Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Боротьба з чужими недоліками – найкращий засіб продемонструвати свої достоїнства. / Микола Михальченко

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Клуб самогубців Переклад Юрія Лісняка


Роберт Луїс Стівенсон Клуб самогубців Переклад Юрія Лісняка

© R.L. Stevenson, The suicide club, 1882

© Ю.Лісняк (переклад з англійської), 1994

Джерело: Р.Л. Стівенсон. Зібрання творів у 5-ти томах. Том 1. К.: Українознавство, 1994. 384 с. - С.: 170-231.

Сканування та коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004

Зміст

Історія молодика з тістечками

Історія про лікаря й дорожню скриню

Історія з візниками

Примітки

ІСТОРІЯ МОЛОДИКА З ТІСТЕЧКАМИ

Бездоганний Флорізель, князь Богемський, під час свого побуту в Лондоні здобув прихильність усього люду своїми чарівливими манерами й великою, але не марнотратною щедрістю. Він був людина небуденна, навіть як судити з того, що знали про нього всі, а то була лише невелика частина його діянь. За звичайних обставин напрочуд урівноважений, звиклий ставитись до дійсності так просто, мов будь-який хлібороб, князь Богемський, проте, не був позбавлений смаку до життя більш пригодницького й ексцентричного, ніж те, яке йому визначило його походження. Час від часу, коли його нападала нудьга, а в жодному з лондонських театрів не було вистави, на якій би можна посміятись, та ще й сезон був не мисливський - князь-бо як мисливець не мав собі рівних, - він кликав до себе свого повірника і шталмейстера*, полковника Ґеральдіна, й казав йому, що хоче потинятись по вечірньому місту. Шталмейстер той був молодий офіцер відважної, часом аж відчайдушної вдачі. Він сприймав такі слова з захватом і квапився приготуватись. Чималий досвід і всебічна обізнаність із життям розвинули в ньому рідкісне вміння маскуватись; до будь-якої обраної ролі, незалежно від суспільного становища, вдачі чи національності, він умів принатуритись не тільки обличчям та поведінкою, а й голосом і мало не думками. В такий спосіб він відвертав увагу цікавих від князя й часом спромагався знайти для них обох доступ у щонайдивовижніше товариство. Для влади ці пригоди, звичайно, лишалися таємницею. Непохитна відвага князя вкупі з кмітливістю та лицарською відданістю його товариша вже разів кільканадцять рятували їх обох у небезпечних ситуаціях, і вони робилися що далі, то певніші себе. [170]

Одного березневого вечора раптовий дощ із снігом загнав їх до якогось устричного бару неподалік від Лестерського майдану. Полковник Геральдін був одягнений і загримований під нужденного репортерчика; а князь, як звичайно, змінив свою зовнішність, наліпивши фальшиві бурці та широкі кошлаті брови. Вони перетворювали вишуканого аристократа в людину, добре пошарпану знегодами, так що годі було впізнати його. Отак загримовані, князь і його супутник безпечно сиділи в барі й цідили помаленьку бренді з содовою водою.

У барі було повно люду - і чоловіків, і жінок; та хоч не одне з них пробувало зав'язати розмову з нашими пригодниками, жодне не здавалося їм досить цікавим для ближчого знайомства. Там збирались самі покидьки лондонського життя, найбанальніші зразки людської непорядності, і князь уже почав позіхати, вся ця прохідка вже набридла йому; аж раптом двійчасті вхідні двері широко розчахнув сильний поштовх знадвору, і до бару ввійшов якийсь молодик, а за ним ще двоє чоловіків, що несли по великому тарелю, прикритому серветкою. Вони зразу скинули ті серветки - на тарелях лежали маленькі тістечка з кремом. Молодик почав обходити всі столи, з перебільшеною ґречністю пропонуючи кожному взяти і з'їсти тістечко. Декотрі зі сміхом приймали те частування, інші рішуче, часом навіть різко відмовлялися, і тоді молодик із якою-небудь більш або менш дотепною примовкою з'їдав одне тістечко сам.

Нарешті він підійшов до князя Флорізеля.

- Сер, - сказав він, низько вклонившись і подаючи князеві взяте двома пальцями тістечко, - може, ви появите таку честь зовсім незнайомій людині? За якість цього тістечка я можу поручитись, бо від п'ятої години сам уже з'їв їх аж двадцять сім.

- А я, - відповів князь, - маю звичку зважати не стільки на якість частування, скільки на той настрій, із яким його мені пропонують.

- Настрій тут глузливий, сер, - ізнов уклонившись, відповів молодик.

- Глузливий? - перепитав Флорізель. - 3 кого ж це ви хочете поглузувати?

- Я прийшов сюди не для того, щоб викладати свою філософію, - відказав молодик, - а для того, щоб роздати оці тістечка. Коли я вам поясню, що цілком щиро залічую й себе до тих, із кого хочу поглузувати, ваше самолюбство буде, сподіваюся, задоволене, і ви зробите мені таку ласку, що приймете це частування. Коли ж ні, то ви примусите мене [171] з'їсти двадцять восьме тістечко, а мені ця гастрономічна вправа, зізнаюсь, уже набридає.

- Мені вас шкода, - сказав князь, - і я залюбки вирятую вас із цієї дилеми, але тільки з однією умовою. Коли ми з приятелем з'їмо по вашому тістечку - хоча ні я, ні він такої охоти не почуваємо, - то й ви на віддяку повечеряєте з нами.

Молодик видимо замислився.

- У мене їх онде ще кілька десятків, - сказав він нарешті, - а тому я муситиму обійти ще кілька барів, поки довершу свою головну справу. А це забере чимало часу; і якщо ви голодні...

Князь урвав його чемним жестом.

- Ми з приятелем підемо з вами, - сказав він, - бо нас уже глибоко зацікавив ваш вельми своєрідний і привабливий спосіб збавляти вечори. А тепер, коли умови замирення встановлено, дозвольте мені підписати угоду за нас обох.

І князь у щонайвишуканішій манері спожив тістечко.

- Чудове, - сказав він.

- Ви, я бачу, знавець, - відказав молодик. Полковник Ґеральдін теж віддав належне тістечкові; а

що тепер уже всі в барі прийняли частування або відхилили його, то молодик із тістечками подався до іншого такого закладу. Обидва чоловіки з тарелями, що, здавалося, вже звикали до своєї безглуздої роботи, рушили слідом за ним; а князь і полковник Ґеральдін, узявшись під руки й усміхаючись один до одного, замикали собою ту процесію. В такому порядку їхній гурток навідав іще два бари, де все повторилось достоту як у першому - одні відхиляли, інші приймали це бродяче частування, і молодик сам з'їдав кожне не прийняте тістечко. Вийшовши з третього бару, молодик порахував свій запас. Лишалося всього дев'ять тістечок - троє на одному тарелі й шість на другому.

- Панове, - сказав він, звертаючись до двох своїх нових супутників, - я не хочу відтягувати далі вашу вечерю. Я певен, що ви зголодніли. І почуваю за собою певний обов'язок перед вами. А в цей великий для мене день, коли я завершую свій повний дурощів життєвий шлях найразючішою і найбезглуздішою з моїх витівок, я не хочу повестись як нечема перед тими, хто так підтримав мене. Панове, вам більше не доведеться чекати. Хоча моє здоров'я підірване давнішими надмірностями, я з ризиком для життя усуваю це непевне становище.

З цими словами він увіпхав решту дев'ять тістечок по одному в рот і, не жуючи, проковтнув. А потім обернувся до своїх двох помічників і простяг їм по соверенові*. [172]

- Щиро дякую вам за таку незвичайну терплячість, - сказав він і відпустив їх, уклонившись кожному. Якусь хвильку постояв, дивлячись на гаманець, із якого щойно витяг гроші для своїх помічників, тоді засміявся, пожбурив його насеред вулиці й оголосив, що готовий іти вечеряти.

У невеликому французькому ресторанчику в Сохо*, що віднедавна тішився перебільшеною славою, яка, щоправда, вже почала відходити в минуле, в окремому кабінеті аж на третьому поверсі всі троє вельми вишукано повечеряли й випили три чи чотири пляшки шампанського, розмовляючи про се, про те. Молодик був балакучий і веселий, але сміявся ледь гучніше, ніж годилось би добре вихованій людині; руки в нього трусились, а голос якось несподівано й дивно ламався, ніби він не зовсім володів собою. Коли офіціант прибрав десерт і всі троє закурили сигари, князь звернувся до нього з такими словами:

- Я певен, що ви пробачите мені мою цікавість. Хоча ми стрілися зовсім недавно, ви мені дуже сподобались, а ще дужче спантеличили мене. І хоч мені б не хотілося видатись нескромним, я мушу сказати, що і я, і мій приятель - люди, яким цілком можливо довірити таємницю. У нас вистачає і власних таємниць, які ми весь час розкриваємо не перед тими, що слід. І коли, як я гадаю, ваша історія нерозумна, то й тоді не слід соромитись нас, бо ми й самі обидва - найнерозумніші люди на всю Англію. Мене звуть Ґодол, Теофілес Ґодол, а мій приятель - майор Алфред Гамерсміт, чи принаймні під таким ім'ям він воліє виступати. Все наше життя ми тільки те й робимо, що шукаємо щонайхимерніших пригод, і нема такої химерії, яка б нам не була до душі.

- Ви мені подобаєтесь, містере Ґодол, - відказав молодик, - ви в мене викликаєте інстинктивну довіру, та й проти вашого приятеля майора я не маю нічого; по-моєму, він переряджений аристократ. І зовсім не військовик, щодо цього я певен.

Полковник аж усміхнувся, почувши такий комплімент досконалості його перевтілення, а молодик провадив уже багато жвавіше:

- Є багато причин, з яких мені б не слід оповідати вам свою історію. Може, саме через це я таки хочу розповісти її. В кожному разі, ви, здається, так уже наготувалися вислухати розповідь про мої дурощі, що мені не стане відваги розчарувати вас. Ім'я свого, на відміну від вас, я не розкрию. Скільки мені років, тут не має значення. Я прямий спадкоємець своїх предків, і успадкував я від них дуже пристойне помешкання, де живу і досі, та капітал, що давав мені триста фунтів річно. А ще, [173] здається, я успадкував від них легковажну натуру, не опиратись якій завжди було найбільшою втіхою в моєму житті. Я дістав добру освіту. Я вмію грати на скрипці так, що мені небагато бракує, аби заробляти на прожиток у якомусь оркестрику, -небагато, а все ж бракує. Те саме можу сказати про флейту і валторну. Я опанував гру у віст достатньо, аби програвати в цю наукову гру фунтів зо сто на рік. Мого знайомства з французькою мовою вистачало, щоб цвиндрити гроші в Парижі майже так само легко, як і в Лондоні. Одне слово, я людина сповнена чоловічих чеснот. Пригод я зазнав у житті всіляких, аж до двобою казна через віщо. А всього два місяці тому я спіткав молоду жінку, що достеменно відповідала моїм смакам як духовно, так і фізично; я відчув, що серце моє тане, я побачив, що нарешті знайшов свою долю, і вже ладнався закохатись. Та коли взявся підраховувати, що лишилося з мого капіталу, то виявив, що там нема й чотирьохсот фунтів! Я вас питаю: скажіть по щирості, чи може чоловік, що поважає себе, дозволити собі закохатись, маючи за душею всього чотириста фунтів? Ні в якому разі, вирішив я, зійшов з очей своєї чарівниці і, трохи прискоривши звичайний темп гайнування своїх грошей, на сьогоднішній ранок дійшов до останніх вісімдесяти фунтів. Цю суму я поділив на дві рівні частини: сорок лишив на одну особливу справу, а другі сорок поклав собі до вечора розтринькати. День минув для мене дуже весело, я розіграв не одну комедію, крім тієї витівки з тістечками, що їй я завдячую честь нашого з вами знайомства. Бачите, я, як уже сказав вам, постановив собі завершити свій безглуздий життєвий шлях іще безглуздішим кінцем, і коли я перед вашими очима викинув на вулиці свого гаманця, з тих сорока фунтів не лишалось уже нічого. Тепер ви незгірш за мене самого знаєте, хто я такий: дурень, але сталий у своїх дурощах - і, прошу вас повірити, не скиглій і не боягуз.

З усього тону молодикової розповіді ясно було, що душа його сповнена гіркоти й зневаги до себе. Його слухачі здогадувалися, що та історія з жінкою болить йому дужче, ніж він ладен признатись, і що він надумався відібрати собі життя. Комедія з тістечками починала дуже скидатись на трагедію в маскарадному вбранні.

- Ну хіба ж не диво, - вигукнув Ґеральдін, зиркнувши на князя Флорізеля, - що чистісінька випадковість звела в такій величезній пустелі, як Лондон, трьох людей, що опинилися, власне, в однаковому становищі?

- Що таке? - скрикнув молодик. - То ви теж банкрути? І оця вечеря - така сама шалена витівка, як і мої тістечка? То це сам диявол звів нас трьох докупи для останнього бенкету? [174]

- О, диявол інколи може повестись напрочуд шляхетно, будьте певні, - відказав князь Флорізель. -1 мене так розчулив цей збіг, що я, хоча становище наше не зовсім однакове, хочу негайно покласти край цій нерівності. Хай ваш геройський учинок із останніми тістечками буде мені за приклад.

З тими словами князь видобув свого гаманця й витяг з нього невеликий жмутик банкнот.

- Бачте, я відстав на якийсь тиждень, але хочу наздогнати вас і прийти до фінішного стовпа голова в голову. Оцього, - він поклав одну банкноту на стіл, - вистачить на оплату рахунка. А решта...

Решту він кинув у вогонь. Гроші спалахнули й полетіли з димом у комин.

Молодик рвонувся зупинити його, вхопивши за руку, але не встиг дотягтись до нього через стіл.

- Що ви наробили! - вигукнув він. - Нащо ви спалили всі! Треба було залишити сорок фунтів!

- Сорок фунтів? - перепитав князь. - Але чому саме сорок?

- Чому не всі вісімдесят? - вигукнув полковник. - Адже, скільки я знаю, в жмутику було рівно сто.

- Йому треба було тільки сорок, - понуро мовив молодик. - Без цих грошей його не приймуть. Там суворе правило. Сорок фунтів з душі. Ну й життя ж прокляте: без грошей і вмерти не можна!

Князь і полковник перезирнулись.

- Поясніть, будь ласка, - сказав полковник. - У мене гаманець іще тугенький, а нічого й казати, що я ладен поділитися з Ґодолом. Але мені треба знати, навіщо; тож поясніть, що ви маєте на увазі.

Молодик неначе прокинувся, він збентежено перевів погляд з одного на другого й густо почервонів.

- А ви не розігруєте мене? Ви справді банкрути, як і я?

- Щодо мене, то я банкрут, - відповів полковник.

- А щодо мене, то я вже дав вам доказ, - озвався й князь. -Хто, крім банкрута, може кинути свої гроші у вогонь? Цей чин промовляє сам за себе.

- Так, крім банкрута... або ще мільйонера, - підозріливо відказав молодик.

- Ну, годі, сер, - урвав його князь. - Я своє сказав, а я не звик, щоб моїм словам не вірили.

- Банкрути?.. - провадив молодик. - Ви банкрути, як і я? Ви, все життя попускавши собі віжки, докотилися до того, що маєте змогу попустити їх іще тільки в одному? Ви, -молодик говорив усе тихіше й тихіше, - збираєтесь зробити це, вдовольнити останню забаганку? Ви хочете втекти від [175] наслідків свого нерозуму єдиною несхибною й легкою стежкою? Ви хочете вшитися від поліції власного сумління єдиними ще не замкненими дверима?

Раптом молодик урвав мову й силувано засміявся.

- За ваше здоров'я! - вигукнув він, вихиливши свій келих. - І на добраніч вам, мої веселі банкрути!

Він хотів уже підвестись, та полковник Ґеральдін схопив його за плече.

- Ви не довіряєте нам - і даремно, - сказав він. - На всі ваші запитання я відповідаю ствердно. Але я не з полохливих і люблю говорити навпростець. Нам, як і вам, остобісіло життя, і ми наважились померти. Раніше чи пізніше, удвох чи поодинці ми хотіли шукати смерті й ухопити її за барки, коли знайдемо. Та що ми спіткали вас, а ваша потреба нагальніша, то хай це буде сьогодні, негайно, і коли хочете - з усіма трьома. Така злидарська трійця, - вигукнув він, - має ввійти в оселі Плутона* пліч-о-пліч, аби підтримувати одне одного там, серед тіней!

Ґеральдін несхибно вловив манеру й інтонації тієї ролі, яку взяв на себе. Навіть князь спантеличився й поглянув на свого повірника ледь стривожено. А молодик знову густо почервонів, і очі його зблиснули.

- Так, ви ті, кого мені треба! - вигукнув він із аж моторошною веселістю. - Потиснімо ж руки! Згода! (Його рука була холодна й вогка). - Ви ще не знаєте, в чиєму товаристві рушаєте в путь! Ще не знаєте, в яку щасливу для себе мить пригостились моїми тістечками! Я тільки одиничка, але я належу до численного війська! Я знаю таємні двері до царства Смерті. Я з нею запанібрата й можу провести вас у вічність без ніяких церемоній, і відхід цей не буде скандальний.

Князь із полковником напосілися на нього, щоб він нарешті пояснив усе навпростець.

- Ви можете нашкрябати на двох іще вісімдесят фунтів? - спитав молодик.

Ґеральдін про око перелічив гроші у своєму гаманці й відповів ствердно.

- Щасливці! - вигукнув молодик. - Сорок фунтів - це вступний внесок до Клубу самогубців.

- Клубу самогубців? - перепитав князь. - А це що в біса таке?

- А ось послухайте, - відказав молодик. - Наш час - це час вигод, і я вам розкажу про останнє досягнення в цій царині. Ми провадимо справи в різних місцях, і задля цього винайдено залізниці. А залізниці неминуче роз'єднали нас із нашими друзями; отож придумано телеграф, щоб ми могли спілкуватись між собою без загайки і на великій відстані. [176] Навіть у готелях тепер є ліфти, щоб нам не дертися сотнею сходинок нагору. Ну, а життя, як нам відомо, - це тільки сцена, на якій ми можемо корчити з себе дурня, поки ця роля бавить нас. До повного комфорту людям бракувало ще тільки однієї вигоди: пристойного й легкого шляху, щоб зійти з цієї сцени, чорного ходу на волю - або, як я вже сказав, таємних дверей до царства Смерті. І цю вигоду, любі мої однодумці-бунтарі, дає нам Клуб самогубців. Не думайте, що ми з вами оце єдині такі або навіть виняткові в нашому вельми розумному прагненні. Є дуже багато людей, яким надокучила ця вистава, що в ній вони змушені брати участь день у день ціле своє життя і не втікають із кону через одну з двох обставин. Той має родину, для якої його добровільна смерть буде тяжким ударом або ганьбою, коли це діло розкриється; тому бракує відваги, бо його жахає самий момент смерті. Це певною мірою стосується й мене. Я не можу приставити револьвера до скроні й натиснути курок, бо щось дужче за мене сковує мою руку. І хоч життя остило мені, я не маю сили самохіть поквитатися з ним, ступивши назустріч смерті. От для таких, як я, та ще для тих, хто хоче вирватися з пут, уникнувши посмертного скандалу, і засновано Клуб самогубців. Яким чином це сподіялось, яка його історія, чи має він філії в інших країнах, цього я й сам не знаю. А те, що мені відоме про його статут, я не маю права відкривати вам. Я тільки можу допомогти вам ось чим. Коли вам справді надокучило життя, я сьогодні ж таки проведу вас на збори клубу, і коли не цієї ночі, то в кожному разі ще на цьому тижні вас дуже легко звільнять від цього тягаря. Зараз (він поглянув на годинника) одинадцята; не пізніш як о пів на дванадцяту нам треба піти звідси, отож ви маєте ще півгодини, аби зважити мою пропозицію. Це річ трохи серйозніша, ніж тістечко з кремом, - додав він, усміхнувшись, - і, гадаю, спокусливіша.

- Авжеж серйозніша, - погодився полковник Ґеральдін, - а тому дозвольте мені п'ять хвилин поговорити з моїм приятелем, містером Ґодолом, віч-на-віч.

- Слушно, - погодився молодик, - і я, з вашого дозволу, покину вас на часинку.

- Буду вам дуже вдячний, - відказав полковник.

Як тільки вони з князем лишились наодинці, Флорізель спитав:

- Навіщо ця розмова віч-на-віч, Ґеральдіне? Ви, я бачу, хвилюєтесь, а я спокійнісінький, бо вже наважився побачити, чим воно скінчиться.

- Ваша високосте, - збліднувши, сказав полковник, -дозвольте нагадати вам, що ваше життя важить багато не [177] тільки для ваших друзів, а й для нашого народу. Цей шаленець сказав: "Якщо не сьогодні..." - але уявіть собі, що вже сьогодні з вашою високістю станеться якесь непоправне нещастя, які ж тоді, дозвольте вас запитати, будуть мій розпач і яке горе, яке лихо для великої країни?

- Я хочу побачити, чим воно скінчиться, - промовив князь категоричним тоном, - а ви, полковнику Ґеральдіне, будьте ласкаві не забувати й шанувати власне слово честі, як годиться джентльменові. Пам'ятайте: ні за яких обставин ви не повинні без мого особливого дозволу на те розкривати моє інкогніто, під яким я тут виступаю. Такий був мій наказ вам, і я про нього нагадую. А тепер, - додав він, - будь ласка, попросіть рахунок.

Полковник Ґеральдін шанобливо вклонився. Та коли він закликав назад молодика, що розносив тістечка, і гукав офіціанта, обличчя в нього було бліде, наче крейда. Князь тримався безтурботно, як і перше, і з великим гумором, смачно переповідав молодому самогубцеві один пале-руаяльський фарс*.

Відверто уникаючи благальних поглядів полковника, він заходився старанніше, ніж звичайно, вибирати ще одну сигару. Так, з усіх трьох тільки він ще більш-менш зберігав самовладання.

Оплативши рахунок, князь лишив сторопілому офіціантові решту з банкнота, а тоді всі троє сіли в найманий екіпаж. Невдовзі візник зупинився біля брами досить тьмяно освітленого подвір'я. Там усі вони вийшли.

Коли Ґеральдін розплатився з візником, молодик звернувся до князя Флорізеля з такими словами:

- Містере Ґодол, ви ще маєте змогу вернутися до своїх кайданів. І ви, майоре Гамерсміт, також. Подумайте як слід, перше ніж ступити дальший крок. І коли ваші серця скажуть: "Ні!" - тут наші стежки розійдуться.

- Ведіть нас далі, сер, - відказав князь. - Я не з тих, хто зрікається раз вимовленого слова.

- Ваша холоднокровність тішить мене, - відповів їхній провідник. -Я ще не бачив, щоб хтось тримався так незворушно, а ви ж не перший, кого я привів до цієї брами. Не один з моїх знайомих поперед мене вирядився туди, куди, як я знав, і мені скоро доведеться вирушати. Але це вже вам нецікаве. Почекайте мене тут хвилинку. Я вернусь, як тільки домовлюся, щоб вас прийняли до клубу.

З цими словами молодик помахав своїм супутникам рукою, зайшов у подвір'я, звернув до одного під'їзду й зник там за дверима. [178]

- З усіх наших витівок, - тихо сказав полковник Ґеральдін, - оця найвідчайдушніша і найнебезпечніша.

- Цілком згоден з вами, - відказав князь.

- Ми ще маємо якусь хвильку, щоб отямитись, - провадив полковник. - Дозвольте мені благати вашу високість скористатися з цієї хвильки й піти геть звідси. Наслідки того, що ви хочете зробити, такі непевні й можуть бути такими тяжкими, що я вважаю за своє право зайти трохи далі, ніж звичайно, в тій вільності поводження, яку ваша високість так поблажливо дозволяє мені наодинці.

- Чи маю я розуміти це так, що полковник Ґеральдін злякався? - спитав його високість, вийнявши з уст сигару й проникливо подивившись в очі полковникові.

- Коли й так, то, звичайно, не за себе, - гордо відповів той. - Щодо цього, ваша високість, можете бути певні.

- А я й був певен, - добродушно, як і перше; сказав князь. - Мені просто не хотілось нагадувати вам про відмінність у наших становищах. Годі, годі, не треба, - додав він, побачивши, що полковник збирається перепрошувати його. -Я вже пробачив вам.

І, зіпершись на поруччя, спокійно пахкав сигарою, аж поки вернувся молодик.

- Ну, як? Прийнято нас? - запитав князь.

- Ідіть за мною, - відповів молодик. - Голова клубу хоче прийняти вас у своєму кабінеті. І дозвольте попередити вас: на всі його запитання треба відповідати відверто. Я поручився за вас. Правила клубу вимагають докладно допитувати всіх, хто вступає до нього, бо найменша нестриманість бодай одного члена призвела б до розвалу всього клубу назавжди.

Князь і Ґеральдін якусь мить іще перемовлялися пошепки. "Я казатиму таке й таке", - сказав один. "А я - таке й таке", - відказав другий, і, постановивши, що кожен удаватиме з себе когось із їхніх спільних знайомих, вони дуже швидко про все домовились і вже були готові йти за своїм провідником до кабінету голови клубу.

Ніяких грізних перешкод їм не довелося переборювати. Надвірні двері не були зачинені, двері до кабінету також стояли навстіж. У тому кабінеті, невеликій кімнаті з дуже високою стелею, молодик ще раз покинув їх.

- Зараз голова вийде до вас, - сказав він, кивнувши, і рушив до дверей.

Крізь широкі двері з кількох стулок, що становили одну зі стін кабінету, пробивалися голоси; час від часу бахкав корок від пляшки шампанського, тоді вибухав регіт - усе це крізь гомін балачок. Єдине, зате дуже високе, вікно дивилось на [179] Темзу й набережну; по розміщенню вогнів князь із полковником здогадалися, що вони десь недалеко від Черинг-Кроського вокзалу. Кабінет був умебльований скупо, чохли на меблях геть витерті. Посеред круглого стола - ручний дзвіночок, по стіні розвішано на кілочках чимало капелюхів та пальт - і все.

- Що це за кишло таке? - промовив Ґеральдін.

- Оце ж я й хочу побачити, - відказав князь. - Якщо вони до того ж іще тримають тут утілених чортів, то мусить бути досить цікаво.

Саме в ту мить двері прочинились якраз настільки, щоб пропустити людину. До кабінету водночас прорвався гучніший гамір і ввійшов грізний голова Клубу самогубців. То був чолов'яга років за п'ятдесят, з широкою розхитаною ходою. Він мав кошлаті бурці, лисину на маківці й тьмяні сірі очі, в яких часом зблискувала іскринка. Губи, що стискали велику сигару, весь час ворушились, тіпались, корчились; він дивився на прибулих проникливо й холодно. Вбраний він був у світлий твідовий костюм, у смугасту сорочку з виложистим коміром і під пахвою тримав невелику конторську книгу.

- Добривечір, - мовив він, зачинивши за собою двері. -Мені сказали, що ви хочете зі мною поговорити.

- Ми, сер, хочемо вступити до Клубу самогубців, - відказав полковник.

Голова перекотив сигару в губах з боку на бік і спитав уривчасто:

- А що це за клуб такий?

- Даруйте, - сказав полковник, - але я гадаю, що саме ви найкраще можете відповісти на це запитання.

- Я? - вигукнув голова. - "Клуб самогубців"? Що ви, що ви! Це якийсь першоквітневий жарт. Я розумію, що як хильнеш трохи більше, то хочеться щось витіяти, і не серджусь, але треба знати міру. Годі вам.

- Називайте свій клуб як хочете, - сказав полковник, -але у вас за оцими дверима є якась компанія, і ми наполягаємо, щоб нас прийняли до неї.

- Сер, ви помилилися, - сухо відказав голова. - Це приватна оселя, і я прошу вас негайно покинути її.

Під час цієї короткої розмови князь спокійно сидів на стільці, та тепер, коли полковник озирнувся на нього, ніби промовляючи: "Ну, ось вам відповідь. Ходім же швидше звідси, ради Бога!" - він вийняв з губів сигару й заговорив:

- Я прийшов сюди на запрошення одного з ваших приятелів. Він напевне повідомив вас, із яким наміром я хочу нав'язати своє товариство вашим гостям. Дозвольте нагадати [180] вам, що люди в моєму становищі не дуже схильні визнавати стрими, а вже й поготів - терпляче вислухувати грубощі. Я звичайно буваю дуже спокійною людиною; але вам, шановний добродію, доведеться або задовольнити оте моє невеличке бажання, про яке ви знаєте, або ж ви гірко пошкодуєте, що взагалі впустили мене до свого кабінету. Голова гучно зареготав.

- Оце по-моєму сказано! - вигукнув він. - Ви таки справжній чоловік. Ви знайшли шлях до мого серця й можете зробити зі мною що захочете. Може, ви, - голова обернувся до Ґеральдіна, - на хвилинку покинете нас самих? Я спочатку залагоджу все з вашим товаришем, бо деякі формальності вступу до нашого клубу вимагають цілковитої конфіденційності.

З цими словами він відчинив двері до якоїсь комірчини й замкнув полковника в ній.

- Я повірив у вас, - сказав він Флорізелеві, як тільки вони лишились удвох, - але чи певні ви за свого приятеля?

- Не настільки, як за себе самого, хоча причини ухвали в нього поважніші, - відповів Флорізель, - але достатньо, щоб привести його сюди не боячись. Він зазнав стільки прикрощів, що цього стало б вилікувати від охоти до життя і найвитривалішу людину. Ось цими днями йому запропонували піти у відставку з армії, бо він махлював за картярським столом.

- Ну, це, як на мене, поважна причина, - відказав голова клубу. - Принаймні один такий у нас уже є, і я за нього певен. А ви, коли дозволите спитати, теж служили у війську?

- Служив, - відповів князь, - але я був надто ледачий і досить рано покинув службу.

- І яка ж причина того, що вам надокучило життя? - спитав голова клубу.

- Та сама, наскільки можу судити, - відповів князь. -Нездоланні лінощі.

Голова клубу аж скинувся:

- Отуди к бісу! Для цього треба мати якусь поважнішу причину.

- У мене вийшли всі гроші, - пояснив Флорізель. - Це, звичайно, теж велика прикрість. Через неї мої лінощі дійшли до критичної точки.

Голова якусь хвильку перекочував сигару в зубах, уп'явши пильний погляд в очі цьому незвичайному неофітові, але князь витримав цей допитливий погляд з незмінно добродушним спокоєм.

- Якби я не мав такого досвіду, - сказав нарешті голова клубу, -то, мабуть, випровадив би вас геть. Але я знаю людей. [181]

Принаймні знаю настільки, що розумію, як це начебто найлегковажніші мотиви для самогубства частенько можуть обстоюватись найзатятіше. А ще коли я отак уподобаю людину, як оце вас, сер, то мені важко їй відмовити, я радше відступлюсь від власних правил.

Далі князя й полковника одного по одному піддано тривалому й прискіпливому допитові. Князя наодинці, а Ґеральдіна при князеві, так що голова клубу мав змогу, всіляко випитуючи полковника, стежити й за виразом князевого обличчя. Результат був визнаний задовільним, і голова, записавши деякі подробиці обох історій до своєї книги, дав їм текст присяги, яку вони мали скласти. Більшого ламання волі, більшої покори, ніж вимагалося від них, більш крутих умов, ніж їм нав'язувано, годі було й уявити. В того, хто порушив би таку страшну присягу, навряд чи могла б лишитися бодай крихта честі чи змоги шукати розради в релігії. Флорізель підписав той документ, хоча й здригнувся в душі, а полковник наслідував його з украй пригніченим виглядом. Потім голова клубу прийняв від обох вступні внески і без дальших церемоній завів їх до курильні Клубу самогубців.

Курильня мала таку саму високу стелю, як і той кабінет, звідки вони щойно вийшли, але була багато просторіша і від підлоги до стелі обклеєна шпалерами, що імітували дубову панель. Веселий вогонь у великому каміні та кілька газових ріжків освітлювали товариство, що зібралося там. Разом із князем та його супутником налічувалось вісімнадцять душ. Більшість курили й пили шампанське; панували гарячкові веселощі з раптовими й досить зловісними перервами.

- Тут усі члени клубу? - спитав князь.

- Та більш-менш, - відповів голова. - До речі, - додав він, - якщо маєте гроші, тут заведено ставити шампанське. Воно підтримує добрий настрій, та й для мене з цього є невеликий зиск.

- Гамерсміте, - сказав Флорізель, - про шампанське подбайте, будь ласка, ви.

Тоді почав обходити всіх присутніх. Звичний грати ролю господаря в щонайвищих колах, він зачаровував і скоряв усіх, до кого підходив; у його звертаннях було щось привабливе і владне воднораз, а надзвичайна холоднокровність іще дужче вирізняла його в цьому напівбожевільному товаристві. Переходячи від одного до другого, він пильно приглядався й прислухався до всього довкола і дуже скоро дістав загальне уявлення про тих людей, серед яких опинився. Як звичайно в усіляких місцях розваг, тут переважав один тип: люди в розквіті молодості, з усіма зовнішніми ознаками розуму й [182] чулого серця, але дуже небагаті на енергію чи інші якості, що ведуть людину до успіху. Кільком було вже далеко за тридцять, значна частина - не мала ще й двадцяти років. Вони стояли, спираючись на столи або переминаючись із ноги на ногу; то затягувались сигарою раз по раз, то забували про неї, так що вона гасла. Декотрі говорили жваво й доладно, зате в мові інших виливалось тільки нервове напруження, ані складу, ні ладу не було. Як тільки відкорковувано нову пляшку шампанського, веселощі знов розгорялися. Сиділо тільки двоє: один на стільці у віконній ніші, понуривши голову й застромивши руки глибоко в кишені штанів, геть спітнілий, безмовний - справжня руїна душевно й фізично.

Другий сидів на канапі біля самого каміна і привертав увагу разючою несхожістю з усіма іншими. Років йому було, може, десь за сорок, але видавався він на добрих десять років старішим; і Флорізель подумав, що зроду не бачив людини такої бридкої від природи, ані такої спустошеної недугами та вбивчими надмірностями. З нього лишились сама шкіра та кістки, він був напівпаралізований і мав окуляри з такими незвичайно сильними скельцями, що очі його крізь ті скельця здавались величезними й дивно викривленими. Крім князя та голови, він єдиний серед присутніх лишався по-буденному спокійним.

Члени клубу в поводженні не дуже дотримувалися правил пристойності. Одні вихвалялися ганебними вчинками, наслідки яких змусили їх шукати рятунку в смерті; інші - слухали їх без осуду. Панувала ніби мовчазна домовленість відкинути всякі моральні мірки.

Кожен з тих, хто потрапив до цього клубу, немовби вже тішився привілеями мешканця домовини. Вони виголошували тости за упокій душі один одного та знаменитих в історії самогубців. Порівнювали й коментували свої погляди на смерть: одні заявляли, що це тільки темрява й небуття, а інші були сповнені надії на те, що цієї ночі вони злітатимуть увиш до зірок і опиняться серед славних тіней.

- За вічну пам'ять барона Тренка, взірця для самогубців! - вигукував один. - Аби вирватися знов на волю, він утік з маленької в'язничної камери до ще меншої.

- Як на мене, - озвався другий,- то мені б тільки пов'язку на очі та вати у вуха. Але ж у цьому світі не знайдеться такої щільної вати.

Третій гадав, що в їхньому майбутньому стані вони зможуть розгадати таємницю життя; а четвертий признавався, що нізащо в світі не вступив би до цього клубу, якби не був змушений повірити в теорію містера Дарвіна. [183]

- Я не міг стерпіти того, - казав цей оригінальний самогубець, - що я походжу від мавпи.

А взагалі поведінка й балачки членів клубу трохи розчарували князя.

"Як на мене, - подумав він, - то через таку річ не варто стільки марудитися. Коли хтось наважився вбити себе, то хай, ради Бога, робить це як джентльмен. Оця суєтня та гучні слова тут і геть не до речі".

Тим часом полковника Ґеральдіна гризли щонайчорніші страхи; цей клуб і його правила досі лишалися для нього загадкою, і він роззирався по кімнаті, шукаючи поглядом когось такого, хто міг би заспокоїти його. Та ось його погляд упав на паралітика в окулярах із товстими скельцями; побачивши, що той поводиться напрочуд спокійно, Ґеральдін попросив голову клубу, який то входив, то виходив у якихось справах, познайомити його з добродієм на канапі.

Голова пояснив, що тут у клубі будь-які церемонії зайві, та все ж відрекомендував містера Гамерсміта містерові Мальтусові.

Містер Мальтус подивився на полковника зацікавлено й запросив його сісти праворуч від нього.

- Ви тут новачок, - сказав він, - і хочете з усім обізнатися? Ви прийшли якраз до потрібного джерела. Відколи я вперше прийшов до цього чарівного клубу, минуло вже два роки.

Полковник зітхнув з полегкістю. Якщо містер Мальтус учащає сюди вже два роки, то навряд чи з князем що станеться за один-єдиний вечір. А все ж Ґеральдін здивувався й уже запідозрив якусь містифікацію.

- Як! - вигукнув він. - Два роки? А я думав... та ні, я вже бачу, що мене просто шиють у дурні!

- Аж ніяк, - лагідно відказав містер Мальтус. - Мій випадок особливий. Я, точно кажучи, зовсім не самогубець; я, по суті, почесний член клубу. Я буваю тут навряд чи й раз на місяць. Моє нездоров'я й добрість голови забезпечили мені цей невеликий привілей, за який я до того ж і плачу недешево. А крім того, мені щастить надзвичайно.

- Боюся, що я мушу просити у вас докладніших пояснень, - сказав полковник. - Згадайте, що я ще дуже поверхово знайомий з порядками в клубі.

- Рядовий член, що з'явився сюди, щоб знайти свою смерть, як оце ви, - відповів паралітик, - приходить щовечора, поки йому всміхнеться талан. Коли він не має грошей, то може навіть жити й столу ватись у голови-гадаю, цілком пристойно, в чистоті, хоча, звичайно, й не в розкошах; це навряд чи можливе, як зважити на мізерність (коли дозволите так [184] висловитись) вступного внеску. А ще й товариство самого голови - це, запевняю вас, неабияка приємність.

- Та невже! - вигукнув Ґеральдін. - А мені він не дуже сподобався.

- Е, просто ви ще не знаєте його, - відказав містер Мальтус. - То великий веселун! А який оповідач! Який цинік! Він знає життя до тонкощів, і, між нами кажучи, другого такого негідника й паскудника в усьому християнському світі нема.

-1 він теж тут постійний член, - спитав полковник, - як оце ви, коли дозволите вас так називати?

- Він справді постійний член, але в зовсім іншому розумінні, ніж я, - відказав містер Мальтус. - Мене поки що вельми ласкаво щадять, але врешті я муситиму піти тою ж стежкою, що й усі. А він ніколи не бере участі в грі. Він тасує карти, роздає їх і виконує всі доконечні приготування. Цей чоловік, містере Гамерсміт, - сама втілена винахідливість. Уже три роки він провадить у Лондоні свою корисну і, я сказав би, мистецьку справу, - і ні разу навіть тіні підозри ні в кого не виникло. Сам я гадаю, що він справжній геній. Ви, напевне, пам'ятаєте оту пригоду, що наробила галасу півроку тому, коли якогось чоловіка ненароком отруїли в аптеці? То була одна з його найскромніших, найбуденніших ідей, але, знов же, яка проста! І яка надійна*

- Ви мене приголомшили, - сказав полковник. - Невже той нещасний чоловік був... - він мало не сказав "жертвою", але вчасно похопився й ужив іншого слова: - Членом цього клубу?

В тому ж зблискові думки йому дійшло до свідомості, що сам Мальтус говорить аж ніяк не тоном людини, яка прагне вмерти. І він квапливо додав:

- А втім, розумію: я ще темний. Ви сказали, що він тасує й роздає. Але поясніть, будь ласка, навіщо? До того ж вам, як я бачу, не дуже хочеться помирати, і мушу признатися, що я не розумію, навіщо вам узагалі сюди приходити.

- Це ви слушно сказали, що ви ще темний, - відповів містер Мальтус трохи жвавіше.- Бачите, шановний добродію, цей клуб - храм сп'яніння. Якби моє здоров'я могло витримувати таке збудження частіше, то, будьте певні, я й приходив би сюди частіше. Я мушу мобілізувати все своє почуття обов'язку, прищеплене тривалим нездоров'ям і додержуванням суворого режиму, щоб утриматись від надмірностей у цій, можна сказати, останній моїй насолоді. А насолоди я перепробував усі, добродію, - провадив він, поклавши руку на плече Ґеральдінові, - всі без винятку - і [185] можу запевнити вас словом честі, що нема серед них жодної не перехваленої безсоромно й брехливо. Люди шаліють через кохання. Так ось, я не вірю, що кохання-це сильна пристрасть. Ось страх - це справді сильна пристрасть, і треба шаліти зі страху, коли ви хочете зазнати найгострішої втіхи в житті. Заздріть мені - заздріть мені, добродію, - захихотів він, - бо я боягуз!

Геральдін насилу стримався, щоб не відсахнутися з огидою від цього мерзенного слизняка; але він таки опанував себе й почав розпитувати далі:

- А як же ви, сер, так уміло затягуєте цю насолоду? І в чому тут елемент випадковості?

-Треба розповісти вам, як вибирають жертву для кожного вечора, - відказав містер Мальтус, - і не тільки жертву, а й ще одного члена, який має стати знаряддям у руках клубу і найвищим жерцем Смерті для цієї нагоди.

- Господи! - вигукнув полковник. - То вони вбивають один одного?

- Таким способом усувається необхідність самогубства, - кивнув головою Мальтус.

- Сили небесні! - заволав полковник. -1 це кожен з нас... і ви... і я... і сам... тобто я хочу сказати-мій приятель... кожен з нас може бути цього вечора обраний на вбивцю свого ближнього і Його безсмертної душі? Невже таке можливе серед людей, народжених жінками? О, яка ганьба! Яка несвітська ганьба!

Пойнятий жахом і відразою, він трохи не схопився на ноги, та раптом зустрівся очима з князем. Той, насуплений, пильно й сердито дивився на нього через усю кімнату. І до полковника вмить вернулося самовладання.

- Та врешті, - додав він, - чом би й ні? А оскільки ви кажете, ніби це гра цікава, тож попливемо, куди вітер віє, -я вступаю до клубу!

Містера Мальтуса надзвичайно потішили полковникові подив і відраза. Він пишався своєю зіпсутістю, і йому приємно було бачити, як інша людина піддається шляхетному порухові, тоді як він сам у своїй остаточній розтлінності почуває себе вищим за такі емоції.

- Тепер ви, після першої миттєвої розгубленості, вже спроможні оцінити всі принади нашого товариства, - сказав він. - Ви вже бачите, що воно сполучає в собі хвилювання картярського стола, дуелі й римського цирку. Погани вміли жити, і я щиро подивляю витонченість їхнього розуму; але досягти оцієї крайності, оцієї квінтесенції, оцього абсолюту гостроти судилося тільки християнській країні. Ви зрозумієте, [186] які прісні стають усі інші насолоди для людини, що скуштувала цієї єдиної. Та гра, в яку ми граємо, - провадив він, - надзвичайно проста. Повна колода... але я розумію, що ви волієте побачити все в натурі. Будьте ласкаві, подайте мені руку. Адже я, на жаль, паралізований.

І справді, саме коли містер Мальтус починав свою розповідь, розчинилися ще одні стулчасті двері, і весь клуб досить поквапно кинувсь переходити до суміжної кімнати. Вона була цілком подібна до курильні, тільки обставлена трохи інакше. Середину займав довгий, покритий зеленим сукном стіл, за яким сидів голова клубу й вельми старанно тасував колоду карт. Навіть спираючись на ціпок та полковникову руку, містер Мальтус пересувався з таким зусиллям, що всі вже повсідалися, поки ці двоє, а з ними й князь, що дожидав їх, теж увійшли до кімнати; і тому вони троє сіли один поряд одного за найдальший кінець столу.

- Це повна колода - з п'ятдесяти двох карт, - шепнув містер Мальтус. - Пильнуйте винового туза, що є знаком смерті, і жирового, що визначає виконавця на цей вечір. О, щаслива, щаслива молодь! - додав він. - Ви маєте здорові очі й можете стежити за грою. Гай-гай! Я не можу через увесь стіл відрізнити туза від двійки.

І заходився чіпляти на носа другу пару окулярів.

- Я ж хочу бодай за виразом облич стежити, -пояснив він.

Полковник хутенько переказав князеві все, що дізнався від почесного члена, і про той жахливий вибір, що лежав перед ними. Князь відчув смертельний холод, серце йому стислося; він насилу ковтнув слину й поглянув на боки, наче приголомшений.

- Один сміливий ривок, - шепнув йому полковник, - і ми ще можемо вирватись.

Ці слова вернули князеві самовладання.

- Тихо! - сказав він. - Треба грати, як джентльмени, при будь-якій ставці, хоч би якій великій.

І озирнувся довкола себе, вже знову незворушний зовні, хоч його серце важко гупало, а в грудях відчувався неприємний жар. Усі члени клубу сиділи дуже тихо й насторожено; всі були бліді, але найблідіший - містер Мальтус. У того аж очі вирячились і голова мимовільно сіпалася вперед-назад. Руки раз по раз піднімалися до уст, то одна, то друга - і затискали тремтячі землисті губи. Ясно було, що почесний член тішився своїм членством на вельми тяжких умовах.

- Увага, панове! - оголосив голова.

І почав неквапно роздавати карти круг столу, зліва направо, [187] зупиняючись, поки той, хто одержав карту, відкриє м. Майже *

кожен трохи вагався це робити; а часом видно було, як гравцеві пальці кілька разів пробують і не можуть ухопити гладенького картонного прямокутничка. Князева черга помалу наближалась, і він відчував, як у ньому наростає хвилювання й уже забиває йому дух. Але він мав у натурі чимало від азартного гравця, тому майже з подивом відзначив, що в цих почуттях є і якась насолода. Йому припала жирова дев'ятка; винову трійку здано Ґеральдінові; а містерові Мальтусові дісталась чирвова краля, і він мимохіть аж схлипнув із полегкості. Майже зразу по ньому той молодик, що привів їх сюди, одержав жирового туза й заціпенів з жаху, неспроможний випустити карту з рук: адже він прийшов сюди, щоб його вбили, а не щоб убити когось, і великодушний князь так перейнявся співчуттям до нього, що майже забув про небезпеку, яка нависла над ним самим та його супутником.

Ось уже всі одержали по карті, а смертельна ще не випала нікому. Гравці аж дух затамували, тільки час від часу хапали ротом повітря. Князь одержав ще одну жирову карту, Ґеральдін - дзвінкову, та коли висвітив свою карту містер Мальтус, із його уст вирвався жахливий звук, наче там щось зламалося. Він підхопився зі стільця і знову сів, наче зовсім не паралізований. Карта була - виновий туз. Почесний член надто часто шукав насолоди у своїх страхах.

Розмова урвалась майже зразу. Скуті пози гравців розслабилися, вони почали підводитися з-за столу та по двоє - по троє вертатись до курильні. І олова підняв руки, потягся й позіхнув, ніби людина, що скінчила свої денні труди. Тільки містер Мальтус усе сидів на місці, зіперши голову на руки, а руки на стіл, п'яний і нерухомий - зовсім прибита людина.

Князь і Ґеральдін відразу подалися геть. У холодному нічному повітрі їхній жах перед тим, чому вони стали свідками, ще посилився.

- Лихо! - вигукнув князь. - Скувати себе присягою в такому ділі! Дозволити оцю гуртову торгівлю смертю, щоб вона відбувалася безкарно, та ще й із зиском! Якби я міг зректися своєї обіцянки!

- Для вашої високості це неможлива річ, - відказав полковник, - бо ваша честь - це честь Богемії. Але я маю право - і навіть повинен! - зректися своєї.

- Ґеральдіне, - сказав князь, - коли ваша честь зазнає урази в котрійсь із тих пригод, що в них ви супроводите мене, я не тільки не пробачу вам, але не пробачу цього й собі. І це, гадаю, для вас куди дошкульніше. [188]

- Слухаюсь наказів вашої високості, - відказав полковник. - Ми покинемо це прокляте місце?

- Так, - сказав князь. - Ради Бога, знайдіть візника, хай я хоч уві сні забуду ганьбу цієї ночі.

Одначе треба зазначити, що він старанно прочитав назву садиби, перше ніж поїхати.

Уранці, як тільки князь заворушився в ліжку, полковник Ґеральдін приніс йому свіжу газету з таким підкресленим повідомленням:

"Сумна пригода. Цієї ночі, близько другої години, містер Бартолом'ю Мальтус, що мешкав на Чепстовському майдані, 16, у Вестборн-Ґрові, вертаючи додому з вечірки в одного знайомого, впав через горішній парапет на Трафальгарському майдані, зламавши руку та ногу і розбивши голову. Смерть настала ту ж мить. Містер Мальтус, якого супроводив знайомий, саме дожидав візника, коли сталося нещастя. Оскільки Мальтус був паралітик, гадають, що й ця пригода спричинена новим нападом хвороби. Бідолаха був добре відомий у вельми поважних колах, і за ним глибоко шкодуватимуть багато людей".

- Коли чия душа й пішла просто до пекла, - урочисто мовив Ґеральдін, - то це якраз душа цього паралітика.

Князь сховав обличчя в долоні й мовчав.

- Я майже радий знати, що його нема живого, - провадив полковник. - Але визнаю, що за нашим молодиком із тістечками в мене серце кров'ю обливається.

- Ґеральдіне, - промовив князь, підвівши обличчя, - ще вчора ввечері той сердега був безневинний, як ви і я, але сьогодні на його душі лежить кривавий гріх. Коли я подумаю про того голову клубу, в мені закипає гнів. Я ще не знаю, як це зробити, але Богом присягаюсь - я спопаду того негідника у свої руки. Яким досвідом, якою наукою стала мені ця картярська гра!

- В яку ми більш не гратимемо, - докинув полковник. Князь не відповідав так довго, що Ґеральдін занепокоївся.

- Невже ви хочете піти туди ще! - сказав він. - Ви вже й так забагато витерпіли й побачили забагато страхіть. Ваше високе становище не дозволяє вам ще раз іти на такий ризик.

- У тому, що ви кажете, багато правди, - відповів князь Флорізель, - і я сам зовсім не радий своїй рішучості. Та шкода! І в шатах наймогутнішого владаря ходить усього-на-всього людина. Я ніколи не відчував своєї слабкості так гостро, як оце тепер, Ґеральдіне, але вона дужча за мене. Чи може в мене вмерти інтерес до долі того нещасливого молодика, що вечеряв з нами кілька годин тому? Чи можу я полишити голові клубу [189] й далі творити свої злочинні діла тишком-нишком? Чи можу я, встрявши в таку цікавущу пригоду, не довести її до кінця? Ні, Ґеральдіне: ви вимагаєте від князя більшого, ніж те, на що спроможна людина. Сьогодні ввечері ми ще раз засядемо за стіл у Клубі самогубців.

Полковник Ґеральдін упав навколішки й вигукнув:

- Візьміть моє життя, ваша високосте! Воно належить вам, розпорядіться ним як хочете! Але не вимагайте, щоб я підтримував вас у такому страхітливо ризикованому ділі.

- Полковнику Ґеральдіне, - відказав князь з відтінком зверхності в тоні, - ваше життя належить тільки вам самому. Мені від вас потрібен лише послух; а коли цей послух із нехіттю, то я й цього не хочу. Додам тільки одне слово: вашої надокучливої турботи в цій справі з мене вже досить.

Шталмейстер зразу отямився.

- Ваша високосте, - сказав він, - може, ви відпустите мене сьогодні до вечора? Як людина честі, я не наважусь увійти вдруге до того жахливого дому, не залагодивши спершу всіх своїх справ. І більше, обіцяю вам, ваша високість не почує жодного слова заперечення з уст свого найвідданішого і найбільш вдячного слуги.

- Любий мій Ґеральдіне, - відказав князь, - я завжди шкодую, коли ви змушуєте мене нагадувати вам про мій ранг. Надаю день у ваше розпорядження, але до одинадцятої вечора щоб були тут, так само замасковані.

Цього, другого, вечора в клубі не було так людно. Коли Ґеральдін із князем з'явились, вони застали в курильні душ шість. Його високість відвів голову клубу набік і тепло поздоровив його із завершенням справи містера Мальтуса.

- Мені завжди приємно зустрічати здібних людей, - сказав він, - а ви, я бачу, безперечно такий. Ваша робота має дуже делікатний характер, але я бачу, що ви саме спроможні провадити її з успіхом і без розголосу.

Голова був трохи приголомшений цими компліментами з уст такого сповненого гідності чоловіка, як його високість. Він сприйняв ці слова мало не принижено.

- Сердега Мальті! - докинув він. - Я насилу уявляю собі клуб без нього. Більшість моїх членів - юнаки, сер, юнаки з поетичною душею, не дуже підходяще товариство для мене. Не те щоб Мальті був зовсім чужий поезії, але його поезія була ясна мені.

- Мені дуже зрозуміло, чому ви почували таку приязнь до містера Мальтуса, - відказав князь. - Він і мені впав у вічі як людина вельми своєрідна.

Вчорашній молодик із тістечками теж був у кімнаті, тяжко [190] пригнічений і мовчазний. Недавні знайомці марно силкувались розговорити його.

- Ох, як я шкодую, - вигукнув він, - що затяг вас до цього мерзенного кубла! Втікайте, поки ваші руки чисті. Коли б ви почули, як кричав той старий, падаючи, і як гримнули його кістки на брук! Побажайте, коли ще маєте трохи жалості до такого негідника, щоб цього вечора мені випав виновий туз!

З часом прийшло ще кілька членів клубу, та однаково, коли сідали за картярський стіл, усіх було не більше тринадцяти. Князь знову відчував крізь тривогу якесь приємне збудження, правда, його здивувало те, що Ґеральдін виявляє куди більше самовладання, ніж напередодні.

"Дивне діло, - подумав князь, - що заповіт, чи то складений, чи то скасований, має такий вплив на настрій молодої людини".

- Увага, панове! - сказав голова і заходився здавати карти. Тричі колода обійшла стіл, а жодна з лиховісних карт іще

не вийшла з його рук. Коли він почав здавати по четвертому разу, всі вже сиділи як на приску. Карт-бо лишилось на одне коло. Князь, що сидів другим ліворуч банківника, мав одержати передостанню карту: адже в клубі здавали справа наліво. Третій гравець висвітив чорного туза -туз був жировий. Дальшому дісталась дзвінка, ще дальшому - чирва, і так далі, а виновий туз усе не виходив. І нарешті Ґеральдін, що сидів ліворуч від князя, перевернув свою карту; то був туз, але чирвовий.

Коли князь Флорізель побачив свою долю на столі перед собою, серце його затнулось. Він був відважний чоловік, але обличчя його залив піт. Лишалось рівно п'ятдесят шансів зі ста, що він уже приречений. Він перевернув карту і побачив винового туза. В мозку його щось гучно заревло, і стіл поплив у нього перед очима. Він почув, що гравець праворуч нього вибухнув конвульсивним сміхом, у якому бриніли й веселощі, і розчарування; побачив, як усе товариство швидко розходилося, але голова його була повна інших думок. Він збагнув, яка нерозумна, яка злочинна була його поведінка. В розквіті віку, при чудовому здоров'ї, бувши спадкоємцем трону, він програв у карти своє майбутнє - своє і трудящої, відданої йому країни. "Боже! - вигукнув він. - Прости мені, Боже!" Тоді збентеження й розгубленість відлетіли, і до нього за одну мить вернулося самовладання. Він здивовано побачив, що Ґеральдіна нема в кімнаті. Коло картярського столу лишились тільки приділений йому долею вбивця, який про щось радився з головою, і той молодик, що розносив тістечка. Тихо підійшовши до князя, він шепнув йому на вухо: [191]

- Якби я мав мільйон, то віддав би його, аби лиш вам пощастило.

Коли молодик пішов, його високість не міг утриматись від думки, що сам він продав би свій шанс за куди скромнішу суму.

Нарада пошепки скінчилась. Власник жирового туза вийшов за двері з порозумілою міною, а голова клубу, підійшовши до нещасливого князя, простяг йому руку.

- Мені було дуже приємно познайомитися з вами, сер, -сказав він, - і не менш приємно було зробити вам цю невеличку послугу. У кожному разі, ви можете не нарікати на затримку. Другого ж таки вечора - оце то щастя!

Князь марно силкувався щось сказати на відповідь: у роті йому висохло, язик неначе паралізувало.

- Вам, здається, трохи недобре? - спитав голова ніби зі співчутливою ноткою. - Так буває з більшістю. Хочете ковток бренді?

Князь ствердно кивнув, і голова вмить налив у келих трохи напою.

- Сердешний старий Мальті! - вигукнув голова, коли князь перехилив келих. - Він випив мало не пінту, та щось воно йому не дуже помогло!

- Ну, на мене ці ліки впливають дужче, - запевнив князь, добре-таки збадьорившись. - Як самі бачите, я вже знову став самим собою. Отож дозвольте спитати, які будуть ваші вказівки мені?

- Ідіть Стрендом у напрямі Сіті по лівому хіднику, поки не зустрінете того добродія, котрий щойно вийшов. Він скаже вам, що робити далі, й будьте ласкаві слухатись його, на цю ніч до нього переходить уся влада в клубі. А тепер, -докінчив голова, - дозвольте побажати вам приємної прогулянки.

Флорізель досить незграбно відповів на це побажання й попрощався. Перейшов курильню, де решта гравців іще пила шампанське, частину якого він замовив і оплатив; і він сам здивувався, коли почав подумки клясти їх. У кабінеті він надів пальто й капелюха, в кутку розшукав серед півдесятка інших свою парасольку. Буденність усіх цих дій і думка, що він виконує їх востаннє в житті, змусили його невтримно зареготати, і той сміх різонув вуха йому самому. Виходити з кабінету не хотілось, і він повернувся обличчям до вікна. Вогні ліхтарів і темрява отямили його.

"Годі, годі, треба ж бути чоловіком, - подумав він, - і вирватися з цієї пастки".

А на розі Бокс-Корту на князя Флорізеля накинулись [192] якісь троє і безцеремонно втягли його в екіпаж, що зразу ж помчав геть. В екіпажі вже сидів хтось.

- Ваша високість пробачить мою ревність? - спитав добре знайомий голос.

У князя вмить відпав від душі камінь, і він кинувся обнімати полковника.

- Як же мені віддячити вам? - вигукнув він. -1 як ви це все влаштували?

Хоча він ще так недавно був наважився пройти призначений долею шлях, але з незмірною радістю піддався дружньому насильству, що вернуло його ще раз до життя й надії.

- Ви можете достатньо віддячити мені тим, - відповів полковник, - що надалі уникатимете таких небезпек. Що ж до вашого другого запитання, то все було влаштоване якнайпростіше. Я сьогодні домовився з одним знаменитим детективом. Він пообіцяв зберегти таємницю - за добру плату, звісно. Виконавцями були переважно ваші власні слуги. Будинок у Бокс-Корті оточили звечора, а карета - це одна з ваших - чекала на вас десь із годину.

- А той негідник, що мав замордувати мене, - що з ним? - поцікавився князь.

- Його схопили, як тільки він вийшов із клубу, - відповів полковник, - і тепер він чекає вашого присуду в палаці, а незабаром до нього приєднаються і його спільники.

- Ґеральдіне, - сказав князь, - ви врятували мене всупереч прямим моїм указівкам - і добре зробили. Я не тільки завдячую вам життя, я дістав ще й добру науку; і я був би негідний свого високого рангу, якби виявився невдячним перед своїм учителем. Виберіть же самі, чим я маю віддячити вам.

Настала пауза; карета швидко котилася вулицями, а обидва пасажири її сиділи заглиблені у власні думки. Нарешті ту мовчанку порушив полковник Ґеральдін.

- Ваша високість, - сказав він, - цього разу має досить численний загін полонених. Серед них є принаймні один злочинець, якому треба визначити кару. Наші присяги боронять нам будь-яке звертання до закону. Та й про збереження таємниці треба думати, якби навіть присяги були скасовані. Можу я спитати, які наміри у вашої високості?

- Я вирішив, - відповів Флорізель, - що голова клубу має право полягти у двобої. Лишається тільки вибрати супротивника для нього.

- Ваша високість дозволили мені самому визначити свою винагороду, - сказав полковник. - Чи дозволите мені просити [193] цієї честі для свого брата? Це дуже почесне доручення, але я смію запевнити вашу високість, що хлопець виправдає таку честь.

- Ви просите в мене страшної віддяки, - сказав князь, -але я не можу відмовити вам ні в чому.

Полковник палко поцілував його в руку, і в цю ж хвилину карета вкотилась у браму розкішної резиденції князя.

Через годину Флорізель у парадному уборі, при всіх богемських орденах прийняв членів Клубу самогубців.

- Нерозумні й зіпсуті люди, - сказав він, - ті з вас, кого загнав у цю безвихідь брак грошей, дістануть роботу і платню від моїх службовців. Ті, кого мучить почуття провини, хай звертаються до вищого й великодушнішого, ніж я, володаря. Я жалію вас, усіх вас глибше, ніж ви можете уявити. Завтра кожен із вас розповість мені свою історію; і що відвертіші ви будете, то легше мені буде направити ваші нещастя. Щодо вас, - додав він, обернувшись до голови клубу, - то таку видатну людину, як ви, я можу тільки образити, пропонуючи їй допомогу, зате в мене є для вас непогана розвага. Оце, - він поклав руку на плече меншого брата полковника Ґеральдіна, - один з моїх службовців, який хоче трохи помандрувати по Європі. І я прошу у вас такої ласки, щоб ви супроводили його в подорожі. Ви добре стріляєте з пістолета? - спитав він уже іншим тоном. - Бо вам може придатись таке вміння. Коли двоє чоловіків вирушають у подорож разом, їм треба бути готовими до всього. Дозвольте мені додати, що, коли ви дорогою десь загубите молодого пана Ґеральдіна, у мене завжди знайдеться якийсь інший придворний, що буде вам до послуг. А про мене, пане голово, знають, що я бачу дуже далеко, і куди сягає мій зір, туди сягне й рука.

Цими словами, вимовленими вельми суворо, князь закінчив свою промову.

Уранці членів клубу належно забезпечили з князівських щедрот, а голову клубу вирядили в подорож під наглядом містера Ґеральдіна та двох відданих і метких слуг, добре навчених у князевому домі. Князь цим іще не задовольнився: за будинком у Бокс-Корті поставили наглядати таємних агентів, і всі листи, які надходили до Клубу самогубців чи його службовців, та всіх, хто туди з'являвся, він перевіряв особисто.

На цьому, каже мій арабський автор, кінчається історія молодика з тістечками. Тепер він добропорядний домовласник на Віґмор-стрит, поблизу майдану Кевендіш. Номера будинку, [194] з цілком зрозумілих причин, я не називаю. А ті, кого цікавлять дальші пригоди князя Флорізеля та голови Клубу самогубців, хай прочитають "Історію про лікаря й дорожню скриню".

ІСТОРІЯ ПРО ЛІКАРЯ Й ДОРОЖНЮ СКРИНЮ

Містер Сайлес К.Скадемор був молодий американець, простий і скромний, і це тим більше промовляло на його користь, що він приїхав з Нової Англії- частини Нового Світу, не вельми уславленої цими якостями. Хоча він був незмірно багатий, проте вів рахунок усіх своїх видатків у невеличкому записничку і волів вивчати принади Парижа з сьомого поверху так званого пансіону в Латинському кварталі. В його ощадливості була велика частка простої звички; а доброчесність, що дуже вирізняла його з-поміж його товариства, мала джерелом переважно несміливість, властиву молодим літам.

Книга: Роберт Луїс Стівенсон Клуб самогубців Переклад Юрія Лісняка

ЗМІСТ

1. Роберт Луїс Стівенсон Клуб самогубців Переклад Юрія Лісняка
2. У сусідній з його помешканням кімнаті жила одна дама, дуже...
3. ІСТОРІЯ З ВІЗНИКАМИ Лейтенант Брекенбері Річ дуже...
4. Примітки (172) Соверен - англійська золота...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate