Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського
Розділ XIX «С. В.»
Геркулес дужим змахом весла повернув пірогу до лівого берега. На щастя, швидкість течії не збільшилася і русло майже до самого водоспаду було положисте. Тільки за триста - чотириста футів воно западалося, і далі ріка мчала свої води з шаленою швидкістю.
На лівому березі ріс густий ліс. Жоден промінчик не пробивався крізь суцільну завісу листя. Дік Сенд не без страху дивився на цю землю. Адже тут жили людоїди. А мандрівникам доведеться йти пішки понад берегом. Про те, щоб волочити пірогу аж за водоспад, годі було й думати. Хіба це до снаги маленькому загонові?
Який жорстокий удар для. вкрай знеможених людей, що сподівалися не сьогодні-завтра добутись до португальських поселень у гирлі ріки!
Тим часом пірога підпливала до берега. Що ближче була земля, то дужче непокоївся Дінго.
Дік Сенд, який повсякчас був насторожі, не зводив очей з собаки, питаючи себе, що могло привернути його увагу - хижий звір чи тубілець. Та невдовзі він зрозумів, що Дінго перейнятий не люттю, а зовсім іншим почуттям. [295]
- Дінго ніби плаче! - вигукнув малий Джек і обійняв собаку за шию.
Але Дінго випручався і стрибнув у воду. Перш ніж пірога причалила, він уже був на березі й зник у високій траві.
Місіс Уелдон, Дік Сенд та Геркулес не знали, що й думати.
Через кілька секуд пірога врізалась носом у зелену товщу водоростей. З пронизливими криками в повітря знялося кілька наполоханих зимородків та маленьких сніжно-білих чапель. Геркулес міцно прив'язав суденце до стовбура схиленого над водою мангового дерева, і всі мандрівники висадилися на берег, затінений високими деревами.
В лісі не було стежок, однак притоптана трава свідчила про те, що тут недавно побували люди або звірі.
Дік Сенд із зарядженою рушницею, Геркулес із сокирою в руках прямували попереду загону. Пройшовши кроків десять, вони побачили Дінго. Опустивши носа до землі й час од часу погавкуючи, собака біг ніби по якомусь сліду. Щось потягло його до берега, а тепер вело в глиб лісу. Це розуміли всі.
- Увага! - сказав Дік Сенд.- Місіс Уелдон, візьміть Джека за руку! Містере Бенедікт, не відставайте! Геркулесе, будьте напоготові!
Вряди-годи Дінго повертав голову й гавкав, ніби запрошуючи йти за ним.
Трохи згодом місіс Уелдон та її супутники наблизились до підніжжя старої смоковниці в гущавині лісу.
Під смоковницею стояла перехняблена хижка. Дінго жалібно вив, дивлячись на неї.
- Агов! Тут хтось в? - спитав Дік Сенд. Він увійшов у хижку.
Місіс Уелдон та інші ввійшли слідом за ним. На долівці лежали розкидані кості, що вже побіліли від дії вогкого повітря.
- В цій хижці помер якийсь чоловік! - мовила місіс Уелдон.
- І Дінго його знав! - докинув Дік Сенд.- Певно, це був його хазяїн! О, дивіться, дивіться!
Дік Сенд показав на стовбур смоковниці, до якої тулилася хижка. [296]Кора на стовбурі була обдерта, і на ній виднілися дві великі напівстерті червоні літери.
Дінго вперся лапами в дерево, мовби показуючи літери мандрівникам.
-«С. В.»! - вигукнув Дік Сенд.- Літери, що їх Дінго впізнав з-поміж інших літер абетки. Літери, ви-гравіювані на його нашийнику!
Він ураз замовк і, нахилившись, підняв із землі невеличку мідну, геть позеленілу коробку.
Дік одкрив коробку, і з неї випав клапоть паперу. Юнак прочитав уголос:«Тут... за 120 миль од берега океану... З грудня 1871 року ..мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негору... Дінго! До мене!..С. Вернон».
Записка пояснила все. Самюель Вернон, який вирушив у дослідницьку подорож по Центральній Африці, найняв провідником Негору. Велика сума грошей, що її мандрівник мав при собі, розпалила жадобу негідни-ка-португальця, і він вирішив заволодіти грішми. Вернон, діставшись до берега Конго, став на ночівлю в цій хижці. Тут і поранив його Негору, а потім пограбував. Після цього португалець утік, але невдовзі його заарештували як агента работорговця Алвіша й засудили в Сан-Паулу-ді-Луанда на довічне ув'язнення в одній із каторжних тюрем. Далі, як ми вже знаємо, Негору вдалося втекти й дістатись до Нової Зеландії, де він найнявся коком на «Пілігрим», на лихо всіх його пасажирів.
Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, вказавши ім'я вбивці та мотиви злочину. Записку він сховав у коробку, де, мабуть, зберігав гроші, що їх після лиходійства вкрав португалець. І вже конаючи, Вернон написав кров'ю на дереві свої ініціали. Перед цими червоними літерами Дінго, певно, просидів не один день! Він запам'ятав їх! І він уже ніколи їх не забував!
Потім Дінго побіг на берег океану; там його підібрав капітан «Вальдека». Далі Дінго потрапив на борт «Пілігрима», де знову зустрівся з Негору. Тим часом кості мандрівника тліли в нетрях Центральної Африки. Всі забули про нього. Не забув тільки вірний Дінго. Так уявляв собі події Дік Сенд, і, мабуть, так воно й було. [297]Дік Сенд і Геркулес вже зібралися були поховати останки Самюеля Вернона, аж раптом Дінго люто загавкав і прожогом метнувся з хижки.
За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав!
Геркулес кинувся слідом за Дінго. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедікт теж вибігли з хижки, вони побачили иа землі чоловіка, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.
То був Негору.
Діставшись до гирла Конго, щоб сісти на судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника, який так щиро довірився йому.
Але в нього були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоковни-ці яму, а в ній купу французьких золотих монет.
Отже, Негору, вбивши Самюеля Вернона, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися. І ось, коли він нарешті налагодився покласти до своїх ки-" шень награбоване золото, Дінго напав на нього. Проте цей мерзотник, дарма що був приголомшений, встиг вийняти ножа і з силою вдарити собаку в груди саме тієї миті, коли Геркулес підбіг до нього й гукнув:
- Ну, поганцю! Нарешті я можу задушити тебе!..
Та цього робити не довелося! Португальця спіткала справедлива кара, до того ж на місці вчиненого ним злочину. Дінго, стікаючи кров'ю, останнім зусиллям стиснув щелепи - і Негору впав мертвий. Але й вірний собака був смертельно поранений. Зібравши останні сили, він поповз до хижки, де загинув його хазяїн, і там сконав.
Геркулес закопав у землю останки Самюеля Вернона, і в тій самій могилі поховав Дінго. Всі оплакували свого вірного друга.
Негору помер; але тубільці, що супроводили його від Казонде, перебували десь неподалік. Не дочекавшись начальника, вони стурбуються й підуть його шукати берегом річки. Це загрожувало мандрівникам неабиякою небезпекою.
Дік Сенд і місіс Уелдон почали радитись, як діяти далі. Не можна було марнувати жодної хвилини.
Вони вже знали напевне, що ця ріка - Конго, або, як її називають тубільці, Кванго чи Ікуту-я-Конго; піадніею широтою її ще називають Заїром, а під іншою - Луалабою. [298]Це була та сама велика артерія Центральної Африки, якій героїчний Стенлі присвоїв славне ім'я «Лівінгстон», але географам, можливо, слід би замінити це ім'я ім'ям самого Стенлі.
Одначе якщо не лишалося жодного сумніву в тому, що це Конго, то в записці, залишеній французьким мандрівником, указувалось, що до океану залишається сто двадцять миль. Проте далі неможливо було плисти по річці. Жоден човен не пройшов би через водоспади - скоріше за все це були водоспади Нтамо. Отже, мандрівники повинні простувати берегом миль зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією.
- Яким же берегом ми підемо? - спитав Дік Сенд.- Лівим, де ми тепер, чи правим? Обидва береги здаються мені не зовсім безпечними - адже і на лівому, і на правому в дикуни. Але лівий берег все ж таки більш небезпечний: ми ризикуємо зустрітися тут із тубільцями, які супроводили Негору.
- То перепливімо на правий берег,- сказала місіс Уелдон.
- Ми поки що не знаємо, чи можна ним пройти. Мабуть, Негору недарма простував правим. Проте нема чого гадати. Я піду на розвідку.
І Дік Сенд попрямував до піроги.
Ріка тут була завширшки триста - чотириста футів, і Дік, який чудово орудував кермовим веслом, легко переплив би на той берег.
Юнак уже став за весло. Аж тут місіс Уелдон спитала:
- А ти не боїшся, Діку, що тебе затягне у водоспад?
- Ні, місіс Уелдон. До нього футів чотириста, не менше, та й течія тут ще спокійна.
- Але на правому березі?
- Я не причалюватиму, якщо помічу хоч якусь небезпеку.
- Візьми рушницю...
- Гаразд. Будь ласка, не турбуйтесь за мене, місіс Уелдон.
- А може, нам краще все-таки не розлучатися, Діку? - сказала місіс Уелдои, мовби передчуваючи щось лихе. [299]- Ні, я поїду сам,- відповів юнак.- Це потрібно для нашої загальної безпеки. Повернуся десь за годину.
Дік Сенд одштовхнувся від берега.
Дік швидко дістався до середини ріки. Течія була не дуже сильна, але її вже трохи прискорював водоспад. А футів за чотириста нижче вода зі страшенним гуркотом падала вниз, і бризки її, підхоплені західним вітром, долітали до піроги. Юнак здригнувся від думки, що пірогу могло затягти у водоспад, якби він погано пильнував уночі, і всі вони загинули б. Та зараз такої небезпеки не було, і пірога, слухаючись вправного весляра, перетинала ріку майже впоперек.
Незабаром Дік підплив до правого берега. Він уже був хотів зійти на землю, коли раптом знявся неймовірний галас. З прибережних заростів вискочило із десятеро тубільців і побігло до піроги.
Це були дикуни із села на палях. Помітивши тоді, тиждень тому, що під трав'яним покровом плавучого острівця ховаються люди, вони кинулись навздогін і протягом усього тижня йшли назирці за пірогою правим берегом.
Дік Сенд зрозумів: він загинув. І він спитав себе подумки, чи не зможе ціною власного життя врятувати своїх супутників. Спокійний, рішучий, стояв він на носі піроги й, приклавши рушницю до плеча, не підпускав дикунів близько до себе.
А вони вже зірвали трав'яний навіс. Побачивши, що перед ними тільки один чоловік, а не кілька, як вони сподівалися, тубільці люто загаласували. Це ж бо вони вдесятьох стільки днів гналися за одним хлопцем!
Зненацька один із тубільців простяг руку до лівого берега й показав на місіс Уелдон та інших супутників Діка Сенда. Ті все бачили і, не знаючи, що робити, вийшли із заростів папірусу.
Дикуни забралися на корму піроги й відштовхнули її від берега.
Дік стояв, націливши на них рушницю, і вони не наважувались напасти, бо знали, що таке вогнепальна зброя.
Один із тубільців схопив кермове весло і вправно повів пірогу впоперек течії. Ще футів сто - і вони пристануть...
- Тікайте! - гукнув Дік Сенд до місіс Уелдон.- Тікайте всі! [300]Але ні місіс Уелдон, ні Геркулес не зворухнулися, ніби їхні ноги вросли в землю.
Тікати? Для чого? Не мине £ години, як дикуни їх наздоженуть...
Дік Сенд це зрозумів. І раптом йому сяйнула думка: він урятує друзів! Не вагаючись ні миті, юнак наставив рушницю на весло в руці дикуна, який вів пірогу. Він вистрелив -г і весло, розщеплене влучною кулею, переломилось навпіл.
Дикуни заволали із жаху. Та й було чого: пірога, позбавлена кермового весла, попливла за водою. Течія несла її швидше й швидше, і за кілька секунд до водоспаду залишилося хіба що сто футів...
Так ось що задумав Дік Сенд! Він пустив пірогу у водоспад! Дикуни загинуть, але загине і він! Проте друзі його врятуються...
Дикуни стрибали у воду і пливли до лівого берега.
Пірога перекинулася.
Дік Сенд не розгубився перед лицем близької смерті. Він ураз зміркував: перекинута пірога - останній його порятунок.
Дві небезпеки чигали б на юнака, коли б його за-тягло у водоспад: він би або задихнувся від повітряного вихору, або захлинувся водою. Однак перекинута пірога могла б його врятувати. Маючи такий захисток, будь-хто, певно, врятувався б од небезпеки, коли б навіть потрапив у Ніагарський водоспад!
Ці думки блискавкою промайнули в голові у Діка Сенда. Мить - і він пірнув під пірогу. Вчепившись за лавку, він висунув голову з води. А ще за мить відчув, як нестримний потік із силою кинув пірогу й потяг її вниз.
Суденце ринуло в безодню біля підніжжя водоспаду, закрутилося в шаленому вирі, а тоді знову випливло на поверхню, і його знову підхопила бурхлива течія. Дік Сенд зрозумів: тепер його порятунок залежить тільки від сили його рук...
Добре, що він чудово плавав! Через чверть години, подолавши бистрину, він дістався до лівого берега. Місіс Уелдон, малий Джек, кузен Венедікт і Геркулес підбігли до нього.
А дикуни всі до одного загинули в бурхливих водах: нічим не захищені, вони задихнулися раніше, ніж потрапили на дно безодні. Швидка течія повикидала їхні трупи на берег. [301]
Розділ XX ЕПІЛОГЧерез два дні, 20 липня, місіс Уелдон та її супутники зустріли караван, який прямував до Ембоми, в гирлі Конго. Це були не работорговці, а португальські купці, що везли до Європи слонову кістку. Втікачів гарно прийняли, а потім вони всі разом пішли даль
їм таки справді поталанило! Дік Сенд не зміг би спуститися на плоту за течією. Коли Стенлі їхав од Нтамо до Иеллали, він нарахував на своєму шляху шістдесят два водоспади. Ні човен, ані пліт тут би не пройшли. А згодом, через чотири роки, відважний мандрівник витримав у гирлі Конго останню з тридцяти двох битву з тубільцями. Потім він потрапив у водоспад Мбело і тільки чудом урятувався від смерті.
11 серпня місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедікт, Дік Сенд і Геркулес прибули в Ембому, де їх дуже гостинно прийняли. А біля причалу стояв американський пароплав, який мав плисти до Панамського перешийка. Місіс Уелдон та її супутники сіли на нього й щасливо дісталися до Америки.
Телеграма, передана того самого дня в Сан-Франціс-ко, сповістила Джеймса Уелдона про несподіване повернення його дружини й сина.
Нарешті 25 серпня мандрівники прибули залізницею до столиці Каліфорнії. О, якби старий Том і його товариші були з ними!..
Що сказати про дальшу долю Діка Сенда й Геркулеса?
Перший став сином, а другий - близьким другом родини Уелдонів. Джеймс Уелдон розумів, чим він зобов'язаний юному капітанові й Геркулесу.
Добре, що Негору не вдалося дістатись до Сан-Фран-ціско! Адже містер Уелдон оддав би все своє багатство, щоб тільки викупити дружину й сина. Він би вирушив до Африки, нехтуючи небезпекою, і хтозна, що б учинили з ним усі ті мерзотники...
Кілька слів про кузена Бенедікта. В день приїзду до Сан-Франціско, похапцем потиснувши руку Джейм-сові Уелдону, шановний учений замкнувся у себе в кабінеті. Йому кортіло взятися до величезного наукового дослідження про «Нехарсхіев Вепесіісіиз». Цією працею він мав зробити справжній переворот у ентомологічній науці. [802]Тут, у кабінеті, захаращеному колекціями комах, кузен Венедікт насамперед знайшов лупу і окуляри... Та коли він роздивився цього представника африканських комах, у нього вихопився розпачливий зойк.
«Шестиніг Бенедікта» виявився зовсім не шестиногим! Це був звичайнісінький павук! У нього було шість лапок замість восьми - але тільки тому, що двох передніх бракувало! А бракувало через те, що Геркулес обірвав їх, коли ловив павука. Отже так званий «Нехаросіез ВепесНсілш» не становив ніякої цінності: це був усього-на-всього павук та ще й каліка!..
Через три роки малому Джекові минуло вісім років, і він пішов до школи. Дік Сенд допомагав йому готувати уроки. Повернувшись до Сан-Франціско, юнак гаряче взявся до навчання.
«Якби на борту «Пілігрима» я знав усе, що належить знат.и справжньому морякові, скількох нещасть можна було б уникнути!» - раз у раз думав Дік.
У вісімнадцять років Дік Сенд з відзнакою закінчив мореплавну школу й, одержавши диплом, став капітаном одного із суден Джеймса Уелдона.
В години дозвілля Дік завжди згадував старого Тома, Бета, Остіна й Актеона. Він уважав, що винен у їхньому нещасті. Місіс Уелдон також завдавала невимовного жалю думка про її колишніх супутників. Вона, Дік та Геркулес ладні були перевернути небо і землю, щоб тільки знайти друзів. Нарешті Джеймс Уелдон, завдяки своїм широким комерційним зв'язкам, натрапив на їхні сліди. Тома і його товаришів одвезли на Мадагаскар, де рабство було невдовзі скасовано.
Дік Сенд хотів оддати всі свої невеличкі заощадження, щоб викупити їх, але Джеймс Уелдон і слухати про це не схотів. Один з його агентів уладнав цю справу.
Із колишніх пасажирів «Пілігрима» не було з ними тільки старої Нен - вона загинула в Центральній Африці. Загинув і Дінго... Проте це справжнє щастя, що під час таких жахливих злигоднів загинули лише вони двоє...
Зрозуміла річ, того дня в домі у каліфорнійського негоціанта Джеймса Уелдона був великий бенкет. І всі були в захваті від тосту, який виголосила місіс Уелдон на честь Діка Сенда -«п'ятнадцятирічного капітана!»
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського
ЗМІСТ
На попередню
|
|
