Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна
8
- Ви замовляли номер?
Худий, сутулий чоловік кивнув головою.
- Сілбер, - промовив він. - Девід... - і надсадно закашлявся. Коли напад кашлю минув, він утер рота й повільно, обережно зітхнув. В очах його з'явився вологий, хворобливий блиск. - Девід Е. Сілбер. - Він говорив ледь чутно, ніби через силу. - Я замовляв номер... гм... кілька днів тому... По телефону.
- Гаразд, сер. Одну хвилинку, я перевірю.
Службовець зник за тонкою перегородкою і штовхнув ліктем свого товариша по роботі.
- Боже! Піди поглянь на того бідолаху! Наче оце тільки виповз із туберкульозної клініки. Я думав, на моїх очах дуба вріже.
Перше враження службовця готелю цілком відповідало дійсності. Під сорочкою Девіда Сілбера пожовкла шкіра туго обтягувала ребра. Колись, дуже давно, він важив добрих вісімдесят кілограмів. А тепер у ньому не було й п'ятдесяти, і костюм теліпався на охлялому тілі, мов на кілку. Обличчя напівмерия, [191] наче у в'язня, який щойно вийшов з Бухенвальду. Запалі щоки під широкими вилицями, глибоко провалені сумні очі. Поріділе волосся ледь прикривало пергаментну шкіру на черепі. Девід Сілбер скидався на ходячий привид.
Слабкі пальці тремтіли, виводячи на реєстраційній картці кострубатий підпис.
- Скільки ви житимете у нас, містере Сілбер?
- Важко сказати. - Клієнт знову закашлявся. - Добу щонайменше. А може, й кілька днів.
- Гаразд, сер. У якому номері ви хотіли б оселитися?
- Щоб був просторий. І багато повітря, - Він глянув на службовця й додав: -Ціна мене не обходить.
- Гаразд, містере Сілбер.
Коли службовець причинив за собою двері номера, Сілбер підійшов до вікна. Втягнув повітря - скільки зміг. Не надто глибоко. Легені палали вогнем, і він мало не задихнувся від кашлю. Довелося розплачуватися за це кров'ю. «Я повинен протягти скільки треба, - подумав він. - Ніяк не можна зараз розклеїтись. Спершу слід закінчити справу. Це єдине, чим я можу допомогти Еліс та дітям». Він змусив себе одійти од вікна, відкрив валізу, заніс до ванної кімнати туалетне приладдя. Налив склянку води, вийняв з пластмасової пляшечки дві червоні таблетки. Через силу проковтнув. Йому важко було ковтати. Таблетки, які пройшли у шлунок з водою, пекли нутрощі. Сілбер обіперся на раковину, проклинаючи свою кволість. Насилу переставляючи ноги, він підійшов до ліжка і витягся на ньому, заплющивши очі. Трохи полежавши, зняв телефонну трубку. Глянув на годинник. Близько третьої.
- Будь ласка, розбудіть мене рівно о четвертій, - сказав він телефоністці. - Дзвоніть, поки не прокинусь. Можливо, я міцно спатиму. Дякую.
Поклав трубку на апарат. І майже одразу заснув.
Він неквапно поголився, відчуваючи втіху від м'якого дотику бритви. Короткий сон освіжив його, в голові трохи проясніло. Надто швидко втомлюється він останнім часом. Поліційне управління за десять - п'ятнадцять хвилин їзди звідси. Хотілося пройтися пішки, та він знав, що йому не стане сили вибратися нагору. Він змив з обличчя рештки піни, втер у шкіру лосьйон і повернувся до кімнати. Одягнувшись, упевнився, що конверт на місці, у внутрішній кишені піджака, і вийшов з номера. В таксі він сів позаду і звелів їхати до поліційного управління. «Ну й дивина, - думав він. - Я ніякого уявлення не маю, що в цьому конверті, і мене воно й не цікавить. Я знаю лишень, що в Еліс тепер вистачить грошей, щоб прожити з дітьми за кордоном. [192]
Щоб жити пристойно, не голодувати. Цікаво, чи одружиться вона знову». Він сам здивувався, відчувши, як сильно хоче, щоб вона вийшла заміж. Близькість смерті змушувала високо цінувати, кожну відпущену йому хвилину життя. Шкода, якщо Еліс та діти будуть позбавлені справжнього, повноцінного сімейного життя і...
Таксі зупинилося. Девід Сілбер розплатився і вийшов на тротуар. «Вісімнадцять сходинок, - знизу підрахував він. - Іди повільно, тільки не квапся».
Та хоч як обережно він вибирався сходами, все одно перед очима миготіли різнобарвні кола. Він постояв, силкуючись вирівняти дихання: серце мало не вискакувало з грудей. Нарешті став дихати рівніше, серце трохи заспокоїлось. Він увійшов до будинку і повільно рушив до високої конторки. Сержант глянув на нього і запитав:
- Ви у якійсь справі, сер?
Сілбер кивнув. Він вийняв з кишені запечатаний конверт і тримав його обома руками.
- Мені доручили передати ось це. Сержант споважнів.
- Що там у вас, містере...
- Девід Сілбер.
- То що ж там у вас, містере Сілбер?
- Не маю найменшого уявлення.
- Справді? - Сержант постукав олівцем по столу. - То ви просто посильний?
- Можете називати мене так.
- А від кого лист, містере Сілбер?
- Цього я також не знаю. - Сілбер нахилився вперед і подав конверт.
- Не заперечуєте, як я розпечатаю? - посміхнувся сержант.
- Ні, звичайно...
Сержантове обличчя знову споважніло. Читаючи, він кілька разів підводив голову і пильно дивився на хвору людину, яка стояла перед ним.
- А ви знаєте, що в цьому листі? Сілбер усміхнувся й помотав головою.
- Я ж вам казав, не маю жодного уявлення. - Він озирнувся навколо себе. - Сержанте, ви не заперечуєте, якщо я сяду? Я погано себе почуваю.
- О, звичайно. Сідайте отут.
Сілбер з полегкістю опустився на стілець. Він позирав на полісмена і чекав. Більше йому не було чого робити. Передати листа двадцять восьмого червня. Така була інструкція. В другій половині дня двадцять восьмого червня особисто передати листа [193] в поліційне управління міста Сан-Франціско. Простежити, щоб листа розпечатали на його очах. Потім чекати.
- Це не розиграш, містере Сілбер?
- Що?.. Даруйте, я не розчув... Ні, сержанте. Не думаю, щоб це був розиграш.
Ніхто не стане влаштовувати такий розиграш. У першому листі, який він одержав, були точні інструкції, що він має зробити. І сотня стодоларових банкнотів. Десять тисяч. Готівкою. Він уже відіслав сім'ю за кордон. Вони - ті, хто надіслав інструкцію та гроші, - написали йому й про це. Він дивився тоді на гроші й плакав. Це ж їжа, одяг, ліки... Тепер він зробить усе, чого вони вимагають. Він точно виконає їхні настанови.
- То ви не знаєте, що в цьому листі? - Сержантова ввічливість танула, чим далі він читав листа. - Слухайте, Сілбер, чи як вас там, та це ж відвертий шантаж!
Девід Сілбер утратив здатність мислити.
- Звідки мені знати? - пробурмотів він.
- Вони вимагають викуп за десять міст. Великих міст. Ви мене чуєте, хай вам чорт? Послухайте, я прочитаю... - Та раптом сержант замовк і глибоко зітхнув. - Годі, Сілбер, - мовив він з погрозою в голосі. - Яку гру ви затіяли?
- Я вам сказав. Я просто виконую доручення. Мені звелено...
Розлючений сержант махнув рукою.
- Годі! - відрубав він. - Отже, ви сліпий хлопчик-посиль-ний, і хтось, кого ви не знаєте, наказав вам принести сюди листа, так? І що ви маєте намір робити далі, Сілбер?
Хворий мляво знизав плечима.
- Це залежить від вас, сержанте.
- Залежить від мене? - Сержант глипнув на Сілбера витріщеними очима, потім глянув поверх нього. Біля них уже стояло кілька людей, з цікавістю дослухаючись до розмови.
- А, чорт! Зачекайте-но, містере Сілбер. Зараз я покличу слідчого Баумена - нехай ще він поговорить з вами.
- Ну ось що, містере Сілбер. Я не хочу надто тиснути на вас, навпаки, хочу допомогти вам, чим зможу. Я певен, ми з вами зрештою домовимось, але ж це справді виходить за межі здорового глузду. В цьому листі перелічено десять міст. Починається з Лос-Анджелеса, далі Фінікс, Оклахома-Сіті, Чікаго, МайаміА Нью-Йорк, Вашінгтон, Філадельфія, Канзас-Сіті, нарешті, Нешвілл.
Слідчий Баумен иильно придивлявся до людини, що сиділа перед ним. Баумен давно набив руку на допитах в'язнів і свідків. Та зловити Сілбера на гачок ніяк не вдавалося. Ані іскорки ці[194] каврсті в його тьмяних очах. Або його зовсім не обходив зміст листа, або це був артист, якого Баумен не зустрічав за всі двадцять два роки служби.
- Хоч би що ви казали, Сілбер, - холодно промовив Баумен, - ніхто не давав вам права розповсюджувати листи з погрозами.
- З погрозами?
- Даруйте, я забув, - саркастично зауважив слідчий. - Ви ж нічого не знаєте. В цьому листі, містере Сілбер, повідомляється, що в п'ятьох із перелічених десяти міст сховано атомні бомби і коли не буде сплачено викуп, то ці міста, одне по одному, злетять у повітря. Ну, знаєте, - провадив Баумен, цього разу з приязною усмішкою. - Ми, звісно, готові якось домовитися з вами, але атомні бомби? Невже ви гадаєте, ми повіримо цій нісенітниці? - І він потрусив листом перед носом у Сілбера.
Сілбер байдуже стенув плечима. Баумен нічого не міг збагнути. Сілбер, безперечно, не був утікачем з божевільні, а проте... Зміст листа являв собою чистісіньку нісенітницю... «Але чому мені здається, ніби тут щось є? - дивувався Баумен. - Не можу позбутися відчуття, що цей бідолаха не бреше».
- У листі поставлено вимогу, щоб мн зв'язалися з федеральними властями й одержали від них сто мільйонів доларів - зважте, сто мільйонів! -у облігаціях на пред'явника, цінних паперах та банківських чеках. Усе це ми маємо передати вам. Вельми розумно, - визнав Баумен. - Ніякої готівки. І майже ніяких слідів ще довго після їхнього пред'явлення до оплати. - Слідчий Баумен пожував кінчик згаслої сигари. -Я трохи розуміюся на цьому, Сілбер, і хочу поздоровити вас. Чудово зроблено. Я навіть сказав би, майже бездоганно. - Він суворо поглянув на бліду, знесилену людину. - Слухайте, Сілбер, що ви за горішок, га?
Сілбер залишався байдужим. Баумен змінив тактику.
- Сілбер, ви знаєте, що я можу заарештувати вас за такий лист?
- Як вам завгодно.
- І це все? Як мені завгодно? - Баумен почав сердитись не на жарт. - Ви не боїтеся, що ми запроторимо вас до в'язниці?
- А чим я можу вам перешкодити?
Баумен утупив погляд у Сілбера. Він на своєму віку бачив і таких, що все віддали б, аби тільки потрапити до в'язниці. Але, глянувши на Сілбера, він відкинув таке припущення.
- Ви знаєте, що дають за спробу шантажу?
- Я нічого не знаю, містере Баумен. Мені тільки доручили принести сюди цей лист.
- Атож, я забув. І почекати, що буде далі, так? [195]
- Саме так, - кивнув головою Сілбер.
- А що маємо робити ми?
- Я не знаю.
- Хто вас сюди прислав, Сілбер?
- Цього також не знаю.
- Вам за це заплатили?
- Так.
- Чи не скажете скільки?
Сілбер подумав про десять тисяч доларів готівкою - і ще про сорок, що.їх мав отримати, коли виконає доручення.
- Ви однаково не повірите, містере Баумен.
- Здається, сьогодні я ладен повірити чому завгодно. Сілбер усміхнувся.
- Пробачте, але я волів би не казати.
- Як ви дістали настанови?
- Поштою. - Усе, що не може зашкодити, він скаже.
- Звідки прийшов лист?
- Не знаю, - збрехав Сілбер. Він бачив штемпель на конвер» ті. Атланта, штат Джорджія. Але казати про це слідчому не варто.
- Сілбер, мені слід би засадити вас до камери й забути, де я поклав ключа.
Мовчанка. Сілбер мріяв тільки про те, щоб повернутися у свій номер і ще трохи поспати. Політ із Чікаго виснажив його. Потрібно буде два або й три дні, щоб відновити ту крихту сили, яку він ще мав.
Баумен тяжко зітхнув і підвівся.
- Містере Сілбер, зробіть мені ласку.
- Якщо зможу, то з охотою.
- Забирайтеся звідси і ніколи більш не потрапляйте мені на очі.
Сілбер глянув на полісмена, нічого не розуміючи.
- Геть! - гаркнув Баумен. - А я обіцяю забути, що бачив вас.
- Гаразд.
Баумен відчув полегкість.
- І ще одне, містере Баумен.
- Кажіть і йдіть собі, Сілбер. У мене справи.
- Вам буде потрібна моя адреса.
- Он як? - засміявся Баумен.
- Авжеж. Я зупинився в готелі «Марк Гопкінс». Даруйте, що забрав у вас стільки часу, містере Баумен.
- Гаразд, гаразд. Така наша служба.
- Отже, готель «Марк Гопкінс». Не забудьте.
- Усе життя пам'ятатиму. Прощавайте, містере Сілбер. [196]
- Пане мер, мені здається, вам слід негайно прочитати це. Мер Джон Крейтон підвів очі й насупив густі брови.
- Схоже на справжню тривогу, Елен, - мовив він, з усмішкою глянувши на свою секретарку.
- Ще й як схоже. Якщо в листі написано правду, тоді це найбільша тривога за все ваше життя.
Мер Крейтон відкинувся в кріслі. Вираз обличчя секретарки здивував його. Він потягся був до листа, але передумав. Ніколи ще Елен не здавалася такою схвильованою. Мер подумав, що справжні неприємності приходили сюди тільки у вигляді делегацій, які юрмились у вестибюлі. Сердиті громадяни, борці за закон і справедливість, розлючені виборці. Справжня тривога ніколи не приходила поштою.
- Розкажіть мені краще ви, Елен, що там пишуть.
Вона сердито зиркнула на нього і тицьнула листа йому під ніс.
- Якщо вірити цьому листу, великомудрий містере мер, то хтось заклав у нашому місті атомну бомбу й погрожує...
- Що?!
Секретарка стулила губи, відмовляючись говорити далі.
- Ви серйозно, Елен? Атомну бомбу? Тут, в Оклахомі-Сіті?
- Я - цілком серйозно. Сподіваюся тільки, що лист несерйозний. Ми нібито одне з десяти міст, у яких...
- Дайте-но мені листа.
«...не підлягає сумніву. Атомні бомби, встановлені в п'ятьох із десяти перелічених міст, являють собою зброю бойового тактичного призначення,, кожна вагою приблизно тридцять кілограмів з вибуховою потужністю триста кілотонн. Серійні номери бомб NW-T-527933, 527949, 622188, 636004 та 721553. Ви можете перевірити вірогідність нашого повідомлення за цими серійними номерами, оскільки названі бомби нещодавно вилучено з бойр-вого арсеналу ВПС США. В такий спосіб ви зможете переконатись у серйозності катастрофи, яка вам загрожує.
Цінності, які ви маєте передати у вигляді облігацій на пред'явника, акцій, державних цінних паперів та банківських чеків, детально перелічено вище. Ваше місто має видати зазначених цінностей на суму десять мільйонів доларів. Якщо виплату не буде здійснено протягом сімдесяти двох годин з моменту одержання листа, ми підірвемо першу бомбу. Наступні бомби вибухатимуть кожна через двадцять чотири години. Ви не можете знати, закладено бомбу у вашому місті чи ні. Проте, як бачите, існує один шанс із двох, що буде знищено саме ваше місто, і вся відповідальність за життя й безпеку його жителів цілком у ваших руках. [197]
Перелічені цінності мають бути доставлені в готель «Марк Гопкінс» у Сан-Фраяціско й передані в руки містера Девіда Е. Сілбера...»
Сім мерів із семи міст викинули ці листи в сміттєві кошики.
Троє мерів негайно повідомили ФБР.
О восьмій годині десять хвилин вечора 28 червня агенти ФБР та поліція міста Сан-Франціско взяли Девіда Е. Сілбера під варту.
О восьмій чотирнадцять відділення ФБР у Сан-Франціско повідомило Роберта Вінсента про арешт Девіда Е. Сілбера.
Приблизно о дев'ятій годині того ж таки вечора на військо-во-повітряній базі Нортон бригадний генерал Артур Шерідан, підполковник Пол Бейєрсдорф, Роберт Вінсент і Лью Кербі сіли в реактивний літак, який узяв курс на Сан-Франціско.
Книга: Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
