Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна
16
- Гей, Альберто!
Той, що співав, підвів голову.
- Хлопче, засмерділо лягавим. Гітара змовкла.
- Що таке?
- Засмерділо нишпоркою, хлопче. Поліційною нишпоркою. Він отам позаду і начебто хоче побалакати з нами.
Усі почули виття сирени.
- Хуаніто, ти, мабуть, пригальмуй, - сказав Альберто.
Темноволоса дівчина, яка сиділа за кермом, кивнула, скидаючи газ і звертаючи свій «фольксваген» до узбіччя дороги. Молода пара на задньому сидінні витріщила очі на поліційну машину.
Альберто обернувся до них.
- Манку, ти маєш якесь уявлення, чому вони нас зупиняють?
Манк кивнув головою.
- Звичайно. Закон на їхньому боці, а не на нашому. Цього цілком досить, хлопче. А ти, крихітко, не здумай відповідати, коли про щось питатимуть, - наказав він своїй подружці. - Зрозуміла?
- Еге.
- Якщо він до тебе заговорить, ти тільки всміхайся та задом крути.
- Еге.
- Вона не прохопиться? - поквапно запитав Альберто.
- Ні, хлопче, - всміхнувся Манк. - Вона не вперше має справу [252] з полісменами. Досі ще нікому не щастило викрити її. Я просто пояснюю їм, що вона теє... несповна розуму.
- А де ви ховаєте своє зілля? - різко запитав Альберто. - Під три чорти, якщо вони...
- Не бійся, хлопче. - Манк вишкірив зуби в широкій посмішці. - Для чого, гадаєш, у мене дірка ззаду? Хлопче, таж я всю дорогу його туди заштовхував. - Поділившись своєю таємницею, Манк засміявся. - Атож, хлопче, ми чистенькі.
Від погляду Хуаніти не сховалось, як Альберто ногою засу» нув купу зім'ятого одягу під сидіння. І вона зітхнула з полегкістю. Отже, Альберто вирішив підігрувати Манкові та його ідіотській подружці. Доведеться і їй зіграти свою роль. Бути привітною з поліцаями. Всміхатися їм. Наперед змиритися з тим, що вони ображатимуть тебе, і не звертати на це уваги. «Усміхайся», - наказувала вона собі. Поглянула в праве дзеркальце. Один полісмен - це шляхова інспекція, зауважила вона, - ужсї вийшов з машини і, не кваплячись, прямував до них. Вона побачила, як він інстинктивно торкнувся рукою пістолета, що теліпався на стегні.
Тоні («Навіть не згадуй про це ім'я! - подумки вилаяла вона себе. - Альберто!»)...Альберто знов узяв у руки гітару. Зібганий одяг лежав під сидінням. Він не стане вдаватися до того, що лежить під ним, якщо тільки все буде гаразд. В тому лахмітті в нього був захований обріз півавтоматичної гвинтівки, і він дуже вправно умів стріляти з тієї зброї. їй, звісно, начхати на те, скількох лягавих він нашпигує свинцем, але більше вона не хоче насильства. Вона обома руками вчепилася в кермо і втупила погляд перед себе.
«Хуаніта Алеман. Це твоє ім'я! - застерегла вона саму себе. - Не забувай. Ти мексіканка. Мексіканка. Коли заговориш, вони мають почути твій акцент. І ти повинна переконатися, що вони почули його. Усміхайся, дівчино. Усміхайся, показуй їм свої зубки і в жодному разі не дай їм здогадатися, що ти - вродливе чорнопике дівчисько з двома коледжами за спиною, напхане бісовою освітою так, що ті два білі бевзі навіть уявити собі не здатні. Бо якби вони здогадалися... - Вона скоса зиркнула на Тоні... - Альберто, ти, дурепо! Альберто». Хоч сотню років витріщайся на нього, нізащо не скажеш, що на голові в цього хлопця перука. Вона сама дібрала її і приладнала так, щоб він був схожий на того, кого удавав із себе. Виконавця народних пісень - ані доброго, ані поганого, але жвавого, невимушеного і веселого. Бо він таки трохи грав на гітарі, а більше нічого від нього й не вимагалося. Перука сиділа на ньому бездоганно, до того ж він не голився цілісінький тиждень, та ще ці блазенські окуляри на носі...
Це був у них єдиний спосіб прорватися крізь поліційні кордони, [253] встановлені повсюдно. Коли вони дізналися про Джесса і Мей, її всю пройняло холодом до самих кісток. Але Тоні завжди висміював думку про втечу зі Штатів на якомусь судні. «Байдуже, скільки ви заплатите капітанові, - остерігав він, -цей сучий син знатиме, що від уряду він одержить більше, та ще й у герої вилізе».
Але просто так узяти й вирушити в дорогу вони не могли. Скрізь-бо порозвішувано їхні фотографії, і геть усі вистежували їх.
- Білого й негритянку - таку парочку вони ніколи не запідозрять, - сказала вона Тоні. - Звичайно, ми привернемо якусь увагу, але навряд чи вони доскіпуватимуться, хто ми такі, і...
Тоні засміявся їй просто в обличчя.
- Леслі, ти приваблива дівуля, і тобі не слід зайвий раз висуватися навіть за гарної погоди. А тут вони знають нас як облуплених. І розшукують нас, розумієш? А ти не просто чорна дівчина - ти красуня. Побачивши тебе, чоловіки міцно стуляють ноги і виють на місяць. Ми так не проїдемо й десяти миль. Та є інший спосіб, - сказав він, усміхнувшись.
Тоні Мальйоні і Леслі Холл зникли. У них вистачило грошей, щоб придбати все необхідне. Леслі виходила сама вечорами, і ніхто не зміг її впізнати. Вона напинала на себе зайву одіж, аж поки її фігура гладшала, а сама вона прибирала вигляду вдягненої без смаку, гидотної баби. Вона зовсім не гримувалася, тільки куйовдила собі волосся й носила черевики без підборів, у яких незграбно шкандибала. Вона розчинилася в Уоттсі - негритянському районі Лос-Анджелеса. А там можна роздобути що завгодно - були б грошенята.
Тож вони придбали собі водійські права на Альберто Хіме-неса й Хуаніту Алеман. Тоні вільно розмовляв іспанською мовою. Вони стали американцями мексіканського походження. Тоні грав на гітарі, і вони склали вдвох досить пристойний дует. Вони викинули всю свою стару одіж і вдягалися тепер відповідно до тих ролей, які мали грати.
Тоні придбав державний автомобіль, і вони спершу приїхали до Уоттсу, де найняли дешеву кімнату. Плата готівкою, запитань ніхто не ставить. Та й перебути там їм треба було лише день-другий. В Розуеллі, штат Нью-Мексіко, готувалася велика подія. Виконавці народних пісень та рок-музики, хіппі і всяке таке інше. Вони роздобули кілька друкованих бланків. Десять хвилин за друкарською машинкою, і Леслі виготовила цілком правдоподібне запрошення виступити з піснями на фестивалі музики в Нью-Мексіко.
Далі треба було вирішити, як їхати.
Вони де з ким переговорили, і надвечір до них з'явився гість. Так вони познайомилися з Манком, який «фольксвагеном» [254] збирався їхати зі своєю дівчиною з Лос-Анджелеса до Флоріди. Це було дуже доречно. Манк і його як-там-її-звати надають ко-лсса, вони оплачують пальне, а харчування спільне.
І ось тепер цей тричі клятий поліцай калатає по дверцятах, пропонуючи їм вийти!
Тоні сів за кермо. Леслі все ще почувала себе геть знесиленою після двадцятихвилинного допиту, якому піддав їх дорожній патруль. Манк зіграв свою роль, як було умовлено, а його дівчина світила очима на полісмена в безтямній посмішці, так і не вимовивши за весь час ні слова. І полісмен, поглянувши на її вуста, що розпливалися в безглуздому усміху, тільки пробурчав щось про «дурноверхих шмаркачів», а тоді дав наказ:
- Забирайтеся геть і не здумайте зупинятися, поки не переїдете кордон штату.
«Навіть непогані хлопці. А втім, начхати на них, - думав собі Тоні Мальйоні. - Головне - що їх не схопили і вони їдуть далі, і тепер він поведе цю чортову тарадайку навпростець до самого Розуелла. А там вони змішаються з юрбою і зникнуть до тієї миті, коли він здійснить свій кидок».
На сидінні праворуч від нього куняла Леслі. Мальйоні озирнувся назад, на Манка з дівчиною. Тонка ковдра, якою вони прикрилися від сторонніх очей, тепер зібгалася жужмом, і Тоні ковзнув туди поглядом. Тоді посміхнувся й знову спрямував усю свою увагу на дорогу.
Тепер принаймні він мав час поміркувати. Як це, в біса, сталося, що він вирядився мексіканцем? Чим більше він про це думав, тим кумеднішим воно здавалось, аж поки він голосно пирснув. Леслі спросоння промурмотіла: «Що такого смішного?» - і він поклав руку їй на коліно.
- Просто думаю, крихітко, просто думаю. І вона, щось проворкотівши, знову заснула.
Справді кумедно, як подумати про це все. А взагалі, життя- суцільна мерзота, і він про це ніколи не забував. Такий погляд на життя здорово допоміг йому кілька років тому, коли під ним розверзлася безодня. Капітан-лейтенант ВМС Сальва і оре А. Мальйоні. Блискучий льотчик-винищувач. Один з найкращих «яструбів» на весь чортів флот. Дві сотні бойових польотів над Північним В'єтнамом і повні груди орденських стрічок не залишали сумніву в тому, що Мальйоні - перший кандидат на позачергове підвищення в чині. Хоч він і тримався осторонь від решти пілотів, зате в небі міг будь-кого з них заткнути за пояс.
І ось однієї ночі, перед самою посадкою на авіаносець, заглух двигун його літака. Та ще й у такий момент - гірше не придумати. Другий двигун витягти не зміг, а море було неспокійне, [255] і палуба авіаносця, піднявшись на хвилі, садонула по його Ф-4, мов величезна ляпавка по мусі. Він уже не встиг катапультуватися з машини, яка розвалювалася на шматки.
Коли він спробував був вибратися назовні, щось ухопило і скрутило його ліву ногу, і тут весь світ ніби розколовся в нього перед очима. Коли він отямився, - а минуло багато часу, - то відчув: скоїлось щось жахливе. Він це відчував навіть крізь морфій. Поглянув поверх білих простирадел і побачив, що нога його стирчить під якимсь недоладним кутом до тулуба. Він знову впав у забуття, а коли опритомнів удруге, то лежав на іншь му ліжку із його ногою вже щось зробили.
Вони розшматували його тіло, мов баранячу тушу, згадував він із пекучою злістю. Він збагнув найгірше ще раніш, ніж той паскудний хірург зі своєю нудотно-солодкою усмішкою поплескав його по плечу й повідомив, що вони видалили з нього частину гомілкової кістки, що нерви пошкоджені і вже ніколи цю ногу ніхто йому випрямити не зможе. Своїм медовим голосом хірург знову й знову правив над Тоні похорон, ховаючи його, по суті, живцем. Інакше й не скажеш: адже він ніколи вже не зможе служити в морській авіації. На біса кому потрібен хлопець з перекрученою стопою в кабіні ревучого винищувача? І до чортів собачих його послужний список, у якому, ясна річ, відповідальність було покладено на нього, а нещасливий випадок кваліфікувався як «помилка пілота». Хай будуть прокляті вони всі. Оператор радіолокаційної установки, що сидів позад нього в кабіні, загинув, флот утратив не тільки його винищувач, а й іще з півдесятка літаків, коли його Ф-4, опинившись у їхній гущині, вибухнув. Отут-то й позначилося, що тримався Тоні осторонь: в по-служному списку його поховали вдруге - розжалували, вишпурнули штовханом під гузно з морських офіцерів.
Він тоді вважав, що гіршого бути не може. Як же він помилився! Через два роки він усе ще марно намагався одержати дозвіл літати. Де завгодно. На яких завгодно умовах, аби два крила обабіч. Але триклята стопа лишалася перекрученою, і в половині аеропортів, куди він приходив, незграбно шкандибаючи, з нього просто сміялися. А в другій половині йому співчували, і це злостило його ще дужче.
Він подався на південь і під Гейнсвіллом, у штаті Флоріда, побачив афіші, що рекламували повітряну виставу мандрівних пілотів у стилі давніх часів. Він мчав усю ніч і прибув туди вранці, коли вони ще працювали біля своїх машин. Він ходив між літаками систем «вако», «фліт» та «стірмен», і йому здавалося, що серце його от-от розірветься. Нарешті йому стало зовсім несила стримуватись, і ноги самі понесли його вперед. Він опинився в кабіні «стірмена»: швидко ввімкнув тумблери, і ось двигун, кахикнувши, запрацював, і він покотив по траві, не звертаючи [256]уваги на людей, які з несамовитим криком бігли за літаком. Він забув про все, крім важелів і педалей управління під своїми руками й ногами, забув навіть про перекручену стопу - і цілих Півгодини радісно горлав і робив з машиною все, що міг, мало не вивертаючи її навиворіт.
Під кінець він вимкнув двигун, набрав у легені якнайбільше повітря і вхопився за важіль руля напрямку. «Стірмен» закрутило в штопорі, і він ринув до землі. Тоні вивів літак із штопора в найостаннішу мить і м'яко приземлився.
Коли машина, різко загальмувавши, зупинилася, він, сам того не тямлячи, плакав від щастя.
Таким і побачив його Майк Джеффріз.
Леслі Холл дивилася на Тоні, який сидів за кермом. Вона чітко бачила його профіль у ті хвилини, коли фари зустрічних машин розтинали темряву. Вона досі не могла повірити, що кохає цього чоловіка. Чоловіка, здатного кепкувати із себе самого і чхати на цілий світ. Цей грубіян, що цурався людей, підтримав і втішив її, коли вони довідались про загибель Джіна. Жахлива картина розбурханого вогню, посеред якого - в машині, як у пастці, - був Джін, глибоко запала їй у душу, і Леслі нестямно прагнула відігнати це видіння з-перед очей. Але в останню мить їй завжди уявлялось, як мускулясте, кольору темної бронзи тіло Джіна шкварчить у вогні, і вона кусала собі губи, щоб не заплакати.
Вони тоді всі були в роз'їздах, швидко переїжджали з місця на місце за заздалегідь накресленим планом. Вони мали п'ять бомб, і Джін поїхав до Канзас-Сіті, щоб закласти там першу. Вони й досі не могли збагнути, що саме в нього не спрацювало. Якась примха долі - і загинув чоловік, з яким вона мала одружитися.
Він відмовлявся одружитися з нею, поки не стане на ноги. Із В'єтнаму Джін приїхав героєм - низка орденів і медалей, блискучий послужний список стрільця рятувального вертольота. Поки він носив форму, його шанували, товариші по службі приязно поплескували його по плечах. Потім він скинув військову форму, і виявилося, що для нігера, хай і колишнього героя, пристойної роботи немає. Джін Мур нікому не був потрібний. На десять авіамеханіків у країні важко було знайти одного такого, як він, але ніхто не бажав сісти в літак, двигун якого підготував до польоту чорношкірий. Він міг заправляти літаки пальним, протирати кабіни ззовні, прибирати в ангарах. Але йому не дозволяли торкатися робочих механізмів.
Ніхто не дозволяв, окрім Майка Джеффріза, який не розрізняв кольорів шкіри. Принаймні внутрішнім зором. Але він заглянув [257] углиб, у саму душу Джіна Мура. Майнові не потрібен був зайвий механік, але він знав, крізь які злигодні пройшов Джін.
- Зараз у мене нема для тебе роботи, - сказав він Джіно-ві. - Але я дам тобі нагоду показати своє вміння, і, якщо ти справді добрий фахівець, я тебе не звільню.
Це було все, про що мріяв Джін. Він дістав свій шанс у житті від Майка, і дружба між ними виникла з першої зустрічі й дедалі міцніла. Майк навчив Джіна управляти літаком і стрибати з парашутом. Удвох вони справляли велике враження. Майк не керував своїм другом. Він надихав його.
Потім Джін загинув. Тоні Мальйоні був йому майже таким самим близьким другом, як і Майк. Тоні не залишав ніяких сум-нівів щодо своєї позиції в расовому питанні.
- Якщо хтось запевняє, що йому байдуже, якого кольору шкіра в людини, - казав Тоні, - ніколи не вірте цьому сучому синові. Треба просто не помічати кольору шкіри. Ось у чому суть... Я? Та мені начхати на це...
Але на людях Тоні розумівся, і він теж допомагав Джінові Муру стати класним пілотом; а коли в газетах вони побачили чорну купу уламків автомобіля, він тяжко переживав це. Бо під тими уламками був Джін.
Саме тоді й потрапила Леслі в обійми Тоні. Це сталося досить швидко і було як диво. Вони покохали одне одного. Вони й самі не знали, як це сталося, і не хотіли знати. Навіть проміж себе не розмовляли на цю тему. Просто збагнули, що віднині мають бути разом.
І ось вони разом - у цьому «фольксвагені», з хлопцем, якого звуть Майк, та його безіменною дівчиною, що вовтузяться на задньому сидінні, не зважаючи ні на кого.
Не дивно, що Тоні глузував з усього світу. Він мав рацію: життя - суцільна мерзота...
Боб Вінсент поклав ноги на стіл генерала Артура Шерідана. На обличчі в того відбився подив.
- У вас свято? - поцікавився Шерідан. Вінсент усміхнувся.
- Ні, скоріше передчуття свята. - Він помахав стрічкою телетайпного повідомлення. - Ми одержали повідомлення, що Мальйоні бачили в околицях Лос-Анджелеса. В якомусь убогому мотелі. Управитель нібито бачив також, як до нього в кімнату заходила молода негритянка. Якщо він не помилився, то могла бути Леслі Холл.
- А хіба вона негритянка?
- Атож. Нині такі пари вже не дивина, як ото раніше, але й не таке поширене явище, щоб не привертати до себе уваги. [258]
Шерідан кивнув і потягся за сигарою. Акуратно надрізаз кінчик і поверх сигари глянув на Вінсента.
- Ви ж не для того сюди зайшли, щоб розповісти мені про це.
Вінсент стулив губи.
- Ні-і-і, - протягло мовив він. - Ясна річ, не для того. Правду кажучи, я прийшов із наміром...
- ...розворушити мій мозок, - закінчив замість нього Шерідан.
Вінсент опустив ноги додолу.
- Ну, не зовсім так. Я вам, пригадую, якось сказав, що ви нездатні збагнути психологію злочинця.
- Справді. Не знаю тільки, чи ображатися мені на це, чи навпаки...
- Вважайте це за комплімент. А зараз я беру ті свої слова назад. Мені треба, щоб пробудилися всі злочинні інстинкти, які ховаються під прилизаною машкарою вашого розуму.
Шерідан скривився.
- І знов я не збагну, куди ви хилите.
- Зараз поясню, - сказав Вінсент. - Розумієте, Артуре, ми потребуємо деякої екстраполяції у тій сфері, де комп'ютер нам не допоможе.
Шерідан очікувально мовчав. Вінсент непомітно перейшов від жартівливого тону до ділового.
- Наскільки ми це собі уявляємо, - повів він далі, - Мальйоні, перебуваючи в Лос-Анджелесі, примудрився якимось чином змінити свою зовнішність. Зрештою, це не так важко. Ми не знаємо, чи з ним ця дівчина Леслі Холл. Ну, а якщо вони вдвох...
- А чи в такому разі не будуть вони впадати у вічі, наче прищ на носі? - запитав Шерідан.
- Взагалі-то так, - погодився Вінсент. - Але ми маємо справу з людьми, які чудово усвідомлюють собі, що роблять. Ми припускаємо, що Мальйоні - з дівчиною чи без неї - зумів вибратися з Лос-Анджелеса і подався на схід. Перед Мальйоні стоїть одне завдання...
- Вибратися з країни цілим і неушкодженим, - сказав Шерідан.
- Саме так. Особисто я схиляюся до думки, що дівчина при ньому і...
- Чому?
- Ми ретельно вивчили його спосіб життя. Він не має нікого, крім кількох близьких друзів. І ті друзі важать для нього більше, ніж будь-що.
- Навіть ніж гроші? - скептично спитав Шерідан. [259]
- Хоч як це дивно, але так, - одразу ж відказав Вінсент. - Гроші для нього, мабуть, ніколи не були...
- Тоді якого біса він устряв у всю цю колотнечу? - голосніше, ніж хотів, запитав Шерідан.
- 3 тих, кого я знаю, - спокійно сказав Вінсент, -ви мо-. жете зрозуміти це краще, аніж будь-хто. Мальйоні - колишній льотчик морської авіації, покалічений в авіакатастрофі. Нещасливий випадок під час посадки на авіаносець. На думку більшості пілотів, які служили там же, з ним повелися несправедливо. Він мало не став безробітним. Та ось він зустрів Майка Джеффріза, - а то неабияка особистість, це для нас стає чимдалі очевидніше, - і тільки в нього Мальйоні дістав постійну роботу. Він хотів літати, бо без цього просто не мислив свого життя...
- Усе ясно, - урвав його Шерідан. Вінсент кивнув головою.
- Ну що ж, тепер ви маєте загальне уявлення.
- Справді, - похмуро сказав Шерідан. - Але зрадника не може виправдати ніщо.
Вінсент зітхнув.
- Ця оцінка справі не допоможе. І я не хотів би, щоб вона вплинула на ваші висновки.
Артур Шерідан промовчав.
- Якби ви були Тоні Мальйоні, Артуре, що б ви зробили зараз?
Шерідан не квапився з відповіддю. Він подумав про загородження на всіх дорогах, які перетинали кордон, про посилені патрулі, крізь які не проскочити нікому - навіть уночі або за поганої погоди. Пильнували й мексіканці, готові схопити кожного перебіжчика кордону, - адже Сполучені Штати оголосили винагороду в п'ятдесят тисяч доларів за кожного члена банди. Жоден рейсовий літак не вилетів за межі країни без найретель-нішої перевірки. Кожне судно, кожен приватний літак - усі транспортні засоби, що мали покинути Сполучені Штати, проходили крізь густе сито найпильнішого огляду.
Усе це миттю промайнуло в голові Шерідана.
- То, кажете, Мальйоні подався на схід від Лос-Анджелеса?
- Наскільки ми можемо судити, - уточнив Вінсент.
- їхати на північ йому нема сенсу, - почав міркувати Шерідан уголос і затягся сигарою. - Ні, певно, ви таки маєте рацію, Боб. Найімовірніше, що він мав би податися саме на схід. - Шерідан звів очі на Вінсента. - Мав би, - наголосив генерал.
- Чому мав би? - запитав Вінсент.
- А тому... - всміхнувся Шерідан. - Я, здається, здогадуюся, що збирається вчинити наш приятель. Хочете, поб'ємось об заклад?.. [260]
- Тоні, не вбивай його.
Тоні втупив у неї здивований погляд.
- Не вбивай його, - повторила вона. - Це має колись скінчитися. То чому не зараз?
- Я тебе не розумію, Леслі. - Він обернувся в її бік, щоб краще роздивитися її обличчя. - Ти ж бо знаєш, нам конче треба...
- Ну й нехай, - із запалом відказала вона. - Прошу тебе. Заради мене. Заради нас. Я... я... ну прошу тебе, Тоні.
Він стенув плечима - вона побачила це навіть при тьмяноту світлі місяця.
- Гаразд, - пообіцяв він. - Картина мені вже ясна. Тут лише один нічний сторож. І о цій порі він не буде надміру пильний. Бачиш його? Дивись за отим рядом літаків. Там світить його ліхтарик.
- Бачу.
- Чудово. Ти знаєш, що тобі робити.
Вони вибралися з рівчака. Мальйоні, низько припадаючи до землі, попрямував понад краєм льотного поля до східного ангара. Леслі зачекала, поки він зник за кущами, а тоді випросталася на повен зріст і рушила вздовж позначеної синіми вогнями вирулюваної доріжки. Зовсім не ховаючись. Тоні обміркував усе чітко. Коли вона підійде до ангара, сторож теж підійде туди з другого боку. Вони опиняться зовсім поруч. Віч-на-віч. Білий чоловік о третій годині ранку, сам-один на віддаленому аеродромі, радий вітати першу-ліпшу жінку. Будь-якого кольору шкіри.
Вона помахала рукою.
- Гей, там!..
Ліхтарик засвітив у її бік. Вона помітила відблиск металу рушничної цівки, і в думці у неї промайнуло: «О Боже!»
Та тривожитися не було підстав. У подібній ситуації Тоні був наче лютий звір. Охоронник присвітив ліхтариком їй в обличчя, і вона зрозуміла, що він усміхається. О такій порі - хто дізнається? Чорнопика вона чи ні - а фігурка в неї мов виточена...
Тоні ребром долоні зі страшною силою вдарив сторожа збоку по шиї. Той одразу знепритомнів.
- Пильнуй його! - наказав Тоні.
В його руці блиснув ніж. Накульгуючи, він підбіг до найближчого літака й різонув по шнурах кріплення. За кілька хвилин він витяг сторожа за огорожу - уже зв'язаного, з кляпом у роті і все ще непритомного.
- Візьми його рушницю, - мовив він до Леслі. - Вона ще може нам знадобитися.
Леслі взяла рушницю, а він тим часом побіг уздовж ряду літаків. [261]
Вона не відставала від нього. Тоні зупинився біля двомоторного.
- Ось те, що нам треба, - сказав він, усміхаючись. - Погляньмо, може, вони залишили дверці відкритими. - Тоні підняв-: ся на праве крило і посмикав за дверці кабіни. - Замкнені, хай їм чорт. Починай-но, Леслі, відв'язувати шнури. Під кожним крилом та ще під хвостом. Поквапся.
«З їхнього боку вельми люб'язно, - подумав він, - надаїя » наше розпорядження «ацтек». - Він побіг назад до ангара. Май' же завжди там валяється якийсь брусок металу для буксування літаків до ангара та з нього - ага, осьде й він. Тоні підняв брусок і повернувся до «ацтека». Леслі вовтузилася під крилом, відв'язуючи кріпильні шнури. Він обгорнув свій правий кулак носовиком, примірився і з силою вдарив по віконцю. Засувка, як він і передбачав, зламалася, віконце відчинилось; Мальйоні проштовхнув крізь нього брусок. При світлі місяця він бачив ручку дверцят на протилежному боці кабіни. Ліхтарик йому не був потрібний. Він підважив кінцем бруска під дверну ручку і натие-нув на протилежний кінець. Цим важелем він зумів повернути ручку, і дверці розчахнулися. Леслі стояла під носом літака.
- Поїхали, крихітко, - мовив він, підходячи до неї і всмн хаючись. - Наша взяла. Перевірю тільки баки і...
Він уже був у кабіні. Ввімкнув тумблери. Баки з пальним були повнісінькі. Мальйоні вмостився на лівому сидінні.
- Іди сюди! - гукнув їй.
Леслі залізла на праве сидіння, і він із силою зачинив її дверцята. Шукаючи прив'язний ремінь, вона спитала:
- Як же без ключа?
- Не потрібно, - з усмішкою відказав він. - На «ацтеку» тільки дверна засувка.
Його рухи були впевнені і швидкі. Ось уже загуркотів лівий двигун, потім - правий. Тоні зняв ногу з гальмової педалі і пустив «ацтек» в об'їзд інших літаків, вирулюючи на злітну смугу. Він не став провадити звичайних перевірок. Нема коли. Взявся за важелі управління, побіжно глянув на показання приладів і перевів дросельну заслінку спершу в максимально відкрите положення, а потім назад. А, начхати. Двигуни й так розігріються. Ось вони вже на злітній смузі, без вогнів, котять на повній швидкості. Ось відірвалися від землі. Піднявши шасі, Мальйоні став круто набирати висоту.
- Полетимо над долиною, - мовив він до Леслі. - Уздовж річки Пекос, навпростець до Техасу. Летітимемо по цей бік кордону, доки дістанемося Ларедо. Там, на самому кордоні, велике озеро. Над озером ми й перетнемо кордон. Я полечу майже на бриючому, щоб нас не могли засікти. По тому ми перескочимо через гірське пасмо і вийдемо до Мексіканської затоки. А там миль на [262] сто відстані немає нічого. Летіти будемо над самою водою. Далі перетнемо Юкатан і опинимося в Британському Гондурасі. Там, десь поблизу Пунта-Горди, ми заховаємо цю тарадайку. Один мій приятель заплатить за неї готівкою. Там ми зможемо перечекати якийсь час або податись кудись морем... Побачимо. Коли дістанемося до Пунта-Горди, все буде гаразд.
Мальйоні повів «ацтек» на бриючому польоті, навіть занадто низько. До берегової лінії озера він підійшов на висоті метрів триста і потім знизився настільки, що його пропелери збурювали воду. Леслі старалася не дихати. Над озером вони летіли зі швидкістю майже двісті миль на годину, і раптом перед ними постали гори. На відстані в шістдесят миль Мальйоні доведеться забути про безпечний політ над самою водною гладінню. Через ці гори просто по курсу, за якими лежить рівнина, звідки вже рукою подати до Мексіканської затоки, йому доведеться набрати висоту. Що ж, Тоні поставився до цього спокійно. Адже зараз ніч, кордон уже далеко, і вони летять зі швидкістю двісті миль на годину. Уважно оглянувши берегову лінію озера, він в останню мить натиснув на ручку управління, і «ацтек» круто пішоз угору. На висоті в тисячу двісті метрів Мальйоні вирівняв літак, щоб якомога швидше перелетіти через гори.
І тут - сліпучий спалах світла. Вони інстинктивно скинули догори руки, затуляючи очі. Мружачись, Мальйоні марно силкувався щось розгледіти. Яскраве світло й далі засліплювало очі, викликаючи фантастичні галюцинації в блакитно-золотавих тонах.
- Тоні!
Але ще до того, як вона вигукнула його ім'я, він уже розпізнав ці примарні контури. Реактивні винищувачі. Тільки-но його очі адаптувалися, він розгледів на літаках мексіканські розпізнавальні знаки. Знову на нього націлено промінь прожектора. Мальйоні знову примружився, але встиг побачити обабіч себе по винищувачу з висунутими шасі та спущеними закрилками.
Він лайнувся. Певно, вони перекрили кордон наглухо, пропускаючи тільки рейсові літаки. Та в нього залишався шанс. Якщо тільки пощастить ошукати їх...
Мальйоні знав, що вони мають бути настроєні на запасний канал зв'язку. Настроївшись на частоту 121,5, він вихопив мікрофон із гнізда.
- Ацтек шість-шість-чотири-янкі, - відрекомендувався він. - Чуєте мене? - І, мить повагавшись, сердито заговорив: - Якого біса ви все це утнули? Я лечу за маршрутом...
- Не має значення, сеньйоре, - пролунав чийсь голос. - Це [263] не проходить. Ми змушені просити вас приземлитися. Негайно повертайте назад на Ларедо.
- Але дозвольте! Ви ж не маєте права отак ні з сього ні з того примусити мене зійти з курсу! В мене...
- Негайно повертайте, - наказав голос.
- Тоні, я вже бачу попереду затоку! Він поглянув на Леслі і швидко відповів:
- Я теж.
- Чи маємо ми якийсь шанс? - запитала вона, не приховуючи хвилювання. Та й він хвилювався не менше. Все що завгодно - тільки б не повертатися.
- Якийсь шанс лишається завжди, - похмуро мовив Тоні. Він не сказав їй те, чого боявся над усе. Ще про два винищувачі вгорі над ними і позаду. Саме так діяв би й він, здійснюючи подібне перехоплення. Тому що...
- Негайно повертайте, інакше ми відкриємо вогонь.
Тоні мало не засміявся вголос. Не так давно й він, перебуваючи на борту П-51, сказав майже те саме...
- Гаразд, гаразд, - відповів він. - Я повертаю.
Він побачив, як гори зникли, і перед ними відкрилася рівнина. Якщо йому вдасться перейти на бриючий...
Він рвонув ручку на себе, щоб різко зменшити швидкість, тоді штовхнув її вперед і круто ліворуч. Стежачи за стрілкою спідометра, він у потрібний момент ударив по рукоятці вивільнення шасі. Погасити швидкість - у цьому була вся надія. Погасити швидкість і перейти на бриючий - тоді він почне петляти, і хай-но спробують улучити в нього...
Та він знав, що влип. Були ж іще два винищувачі просто над ним. Той, хто організував це перехоплення, здійснював його просто досконало.
Тоні й Леслі лишилося жити рівно стільки, щоб устигнути почути сумний голос, який радіохвилі донесли до їхньої кабіни. Мабуть, пілот винищувача щиро жалкував, що йому доводиться вжити крайніх заходів:
- Кепські ваші справи, сеньйоре.
І гарматний залп ударив просто в кабіну.
Книга: Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
