Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна
15
Двоє чоловіків, одягнені в роби портових вантажників, поволі йшли вздовж причалу. Час від часу вони недбало озирались довкола. Звідкись із окутаної туманом гавані долинув гудок буксира. Нічого незвичайного перед ними не було. Знайома картина причалів сіетлського порту та «Мануель Асенте» під панамським прапором. Цієї теплої літньої ночі вантажне судно, порипуючи обшивкою, чекало, коли його завантажать перед виходом у відкрите море. Чимало днів борознитиме воно Тихий океан, перш ніж кине якір у Гонконгу.
До двох постатей, що маячили коло билець причалу, підійшов матрос.
- Вам чогось треба, хлопці?
- Авжеж. Ми хочемо побалакати зі старим. Він у себе? Матрос показав великим пальцем за спину.
- У своїй каюті. - Тоді придивився уважніше. - А він чекає на вас?
- Точно, голубе.
- Ну, тоді підіймайтесь отут.
- Спасибі.
- Тільки глядіть, спершу постукайте. А то, знаєте, він у нас із характером.
Вони піднялися на палубу, переступили через люк і рушили до капітанської каюти. Вони знали судно, як свої п'ять пальців, знали кожну його переділку, кожен трап. Така була їхня робота.
Один з вантажників тричі постукав у двері каюти. [242]
- Чого тарабаните? Заходьте! - почулось у відповідь. Двоє перезирнулися. Перший відхилив двері, зайшов до каюти. Двері за ним причинилися.
Капітан підвівся. Це був дебелий скандінав.
- А де ваш приятель? - запитав він. - Ви ж казали, що прийдете вдвох. - Капітан Ганс Бьоме скоса розглядав відвідувача. - Ви самі хто будете, га?
Перед носом у капітана розкрилася тонка книжечка.
- Ріген, еге? А ім'я...
- Кеннет Ріген. - Книжечка зникла в кишені. - Мій приятель залишився за дверима, капітане. Він простежить, щоб нас не турбували.
- Хо-хо, ну й діла! Таки справжні нишпорки. Хо-хо! - Капітан Бьоме повернувся до гостя спиною. Почувся дзвін склянок: Бьоме наповнював їх. - За наші успіхи, га? - мовив він. - Пийте до дна!
Кен Ріген спочатку хотів відмовитись, але згадав, де він і з ким має справу, й вихилив склянку двома ковтками, тимча-сом як Бьоме з професійною цікавістю позирав на нього поверх своєї склянки, давно порожньої.
- Як ви сказали, капітане Бьоме, за наші успіхи. Бьоме покрутив пляшку.
- Хо-хо! Ще по одній, га?
- Ні, дякую.
Але Бьоме відступати не звик.
- Та ну! Ще трохи не зашкодить!
Кен Ріген не відповів, і його мовчанка була промовистіша за будь-які слова. Капітан Ганс Бьоме знався на людях. Усе своє, життя він мав з ними справи. Його анітрохи не цікавило, скільки зараз вип'є Ріген або скільки він п'є взагалі. Просто такий був його метод оцінки людей, і Ріген знав це чудово. Він незворушно сидів перед Бьоме, який тримав в одній руці пляшку, а в другій - склянку і пильно дивився на Рігена своїми світлими байдужими очима.
Пляшка повільно опустилася. Буркочучи, Бьоме закоркував її і відсунув набік склянки, його шкіряна куртка зарипіла, коли капітан змінив позу, вмощуючись тепер так, щоб дивитися відвідувачеві просто у вічі.
- Як із грішми? - запитав він.
- Ви їх одержите.
- Де вони?
- Ви їх одержите, коли справу буде зроблено, - спокійно й твердо сказав Ріген. - Не раніше.
Незворушні очі на широкому обличчі неначе свердлили Рігена. [243]
- А чого це я маю вірити вам на слово, га?
- Капітане Бьоме!..
Це було сказано різким, навіть суворим тоном. Бьоме не звик, щоб з ним так розмовляли. Ще менше сподобалося йому те, що він почув далі.
- Не треба клеїти дурня, і не намагайтесь гратися зі мною, як кіт із мишею.
- Та ви знаєте, з ким розмовляєте? - заревів Бьоме. - Я хазяїн на цьому кораблі, і я не потерплю... - Тут він осікся: той Ріген і м'язом не ворухнув. І тоді Бьоме зрозумів: Ріген не прикидається, він справді має за собою могутню силу. Бьоме сам надто часто поводився з позиції сили, щоб не збагнути цього. - Гаразд, - буркнув він. - Перейдімо до діла.
Ріген кивнув головою.
- Вони на борту?
- Так. Уже дві доби.
- Відтоді їх бачив хто-небудь?
- Навіть я сам не бачив, - сказав Бьоме, нараз посерйознішавши. - Вони піднялися на борт, як я вже розповідав вашим, і відтоді не виходили із своєї каюти. Вони й готують собі там, і все інше. Так було між нами домовлено: я їх не чіпаю. - Бьоме знизав плечима. - На нашій посудині пасажирів буває обмаль. А це ж непоганий спосіб заробити трохи грошенят.
- Грошенят, які ваша компанія ніколи не побачить, еге ж? Бьоме побагровів.
- Ви мені...
- Забудьте про це, - спинив його Ріген. - Мені байдуже, чим ви займаєтеся на борту свого судна. Єдине, що мене цікавить, - це каюта номер дванадцять.
Бьоме ледь чутно зітхнув. Раптом він одвернувся й почав перегортати папери на своєму столі.
- А знаєте, - сказав він, усе ще стоячи спиною до Кена Рігена, - не дуже легко буде викурити їх з «Асенте».
Ріген напружився.
- Чому, капітане?
- Я одержав від них сьогодні вранці ось цю записочку, - з усміхом мовив Бьоме. Губи його ще швидше розповзлися в посмішці. - Правду кажучи, Рігене, я дуже радий бачити вас. Мене самого це вже почало турбувати. - І він подав записку своєму гостеві.
Ріген лайнувся.
«Подивись-но на неї. Вона ж бо за ці кілька місяців постаріла років на десять. У неї з'явилося більше сивини, ніж мало з'явитися за ціле десятиріччя. Боляче бачити її такою. Усе це [244] діло було не для неї. Але то був наш останній шанс. Що лишалося нам робити, якне піти за Майком? Перебиватися з однієї паршивої робітки на іншу?.. З цими теперішніми хлопцями, які згодні летіти куди завгодно і за будь-яку платню, що лишається такій старій руїні, як я? Утертися й забиратися геть. Щоразу, коли який-небудь сучий син дізнавався про моє минуле, мені давали коліном під зад і... Та й Мей не світило нічого, хіба прилаштуватись у якійсь брудній, паскудній забігайлівці, доки вона перетворилася б на облізлу суку і її теж викинули б геть. Краще, як ми вріжемо дуба раніше, ніж змушені будемо порпатися в багні, наче свині, випрошуючи милостиню...»
Джесс Бакгорн сягнув рукою під ліжко і взяв пляшку. Неквапливими, розслабленими рухами відкоркував її. йому ще довго тут бути, і зовсім ні до чого хапати пляшку так, наче сьогодні кінець світу. Все, що їм тепер лишається, - це набратися терпцю. Витримати в цій триклятій каюті тижнів зо два, доки доберуться до Гонконга. Там він зможе придбати для себе й для Мей будь-які паспорти, і вони зникнуть назавжди... Він добре хильнув із пляшки й відчув, як алкоголь пропікає собі шлях униз. У суглобах - відчуття тепла. Тепер ця каюта вже не здається йому такою тісною. Він поглянув на пляшку. Хай воно все западеться. Ніхто його не побачить, отож не має значення, скільки він вип'є...
- Прошу тебе, Джесс.
Він відірвав пляшку від рота, неначе вона вжалила його.
- Якого біса, Мей? - невдоволено мовив. - Трішки вип'ю, й нічого зі мною...
. - Ти вже випив трішки, - тихо мовила Мей Бакгорн. -Якщо вип'єш зараз іще, тобі захочеться ще і ще, і... о Джесс... - Заламуючи пальці, вона розглянулася по тісній каюті і глибоко зітхнула. - Боронь боже, я зовсім не хочу гризти тебе, - похапцем проказала вона. - Але нам тут бути багато днів, Джесс. Якщо мені не буде з ким розмовляти, я збожеволію.
Він погамував роздратування так само швидко, як воно закипіло в ньому.
- Я розумію, люба, - сказав він, насилу повертаючи язиком. Алкоголь розтікався по тілу, приємно зігріваючи його. - Дле без цього я не зможу. Стіни насуваються на мене, і...
-Джесс, я дуже тебе прошу.
В очах у неї світився біль. Мей мала рацію. Сидячи тут, двоє звірів у одній клітці, вони мають тримати себе в руках, інакше дуже скоро вчепляться одне одному в горло. Краще почекати до вечора, поки вона засне, а тоді...
- Джесс із демонстративною рішучістю закоркував пляшку і засунув її назад під ліжко. Позирнувши на дружину кутиком [245] ока, він помітив, як вона з полегкістю всміхнулася. Треба буде потурбуватися, щоб вона ковтнула сьогодні снотворну пілюлю. А сам він однаково не засне, коли не перепустить ковточок-другий...
«Хоч би скоріше настала ніч. Я вдам, ніби сплю, і він прикладеться до пляшки. Бачить Бог, йому це необхідно. - Мей глянула на чоловіка поглядом, в якому відбивалося глибоке, але зболене кохання. - Він начебто примусив себе про все забути, як він скрикує уві сні!..» Ні, вона нізащо цього не зробить. Джесс утікає ось уже багато років. Та втекти від самого себе йому не щастить навіть уві сні. І лише на денці пляшки знаходить він якусь розраду.
Пляшка. Вона його спустошила, і вона ж тепер - його єдиний друг. До того нещасливого випадку він був найкращим пілотом з усіх, кого вона знала. Він і в літак начебто не сідав, а підхоплював той літак собі на спину і злітав з ним у синє небо. Джесс Бакгорн... Чотириразовий переможець національних першостей з повітряної акробатики. Загальний улюбленець, відчайдушно сміливий льотчик-трюкач. Вона сама незчулась, як покохала його. Вона була вдовою. її Тім теж був пілот-трюкач, як і Джесс, хоч і не досягав таких висот майстерності. А загинув він, хоч як це дивно, пасажиром у рейсовому літаку. Коли Тім згорів живцем, вона не хотіла більше навіть дивитися на літаки. Але неспроможна була покинути мандрівний повітряний цирк. Та й нічого іншого робити вона не вміла. І знову заходилась під грім овацій балансувати на крилі, тимчасом як строкато розмальований біплан крутився дзиґою. Вона не могла покинути чоловіків і жінок, товаришів, які щодня кидали виклик смерті.
Джесс причарував її. Він знав, як загинув Тім: безпорадно впав на землю в охопленому вогнем лайнері. Джесс Бакгорн думав про це, дивлячись на маленьку відважну жінку в небі, і його захоплення нею перейшло в любов. Джесс поклявся зберігати вічну пам'ять про Тіма, і вона сама кинулася в його обійми. Весілля вони справили в ангарі, посеред літаків, в товаристві дру-зів-пілотів, які зичили їм щастя. Гулянка тривала до пізньої ночі, а потім вони віддалися коханню просто неба під зорями, бо Джесс був дикун і не бажав, щоб їх оточували чотири стіни...
Наступного ранку він усе ще веселився, мов дитина. На першу годину було призначено повітряну виставку, і Джесс з'явився, щоб сісти за кермо літака. Ніхто не помітив, що він був не тільки щасливий, а й п'яний. Вони викотили його «вако», і він з ревом шугонув угору, щоб показати їм видовище, яке вони мали запам'ятати на все життя.
І показав. Він забув про вітровий знос, вийшов із приголомшливої петлі надто низько, і пропелер - цей величезний блиску» [246] чий ніж - урізався в натовп глядачів. Вони не встигли вчасно відбігти, і коли Джесс, пойнятий жахом, знову злетів угору, весь перед і черево «вако» були забризкані кров'ю.
На ту виставу привезли групу дітей із сирітського притулку, і Джесс убив двадцять трьох із них.
Мей намагалася забути про ту жахливу сцену. У нього забрали права пілота. Назавжди. Довести, що він був п'яний, не могли, та всі про це знали. Друзі відвернулися від нього. Він не міг знайти роботи. З його шрамом та глибокими віспинами його впізнавали всюди. Мей не залишала чоловіка ні на мить. Вона одна знала, які жахіття переживав Джесс щоночі уві сні, коли жахливий пропелер знов і знов розпорював дитячі тіла. Місяцями він непросипно пиячив. Мей працювала де трапиться, не гребуючи нічим. Вона знов поставила його на ноги. Вони переїхали до Канади, і Джесса взяли пілотом гідроплана в глухій провінції. Через рік якийсь льотчик упізнав його і все розповів. Канадський уряд вислав Джесса з країни, бо він користувався фальшивими правами пілота.
Минуло ще півроку - і його охопив цілковитий розпач. Бел Мей він напевне наклав би на себе руки. Та ось вони почули про невеликий авіазагін, який створювали у Флоріді для розпилення добрив та - інколи - показових повітряних виступів. Джесс сказав їм, що в нього за плечима кілька тисяч льотних годин у сільськогосподарській авіації. Майк Джеффріз перевірив його вміння, прийняв на роботу і тільки плечима знизав, коли Джесс заявив, шо не бажає брати участь ні в яких виступах перед публікою. Згодом їм стало відомо, що Майк Джеффріз з'ясував, хто такий Джесс. І не вірили своєму щастю, коли Майк не звелів йому забиратися геть.
Потім Майк заходився промацувати Джесса і загнав його на слизьке. Мовляв, рано чи пізно якийсь інспектор ФУА викриє, хто він такий, і тоді Джесс опиниться у в'язниці, бо він уже довгий час порушував федеральний закон, літаючи з підробленими документами, його замкнуть у тюремну камеру й забудуть, куди поділи ключ. Так, Майк Джеффріз мав рацію, і Джесс Бакгорн чудово усвідомлював це. Отже, він був у пастці. Ні грошей, ні перспектив на пристойну роботу. Він у пастці і змушений сидіти в ній, аж поки зважиться накласти на себе руки. І тільки Мей своїм коханням і вірою в нього ще утримувала його на поверхні.
Та Майк Джеффріз запропонував йому вихід з цієї безвиході. Він зробив це не зразу, спершу довго промацував Джесса. Бо те, що задумав Майк Джеффріз, вимагало чіткої організації, злагодженості, грошей, а головне - готовності піти на будь-який ризик. Джесс Бакгорн був чудовий пілот, і він не мав чого втрачати. [247]
Уперше за довгі роки в нього з'явився шанс. І він розпачливо за той шанс ухопився.
Це він сидів за кермом літака тієї ночі над Беннінгом, коли Майк Джеффріз викинувся в темряву; тоді в них і з'явилися кошти, необхідні для великої справи.
Потім вони захопили бомби.
Дуже кепсько вийшло із Джіном Муром, зовсім по-дурному загинув він у Канзас-Сіті. Джін був чудовий хлопець, але колір шкіри рано чи пізно однаково вбив би його, бо Джін не з тих, хто може відсиджуватися за чиєюсь спиною.
Джесс і Мей не могли повірити, коли Майк підірвав бомбу на вершині Сан-Горгоніо. Вони ніколи не вірили, що він це зробить, але він зробив, і інші бомби вже були в кількох містах, і надто пізно було відступати. їхньою першою думкою було віддатись у руки поліції й усе розповісти, але вони розуміли: сподіватися їм більше нема на що. Бомба вбила тисячі людей, і хтозна-скільки ще тисяч загинуло від паніки та заворушень, що захлюпнули великі міста. Якби зараз стало відомо, хто вони такі, їх роздерли б, мов скажених собак. Тож їм лишається тільки триматися до кінця - адже тепер вони матимуть досить грошей, щоб змінити зовнішній вигляд, дістати собі нові документи та обра-ти яке завгодно місце на цій планеті. Джесс не мав більше ніякого бажання літати.
І ось вони замкнені в цій каюті, і їм лишається тільки чекати. Два тижні, сказав капітан. Два тижні від Сіетла до Гон-конга - і вони вільні. Вони почнуть нове життя, змінять документи, зміняться зовні. Грошей це коштуватиме чимало, але, дізнавшись, що Сілбер щасливо зник із Лісабона, вони зрозу-міли, що гроші в них будуть.
На них чатувала страшна небезпека. Вони бачили, як по всій країні їхні обличчя не сходили з телевізійних екранів. І вони заплатили капітанові п'ять тисяч доларів за дорогу і за мовчанку.
Джесс не довіряв капітанові Бьоме. Анітрохи не довіряв. Обміркувавши все, Джесс і Мей заприсяглися, що живими їх не візьмуть. Джесс ужив усіх необхідних для цього заходів. Із собою на борт він захопив двадцять кілограмів пластикової вибухівки. А каюту замкнув ізсередини, натягши дріт від дверей до підривника.
Хай-но тільки хтось спробує вдертися до каюти...
Капітан Ганс Бьоме гучно висякався і тицнув пальцем у записку, яку Кен Ріген щойно прочитав.
- Отака чортівня! - вигукнув він. - Зроби комусь послугу, [248] і ось маєш - погрожують висадити в повітря твій корабель, якщо тільки потурбуєш їх.
- Ви ж, певно, знали, хто вони такі, хіба ні? - запитав Ріген.
- Ні, хай їм чорт! - палко заперечив Бьоме. - Я, звісно, здогадувався, що це не святі праведники, але... - він знизав могутніми плечима, - не моє це діло, я ніколи не пхаю носа в чужий город. Я кажу вам правду, містере, - запевнив Бьоме, - коли вони піднялися до мене на борт, я й уявлення не мав, хто це...
- Їхні фотографії вже багато днів не сходять з телеекранів.
- Та хто дивиться в ту блазенську коробку?! - закричав Бьоме.
- Звідки ж тоді ви дізналися?
- Звідки дізнався? Хіба ви не були в порту? Скрізь плакати. Навіть митники піднімалися на борт кожного судна тут у гавані з їхніми фотографіями. Отоді я й дізнався. І зразу викликав ваших людей. - Бьоме прибрав невинного виразу. - Одна річ - підчепити якусь дрібноту, а йти проти закону я не хочу.
- Скільки вони заплатили вам, капітане Бьоме?
- Ну, знаєте, це вже...
- Я не з митної охорони, чоловіче. Скільки? Бьоме нерішуче засопів.
- Ну, вони... чорт забирай, Рігене...
- Скільки?
- П'ять.
Ріген скептично посміхнувся.
- Всього п'ять сотень?
- П'ять тисяч. Ріген кивнув.
- Ми повинні витягти їх із каюти так, щоб ніхто нічого не помітив.
- Я -за, - мовив Бьоме, енергійно киваючи головою. - А ви справді думаєте, що вони замінували каюту?
- Краще виходити з такого припущення, капітане. А насправді може бути навіть гірше, ніж це.
Бьоме не зрозумів.
- Досі не знайдено одну атомну бомбу, капітане. І я не хотів би думати, що вона може бути на цьому судні.
Ганс Бьоме пополотнів. ; - Що... що ви збираєтеся робити, Рігене?
- Зробимо все без шуму. Щоб не сполохати їх. Ризикувати ми не маємо права.
Бьоме зітхнув із полегкістю.
- Все, чим я можу...
- Тут залишиться мій приятель. Він стежитиме за дверима [249] їхньої каюти. Дивіться, щоб ніхто не перешкоджав йому. Зрозуміло?
- Так точно!
- Я повернуся через годину, і ми займемося цим.
- Що ви надумали, Рігене?
- Скоро побачите. - Ріген підвівся і попрямував до дверей. - Одне тільки бентежить мене, капітане Бьоме...
- Скажіть, і я...
- Що ви зробите, як Бакгорн уже пронюхав, що ми тут, і запропонує вам суму, вдвічі більшу, ніж ми?
- Я й торкатися не стану їхніх триклятих грошей!
Ріген кивнув, і на його обличчі з'явилася іронічна посмішка.
- Приємно чути, капітане. І знаєте чому? Бьоме заперечливо похитав головою.
- Бо в іншому разі ваш корабель ніколи не прибув би у порт призначення. Я хочу застерегти вас, капітане Бьоме. Якщо ви надумаєте затіяти якусь гру, ваш корабель навіки зникне. Сподіваюся, ви збагнули, про що я кажу: ви опинитеся на дні океану, не лишивши по собі жодних слідів. Відпружтеся, капітане. Побачимося за годину.
Кен Ріген насамперед кинувся до телефону.
- Ми знайшли їх, - повідомив він. - Не виключено, що остання бомба з ними. Нічого певного сказати не можу. Обстановка така... - Він стисло, але не пропускаючи важливих деталей, змалював розташування каюти на борту «Мануеля Асенте», в якій замкнулися Бакгорни. Потім процитував застереження, яке Джесс Бакгорн передав капітанові. - Є тільки один спосіб упоратися з усім цим, - зробив висновок Ріген. - З'єднайте мене з армійською службою контррозвідки, я хочу дещо в них попросити. І щоб ні пари з вуст, чуєте? Як із хлопчиком?.. Десять років? Це буде якраз. О Боже, ваш власний син?!. Гаразд, гаразд, я все розумію. Чекатиму вас у кінці причалу.
Перед ними стояло завдання, яке здавалося нерозв'язним. Джесс Бакгорн замінував свою каюту. Вони не могли відкинути припущення, що вторгнення в каюту може спричинити вибух атомної бомби. І не мали права ризикувати.
Спершу обміркували варіант з використанням потужної автоматичної гвинтівки, з якої можна було б стріляти крізь ілюмінатор. Ні, не підходить. По-перше, Бакгорн або його дружина можуть побачити їх, і тоді - кінець грі. А по-друге, штори запнуті, і вони можуть не... Коротше кажучи, не підходить.
Був іще варіант. Вентиляційний канал. Та лізти в той капал [250] не можна, бо Бакгорн відразу почує шарудіння, і якщо в нього справді остання атомна бомба, тоді весь порт і половина міста Сіетла щезнуть з лиця землі.
А втім, вентиляційний канал таки міг придатися. Рігенові одразу спало на думку застосувати газ GR - III, що був на озброєнні армії. Цей газ нервово-паралітичної дії не мав н! смаку, ні запаху, він не впливав ні на легені, ні на шкіру і вбивав людину досить швидко, вражаючи найважливіші центри тї нервової системи. І все ж це було надто ризиковано. Адже Бак-горнові вистачило б лічених секунд, щоб знищити кілька сотень тисяч людей.
І тоді Ріген знайшов розв'язання проблеми. Спеціальна армінська команда плюс малий хлопчик.
Через сорок хвилин він уже зустрів у порту прибулих. Вони безшумно піднялися на борт «Мануеля Асенте». Капітан Бьоме показав їм вентиляційну систему. За кілька хвилин вони відокремили обшивку в тому місці, де був вентиляційний отвір труби, яка вела до каюти номер дванадцять. Бьоме віддав розпорядження увімкнути вантажні лебідки, щоб заглушити будь-які звуки.
Відокремивши обшивку, армійські фахівці прилаштували у вентиляційному каналі безшумний вентилятор з гумовими лопатями. Потім надягли протигази і заклали в той-таки канал герметично закритий циліндр. І невидимий, позбавлений запаху газ почав надходити в дванадцяту каюту.
- Десять хвилин, і все буде о'кей. Взагалі-то ця штука спрацьовує за шість секунд. Після чого бодай дві-три години вони лежатимуть непритомні.
Довго чекати не стали. І все ж виламувати двері не наважились. Інша річ - ілюмінатор...
Відкрити його ззовні вони не могли, та й не намагалися. Армійські фахівці взялися за діло. За п'ятнадцять хвилин за допомогою ультразвукового дриля вони акуратно вийняли скло з ілюмінатора: шлях до каюти номер дванадцять був вільний.
Джессові Бакгорну й на думку не спало мінувати ілюмінатор. Це здалося йому зайвим. Він тільки закріпив його гвинтами зсередини. До того ж, навіть якщо прибрати товстелезне скло, крізь такий малий отвір не змогла б пролізти жодна людина.
Але десятирічний хлопчик, якому щедро змастили жиром плечі, зміг протиснутись усередину. Це був доставлений на корабель син місцевого агента ФБР. Усередині каюти він насамперед увімкнув світло. Армійський фахівець-підривник уважно оглянув двері крізь ілюмінатор.
- Синку, присунь-но отой стілець до дверей... Добре. Тепер - бачиш ту ізоляційну стрічку?.. Правильно. Звичайна стрічка.[251]
Тільки не поспішай, ось що головне. Відмотай цю стрічку... Так, а тепер візьми кінці проводів у другу руку. Розумієш, вони не повинні торкатися металу... Добре. Тепер обгорни стрічкою відкриті кінці дроту... Дуже добре. Поклади їх на стіл. А тепер бачиш проводи онде внизу? Зроби з ними те саме, що зробив з першими... Ось так. Витри руки і зачекай. Не квапся. Добре, синку...
Джесс і Мей Бакгорни лишалися непритомні ще три години після того, як двері до каюти номер дванадцять було розчахнуто навстіж.
Фахівець оглянув вибухівку.
- Пластиковий заряд, - одразу визначив він. Двох із банди вени схопили.
Та останню бомбу ще не було знайдено.
Книга: Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
