Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Реймонд Чандлер Убивство під час дощу Переклад Олексія Барієва
9
Незнайомець з гострим довгастим обличчям був у коричневому костюмі й чорному фетровому капелюсі. Лівий рукав у нього був підгорнений і приколотий до борта піджака великою чорною англійською шпилькою.
Він зняв капелюха, причинив плечем двері і з лагідною усмішкою поглянув на Кармен. У нього був густий, коротко підстрижений чуб і вугластий череп, одяг сидів на ньому добре. Чоловік не був схожий на злочинця.
- Гай Слейд, - відрекомендувався він. - Вибачте за несподіване вторгнення. Дзвінок не працює. Стейнер удома?
Дзвонити він і не пробував.
Кармен байдужно подивилася на Слейда, потім на мене, тоді знов на Слейда. Вона облизала губи, але нічого не сказала.
- Стейнера тут немає, містере Слейд, - відповів я. - Ми навіть не знаємо, де він.
Він кивнув головою й торкнувся свого довгого підборіддя крисами капелюха.
- Ви його друзі?
- Ми зайшли сюди мимохідь по книжку, - пояснив я, відповівши усмішкою на його усмішку. - Двері були прочинені. Ми постукали, потім увійшли. Так само, як і ви.
- Зрозуміло, - задумливо мовив Слейд. - Все Дуже просто.
Я нічого не сказав. Кармен теж мовчала.; Вона не зводила очей з його порожнього рукава.
- По книжку, кажете? - перепитав Слейд.
З його тону я багато чого зрозумів. Мабуть, він знав про сумнівні справи Стейнера. Я відійшов до Дверей і сказав:
- А от ви не постукали. Він засоромлено всміхнувся.
- Це правда. Мені слід було постукати. Вибачте. Нам пора, - недбало кинув я і взяв Кармен за руку.
- Залиште записку... Може, Стейнер скоро повернеться, - тихо промовив Слейд.
- Ми не хочемо завдавати вам клопоту.
- Шкода. Дуже шкода! - багатозначно проказав він. [115] .
Я відпустив руку Кармен і повільно ступив крок від неї. Слейд стояв на місці, усе ще тримаючи капелюха в руці. Його глибоко посаджені очі весело поблискували.
Я знову відчинив двері.
- Дівчина нехай іде, - сказав Слейд. - Аз вами я хотів трохи побалакати. Я вражено втупив у нього погляд, намагаючись здаватися байдужим.
- Ви жартівник, еге ж? - привітно запитав він. Раптом Кармен щось крикнула мені й подалася з будинку. За мить я почув її кроки на дорозі, яка вела з пагорба вниз. Я не бачив її машини, але здогадався що вона десь неподалік.
- Якого біса... - почав я.
- Облиште, - холодно перебив мене Слейд. - Тут щось не те. Я тільки з'ясую, в чому річ.
Він безтурботно - надто безтурботно - заходив по кімнаті. Він хмурив брови й не звертав на мене уваги. Це примусило мене замислитись. Я кинув погляд у вікно, але не побачив нічого, крім даху його машини над живоплотом.
Згодом Слейд помітив на столі бокату карафку й дві тонкі чарки пурпурового кольору. Він понюхав одну з них. Губи його скривилися від огиди.
- Паскудний звідник... - байдужно мовив він. Потім спинив погляд на книжках, помацав одну чи дві, обійшов навколо столу й, зупинившись перед тотемним стовпчиком, почав розглядати його. Далі перейшов до гобелена, що прикривав те місце, де вночі лежав труп Стейнера.
То була майстерна гра - або ж у Слейда був нюх, на який і я міг би позаздрити. Я ще не встиг розібратися, але це дало мені багато поживи для роздумів.
Слейд неквапно став на одне коліно. Письмовий стіл трохи затуляв його від мене.
Я дістав револьвер, сховав обидві руки за спину й прихилився до стіни.
Раптом пролунав пронизливий вигук, і Слейд схопився на ноги. В його руці щось блиснуло. Це був довгий чорний пістолет системи «люгер». Я не ворухнувся. Слейд тримав пістолета в довгих, блідих пальцях, але не цілився ним ні в мене, ні будь-куди ще.
- Кров, - сказав він спокійно й рішуче. Його глибоко посаджені очі тепер стали чорними, суворими. - Тут на підлозі, під гобеленом, кров. Багато крові.
- Я її помітив, - усміхнувся я. - Це давня кров. Вона вже засохла. [116]
Слейд сів у чорне крісло біля Стейнерового столу, присунув до себе телефон, а пістолета поклав поруч. Він похмуро подивився спершу на апарат, потім на мене.
- Гадаю, треба викликати поліцію, - сказав він.
- Це мене влаштовує.
Очі в Слейда були вузькі й такі самі суворі, як і доти. Цьому чоловікові не подобалося, що я йому не перечу. Полірована стільниця віддзеркалювала добре одягненого здорованя з пістолетом. Здавалося, він має намір скористатися своїм «люгером».
- Чорт забирай, хто ви такий? - процідив Слейд.
- Приватний детектив. Ім'я не має значення. Ця дівчина - моя клієнтка. Стейнер за допомогою шантажу втяг її в якусь аферу. Ми прийшли поговорити з ним. Але його тут не було.
- Зайшли мимохідь, еге?
- От-от. І що далі? Гадаєте, містере Слейд, ми вбили Стейнера?
Він ледь помітно всміхнувся, одначе промовчав.
- Або думаєте, що Стейнер застрелив когось і втік? - провадив я.
- Стейнер нікого не застрелив, - сказав Слейд. - У нього не стало б для цього духу.
- Тут нікого не видно, чи не так? - промовив я. - А може, Стейнер їв на обід курча. Може, він любить різати курчат у вітальні...
- Не розумію... Я не розумію вашої гри. Я знов усміхнувся.
- Тоді не слухайте мене і дзвоніть своїм друзям у місто. Але їхня реакція вам не сподобається.
Жоден м'яз не здригнувся на його обличчі, поки він обмірковував моє зауваження. Слейд сидів, стуливши губи.
- А чом би й ні? - нарешті мовив він.
- Я знаю вас, містере Слейд, - сказав я. - Ви власник клубу «Аладцін» на Пелісейдс. Азартні ігри. М'яке освітлення, вечірні костюми й легка вечеря на додачу. Ви достатньо знаєте Стейнера, щоб приходити до нього в дім не стукаючи. В своїх сумнівних справах він час від часу потребував підтримки. Надати її могли ви.
Його палець на пістолеті напружився, потім розслабився. Слейд поклав «люгер» на стіл, але руки з нього не забрав. Його голос і вираз обличчя належали, здавалося, двом різним людям.
- Сьогодні він не з'являвся в книгарні. І не відповідав на телефонні дзвінки. Я приїхав дізнатись, у чому річ.
- Радий чути, що самі ви у Стейнера не стріляли, - промовив я. [117]
«Люгер» знов блиснув і націлився мені в груди.
- Опустіть пістолета, Слейде, - сказав я. - Ви ще надто мало знаєте, щоб стріляти. Я вже давно звик до думки, що мене можуть убити. Опустіть пістолета. Я вам дещо розповім - якщо ви, звісно цього самі не знаєте. Сьогодні із Стейнерової книгарні хтось вивозив книжки. Книжки, на яких він робив свій справжній бізнес.
Слейд знову поклав пістолета на стіл, відхилився назад, і на його обличчі з'явився приязний вираз.
- Я слухаю, - сказав він.
- Я теж гадаю, що до Стейнера хтось дістався, - вів далі я. - Ця кров, на мою думку, - його кров. Те, що з книгарні вивезли книжки, дає нам підставу припустити, що його труп десь сховали. Хтось бере його справи на себе й не хоче, щоб Стейнера знайшли, поки той хтось усе не владнав. Та хоч би хто це був, а кров він мав змити. Він цього не зробив.
Слейд слухав мовчки. Я провадив:
- Убити Стейнера й привласнити його прибутки - це був би дурний жарт, і я не певен, що все сталося саме так. Але я певен: той, хто взяв книжки, знає про вбивство, і блондинка з книгарні чимось до смерті налякана.
- А що далі? - спокійно мовив Слейд.
- Поки що нічого. Є ще інформація, яку треба перевірити. Якби я це з'ясував, то міг би розповісти вам, як усе сталося. Але вам втручатися зараз не слід.
- Краще було б зараз, - сказав Слейд. Потім розтяг губи й двічі пронизливо свиснув.
Я підхопився. На вулиці відчинилися дверцята машини. Почулися кроки.
Я дістав з-за спини револьвер. Обличчя у Слейда здригнулось, а його рука потяглася до «люгера», намацуючи рукоятку.
- Не беріть пістолета! - наказав я.
Він твердо встав на ноги і сперся ліктем на стіл, тримаючи руку на пістолеті й не беручи його в долоню. Я пройшов повз нього до передпокою і, коли двоє чоловіків увійшли до кімнати, озирнувся.
Один мав короткий рудий чуб, бліде зморшкувате обличчя й метушливі очі. Другий був явно боксер, його можна було б назвати навіть вродливим, якби не розплющений ніс і одне товсте, як біфштекс вухо.
Зброї в незнайомців я не помітив. Вони зупинились і почали роздивлятися довкола.
Я стояв біля дверей позад Слейда. Той нахилився над столом і не рухався. [118]
Боксер розтяг рота в широкій посмішці, оголивши гострі білі зуби. Рудоголовий мав несміливий, зляканий вигляд.
У Слейда була незвичайна витримка. Спокійно, тихо, але дуже чітко він промовив:
- Хлопці, цей мерзотник застрілив Стейнера. Візьміть його!
Рудоголовий закусив нижню губу й сягнув рукою до лівої кишені. Але дістати пістолета він не встиг. Я був насторожі й вистрілив у нього через праве плече, хоча й почував огиду до самого себе. Револьвер наробив багато шуму. Мені здалося, що постріл було чути в усьому місті. Рудоголовий упав на підлогу. Він корчився й сукав ногами - мабуть, куля влучила йому в живіт.
Боксер не рухався. Певно, знав, що реакція в нього уповільнена. Слейд схопив свій «люгер», одначе рухи його від хвилювання були не досить чіткі. Я ступив крок і ззаду вдарив його у вухо. Він упав на стіл і упустив пістолет.
Слейд уже не чув, як я сказав:
- Я не люблю бити ззаду одноруких. І не схильний до жорстокості. Але ви самі примусили мене зробити це.
Боксер усміхнувся й промовив:
- Гаразд, приятелю. А що далі?
- Я б хотів забратися звідси, якщо можна, без зайвої стрілянини. Або можу залишитися тут до приїзду поліції. Мені однаково.
Він замислився. Рудоголовий стогнав на підлозі. Слейд мовчав.
Потім боксер повільно підняв руки, заклав їх за шию і незворушно сказав:
- Я не знаю, через що тут оця колотнеча, і мені байдуже, куди ви підете й що потім робитимете, і я не маю охоти брати на себе головну роль. Забирайтеся!
- А ви хлопець розсудливий. У вас більше здорового глузду, ніж у вашого хазяїна!
Я обійшов навколо столу й рушив до розчинених дверей. Боксер неквапно повернувся обличчям до мене, тримаючи руки на потилиці. Він усміхнувся криво, але майже доброзичливо.
Я прослизнув у двері, знайшов прогалину в живоплоті й кинувся бігти дорогою вгору, побоюючись дістати кулю в спину. Та постріл не пролунав.
Нарешті я скочив у «крайслер» і помчав через пагорб, прагнучи якомога скоріше залишити цей район. [119]
Книга: Реймонд Чандлер Убивство під час дощу Переклад Олексія Барієва
ЗМІСТ
На попередню
|
|
