ятатися, потягла в хащі.
Так кузен Бенедікт утратив нагоду стати найщасли-вішим з ентомологів усіх п'яти частин світу!
Книга: Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського
ЗМІСТ
На попередню
|
|
