Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
Розділ IX ПРО ТЕ, ЯК НОРТМОР ЗДІЙСНИВ СВОЮ ПОГРОЗУ
Розповісти вам, що сталося після цих трагічних подій, страшенно важко. Коли я повертаюся пам'яттю до тієї днини, все мені видається перемішаним, напруженим і безглуздим, як борсання сновидця в нічній зморі. Клара, пригадую, зойкнула і була б упала, якби ми з Нортмором не підхопили її знечуле тіло. Здається, ніхто на нас не нападав, я не пам'ятаю навіть, чи бачив хоч одного з нападників, а містера Гадлестона ми наче покинули, і не глянувши на нього. Пригадується тільки, що я біг, мов шалений, то несучи Клару на руках, то ділячи цю ношу навпіл з Нортмором, то знов силкуючись перебрати її на себе.
Чому ми вирішили добиратись до мого пристанища серед заростей болиголова, як туди дісталися - нічого цього не зберегла моя пам'ять. Перший епізод, який я чітко пригадую, - це коли Клара впала в нас із рук біля мого маленького намету, а ми з Нортмором вовтузимося на землі й він з жорстокою люттю гамселить мене по черепу руків'ям пістолета. Він уже заподіяв мені дві рани, і те, що в мене раптом проясніла свідомість, я завдячую саме кровотечі після цих ран.
Я схопив його зап'ясток.
- Нортморе, - пригадую, сказав я, - вбити мене ти й потім зможеш. А зараз краще допоможім Кларі.
Він на цю мить уже майже доконав мене. Але тільки-но почувши ці мої слова, він зірвався на ноги, метнувсь до намету й давай пригортати зімлілу Клару до себе та цілувати її безвільні руки й обличчя.
- Сором! - крикнув я. - Сором тобі, Нортморе!
І хоч мене самого ледве ноги тримали, я став відчайдушно лупити його по голові та плечах.
Він випустив дівчину з обіймів і подивився на мене в мінливому світлі місяця.
- Я подолав тебе, але відпустив, - сказав він. - А тепер ти б'єш мене! Боягуз!
- Ти сам боягуз! - відрубав я. - Чи ж вона хотіла твоїх цілунків, коли була при пам'яті? Ні! А ось тепер вона, може, помирає, а ти марнуєш дорогий час і ще користаєш з її безпорадності! Відійди, дай мені помогти їй!
Він хвильку насуплено дивився на мене, блідий і грізний, а потім раптом ступнув убік. [334]
- Ну помагай! - кинув він.
Я припав навколішки біля Клари, розсупонив, як міг, її сукню й корсет, але цю мить важка рука опустилась мені на плече.
- Не торкайсь її руками! - запекло крикнув Нортмор. -Гадаєш, я не жива людина?
- Нортморе! - вирвалось у мене. - Коли ти сам не хочеш їй помогти й мені не даєш, то ти знаєш, що я тебе вб'ю?
- Так воно й краще! - вигукнув він. - Хай вона теж помре, хіба не однаково! Відступись від неї і ставай до бою.
- Та ти ж подумай, - сказав я напівпідводячись, - я ще ж ні разу й не поцілував її.
- Спробуй-но лиш! - погрозився Нортмор.
Не знаю, що мене опосіло в ту секунду - то було щось таке, чого я найбільше соромлюсь у своєму житті, хоча, як моя дружина звичайно твердила, я знав, що мої цілунки їй завжди будуть любі, чи вона жива, чи мертва. Тож я знову став на коліна, одвів її волосся з чола й найшанобливіш припав на мить устами до холодної брови. То був такий цілунок, якого батько може вділити любій дитині, якого чоловік не посоромиться на порозі смерті вділити дружині, котра вже переступила цей поріг.
- А тепер я до твоїх послуг, сер!
Однак на свій подив я побачив, що він одвернувся спиною до мене.
- Ти чуєш? - спитав я.
- Так, чую, - відповів він. - Коли ти хочеш битись, я готовий. Коли ні - берись рятувати Клару. Мені все одно.
Я не став чекати других запросин, а, знов схилившись над Кларою, заходився опритомлювати її. Та вона лежала все так само бліда й безживна, і я злякався, що її вже не вдасться оживити, і жах та сутий розпач огорнули моє серце. Я кликав Клару на ім'я, вимовляючи його найпроникливішим тоном, я розтирав і поплескував їй руки, опускав її голову нижче або спирав собі на коліно, але все здавалося марним, повіки важким покровом заступали Кларині очі.
- Нортморе, - сказав я, - ось мій капелюх. Ради Бога, принеси трохи води з джерела.
За мить він уже був біля мене з водою.
- Я приніс у своєму капелюсі, - пояснив він. - Ти не ревнуватимеш?
- Нортморе... - почав я щось говорити, хлюпнувши водою Кларі на голову й груди, - але він урвав мене зі злістю:
- Та замовч! Найкраще б ти взагалі не озивавсь! [335]
У мене й самого не було особливої охоти розмовляти, коли всі мої думки скупчувались на тому, як вивести мою найдорожчу з непевного її стану. Тож я й далі мовчки робив усе, що міг, повертаючи їй свідомість, і коли капелюх спорожнів, тицьнув його Нортморові з одним словом - "Ще!". І він, здається, ще не раз бігав по воду, аж поки Клара врешті розплющила очі.
- Як тепер уже їй краще, - озвався Нортмор, - то, може, ти й без мене обійдешся? Доброї ночі, сер.
Сказавши це, він зник серед заростей. Я розпалив багаття, бо вже не боявся італійців, які навіть не зачепили нічого з моїх скромних пожитків, і, хоч як приголомшила Клару нещодавня вечірня трагедія, мені вдалося - переконуючи, підбадьорюючи, втішаючи й узагалі вдаючись до тих простих засобів, що були в мене напохваті, - трохи заспокоїти її і скріпити на силі.
Уже настав світанок, коли раптом з лісу розкотився гострий свист. Я схопився на ноги, але цю мить почувся голос Нортмора, що спокійнісіньким тоном гукнув:
- Сюди, Кесілісе, тільки сам-один! Я маю щось тобі показати!
Я поглядом порадився з Кларою і, діставши її згоду, вибрався з улоговинки. Трохи віддалік я побачив Нортмора, що стояв, спираючись на дерево. Помітивши мене, він рушив у напрямку берега. Я майже наздогнав його лише на узліссі.
- Дивись! - сказав він, зупинившись.
Ще кілька кроків, і я вибрався з лісу. Холодне і ясне ранкове світло огортало такий знайомий мені краєвид. Від будинку залишився самий почорнілий кістяк: дах запав усередину, один фронтон завалився, а на всі боки від недавньої споруди смугасто тяглися шрами випаленої трави. У непорушному повітрі світанку над згарищем ще курів просто вгору густий дим, а в оголених стінах тліла чимала купа головешок, наче вуглини на ґратках. У морі ж побіля острівця дрейфувала вітрильна яхта, від якої жваво прямував до берега човен з матросами.
- "Рудий ерл"! - скрикнув я. - Якби хоч на півдоби раніше!
- Помацай свої кишені, Френку. Ти при зброї? - поцікавився Нортмор.
Я так і зробив, після чого, слід гадати, смертельно зблід.
Мого пістолета не стало!
- Тож бачиш, ти в моїй обладі, - мовив він. - Я забрав твою зброю вчора ввечері, коли ти клопотався біля Клари. Але сьогодні вранці - осьо - я повертаю тобі пістолета. Можеш не дякувати! - скрикнув він, підносячи руку. - Я не полюбляю [336] таких штучок. Тепер ти тільки ними й можеш мене роздратувати.
Він рушив через обмілини до берега, назустріч човнові, а я йшов за кілька кроків позаду. Проходячи перед будинком, я пристав на мить глянути на те місце, де впав містер Гадлестон. Але там не було ані сліду його самого, ані краплини крові на землі.
- Ґреденська драговина! - кинув мені Нортмор.
Він не зупинявся, аж поки ми дійшли до останнього виступу над берегом.
- Далі, будь ласка, не треба, - озвався він. - Ти не хотів би одвести її до особняка в маєтку?
- Ні, дякую, - відповів я. - Я спробую дістатися з нею до пастора у Ґреден-Вестері.
Прова човна зашурхотіла, врізавшись у надбережний пісок, і з борту скочив матрос із линвою в руці.
-Хвилинку, хлопці! - гукнув Нортмор, а тоді додав тихіше, щоб чув тільки я: - Краще ти нічого не кажи їй про це.
- Навпаки! - заперечив я. - Вона дізнається про все, що я зможу розповісти.
- Ти не розумієш, - відказав він з неабиякою гідністю. - Це не буде для неї ніяким відкриттям, вона цього й сподівається від мене. Прощавай! - докинув він, кивнувши головою.
Я простяг йому руку.
- Вибач, - сказав він. - Це слабовілля, я знаю, але я не можу допустити, щоб воно зайшло надто далеко. Не хочу ніяких цих сентиментальних дурниць - сивоголовий блукалець біля вашого каміна й усе таке інше. Я волію протилежне: маю в Бозі надію, що більш ніколи в житті не побачу вас обох.
- Що ж, хай Бог тебе благословить, Нортморе! - сказав я цілком щиро.
- О, звісно, - відказав він.
Він спустився на берег, і матрос, що був на березі, допоміг йому сісти в човна, тоді відштовхнув прову й сам скочив на борт. Нортмор узявся за стерно. Човен піднесло на хвилях, і весла в ранковому повітрі різко й розмірено зарипіли в кочетах.
Коли зійшло сонце з-за моря, вони вже подолали майже півдороги до "Рудого ерла", а я все стояв і дивився їм услід.
Ще два-три слова, і моїй розповіді кінець. Через кілька років Нортмор загинув, б'ючись під стягами Ґарібальді за визволення Тиролю*.
Примітки
(291) Д. А. С. - Девід Стівенсон, двоюрідний брат Р.-Л. Стівенсона; Фідра - острів у затоці Ферт-оф-Форт біля східного узбережжя Шотландії.
(296) Ерл - граф (в Англії).
(311) Юкатан - великий півострів на півдні Мексики.
(318) Карбонарії (італ. букв.: вуглярі) - учасники національно-визвольних організацій в Італії першої третини XIX ст.
Тридентіно (Трентіно) - край, а Парма - графство на півночі Італії.
(337) Тироль - в австрійсько-італійській війні 1866 р. Гарібальді зі своїми волонтерами воював у Тиролі, що тоді був під австрійською владою, за його возз'єднання з рештою Італії.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
