Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна
17
- Містер Вінсент?.. Говорить місіс Сімпсон. Генерал Шері-дан хотів би негайно бачити вас, якщо тільки... Так, сер. Дякую. Я передам йому, що ви вже йдете.
Коли Боб Вінсент зайшов до кабінету Шерідана, в того на столі лежало донесення. [264]
- Коротко і ясно, - мовив Шерідан, показуючи на папери. - Ніякої бомби. Дозиметристи обстежили уламки літака і все нав-коло. Лічильники абсолютно не реагували.
- Ніяких сумнівів?
- Анінайменших. Не виявлено жодних слідів радіоактивності. Ми відрядили на цю перевірку понад сотню людей, Боб. Я й сам сподівався що-небудь знайти, - здвигнув плечима Шерідан.
- А людей у літаку опізнано?
- Ми залучили найкращих експертів з авіакатастроф. Окрім того, фахівців-медиків та декого з ваших, вам це відомо, - сказав Шерідан. - Зосталося там дуже мало, проте ясно, що в ль таку перебувало двоє. Винищувачі дали залп двадцятиміліметро-вими снарядами, і їх одразу було вбито. А вдарившись об землю, «ацтек» вибухнув. Ну, а що у вас?
Вінсент потягся по сигарету.
- Ми переконані, що то були Мальйоні і його дівчина-негри-тянка. З якоїсь причини Мальйоні не вбив охоронника на аеродромі. Дивно. Людина може спричинити загибель тисячі невинних людей, а власноруч позбавити когось життя - це для неї наче смертний гріх. Охоронник не бачив, хто вдарив його. Зате виразно розгледів дівчину і впізнав її на фотографіях.
Шерідан присунув донесення ближче до Вінсента.
- Може, нам і вдасться встановити особи загиблих за останками. Та ви маєте рацію. Щодо того, хто був у літаку, сумнівів немає. Можна викреслити тих двох із списку, - похмуро додав він.
- На жаль, це ще далеко не кінець, - зауважив Вінсент. - Досі не знайдено останню бомбу. Напруга не спадає.
- Але якого біса вони хочуть від нас? Щоб ми покинули свої кабінети й самі заходилися шукати ту бомбу?
- Так, - відказав Вінсент, - якщо це буде необхідно. Скажу вам відверто: я дуже стривожений. Джеффріз здатен на все.
- Намацали якісь нитки?
- Анічогісінько. - Вінсент струсив попіл з сигарети. - Щось давно я не бачив вашого помічника.
- Він у Форт-Міді. Я послав його туди...
- До Ховінга?
- Атож. Я подумав, що нам не слід нехтувати жодною можливістю, - пояснив Шерідан. - Він зібрав на Джеффріза повне досьє і тепер разом з програмістами із УНБ ставить завдання комп'ютеру.
Вінсентове обличчя лишилося байдужим.
- Гадаєте, це щось дасть?
- Ні, звичайно. І Пол тієї самої думки. Але ми зобов'язав ні спробувати все. - Шерідан скривився. - Та навіщо я вам це кажу! Ви ж самі усе чудово розумієте. [265]
- Ви маєте рацію, - стомлено мовив Вінсент. - Бо, коли ми не знайдемо цю останню бомбу найближчим часом, не виключено, що я прийду до вас найматися на службу.
- Домовилися, - сказав Шерідан.
- Але я волів би зберегти за собою своє нинішнє місце, - сухо зауважив Вінсент і, помовчавши трохи, додав: - Слухайте, я ж хотів у вас запитати дещо. Ага, про того полковника, якого ви згадали вчора. Ви сказали, він був...
- ...безпосереднім командиром Джеффріза у В'єтнамі, - закінчив за нього Шерідан. - Він буде тут о десятій нуль-нуль сьогодні. Приблизно за годину. Можливо, він чимось зможе допомогти нам. А зараз я хочу їсти. Може, розділите зі мною другий сніданок?
- Другий? Коли ж ви сюди прийшли?
- Прийшов? Чорт забирай, та доки не покінчено з цією халепою, я й не виходжу звідси. Сплю в кабінеті. Ходімо трохи підкріпимось.
Коли Девід Сілбер вийшов з гри, генерал Артур Шерідан повернувся до себе на Нортонську базу ВПС. Звідси він міг підтримувати прямий зв'язок з усіма військовими штабами, розкиданими по цілому світу. Він був переконаний, що це - неодмінна передумова успіху в пошуках п'ятої, останньої атомної бомби. На його подив, туди ж, до Нортона, прибув і Вінсент. ФБР та інші відомства обнишпорювали всю країну, шукаючи Майка Джеффріза, Пет Х'юз та останню бомбу. Отож Вінсентові не лишалося нічого іншого, як чекати наслідків цього ретельного й копіткого пошуку. Шерідан, як і Вінсент, також терпіти не міг бездіяльності. Вони обидва воліли діяти за власною інтуїцією, аніж очікувати, до чого призведе це полювання на людей, що відбувалося в масштабі всієї країни.
За їхніми відомостями, банда, яку очолював Майк Джеффріз, складалася з чотирьох чоловіків і трьох жінок. Щодо всіх, окрім Джеффріза та Х'юз, була вже цілковита ясність. Девід Сілбер являв собою восьму особу, але він ніколи не був у Ц'й справі прямим співучасником, і до того ж він уже вийшов з гри. Існували також якісь невідомі спільники в Європі. «Під три чорти їх», - подумав Шерідан. ЦРУ та органи контррозвідки мали невдовзі пристукати цю дрібноту. Артурові Шерідану потрібна була тільки остання бомба. А Вінсентові - Майк Джеффріз та його подружка.
Фактично всі операції тепер провадилися через ФБР. Проте, на пропозицію Вінсента, вони з Шеріданом жили й працювали разом, мов сіамські близнята. Вінсент хотів завжди мати Шері-дана напохваті для обговорення кожної крихти свіжої інформації, бо ніколи не можна передбачити наперед, як саме й коли [266] саме одна така крихта допоможе знайти новий ключ для пошуків.
Артур Шерідан був переконаний, що п'ята бомба не схована в жодному місті. «Джеффріз, - казав він, - напевне знає, що за короткий час буде піддано обшуку всі більш-менш підозрілі квартири, номери в мотелях і готелях, кожна відлюдна місцина. А це обмежувало його можливості ефективно контролювати бомбу. Тільки дурень може відмовитися від свого козиря, - пояснював Шерідан Вінсентові, - а Джеффріз, судячи з усіх вивчених ними матеріалів, був аж ніяк не дурнем».
Згадка про Джеффріза змусила генерала згадати недобрим словом Джона Ховінга та Управління національної безпеки. Хап вони будуть прокляті! Адже вони давно вже могли б накласти лапу на Джеффріза - той весь час крутився в них під носом. Шерідан не міг думати про це без роздратування. Майк Джеффріз служив свого часу пілотом у військах Тактичного авіаційного командування, і його на цілий рік було відряджено в розпорядження штаб-квартири ТАК у Віргінії. А вони проґавили цю нитку, бо це було кілька років тому, а Ховінг чомусь обмежив пошук пілотами, які або досі служили в частинах ТАК, або зовсім недавно покинули дійсну службу.
Відомості, що могли б навести на Джеффріза, лежали поховані на полицях архівів. «До того ж, - скрушно подумав Шерідан, - навряд чи їх навів би на слід Джеффріза його послужний список у В'єтнамі. Той сучий син посідав друге місце в країні за кількістю бойових нагород. Крім Хреста ВПС, його було тричі нагороджено Срібною Зіркою, сім разів медалями Бронзової Зірки і ще цілою купою медалей та відзнак, якими він міг би обвішати всі груди. А коли додати до цього ще медаль «Пурпурове Серце» за бойове поранення, понад дві тисячі бойових польотів як над Південним, так і над Північним В'єтнамом...»
Тут не відбудешся старою байкою про те, що війна кінець кінцем обридає. Кожен, хто знав Майка Джеффріза, говорив про нього як про льотчика-винищувача, який до решти віддавався своїй професії. Та Шеріданові потрібно було знати більше. І його люди розшукали колишнього командира Джеффріза. Може, він дасть якусь нитку. В кожному разі справа варта заходу. І полковника Марка Дюпре було викликано на десяту годину до кабінету Шерідана.
- Ніхто не вмів літати на «сто п'ятому» з таким блиском, як Майк, - сказав полковник, не приховуючи поваги до пілота, який служив під його началом. - Він витискав із цієї бісової машини все, що обумовлено інструкцією, і навіть більше. Він творив чудеса, коли ми вдарили на північ від демілітаризованої зони. Коли він повертався на базу, його літак мав такий вигляд, [267] наче був перепущений крізь м'ясорубку. - Марк Дюпре поглянув на генерала Шерідана. - А чи знаєте ви, що йому тричі доводилось катапультуватись.
- Справді? - перепитав Вінсент і навіть нахилився вперед, і щоб нічого ие пропустити повз вуха.
- Так-так, - підтвердив Дюпре. - Джеффрізові у трьох випадках доводилося покинути свій літак.
Вінсент кивком попросив полковника говорити далі.
- З його особової справи ви, мабуть, знаєте дещо, - провадив Дюпре. - До того як стати пілотом, Майк служив у парашутно-десантних військах. На його рахунку було, мабуть, стрибків з шістдесят.
Вінсент перевів погляд з Дюпре на Шерідана.
- Вкладається в нашу схему, правда?
- Авжеж. Шістдесят стрибків у десантних військах - чудова j школа для затяжних парашутних трюків.
- Даруйте, що часто уриваю вас, полковнику, - втрутився Вінсент. - Скажіть-но, а що траплялося, коли йому... коли він мусив катапультуватися?
- Двічі це траплялося над морем, - відказав Дюпре, - і йому щастило протриматися в повітрі, доки його парашут відносило до берега. У таких випадках треба вміти керувати парашутом, і Майк робив усе, що вимагають інструкції. Обидва рази він тільки ледь замочував ноги, і рятувальні вертольоти підбирали його. Але одного разу... - Дюпре замовк, мов заворожений спогадами, що наринули на нього. - Одного разу його занесло в густі джунглі. Ми знали, що приземлився він щасливо, але дістатися до нього зразу не могли. Три дні-і три ночі, звичайно, - його переслідував північнов'єтнамський патруль, але він утік від них. Згодом нам пощастило розвідати, де він переховується, і послати по нього вертоліт.
Вінсент, розминаючи в пальцях сигарету, промовив:
- Усе це дуже дивно, полковнику Дюпре... Дюпре нетерпляче закивав головою.
- Так, так, розумію. Але я ще не скінчив, містере Вінсент... - Полковник спохмурнів. Поки він збирав до ладу свої спогади, ніхто йому не заважав. - Лихо почалось тоді, коли В'єтконг розпочав широкий наступ миль за дев'яносто від Сайгона, - заговорив він нарешті. - Нас відчайдушно закликали надати безпосередню підтримку Арвіну і...
- Арвіну?
- Південнов'єтнамській армії. їх дуже пошарпали, і вони благали про допомогу. Ми дістали наказ припинити всі рейди на північ і якомога скоріше завдати удару по противникові на півдні. - Дюпре глянув просто в очі Вінсентові. - А чи відомо вам, що дехто з наших пілотів - більше, ніж ви можете собі [268] уявити, - волів здійснювати бойові вильоти на північ від демілітаризованої зони, ніж на південь?
- Ніколи не чув про це, - сказав Вінсент.
- Вони страшенно не любили надавати південнов'єтнамцям безпосередню підтримку. Там точне місцеположення цілі далеко не завжди відоме. За орієнтир вам править димова шашка або граната, і ви маєте обробити все навколо цього орієнтира. Ясна річ, такий метод лишає бажати кращого.
Шерідан затиснув у зубах сигару і зауважив;
- Авжеж, буває іноді й так.
- Ще й як буває, - підхопив Дюпре. - Я-то розумію, що цього не уникнеш. Але далеко не всі «яструби» здатні міркувати так по-філософському. До цих останніх належав і Майк Джеффріз.
Дюпре знову помовчав, ніби чекаючи критичних випадів на свою або Джеффрізову адресу. Та його співрозмовники терпляче ждали, і він повів далі:
- Майк вилетів з шістьма «сто п'ятими», щоб скинути напалмові бомби на одне село. Арвіновський зв'язківець повідомив нас, що мешканці покинули те село і нам слід добряче просмалити його, щоб викурити звідти В'єтконг. Майк уже заходив на ціль, а решта пілотів рівнялись по ньому, як раптом він побачив біля хатин людей. То не були в'єтконговці, він це збагнув відразу. Жоден в'єтконговець не стоятиме на відкритому місці, коли просто на нього пікірують з неба «сто п'яті». - Полковник Дюпре скрушно зітхнув. - Побачивши тих селян, Майк загорлав на своїх ведених, щоб виходили з маневру. Але пілот одного з літаків неправильно зрозумів його і...
- Цього я не знав, - зауважив Шерідан.
- Важко сказати, чия то була помилка. І чи взагалі тут можна говорити про помилку. Якщо суворо дотримуватися статуту, то завинив ведений. Але, враховуючи тодішню обстановку... тут важко скласти провину на когось одного. Але так чи так, а той хлопець - ведений - повивалював усе, що в нього було. Напалм потрапив просто в ціль...
Дюпре глибоко зітхнув. Несподівано Вінсент збагнув, що полковникові нелегко ворушити спогади про ту історію.
- Вони вбили сто тридцять чоловік. То були жінки й діти. Жодного в'єтконговця. І ще чоловік із сто або й більше зазнали тяжких опіків. Майк у цей час розвертався, тож він бачив усю картину. Він ще повернувся і облетів село на бриючому польоті. - Дюпре знову замовк на мить. - Він виблював просто в кабіні, генерале...
- Чим же це скінчилося, полковнику? - запитав Шерідан по паузі.
Дюпре знизав плечима. [269]
- Він просто схибнувся.
- Говоріть зрозуміліше, - мовив Шерідан.
- У Майка наче щось надірвалося. - Дюпре захрускотів пальцями. - Наче хтось у нього всередині клацнув вимикачем. З нього вже досить було і війни, і всього іншого. Наступного ранку він мав летіти. Я півночі сушив собі голову над тим, пускати його чи ні. Зрештою вирішив: хай летить, так буде краще. Ясна річ, я подбав про те, щоб відрядити його на північ від демілітаризованої зони. Але це вже не мало значення. Тобто не мало значення, що я там вирішив. - Дюпре поглянув генералові Шері-дану просто у вічі. - Він відмовився летіти.
- В якій формі? Як це...
- Просто так, узяв та й відмовився. Сказав сержантові, який прийшов будити його, щоб той котився під три чорти. І з іншими льотчиками також надто не церемонився. Коли сержант з'явився до мене й доповів, що Майк відмовляється летіти, я намагався сприйняти це спокійно. Я нагадав собі про те, що сталося напередодні. Сподівався, що в розмові з ним примушу його втратити самовладання, і це зняло б напругу з його нервової системи. Якби така сцена відбулася між нами віч-на-віч, ніхто б про це ніколи не довідався.
Шерідан замислено кивнув, так наче схвилював міркування полковника.
- Але мені не пощастило вивести його з рівноваги, - сказав Дюпре. - Нічого в мене не вийшло. Весь свій гнів Майк, певно, вилив напередодні на свого веденого.
- То він більше не робив бойових вильотів? Дюпре похитав головою.
Шерідан обернувся до Вінсента.
- Що було далі, мені відомо: його віддали до військово-польового суду.
- З таким послужним списком? - недовірливо спитав Він-сент. - Зі стількома нагородами...
- Його мусили віддати до суду.
- Але чому?..
- Тому, що він носив військову форму. Тому, що він присягав. Тому, що він був офіцер. Тому, що ми воювали. Тому, що...
- І його, звичайно, визнали винним! - сердито кинув Вінсент.
- Справді. Але не в такій формі, як ви думаєте.
Вінсент уперше вловив у тоні полковника невдоволення. Дюпре весь напружився, начебто дратуючись, що в ці суто військові справи втручається цивільний.
- Не в такій формі, як ви думаєте, Вінсент, - повторив Дюпре. - Ми не забули про його двісті бойових вильотів. Ми не [270] могли примусити Майка захищати себе, але мали змогу самі захистити його, наскільки могли. Так ми й зробили. Якщо діяти згідно з буквою статуту, Майка мали розжалувати з ганебною атестацією. Але нам пощастило запобігти цьому, його було визнано нездатним до льотної служби через...
- Нездатним?
- Так, чорт забирай! - відрубав Дюпре. - І він таки справді був нездатний. Хіба можна довіряти йому машину, в череві якої може бути атомна бомба, і потім...
Дюпре затнувся. Усі троє перезирнулися. Полковник мав рацію, ще й яку!
Вінсент підійшов до столу, за яким сидів генерал, і глибоко зітхнув.
- Його засікли.
- Де?
- В Денвері. Рейс сто двадцять восьмий, з Денвера на Ло» Анджелес. Без проміжних посадок. Дівчина з ним.
Шерідан підхопився на ноги.
- Щось іще?
- Дещо таке, що ні в які ворота не лізе, - відказав Вінсент. - Ніяких спроб змінити зовнішність. Квитки, щоправда, вони взяли не на свої прізвища, але це й усе. Вони навіть не намагалися маскуватись. Хай йому чорт, що це може означати?
- А вони не...
Вінсент наперед угадав запитання.
- Саме це найбільше й дивує. Вони замовили - на свої справжні прізвища - квитки на рейс «Ер Франс» з Лос-Анджелеса до Парижа. На свої справжні прізвища! - повторив він.
У мозку Шерідана промайнуло все, що він знав про Майка Джеффріза. В нього виник один здогад, і він відчув, як кров холоне йому в жилах.
- А ваші люди не намагалися затримати його? - спитав він. Вінсент похитав головою.
- Ні, було надто пізно. Ті двоє вже на борту літака. Артур, як по-вашому, вони не можуть його захопити?
Шерідан відповів не вагаючись:
- Ні. З Денвера вони могли б полетіти хіба тільки до Канади або в Мексіку. Але вони не зроблять цього. Який їм сенс? Це ж нічогісінько не дасть.
- Ми схопимо їх, тільки-но літак сяде в Лос-Анджелесі, - рішуче сказав Вінсент. [271]
- Хтозна, - мовив Шерідан, і обличчя його затьмарив якийсь дивний вираз.
- Що?
- У мене виникла підозра. Я... - Замовкнувши на півслові, генерал схопив телефонну трубку. - Місіс Сімпсон! Облиште всі справи і з'єднайте мене з базою ВПС у Кертланді. Мені потрібен майор Уоткінс, який відає матеріальною частиною. Якщо він розмовляє по телефону, урвіть розмову. Він потрібен мені не-гайно, незалежно від того, де він і що робить... Саме так. Я не кладу трубку. - Прикривши рукою мікрофон, він запитав: -А ви попередили своїх людей у Лос-Анджелесі?
- Так. На той час, коли літак приземлиться, все буде готове.
- Не виключено, що все буде не так просто, як ви передбачаєте.
- К бісу! - скрипів Вінсент. - Чи довго ви ще будете говси рити натяками?! Кінець кінцем, що ви хочете сказати?
- Страх навіть подумати... - У цю мить Шерідан забрав руку з мікрофона: на тому кінці дроту заговорили. - Майор Уоткінс? Говорить генерал Шерідан. Слухайте мене уважно, майоре, тому що ваша відповідь потрібна мені негайно. Йдеться про ядерну зброю типу М-дванадцять... Так-так. Триста кілотонн. Мені треба з'ясувати от що...
Вислухавши відповідь, Шерідан вилаявся, неквапно поклав трубку на важіль і поглянув на свого колегу з ФБР.
- Боб, зв'яжіться зі своїми людьми в Лос-Анджелесі. З тими, в аеропорту. Накажіть їм, щоб ні в якому разі не чіпали Майка Джеффріза, навіть не наближалися до нього. Накажіть їм дати цьому чоловікові спокій.
- Що-о?
Шерідан поглянув на годинник.
- У мене тут є швидкісний вертоліт у постійній бойовій готовності. - Одвернувшись од Вінсента, він натиснув кнопку внутрішнього зв'язку. - Місіс Сімпсон, звеліть, щоб мені негайно подали черговий вертоліт. Потім запросіть у ФУА канал екстреного зв'язку з міжнародним аеропортом Лос-Анджелеса. Використайте код надзвичайної важливості. Я говоритиму з ними уже з вертольота.
- Артуре, може, ви все-таки...
Шерідан ухопив Вінсента за руку і потяг до виходу.
- Зараз немає часу на пояснення, - скоромовкою сказав він. - Розповім про все у повітрі. Ходімо. [272]
Коли вони йшли до реєстраційної стойки авіакомпанії «Ер Франс», багато хто озирався на них. їх зовнішній вигляд не міг не привертати уваги. У високого на зріст, ставного й широкоплечого чоловіка впадала у вічі засмагла, майже шоколадного кольору шкіра і темно-сині очі під копицею неслухняного волосся. Його хода була позначена грубою силою і впевненістю в собі. Струнку й також досить високу жінку з довгим білявим волоссям, яка йшла з ним поруч, можна було назвати по-справжньому вродливою. Люди мимоволі задивлялися на них. Чудова пара.
Пет Х'юз несла невеличку дорожню сумку. В правій руці Майка Джеффріза була шкіряна валіза, але й руку, і верх валізи прикривало недбало накинуте напівпальто. В їхніх рухах не відчувалося ні сумнівів, ні вагань: вони твердо знали, куди йдуть і з якою метою.
Вінсент пильно зважував кожне своє розпорядження, його люди досі не робили спроб зупинити Майка Джеффріза та Пег Х'юз, і ті одержали дозвіл на посадку в реактивний лайнь.„ пройшли, обминаючи головну будівлю аеропорту, до овальної зали міжнародного сектора, а вже звідти завернули в довгий коридор, що вїв до реєстраційної стойки «Ер Франс»,
- Майку, тобі не...
- Спокійно, люба. Йди як ідеш і не озирайся.
- Вони нас упізнали, Майку.
- Я вже давно це зрозумів. 1- Я боюся.
- Не треба. - І він усміхнувся їй, сяйнувши білими зубами, які так гарно контрастували з темною засмагою обличчя.
Майк і Пет простували далі. Ось вони вже йдуть цим довгим, ясно освітленим коридором.
- Ну-ну, - всміхнувся Майк Джеффріз. - Здається, саме зараз вони збираються влаштувати виставу.
Він озирнувся навколо. І попереду, й позаду не видно було ні туристів, ні бізнесменів. Ні жінок, ні дітей. Усі наче повимирали. А в самому кінці коридора він побачив невеликий гурт чоловіків. Кілька інших увійшли в коридор слідом за ними.
Джеффріз знав, хто вони. Хіба це міг бути хтось інший? Він чекав зустрічі з ними. Майк і Пет ішли собі коридором, аж поки до людей, які чекали на них, лишилося кілька метрів. Джеффріз побачив чоловіка у формі генерала ВПС. Одна зірочка. Йому здалося, ніби він упізнав його, ніби бачив його колись, дуже давно. А втім, яка різниця... Решта були йому незнайомі. Але й це не мало ніякого значення. Він розумів, що то працівники ФБР. Кілька чоловіків, які стояли трохи позаду, тримали в руках пістолети. [273]
Він їх не знав, зате вони чудово знали його. Досконало вивчили його обличчя, як і обличчя Пет, - за фотографіями.
Чоловік, що стояв попереду інших, поглянув Джеффрізові просто у вічі. А тоді заявив без передмов:
- Далі дороги немає, Джеффрізе. Вистава скінчилася. Майк Джеффріз посміхнувся до нього.
«Надто він упевнений, - подумав Вінсент. - Невже, чорт забирай, Шерідан мав рацію?..»
- Ви можете самі спокійно піти за нами, - провадив Він-сент. - Або ми вас заберемо. На ваш розсуд.
Джеффріз засміявся. Спокійний, упевнений у собі. Він помітив, що генерал не зводить з нього очей.
- Не буде ні того, ні того, - відказав Джеффріз. Голос у нього виявився на диво звучний. - Ми полетимо цим літаком.
Вінсент зробив знак рукою. Агенти почали змикатися кільцем навколо них.
Та Майк і далі посміхався.
- У вас тільки чотири бомби, - сказав він. Його очі, що схрестилися поглядом з очима Вінсента, блиснули холодним металом. - А тому не робіть дурниць.
- Ми знаємо, що в нас чотири бомби, - мовив Вінсент. Він почував себе цілковитим йолопом, маріонеткою, яка сліпо підкоряється помахам рук цього суб'єкта. - Ну то й...
«Валіза. Валіза в його руці. О боже! Шерідан мав рацію. В цій валізі п'ята бомба!»
Вінсент широко розкритими очима дивився на шкіряну валізу.
Майк Джеффріз прочитав його думки.
- Ви вгадали, - сказав він. - Ми сідаємо в цей літак. Ви нам не перешкоджаєте. Навіть не намагаєтеся це зробити. Бо якщо спробуєте... - Він знову посміхнувся й знизав плечима. - Якщо хто-небудь підійде до мене ближче, ніж на два метри, або хоча б пальцем торкнеться Пет, це місто зникне з лиця землі.
Запала тиша. Потім Вінсент почув, як Майк Джеффріз заговорив, майже тими самими словами, якими Шерідан пояснював йому це у вертольоті:
- Детонатор цієї бомби обладнаний ручною системою блокування, - мовив Джеффріз, і слова його гучною луною відбилися в довгому коридорі. - Перші п'ять ланок блокування ро-зімкнуто. Я притискаю рукою останню ланку. Якщо я припиню тиск, можете послати Лос-Анджелесу вітальний поцілунок.
«Прокляття! Він має рацію. Милий боже, ми таки не можемо торкатись його! Якщо ми його застрелимо або щось іще,.. Якщо [274] він чомусь послабить тиск, хоч трішечки, як сказав Шерідан, відбудеться детонація, і...»
Джеффріз підійшов ще ближче до Вінсента, не відводячи від нього очей.
- Нам нема чого втрачати, - сказав він.
Вінсент усе ще стояв нерухомо. Здавалося, примерз до місця.
- Ану торкніться мене, - мовив Джеффріз тихим, скрадливим голосом, майже пошепки. - Спробуйте.
Вінсент відчував, що йому от-от стане погано. Він зробиз знак своїм людям і хрипко наказав:
- Пропустіть їх.
Майк Джеффріз і Пет Х'юз пройшли повз них. Раптом Джеффріз спинився і знов обернувся до Вінсента.
- Може, ви недооцінюєте мене, то глядіть, не робіть цієї помилки, - холодно сказав він. - Якщо цей літак сяде деінде, крім Парижа, якщо хто-небудь потурбує нас на борту чи після приземлення, на цьому з жартами буде покінчено, містере. Я відпущу цю штуку.
І вони з Пет пішли далі серед мертвої тиші. Вінсент обернувся до своїх агентів:
- Дайте їм спокій. Не чіпайте їх. Ми не можемо нічого вдіяти... - Голос його тремтів.
Через двадцять хвилин літак ДС-8 компанії «Ер Франс» злетів у них перед очима в небо.
Книга: Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
