Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
© R.L. Stevenson, The Pavilion on the links, 1882
© Р.Доценко (переклад з англійської), 1994
Джерело: Р.Л. Стівенсон. Зібрання творів у 5-ти томах. Том 1. К.: Українознавство, 1994. 384 с. - С.: 291-337.
Сканування та коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістРозділ II. Про нічну висадку з яхти
Розділ III. Про те, як я познайомився зі своєю майбутньою дружиною
Розділ IV. Про те, в який спосіб мені стало ясно, що я не один у Ґреденському лісі
Розділ V. Про зустріч Нортмора з Кларою та мною
Розділ VI. Про моє знайомство з Клариним батьком
Розділ VII. Про те, як ми почули знадвору одне слово
Розділ VIII. Про кінець збанкрутілого банкіра
Розділ IX. Про те, як Нортмор здійснив свою погрозу
Д. А. С.
На згадку про дні, проведені біля Фідри
Розділ І ПРО ТЕ, ЯК Я ВЛАШТУВАВСЯ НА НОЧІВЛЮ У ҐРЕДЕНСЬКОМУ ЛІСІ НАД МОРЕМ І ПОМІТИВ СВІТЛО В БУДИНКУ
Замолоду я був страшенний самітник. Я навіть пишався тим, що такий відлюдькуватий і що мені вистачає власного товариства. Власне, я ні з ким не товаришував і не приятелював, поки не запізнався з тією особою, яка стала мені дружиною та матір'ю моїх дітей. Більш-менш зблизився я тільки з таким собі Р.Нортмором, есквайром, власником маєтку Ґреден-Істер у Шотландії. Познайомилися ми під час навчання в університеті і, хоч не дуже сподобались одне одному, та й мало чим ділилися, все-таки нас споріднювали наші нахили, завдяки чому ми й зійшлися. Нам здавалося, що ми мізантропи, - але як тепер я дивлюся на всю ту справу, то ми просто були жовтороті хмурики. Навряд чи це можна було б вважати приязню, радше - зближенням на основі нетовариськості одного й другого. Нортмор вирізнявся такими запеклими спалахами темпераменту, що ледве чи хто міг його терпіти, крім мене, а я, оскільки він поважав мою мовчазну стриманість і не накидав мені своїх поглядів, досить спокійно сприймав його товариство. Пригадую, ми навіть називали один одного друзями.
Коли Нортмор одержав свого диплома, а я вирішив покинути університет, не довчившись, він запросив мене на тривалу гостину до власного маєтку, і ось тоді я й ознайомився з місцем своїх пізніших пригод. Господарів особняк стояв на похмурому белебні милі за три від узбережжя Північного моря. Особняк був великий, мов казарма, а що збудували його з м'якого каменю, то через вітри та негоди він добряче підупав, а всередині в ньому [291] гуляли протяги й усе взялося вільготою. Годі було й думати, щоб двоє молодиків могли жити з вигодами в такому мешканні. Але як на те в північній частині маєтку, де за лісовою посадкою слалися дюни, частково покриті травою, був невеликий будинок, можна сказати -бельведер, по-сучасному розпланований, і саме на наш смак. Отож у цьому відлюдному пристанищі, мало розмовляючи й багато читаючи, спілкуючись хіба що за обіднім столом, провели ми з Нортмором чотири непогідні зимові місяці. Я б залишився там і довше, але одного березневого вечора спалахнула між нами суперечка, внаслідок якої мені довелося від'їхати. Нортмор говорив запально, наскільки пригадую, я, здається, відповів йому ущипливим зауваженням. Тоді він скочив зі стільця й накинувся на мене, аж я мусив, кажу без перебільшення, боротися за власне життя. І тільки відчайдушними зусиллями спромігся я дати йому раду, бо хоч ми силою були приблизно рівні, але ж тут його немов сам нечистий підпирав.
Наступного ранку ми зустрілися так, наче й не було в нас ніякої сутички напередодні, однак я вирішив, що мені краще розпрощатися, а він не став мене затримувати.
Після цього минуло дев'ять років, коли я вдруге опинився в тих околицях. На той час я вже подорожував критою двоколкою, мав при собі намет і маленьку залізну грубку - цілий день я прошкував поряд зі своїм візком, а на ніч отаборявся циганським звичаєм в якій-небудь западині між пагорбами або десь на узліссі. У такий спосіб я об'їздив, гадаю, чи не всі глухі й дикі закутки Англії та Шотландії. Ніхто не порушував мого душевного спокою листами, оскільки я не мав ні друзів, ні родичів, та й не було в мене ніякої, сказати б, "резиденції", коли не вважати нею контори мого повіреного, котрий двічі на рік переказував мені мою ренту. Таке життя сповнювало мене захватом, і я справді-таки думав, що й зістарію у цих мандрах і скінчу свої дні десь у рівчаку над шляхом.
Щоразу я силкувався знайти для ночівлі затишну місцину, де мене ніхто б не потривожив уночі, тож опинившись тепер у другій частині того графства, в якому мешкав Нортмор, я раптом згадав про будинок на дюнах. Там на три милі навкіл не було навіть путівця. Найближче містечко, чи радше, рибальське селище, лежало за яких шість-сім миль. Від центру садиби й до моря тяглося десятимильною смугою пустище завширшки від трьох миль до півмилі. А над самим узбережжям було багато ділянок сипких пісків. Справді, безлюдніша закутина ледве [292] чи знайшлася б на все Сполучене Королівство. З огляду на це я поклав собі з тиждень провести в надбережному лісі Ґреден-Істеру і після чималого переходу надвечір вітряного вересневого дня дістався на місце.
Ці околиці, як я вже казав, складалися з піщаних дюн та "лінків" - цим словом шотландці називають піски, зарослі дерном і, отже, непорушні. Будинок стояв на рівній ділянці, позад нього слалися зарості пригнутої вітром бузини, а від моря його відокремлювало плутане мереживо дюн. Над пісками підносилася бастіоном скеляста круча, утворюючи мис поміж двох неглибоких заток; трохи далі за лінією прибою стриміла серед води ще одна урвиста скеля. При відпливі проступали широкою стягою сипкі піски, недобрим словом згадувані в усій окрузі. Розповідали, що на самому березі між острівцем і мисом вони можуть затягти людину за чотири з половиною хвилини, хоча навряд чи були підстави для аж такої точності. В цих краях кишма кишіло кролів, а над будинком чулося безугавне кигикання чайок. Літньої днини тут бувало сонячно й навіть дуже мило, але у присмерку вересневого дня, коли лютує вітер і сильний прибій накочується на дюни, все довкола нагадує про суднотрощі й викинутих на берег потопельників. Корабель, що застиг на обрії провою проти вітру та кістяк напівзанесеного піском судна у мене під ногами ще й посилювали загальну похмуру картину.
Сам будинок - спорудив його Нортморів дядько, останній перед ним власник маєтку, непутящий і марнотратний любитель мистецтва, - за дев'ять років майже не змінився. Ця двоповерхова споруда в італійському стилі, оточена палісадником, від якого зосталося лише кілька найвитриваліших квіток, і з вікнами, що їх позачиняли віконницями, справляла таке враження, наче її не просто покинули, а й взагалі ніколи в ній не жили. Нортмора за всіма ознаками не було в домі: чи то він, як мав звичай, похнюплено відсиджував у каюті власної яхти, чи то раптом його підбило з'явитись у світському товаристві з якимсь черговим вибриком - про це я, звичайно, міг тільки гадати. Місцевина ця безлюдністю своєю гнітюче впливала навіть на такого самітника, як я: вітер у коминах заводив до того разюче понуру ноту, що мене поривало чимшвидше забратися звідси. Немов шукаючи якогось сховку, я завернув коня з візком і погнав ближче до узлісся.
Ліс у Ґредені посадили, щоб захистити оброблювані поля від сипких пісків з надбережжя. Коли вступаєш до лісу з боку берега, то бачиш, як бузину поволі змінюють [293] інші породи витривалих кущів та дерев, але всі вони були хиряві й не більші за чагарник, бо ж увесь час мусили відстоювати своє право на життя. Дерева тутешні призвикли в довгі зимові ночі вгинатись під нищівними буревіями, а ранньої весни, ледве розпустивши своє листя, вони вже струшували його, і для оголеного лісу починалася знову осінь. Ще далі від берега виднів невеликий пагорб, що разом з острівцем правив морякам за орієнтир. Коли пагорб відкривався на північ від острівця, суднам треба було прямувати точно на схід, аби не наскочити на мис Ґреден і Ґреденські рифи. Низиною поміж дерев протікав струмок, річище якого було заболочене мулом та опалим листям, через що він раз у раз перепиняв свій біг озерцями нетечі. У лісі зрідка траплялися руїни якихось хатин; Нортмор твердив, що то рештки келій ченців-відлюдників.
Я знайшов невеличку улоговинку з джерельцем прозорої води, розчистив шмат землі від терня, поставив намет і розпалив багаття, збираючись приготувати вечерю. Коня я стриножив і залишив пастись неподалік на галявині. Сама улоговинка була досить глибока, щоб не тільки приховувати вогонь мого багаття, а й захищати мене від холодного вітру, що неабияк розходився.
Спосіб життя, який я вів, привчив мене до витривалості й поміркованості. Я не пив нічого, крім води, рідко споживав щось дорожче, як вівсянка, й міг виспатись усього за кілька годин-прокидався я ледве зазоріє, але звечора, бувало, довго лежав без сну під темним або зоряним склепінням ночі. Отож так і в Ґреденському лісі над морем: міцно заснувши о восьмій годині вечора, я вже об одинадцятій прокинувся, і втому та оспалість як рукою з мене зняло. Я підвівся і якусь часину посидів біля багаття, дивлячись на верхів'я дерев та хмари, що метушливо сунули вгорі, і прислухаючись до завивання вітру й шуму прибою понад берегом. Переситившись цим сидінням, я вибрався з улоговинки й подався на узлісся. Місяць-молодик сховався в імлі й майже не освітлював мені дороги, і лише коли я дійшов до дюн, небо проясніло. Аж це раптом вітер з такою силою війнув на мене солоним подихом океану й сипонув піщинками в лице, що я мусив нахилити голову.
Коли я підвів її і розглянувся, то нараз побачив світло в будинку на дюнах. Боно не стояло на місці, а пересувалось од вікна до вікна, наче хтось проходив по кімнатах з лампою чи свічкою в руці. Я приглядався до нього хвилинку, неабияк здивований. Коли я надвечір дивився на будинок, він вочевидь був безлюдний, а ось тепер так само певно можна [294] було твердити, що там хтось є. Спершу мені спало на думку, що то зграя злодіїв забралась у Нортморів маєток, аби спорожнити комірчини й буфети, де було вдосталь і посуду, і харчів. Але що могло заманити злодіїв саме в цей будинок на дюнах? Знову ж таки, всі віконниці зараз були відчинені, тоді як грабіжники навпаки - позачиняли б їх. Я відкинув цю гадку й заходився шукати іншої. Мабуть, це повернувся Нортмор, і тепер ходить та провітрює кімнати.
Як я вже казав, ми з ним не були аж так дуже близькі між собою, та навіть коли б я любив його як брата, самотність була мені таки любіша, тож я доклав би всіх зусиль, аби не потрапити йому на очі. Тим-то я обернувся й поспішив назад до лісу і врешті з превеликим задоволенням знову примостився біля багаття. Я уник небажаної зустрічі й мав перед собою ще одну спокійну ніч. А вранці я зможу або вибратися звідси, перше ніж Нортмор вийде з дому, або якщо й завітаю до нього, то тільки на годинку.
Та коли настав ранок, становище видалося мені таким своєрідним, що я надумав повестись інакше. Нортмор був на моїй ласці, тож чого б і не пожартувати з ним, хоч я знав, що з таким чоловіком, як він, жарти не дуже безпечні. Загодя тішачись своїм успіхом, я засів у заростях бузини край лісу, звідки добре було видно двері будинку. Віконниці геть усі знов були зачинені, що, пам'ятаю, здивувало мене, але сам будинок з білими його стінами й зеленими віконницями виглядав ошатним і затишним у ранішньому світлі. Минали, однак, година за годиною, а Нортмор усе не показувався. Я знав, що він добрячий сплюх, та все-таки коли почало доходити до полудня, терпіння моє вичерпалося. Правду кажучи, я мав надію перекусити в Нортмора, і мені вже допікав голод. Хоч як прикро було втратити нагоду покепкувати з господаря маєтку, потреба їсти врешті переважила, і я зі своєї засідки на узліссі вийшов на відкриту місцину.
Вигляд будинку, коли я підступив до нього ближче, викликав у мене певну тривогу. Здавалося, він нічим не змінився від попереднього вечора, хоч я невідь-чого сподівався побачити якісь ознаки присутності людини. Але ні: віконниці були щільно зачинені, з коминів не курився дим, на передніх дверях висіла велика колодка. Нортмор, певно, увійшов чорним ходом, - цілком природно подумав я, - іншого висновку й не могло бути; тож можете уявити мій подив, коли, обійшовши будинок, я побачив з другого боку, що й чорний хід на замку.
Тоді я повернувся до первісної своєї думки про грабіжників і насварив себе, що вчора повівся так бездіяльно. Я перевірив [295] усі вікна долішнього поверху й ніде не знайшов ніяких ушкоджень, перемацав замки- вони теж виявилися цілі. Тепер постала проблема: якщо це й справді злодії, то як же їм вдалося залізти всередину? Хіба що через дах прибудови, в якій Нортмор тримав своє фотографічне причандалля, - подумав я, - бо звідти, висадивши шибку у вікні кабінету чи моєї колишньої спальні, вони запросто могли пролізти в будинок.
Аби перевірити цей варіант, я вибрався на дах прибудови й помацав віконниці на обидвох кімнатах. Вони були зачинені. Але я так легко не відступився: натиснувши дужче, я, хоча й подряпав при цьому руку, все-таки відхилив одну з них. Пригадую, я ще приклав подряпину до рота і, мов собака, з півхвилини зализував її, механічно тим часом оглядаючись позад себе на дюни й море, де завважив -за кілька миль на північний схід - чималу вітрильну яхту. Потім я підняв раму вікна вгору й вліз до приміщення.
Коли я пройшов по всьому будинку, мене взяв такий подив, що й не сказати. Ніде не було й сліду якогось неладу, - навпаки, в кімнатах незвично чисто й охайно. В каміні лежали поліняки й скіпки - хоч зараз розпалюй вогонь. Три спальні були так розкішно прибрані, як ніколи не водилося в Нортмора, ліжка застелені на ніч, у глечики налито воду; в їдальні стіл накрито на три персони, а в комірчині для харчів повно на полицях холодних наїдків, дичини, городини. Було очевидно, що чекали на гостей, - хоча які можуть бути гості, коли Нортмор такий відлюдьок? Та й яка була потреба готувати дім для гостей глупої ночі? І чом віконниці зачинено й двері замкнено?
Я усунув усі сліди свого перебування в будинку й вибрався назовні тим самим шляхом, яким і сюди потрапив, а в душі відчував гостру цікавість і настороженість.
Яхта досі була на тому ж місці; у мене на мить промайнула думка, що, може, це "Рудий ерл" *, на якому прибув господар із гістьми. Однак провою судно було обернене в бік чистого моря.
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
