Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна
9
- Я уже сказав вам...
Сілбер відчув гострий біль і заплющив очі. Дихати рівно. Спокійно. Зберігати спокій. Повільніше. Ще повільніше. Господи, тільки б не померти зараз! Адже він має отримати ще сорок тисяч доларів... Сілбер примусив себе розплющити очі й подивитися через стіл. Двоє чоловіків у військовій формі. Ще двоє в цивільному сидять поруч. Якісь інші люди в напівтемряві. Яскраве світло б'є йому просто в обличчя.
Він підняв руку, затулив очі.
- Будь ласка, вимкніть світло.
Голос його прозвучав уривчастим шепотом. Він не боявся. І вони це напевне знали. Літній чоловік у цивільному поглянув на когось, хто стояв у тіні. Потім один з тих, що сиділи перед ним, - як вони його звуть, здається, Вінсент? - комусь кивнув, і світло вимкнули. Сілбер зітхнув з полегкістю. Втомлено протер очі, перед якими витанцьовували різноколірні цятки. Коли очі призвичаїлися до нового освітлення, перед ним знову замаячили ті самі обличчя.
- Дякую, - сказав він кволим голосом і ковтнув із склянки, яку поставили перед ним. Прохолодна вода приємно змочила горло, йому вкрай потрібні таблетки. В нього їх забрали для аналізу. Якщо попросити, вони принесуть. Адже їм ні до чого, щоб він зараз помер, так само, як і йому. - Я уже сказав вам, - повторив він, силкуючись не згубити нитку розмови, - і не один [198] раз. Я не знаю, хто надіслав нені листа й інструкції. Я їх одержав поштою. Оце й усе...
- І там були гроші, так?
Він кивнув головою. Він не хотів зізнаватись у цьому, але вони його таки змусили.
- Скільки, Сілбер?
Він розумів, що з цієї суми вони зроблять якісь свої висновки, та це вже не здавалося йому важливим.
- Десять тисяч доларів, - сказав він.
Тривала пауза. Вони обмірковували його відповідь. А тоді знов посипалися запитання.
- Як ви їх одержали? Готівкою, чеками, в цінних паперах?
- Готівкою. Стодоларовими банкнотами.
- А вам не здається, Сілбер, що це надто велика винагорода тільки за доставку листа?
Він упізнав голос. Отой дужий чолов'яга, його запитання відбивалися болем у всьому тілі, наче удари важкого дубця. Сілбер перехопив його пильний погляд. Гіпнотизуючий погляд кобри. Він здригнувся. Колись і йому здавалось, що це великі гроші. А тепер - ні. Навіть п'ятдесят тисяч не здавались йому надто великою сумою. Але цих грошей вистачить, щоб Еліс з дітьми почали нове життя, і це-найважливіше. їм їх вистачить на багато років. Тому він подивився кобрі у вічі без страху, хоча й здригнувся.
- Я кажу, чи не забагато грошей для хлопчика-посильного, га?
- Можливо.
Він почув інший голос:
- Що буде тепер, коли вас заарештовано, Сілбер?
- Вам краще знати, - відповів він тихо, не стримавши посмішки.
- Вас посадять до в'язниці.
- Як знаєте.
- Ви можете сміятися, скільки завгодно, Сідбер, але... Він таки справді сміявся. Спокійно, без будь-якої зловтіхи, - і вони розгубилися.
- Даремно ви залякуєте мене, - сказав він, усе ще посміхаючись. - Невже ви не розумієте, що це просто безглуздо.
- Буде ще безглуздіше, коли ви сядете за грати.
- Ви не зможете довго тримати мене за ґратами.
Вів відчув, як усі насторожилися. Відповідь прозвучала майже погрозливо. Вони, певно, не знають...
- Чому? Ви сподіваєтесь, вам хтось допоможе звідти втекти?
- Я нікому нічого поганого не зробив.
- Звичайно, ні, тільки принесли листа з погрозою вбити мільйони людей! [199]
- Звідки мені знати? Листа я не бачив,
- Це ви так кажете.
- Авжеж, я так кажу.
- Ми не віримо вам, Сілбер.
- Діло ваше.
- Чого ви сподіваєтеся, Сілбер?
- Не знаю. Я маю чекати, доки ви зробите щось.
- Що саме?
Він здвигнув плечима. Біль пронизав його знову, здавив хворе серце. Він заплющив очі, закусив губу. Вони побачили,, як зблідло його обличчя, і запитання припинилися. Здалеку до Сіл-; бера долинули чиїсь голоси... Він відчув укол шприца, заштрикнутого в руку, і розплющив очі. Незнайоме обличчя. Він його раніше не бачив. Сорочку розстебнули. Сілбер відчув холодний дотик металу до тіла. Майнула заспокійлива думка: лікар. Про нього турбуються. Аякже. Змушені. Мертвий він їм не потрібен. Від цієї думки йому полегшало. Він поспить. Вони чекатимуть, поки він знову розплющить очі. Так, так. Зачекають. В Еліс усе буде гаразд. І з дітьми...
- Ви надто впевнені, Сілбер. Чому?
- Я ні в чому не певний. Я дуже втомився.
- Хто ті ваші друзі, Сілбер?
Він хотів був сказати, що нема в нього ніяких друзів. Але ж вони були. Невідомі, незримі, знайомі лише через пошту,
- Я сам хотів би знати, - відповів він, здивувавши їх. -Я б потиснув їм руки.
- Ще б не потиснути. Одне кодло вбивць,
- Я нікого не вбивав.
- Цим займаються ваші друзі. Тож і ви співучасник. Він нічого не відповів.
- Звідки ви одержали настанови?
- Поштою.
- Це ми знаємо, Сілбер. Звідки надійшов лист? Звідки надійшов пакет з грішми?
- Я не знаю.
- Зворотна адреса?
- Не було.
- А поштовий штемпель? Ви ж подивилися на штемпель, хіба ні? Як це так - одержати десять тисяч доларів і не спробувати дізнатися звідки? Що було на штемпелі?
- Не знаю, - збрехав він.
- Навіщо вам цей авіаквиток, Сілбер?
- Мені надіслали його в листі.
- Куди вам звелено летіти, Сілбер? [200]
Це можна було сказати.
- До Лісабона.
- До Лісабона? В Португалію?
- Так.
- Коли ви мали летіти?
- Коли одержу від вас папери, зазначені в листі.
- Вони сподіваються, що ми дамо вам на сто мільйонів цін--них паперів і вільно відпустимо? - Удар кулаком об стіл. Спершу легкий. Потім сильний. Сильний, потім легший. Легкий, потім... - Сілбер, вас засадять за грати довіку.
- Я ж казав, ви даремно погрожуєте мені. Це безглуздо. Мовчанка. Мабуть, вони зрозуміли.
- Ви не залякаєте мене. І не завдасте мені шкоди.
- Ви повторюєтеся, Сілбер. А чому ні? Чому це ви такий недоторканний?
- Не можна зашкодити мерцю. Мовчанка. Промовисті погляди.
- Як пощастить, то я протягну ще півроку. Хворе серце. І на додачу - рак. У такій стадії, що вже не спинити. Півроку - це як пощастить. А найімовірніше-два-три місяці. Що ж ви можете мені зробити?
- Він має рацію. Ми не можемо навіть труснути його за барки. Йому нічим не дошкулиш. - Лью Кербі був у відчаї. - Він каже правду. Лікар підтвердив - це живий труп.
Протягом усього допиту обличчя генерала Шерідана лишалося непроникним. Ані він, ані підполковник Бейєрсдорф не поставили жодного запитання. Це була не їхня справа. Допит підозрюваних - хліб ФБР. Але стримуватися йому було важко. Хотілося вхопити Сілбера за горло і труснути раз-другий, як поганого собаку. Та він цього не зробив. Не через якісь там моральні принципи. Він повидирав би в нього руки й ноги, якби знав, що це дасть потрібні відомості. Було б непрощенним злочином жаліти одного і дозволити вбити мільйони людей. Та нічого не можна було вдіяти. Сілбер правду сказав: безглуздо загрожувати мерцю.
Боб Вінсент затягся сигаретою і аж надто акуратно засунув пачку назад до кишені.
- Слухай, Кербі. Я хочу, щоб ці джентльмени витягли з цього все, що можна.
Кербі знизав плечима.
- З ним усе ясно, - пробурмотів він. - Навіть якщо засмажити його живцем, ми не довідаємося нічого нового. - Він прочитав мої думки, подумав Шерідан. - А помре Сілбер - і відповіддю, можливо, стане ядерний вибух. [201]
Бейєрсдорф нахилився вперед, пильно дивлячись на Кербі.
- Як по-вашому, він щось знає про «сто тридцятку»? Про те, як знищили її екіпаж?
Кербі похитав головою.
- Ні, гадаю, що ні. Він справді ні про що не має уявлення. Я вірю йому, він не знав змісту листа.
- Кращого зв'язкового й листоношу важко знайти, - додав Боб Вінсент. - Часу в нас обмаль, ось що погано. Якби ми мали час, то, може, й пощастило б виявити якийсь зв'язок між Сілбе-ром і тими, хто надіслав йому інструкції та гроші. Мабуть, це ті самі люди або співучасники тих, хто захопив літак і бомби. Вони якимось чином знайшли Девіда Сілбера й навели довідки про стан його здоров'я. Лью правильно сказав, - кивнув Вінсент у бік Кербі, - Сілбер - живий труп. Не протягне й кількох місяців. Ми вже з'ясували про нього все, що було можливо за такий короткий час. Судимостей не має. Жінка й діти виїхали за кордон три дні тому. Вони жили в Чікаго. їхніх сусідів і знайомих ретельно опитано. Жили вони в страшних злиднях. Якби не сусіди, в них кілька місяців тому померла б дитина. В міських нетрищах така трагедія - не дивина. Немає грошей, немає лікаря, немає... - Вінсент стенув плечима. - Коротше кажучи, хтось із давніх знайомих, певне, зустрів його. Але, імовірніше, детально розвідав усе про його хворобу та злидні, які обсіли сім'ю. Якщо вони знали й Сілберову вдачу, то відразу збагнули, що знайшли того, кого їм треба. Сілбер дбає не про себе, а про свою сім'ю. Його страховку, як ми дізналися, анульовано понад рік тому. Він повільно конав з думкою, що нічого не лишає дружині й дітям, крім гіркої пам'яті про себе. Аж раптом надходить пакет, а в ньому інструкції, запечатаний конверт, який треба у визначений час передати поліції Сан-Франціско, і на додачу десять тисяч доларів. Я певен, що в Європі його родина має одержати ще якісь гроші.
- Якщо про нього знали ті, кого ми шукаємо, - втрутився Шерідан, - то не виключено, що він колись теж мав відношення до авіації. Чи не може це якось наштовхнути на слід? Перевіряли?
Вінсент кивнув головою.
- Так, ви маєте рацію. У сорок третьому Девід Сілбер був курсантом льотного училища. Навчався в Келлі-Філді, поблизу Сан...
- Я знаю, де це. Чи можемо ми чимось допомогти?
- Підполковник з нашими людьми вже працює над цим. - Вінсент глянув на Бейєрсдорфа. - Більш нічого ми не можемо зробити, поки не дочекаємося від Ховінга...
- Від того віслюка? [202]
- Можливо, генерале, але щодо своїх обчислювальних машин він правду каже. Вони мають найкращу систему в світі. - Вінсент відкинувся в кріслі, а тоді повів далі:- 3 ними тут ніхто не позмагається. Щоб перевірити сотні можливих варіантів, нам довелося б згаяти багато місяців. А оскільки відтоді минуло багато років, ці сотні варіантів розгалужуються на десятки тисяч. За тодішнім списком не з'ясуєш, хто згодом загинув або помер, і доводиться перевіряти до кінця кожного. Комп'ютери виконують такі пошуки за лічені хвилини - звичайно, якщо програму складено правильно. А нам треба було знайти кожного курсанта тих часів, коли Сілбер уперше натяг форму, і простежити все їхнє подальше життя. Це процес надзвичайно розгалуженого добору, і тут замало навіть швидкості ЕОМ.
- Як там президент? - В Артура Шерідана все стояла перед очима картина того, як ударна хвиля після ядерного вибуху трощить Білий дім. - Крайдерові врешті пощастило умовити його покинути Вашінгтон?
- Ні, - відказав Вінсент. - Я сьогодні вже кілька разів розмовляв з Крайдером. Вони мають намір вивезти президента із столиці навіть усупереч його бажанню. Хоч силоміць, якщо доведеться. Секретна служба має такі повноваження на той випадок, коли президентові загрожує небезпека.
- Отже, сам президент досі не зрозумів цього! - обурився Шерідан. - Мабуть, покладається на Ховінга з його комп'ютерами!
- Можливо, він і має рацію, - тихо мовив Вінсент.
- Дай Боже, щоб це було так, - буркнув Шерідан. - Чи бачили ви коли-небудь, як така цяцька вибухає?
- Атомна бомба?
- Так.
Вінсент похитав головою.
- Ні, не бачив. - Посмішка вже сходила з його обличчя. - І сподіваюся, ніколи не побачу.
- Я теж сподіваюся, - тут-таки підхопив Шерідан, - але я бачив, Бобе. - Він на хвилину замислився, уявивши собі той жах.
- йдеться про щось більше, ніж безпека президента, - мовив Вінсент. - Не забувайте про конгрес. Про Пентагон. Про інші державні установи. А іноземні дипломати? Перелік можна продовжити. Президент сказав Крайдерові, що саме відбувається велика міжнародна нарада. Якби він зник без пояснень, причому цілком правдоподібних пояснень, які задовольнили б най-недовірливіших людей у світі, могла б виникнути страшенна паніка. Самі тільки чутки про такий крок призведуть до лавиноподібної реакції. Ви забули, генерале, що досі не просочилося жодного слова про викрадення атомних бомб. Такий був наказ [203] Білого дому. - Обличчя .Вінсента відбивало його внутрішні сум-ніви. - Не знаю, правильний то наказ чи ні, але хвалити Бога, що не мені довелось вирішувати це питання. Бо хоч яке було б рішення, воно однаково виявиться неправильним.
- Як ви можете...
Вінсент, махнувши рукою, урвав його:
- Генерале Шерідан, річ у тім, що ми досі не знаємо, де тепер бомби. Ми тільки висуваємо припущення. Ми не маємо...
- Знаю, знаю! - вигукнув Шерідан. - Лист може означати все що завгодно і може нічого не означати. Він навіть може за-вести'нас на хибний шлях. Я вгадую вашу думку і дуже шкодую, що не маю чим вам заперечити. Бомби можуть бути де завгодно, в першому-лігішому із сотні міст. Одна, скажімо, в Лондоні, друга в Токіо, третя в Мехіко... - Він майже задихнувся від гніву і тихо закінчив:- - Де завгодно...
Кербі встав, потягся.
- Я... - і замовк, почувши дзеленчання внутрішнього телефону. Він натис кнопку. - Кербі слухає.
- Містер Вінсент з вами, Лью?
- Так, він теж слухає. Що там у вас?
- Сілбер заговорив. Він вимагає негайного побачення з містером Вінсентом. Каже, це надзвичайно важливо.
Кербі глянув на Вінсента. Той уже простував до дверей.
- Котра зараз година, містере Вінсент?
Вінсент пильно поглянув на Сілбера. Вперше їхній єдиний свідок, який міг знати, де їм шукати бомби, здавався схвильованим. Він навіть нетерпляче махнув рукою, кваплячи Вінсента.
- Я проспав більше, ніж розраховував, - мовив він. - Ці таблетки... Я мав передати вам повідомлення рівно об одинадцятій вечора.
Вінсент поглянув на годинник.
- То ви спізнились на десять хвилин. Це входить до ваших інструкцій?
- Так, так. Вам треба подивитись на гору. Опівночі. - Сілбер задихався. - Рівно опівночі.
В цьому було щось надзвичайно важливе. Вінсент стежив за Сілбером, примруживши очі. Треба було змінити тон.
- На яку гору? - проревів він.
Сілбер ще раз глибоко зітхнув і заплющив очі.
- Вона зветься Горгоніо.
- Горгоніо! - вигукнув генерал Шерідан, але Вінсент помахом руки попросив його замовкнути.
- Гора Горгоніо?
- Так, так. Правильно. [204]
Вінсент помітив, що Бейєрсдорф уже зник із кімнати. Не відриваючи погляду від обличчя Сілбера, він запитав-:
- Може, ви скажете нам чому, містере Сілбер? - Він знову перейшов на ввічливий тон.
Сілбер спроквола похитав головою.
- Ні. Я більше нічого не знаю. В інструкції було написано тільки це. Сказати вам, щоб ви подивились на гору Горгоніо рівно опівночі. Повірте мені, це все, що я знаю. - Він дивився на них безтямними очима.
В сусідній кімнаті підполковник Бейєрсдорф уже намагався зв'язатися напрямки з авіабазою Нортон. Водночас він гукнув одному із співробітників, щоб той негайно додзвонився по іншому телефону до Джіма Крайдера в Білому домі. Справа йшла до розв'язки, адже й віслюкові зрозуміло, навіщо опівночі треба дивитись на гору Горгоніо.
Хтось збирався влаштувати там фейєрверк.
Бейєрсдорф поглянув на годинник.
До півночі лишалося сорок три хвилини.
Книга: Мартін Кейдін Майже опівночі Переклад Вадима Хазіна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
