Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
Розділ V ПРО ЗУСТРІЧ НОРТМОРА З КЛАРОЮ ТА МНОЮ
З першими проблисками світання я відступив з відкритої місцини до своєї звичайної засідки серед пісків, щоб там діждатись появи майбутньої дружини. Ранок був тьмяний і [314] буряний, і навіював невеселі думки. Вітер передсвітом стих, а тоді розходився знову, налітаючи поривами від берега; море почало втихомирюватись, але злива й далі лютувала немилосердно. На всьому обширі дюн не видно було живої душі, хоч я був певен, що десь поблизу криються вороги. Спалах світла з ліхтаря, яким раптово бликнули мені в очі, розбудивши зі сну, і капелюх, пригнаний до берега вітром від Ґреденської драговини, досить переконливо свідчили про те, в якій небезпеці Клара й інші в домі.
Було, мабуть, пів на восьму чи трохи ближче до восьмої, коли я побачив, що двері будинку відчинилися й вийшла дорога моя дівчина, поспішаючи до мене крізь дощ. Я перестрів її на березі ще до того, як вона дійшла до смуги пісків.
- Мені так важко було вийти! - вигукнула вона. - Ніяк не хотіли пускати мене на прогулянку в таку негоду.
- Кларо, - промовив я, - а ви не боїтеся?
- Ні, - відповіла вона так просто, що мені аж на серці полегшало.
Моя бо дружина була найхоробріша й найгарніша з жінок; скільки я знаю з власного досвіду, ніколи ці дві риси не були притаманні тій самій особі, а ось вона їх обидві мала, і у неї рідкісна сила духу поєднувалася з привабливістю та красою.
Я розповів їй усе, що розвідав і зазнав протягом попереднього дня й ночі, але вона, хоч і зблідла лицем, зберегла позірний спокій.
- Тож ви бачите, що мені ніщо не загрожує, - докінчив я свою розповідь. - Вони нічого проти мене не мають, бо якби мали, я б уже вночі став небіжчиком.
Клара поклала руку мені на плече.
- А я спокійнісінько спала й ні про що не здогадувалась! - скрикнула вона.
Мене пройняло захватом, як прозвучали в неї ці слова. Я обійняв Клару й пригорнув, і ми не встигли й отямитись, як і друга її рука була в мене на плечах, а уста наші зійшлися в поцілунку, хоч ми ще жодного слова не сказали про кохання. Я й досі пам'ятаю отой доторк до її щоки, холодної і вологої від дощу, і багато разів опісля, коли вона вмивала обличчя, я цілував її на згадку про той ранок на березі. Тепер, коли її вже немає зі мною, і я докінчую свою земну прощу сам-один, я згадую ті наші давні пестощі й глибоке чуття та щирість, які єднали нас, і мені куди легше терпіти теперішні мої знегоди.
Ми простояли так, може, кілька секунд - час у закоханих швидко збігає, - коли раптом здригнулися, почувши вибух сміху поруч. Це не були природні веселощі, а щось таке, за [315] чим криється гнів. Ми обоє здригнулися, - я, все ще тримаючи лівою рукою Клару за стан, а вона, і не пробуючи відсторонитись, - і побачили на березі за декілька кроків Нортмора: в^н стояв, понуривши голову, руки заклавши за спину, а ніздрі його аж побіліли від люті.
- А-а! Кесіліс! - озвався він, побачивши моє лице.
- Він і є, - відказав я зовсім не збентежено.
- Оце так, міс Гадлестон, - мовив він далі - повільно, але злостиво, -так ви дотримуєтесь обіцянки, даної своєму батькові й мені? Отакою мірою цінуєте ви життя свого батька? І вас настільки засліпив цей молодий добродій, що ви ладні знехтувати своє чесне ім'я, і добропристойність, і звичайнісіньку навіть обережність?..
- Міс Гадлестон... - спробував я урвати його, але він крутнувся в мій бік і кинув брутально:
- А тобі хай заціпить! Я звертаюся до цієї дівчини.
- Ця дівчина, як ти її називаєш, - моя дружина! - вигукнув я, і Клара ще ближче пригорнулась до мене на знак того, що схвалює мої слова.
- Твоя хто?! - вереснув Нортмор. - Ти брешеш!
- Нортморе, - відказав я, - ми всі знаємо, яка в тебе скажена вдача, але я не з тих, кого проймають твої образи. Тож раджу тобі говорити тихіше, бо я певен, що нас тут більше, ніж троє.
Він оглянувся на всі боки, і я помітив, що моє зауваження трохи остудило його запал. .
- Що ти маєш на увазі? - спитав він. Я відповів одним словом:
- Італійці.
Він круто лайнувся і перевів погляд на Клару.
- Містер Кесіліс знає все, що я знаю, - сказала моя майбутня дружина.
- А мені треба знати, - гостро мовив Нортмор, - якого біса містер Кесіліс заявився сюди і якого біса цей Кесіліс тут робить! Ти кажеш, що ви одружені, - та я не вірю цьому. Але якщо так, то Ґреденська драговина швидко розлучить вас - на це стане чотири з половиною хвилини, Кесілісе. Я маю приватне кладовище для своїх друзів!
- В італійця на це пішло трохи більше часу, -зауважив я.
Він глянув на мене й хвильку розгублено помовчав, а тоді майже чемно попросив пояснити, на що я натякаю.
- Ти маєш деякі переваги в цій грі, Кесілісе, - докинув він. Я, звісно, задовольнив його прохання, і він вислухав мене, лише час від часу перепиняючи вигуками, коли я розповідав, як опинився в Гредені, та як він мало не заколов мене [316] кинджалом того вечора, коли вони зійшли на берег, та як я побачив і почув італійців.
- Отже, так, - констатував він, коли я скінчив. - Тепер усе ясно, ніяких сумнівів. ї що, насмілюся запитати, ти збираєшся далі робити?
- Збираюся залишитись тут, щоб стати вам у пригоді, -відказав я.
- А ти таки зух, - озвався він з якоюсь особливою інтонацією.
- Та вже ж не страхопуд, - у тон йому відповів я.
- Отже, наскільки я зрозумів, - провадив він далі, - ви, виходить, одружені? І ви зважитесь сказати мені це просто в обличчя, міс Гадлестон?
- Ми ще не одружені, - відказала Клара, - але одружимося, як тільки буде перша для цього нагода.
- Браво! - скрикнув Нортмор. - А як же угода? Хай йому біс, але ж ви не дурна, жіночко, і з вами можна говорити без манівців. То як же з нашою угодою? Ви знаєте незгірш за мене, що від цього залежить життя вашого батька! Досить мені умити руки й відійти вбік, як йому переріжуть горло ще до ночі.
- Це правда, містере Нортморе, - анітрохи не знітившись, відповіла Клара, - але ви цього ніколи не зробите. Ви пішли на угоду, яка не личить джентльменові, та все-таки ви джентльмен, і не покинете людину, якій самі ж зохотилися допомогти.
- Он як! - мовив він. - То ви гадаєте, що я надам вам свою яхту задурняк? Ви гадаєте, що я важитиму своїм життям і свободою просто так, з любові до старого джентльмена? А тоді ще, чого доброго, буду дружбою на вашому весіллі, га? Що ж, - докинув він, - можливо, ви не дуже й помиляєтесь. Але спитайте ось Кесіліса. Він знає мене. Чи ж така я людина, якій можна довіряти, на яку можна покластись? Чи такий я вже перебірливий у засобах? І добрий?
- Я знаю, що ви багато говорите, і часом, здається, плещете казна-що, - відповіла Клара, - але ж ви таки шляхетна людина, і я анітрохи не боюся.
Він подивився на неї якось напрочуд схвально й навіть захоплено, а тоді обернувся до мене:
- Невже ти гадаєш, що я поступлюся нею без боротьби, Френку? - запитав він. - Я не криючись кажу тобі: стережися! Коли наступного разу ми зітнемося...
- Тобто втретє, - посміхаючись урвав я його.
- Атож, втретє, так і є, - погодився він. - Я й забув. Що ж, утретє, - але тоді вже як кому поталанить. [317]
- Ти хочеш сказати, що за третім разом ти гукнеш на поміч команду з "Рудого ерла"? - спитав я.
- Ви чуєте, що він каже? - мовив він, звертаючись до моєї майбутньої дружини.
- Я чую, як двоє чоловіків розбалакують, мов боягузи, -сказала вона, - Я стала б зневажати себе, якби подумала або заговорила так, як ви. Та й ні один з вас не вірить жодному слову з того, що каже, а це ще більша дурість і гидота.
- Оце козир-дівка! - скрикнув Нортмор. - Але вона ще не місіс Кесіліс. Я змовкаю. Ще не мій час говорити.
У цю мить моя майбутня жінка здивувала мене.
- Я залишаю вас тут, - раптом заявила вона. - Мій батько надто довго сам. Але затямте: ви повинні бути друзями, бо ви обоє мої добрі друзі.
Згодом вона пояснила мені, чому тоді так повелася. Вона була певна, що ми без кінця сваритимемось при ній, і, здається, таки мала рацію, бо коли її не стало, ми зразу ж перейшли на довірчий тон.
Нортмор подивився їй услід, як вона переходила через дюну.
- Незрівнянна жінка у світі! - вигукнув він з прокляттям. - Щоб отак вчинити!
Я, зі свого боку, скористався цією нагодою, аби з'ясувати ситуацію.
- Слухай-но, Нортморе, то ми справді у крайній притузі?
- Таки так, хлопче, - погодився він, значливо дивлячись мені у вічі. - Всі сили пекельні проти нас, це правда. Хочеш вір мені, хочеш ні, але я боюся за своє життя.
- Скажи мені одну річ, - звернувся я. - Чого вони так ув'язалися, ці італійці? Чого їм треба від старого Гадлестона?
-То ти не знаєш? - скрикнув Нортмор. - Старий негідник мав у банку гроші карбонарів*, двісті вісімдесят тисяч, і, звичайно, процвиндрив їх, граючи на біржі. Ці гроші потрібні були для повстання десь там у Тридентіно чи Пармі*, тож повстання не вигоріло, і вся та осяча команда рвонула на ловитву Гадлестона. Нам ще пощастить, коли ми живцем з цього виберемось.
- Карбонари! - вигукнув я. - То старий таки добряче влип!
- Атож, - погодився Нортмор. - А тепер слухай сюди: я вже казав, що ми у пастці, і, щиро кажучи, мене радує твоя допомога. Якщо я не зможу врятувати Гадлестона, то вже дівчина будь-що-будь мусить уціліти. Ходім до нас у будинок, і ось тобі моя рука: я діятиму як твій друг, допоки старого не врятуємо або він не загине. Але, - докинув він, - після цього [318] ти знов стаєш моїм суперником, і я перестерігаю тебе: тоді стережись!
- Згода! - відказав я, і ми потисли один одному руки.
- А тепер гайда в нашу фортецю, - мовив Нортмор і рушив поперед мене до будинку.
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
