Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Реймонд Чандлер Завіса Переклад Олексія Барієва
2
Голячись, я чув, як він ходив по кімнаті. Та коли я прийняв душ і вийшов з ванної, його вже не було. Я зазирнув до невеличкої кухні. Ларрі не було й там. Схопивши купальний халат, я виглянув у хол. Він був порожній, тільки перед дверима лежали згорнуті свіжі газети, а сходами на чорний хід спускався молочник. Він ніс залізного ящика з пляшками.
- Гей, - гукнув я. - Звідси щойно вийшов чоловік. Ви часом його не бачили?
Молочник озирнувся й розтулив рота, щоб відповісти. Це був вродливий юнак із чудовими, великими [134] білими зубами. Я добре запам'ятав його зуби, бо саме дивився на них, коли почулися постріли.
Вони пролунали не дуже близько й не дуже далеко. «Це в дворі отого багатоквартирного будинку, що поблизу гаражів, або у провулку», - подумав я. Два короткі, різкі постріли. Потім хтось завів машину, і вона поїхала.
Молочник якось машинально, наче несамохіть стулив рота. Його очі стали величезними, порожніми і втупилися в мене. Він дуже обережно поставив пляшки на верхню сходинку, прихилився спиною до стіни й промовив:
- Схоже на постріли.
Все це сталося за кілька секунд, а здавалося, минуло півгодини. Я повернувся до себе, поспіхом одягся, похапав з письмового столу сякий-такий дріб'язок і вибіг у хол. У ньому так само нікого не було, навіть молочник уже пішов. Десь неподалік затихла сирена. Двері до сусідньої квартири трохи прочинилися, з них виглянув лисий чоловік і щось пробуркотів гугнявим голосом. Певне, він був під чаркою.
Я став спускатися на чорний хід.
У нижньому холі зібралося кілька чоловік. Я вийшов на подвір'я. Між двома рядами гаражів, що стояли ворітьми один до одного, був зацементований проїзд. У кінці одного ряду я побачив між гаражами вихід у провулок. Поза огорожею, за три будинки від мене, йшли двоє дітлахів.
Ларрі Бетцель лежав долілиць; капелюх відлетів на ярд від його голови, а за фут від руки валявся великий чорний автоматичний пістолет. Ноги в Ларрі були схрещені, наче він сукав ними, коли падав. Частина його обличчя, світлий чуб і особливо шия були густо залиті кров'ю. На цементі теж виднілася чимала калюжа крові.
Над ним уже схилилися два полісмени з раціями, водій молоковоза та чоловік у коричневому светрі й робочих штанях. Цей останній був наш двірник.
Я рушив до гурту. Десь в цю хвилину й двоє дітлахів, які доти були за огорожею, дійшли до двору. Водій молоковоза підозріливо подивився на мене. Один із полісменів випростався й запитав.
- Хлопці, хтось із вас знає цього чоловіка? Все ж таки половину обличчя можна розгледіти.
Він звертався не до мене. Молочник похитав головою і знов скоса глянув у мій бік. А двірник відповів:
- Він тут не жив. Може, приходив до когось у гості. Але ж для гостей надто рано, чи не так? [135]
- Одягнений як на прийом. Ви свою нічліжку знаєте краще за мене, - сумно проказав полісмен і дістав записника.
Другий полісмен теж випростався, похитав головою і попростував до будинку. Двірник подавсь услід за ним.
Полісмен із записником показав на мене великим пальцем і суворо промовив:
- Ви з'явились тут одразу після цих двох хлопців. Можете щось додати?
Я подивився на молочника. Ларрі Бетцелеві тепер однаково, а людині треба заробляти на життя. В кожному разі це історія не для патрульної машини.
- Я тільки почув постріли й прибіг сюди, - сказав я.
Полісмена ця відповідь задовольнила. Молочник звів очі до похмурого сірого неба й не промовив жодного слова.
Трохи згодом я повернувся до себе в квартиру й як слід одягся. Потім підійшов до вікна й узяв зі столу капелюха. Поруч із пляшкою віскі я побачив невеличку троянду, що лежала на аркуші поспіхом списаного паперу.
У записці говорилося: «Ти славний хлопець, але я вирішив поїхати сам. Троянду, як випаде нагода, віддаси Моні. Ларрі».
Аркуш та троянду я сховав до гамана і, щоб підбадьорити себе, ковтнув віскі.
3Годині о третій того ж таки дня я стояв у головному передпокої заміського будинку Вінслоу і чекав, коли повернеться слуга. Від самого ранку я намагався не з'являтися поблизу своєї контори чи помешкання, щоб не зустріти когось із убивць. Я ще не отямився від цієї події і спершу хотів побачитися з генералом Дейдом Вінслоу. А потрапити до нього було нелегко.
Довкола на стінах висіли намальовані олійними фарбами картини, переважно портрети. На постаментах із чорного дерева стояли дві статуї і лежали потемнілі від часу бойові обладунки. Високо вгорі над величезним мармуровим каміном я побачив під склом пробиті кулями чи поїдені міллю кавалерійські прапори, а під ними - портрет бравого худорлявого чоловіка з чорними вусами та бородою. Він був у парадному мундирі часів, мабуть, мексіканської війни. Напевне, батько генерала Дейда Вінслоу. Сам генерал, хоч був уже геть старий, у ті роки служити в армії не міг. [136]
Нарешті повернувся слуга й сказав:
- Генерал Вінслоу чекає на вас в оранжереї з орхідеями. Будь ласка, ідіть за мною.
Ми вийшли крізь засклені двері надвір і попростували моріжком до великого скляного павільйону, що стояв на чималій відстані від гаражів. Слуга відчинив двері до такого собі наче вестибюля і, коли я ввійшов, замкнув їх. Навіть тут було вже тепло. Тоді він відчинив внутрішні двері, і стало по-справжньому жарко.
Повітря було насичене вологою. На стінах і стелі оранжереї позбиралися краплі води. Майже все напівтемне приміщення заповнювали квіти й гілля величезних тропічних рослин, а їх запаморочливі духмянощі могли б забити навіть запах спирту, доведеного до кипіння.
Старий слуга, сивий, худорлявий і дуже прямий, відводив набік гілки, щоб пропустити мене, і ми пройшли в глибину оранжереї, де було вільне місце. На підлозі, викладеній шестикутними кам'яними плитками, лежав великий рудуватий турецький килим. Посеред килима у кріслі-візку сидів дуже старий чоловік, закутаний у плед, і дивився на нас.
На його обличчі живі були тільки очі - глибоко посаджені чорні, блискучі й непроникні. Решта лиця нагадувала свинцеву маску смерті: запалі скроні, гострий ніс, відвислі мочки вух, а замість рота - вузька біла щілина. На чоловікові був рудуватий, вельми поношений халат. Руки із синюватими нігтями нерухомо лежали поверх пледа. На голові стирчали пасма сивого волосся.
- Генерале, це містер Кармеді, - відрекомендував мене слуга.
Старий пильно поглянув на мене. Трохи згодом різкий голос невдоволено промовив:
- Подай містерові Кармеді стільця!
Слуга підтяг плетеного стільця, і я сів, поклавши капелюха на підлогу,- Слуга підняв його.
- Бренді, - наказав генерал. - 3 чим ви любите бренді, сер?
- Мені байдуже, - відповів я.
Старий голосно засміявся. Слуга пішов. Тоді генерал, не кліпаючи, подивився на мене і знову засміявся.
- А я завжди беру з собою шампанське, - промовив нарешті він. - Третину склянки бредні, а зверху шампанське, і щоб шампанське було таке холодне, наче воно з вічної мерзлоти. Навіть холодніше, якщо вам пощастить зробити його холоднішим! - Із його [137] горла вихопився звук, схожий на хихотіння. - Ви можете закурити, сер.
Я подякував і сказав що недавно курив. Потім дістав носовичка й витер обличчя.
- Скиньте піджака, сер. Дад завжди скидав. Орхідеям потрібне тепло, містере Кармеді, - як і хворим старим людям. і
Я скинув піджак, а плаща тримав у руках. Вологе повітря навіювало думку про дощ. Уранці Ларрі Бет-цель казав, що збирається на дощ.
- Дад - це мій зять. Дадлі О'Мара. Гадаю, ви можете дещо розповісти про нього.
- Тільки чутки, - сказав я. - Мені б не хотілося втручатись у цю справу без вашої згоди, генерале.
Гіпнотичні очі втупилися в мене.
- Ви приватний детектив. І, думаю, хочете, щоб вам заплатили.
- Така в мене робота, - відповів я. - Одначе це зовсім не означає, що мені треба платити за кожне слово. Дещо я чув. Можливо, ви самі схочете передати ці відомості у відділ розшуку осіб, що пропали безвісти.
- Розумію, - спокійно мовив генерал. - Адже це - своєрідний скандал.
Не встиг я відповісти, як повернувся слуга. Він викотив з густих заростей чайний столик на коліщатах, поставив його переді мною, налив мені бренді з содовою і пішов.
Я зробив маленький ковток.
- Очевидно, тут замішана дівчина, - сказав я. - Він знав її ще до того, як познайомився з вашою дочкою. Тепер вона одружена з одним пройдисвітом. Здається...
- Все це я вже чув, - перебив мене генерал. - Мені на це начхати. Я тільки хочу знати, де він і чи все з ним гаразд. І чи він щасливий.
Я здивовано звів на нього очі й по хвилі мляво проказав:
- Може, я б розшукав дівчину... Або хлопці з міста завдяки моїм відомостям.
Старий обсмикнув край пледа й ледь помітно ворухнув головою - я подумав, що то він нею кивнув. Потім генерал повільно промовив:
- Мабуть, я говорю надто багато як для мого стану, проте хочу дещо з'ясувати. Я каліка. У мене хворі ноги й вирізана частина шлунка. Я мало їм і [138] мало сплю. Я гидкий навіть самому собі й смертельно всім набрид. А тепер ще й утратив Дада. Він бував зі мною багато часу. Бог знає чому.
- Що ж... - почав був я.
- Помовчте! Проти мене ви ще хлопчисько, тож я можу сказати вам і грубе слово. Дад зник, не попрощавшись зі мною. Це на мого зятя не схоже. Одного вечора він кудись поїхав своєю машиною, і відтоді про нього ніхто нічого не чув. Якщо він утомився від моєї дурноверхої дочки та її вилупка, якщо йому сподобалась інша жінка, то все це нормально. На Дада щось найшло, і він поїхав, не попрощавшись зі мною, а тепер шкодує. Тому про нього нічого й не чути. Розшукайте бідолаху, скажіть, що я його розумію. От і все. Якщо тільки в Дада не скінчилися гроші. Якщо скінчились, він може одержати скільки йому потрібно.
Його свинцеві щоки нарешті трохи порожевіли, а чорні очі заблищали ще дужче, якщо це взагалі можливо. Генерал стомлено відкинувся на спинку крісла й заплющив їх.
Одним духом я вихилив майже все бренді й сказав:
- Припустімо, він ускочив у халепу. Скажімо, через чоловіка його подруги. Того ж таки Джо Мізервея.
Старий розплющив очі й підморгнув.
- Хтось інший ускочив би в халепу, - промовив він. - Тільки не О'Мара.
- Гаразд. То мені повідомити у відділ, де шукати ту жінку?
- Ні в якому разі. Вони ж нічого не зробили. Хай собі працюють далі. Розшукайте його самі. Я заплачу тисячу доларів - навіть якщо для цього вам доведеться лише перейти вулицю. Скажіть йому, що тут усе гаразд. Старий, мовляв, почуває себе добре, й вітає його. Ось і все.
Я б не зміг відкрити йому всю правду. Отак, зненацька не зважився б розповісти генералові про те, Що повідомив мені Ларрі Бетцель, а також про те, Що сталося з самим Ларрі. Допивши бренді, я підвівся, надяг піджака й промовив:
- Це надто великі гроші за таку роботу, генерале. Поговоримо про це потім. Ви дозволите мені представляти ваші інтереси на власний розсуд?
Він натис кнопку дзвінка на кріслі-візку.
- Тільки не забудьте йому сказати! - попросив старий. - Мені треба знати, що з ним усе гаразд. Нехай і Дад знає, що я живий-здоровий. Ось і все. [139] Може, йому потрібні гроші? А тепер вибачте мені. Я стомився.
Він заплющив очі, і я рушив крізь зарості до виходу. Біля дверей мене зустрів слуга й подав капелюха.
Вдихнувши прохолодне повітря, я сказав йому:
- Генерал хоче, щоб я побачився з місіс О'Мара.
Книга: Реймонд Чандлер Завіса Переклад Олексія Барієва
ЗМІСТ
На попередню
|
|
