Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Реймонд Чандлер Завіса Переклад Олексія Барієва
4
У цій кімнаті від стіни до стіни лежав білий килим. На вікнах висіли довгі штори кольору слонової кістки - і такі довгі, що сягали килима. Вікна виходили на темні передгір'я, та й надворі теж було темно. Дощ іще не пустився, але атмосферний тиск уже впав.
Місіс О'Мара сиділа, випроставши ноги, в білому шезлонгу. Пантофлі вона скинула й залишилась у сітчастих панчохах, яких ніхто вже не носив. Вона була висока, чорнява, з надутими губами. Гарненька, одначе вроди досить своєрідної.
- Чим, власне, я можу тобі допомогти? - спитала вона. - Все вже відомо. Чорт забирай, надто добре відомо! Хіба що тебе я ще не знаю, чи не так?
- Мабуть, що так, - відповів я. - Я всього лиш скромний приватний детектив.
Генералова дочка простягнула руку й узяла келиха, якого я спочатку не помітив, але за хвилину, певне, здогадався б про нього з її тону, а також із того, що вона скинула пантофлі. Жінка мляво випила, сяйнувши обручкою.
- Я познайомилася з ним у підпільному барі, - промовила, неприємно засміявшись, місіс О'Мара. - Дуже гарний був торговець самогоном - густий кучерявий чуб, ірландська усмішка.. Тож я й вийшла за нього заміж. Із нудьги. А щодо Дада, то навіть тоді торгувати самогоном було справою ненадійною - якщо ти не мав інших прибутків.
Вона чекала, що я заперечу, та моя думка, схоже, мало її цікавила. Тож я тільки спитав:
- Ви не бачили, як він поїхав того дня?
- Ні. Я взагалі рідко бачила, як Дад від'їздив чи повертався. Того разу все було як завжди. - І вона знову відпила з келиха.
- Гм! - гмукнув я. - Але ви, певна річ, не сварилися?
Як виявилось, вони не сварилися ніколи.
- Сваритися можна по-різному, містере Кармеді, - додала місіс О'Мара. [140]
- Звичайно. Мені подобаються ваші слова. Ви, звісно, знали про ту дівчину?
- Я рада, що можу бути цілком відверта з досвідченим сімейним детективом. Так, я знала про ту дівчину. - Вона посмикала за кучерик чорного, як воронове крило, волосся за вухом.
- Ви знали про неї ще до того, як він зник? - чемно поцікавився я.
- Авжеж.
- Звідки?
- Ти вельми прямий, чи не так?.. Зв'язки, як то кажуть. Я здавна люблю вчащати до таких барів. Чи тобі про це невідомо?
- Ви знали завсідників «Дарданелли»?
- Я бувала в тому клубі. - Вона, схоже, не злякалась і навіть не здивувалася. - Власне, я там цілий тиждень жила. Там-таки й з Дадлі О'Марою познайомилась.
- Он як. А ваш батько одружився досить пізно, правда ж?
Я дивився на бліді щоки цієї жінки і до нестями жадав її, але вдіяти нічого не міг. Генералова дочка всміхнулась, і рум'янець знов осяяв її обличчя. Вона подзвонила у дзвіночок, повішений під подушками шезлонга.
- Дуже пізно, - нарешті відповіла місіс О'Мара. - Якщо це тебе цікавить як детектива.
- Ні, - сказав я.
Увійшла скромна на вигляд покоївка в короткій спідниці і змішала напої на столику поруч. Один келих вона подала господині, а другий поставила переді мною. Дівчина відразу ж пішла, але я встиг розгледіти її гарні ноги.
Місіс О'Мара зачекала, поки двері причиняться, а тоді повела далі:
- Насамперед треба підтримати в тата настрій. Сподіваюся, Дад надішле телеграму, напише листа або ще якось дасть знати про себе.
- Він дуже старий, покалічений чоловік, однією ногою вже в домовині, - тихо промовив я. - Лише тонка нитка інтересу зв'язувала його з життям. Нитка перервалась, але нікому немає до цього діла. Він намагається триматись так, наче йому на все начхати. Я б не сказав, що це настрій. Скоріше це - чудовий вияв сили духу.
- Дуже гарно, - зауважила вона, і очі її спалахнули. - Але ти навіть не доторкнувся до келиха. [141]
- Мені час іти, - пояснив я. - Дякую вам за все.
Місіс О'Мара простягла мені тонку руку з нафарбованими нігтями, я підійшов і потис її. Цієї миті за пагорбами раптом пролунав грім, і жінка здригнулася. Шибки задеренчали від рвучкого пориву вітру.
Я спустився сходами, що були викладені плитками, до передпокою. З напівтемряви вийшов слуга й відчинив мені двері.
Я поглянув на ряд терас із квітками та дивовижними деревами. Коло підніжжя пагорба була висока залізна огорожа з пофарбованими у золотистий колір гострими шпичаками, а за нею - живопліт заввишки футів із шість. Розбитий проїзд вів до головних воріт із будкою для сторожа.
За маєтком пагорб спускався в бік міста й старих нафтових свердловин Ла-Бреа; тепер там на частиш території зеленів парк, а необроблсна земля була обнесена парканом. Кілька дерев'яних бурових вишок ще збереглося. Саме ці свердловини й забезпечили родині Вінслоу процвітання. Але потім вона, бажаючи позбутися смороду з відстойників, перебралася вище на пагорб, хоч і не надто далеко. Очевидно, господарям маєтку подобалося те, що з вікон було видно джерело їхнього багатства.
Я рушив цегляними сходами, що вели терасами вниз. На лужку темночубий, блідий хлопчик років десяти чи одинадцяти метав дротики в мішень, прикріплену до дерева. Я зупинився біля нього й спитав:
- Ти О'Мара-молодший?
Тримаючи в руці чотири дротики, хлопчик сперся на кам'яну лаву, подивився на мене байдужими темно-сірими очима - старечими очима, - й похмуро відповів:
- Мене звуть Дейд Вінслоу Тревільян.
- О, виходить, твій батько - не Дадлі О'Мара?
- Звичайно, ні. - Голос у нього був сповнений зневаги. - А ви хто?
- Я детектив і хочу знайти твого... я маю на увазі містера О'Мару.
Від цього наші взаємини анітрохи не потеплішали. Детективи були для хлопця порожнім місцем. Грім гарцював серед пагорбів, наче стадо слонів, що грали в квача. Потім у мене сяйнула думка.
- Б'юсь об заклад, із тридцяти футів ти не поцілиш чотири рази з п'яти в золоте коло.
- Оцими дротиками? - відразу пожвавішав хлопчик.
- Еге. [142]
- А скільки ви ставите? - миттю зреагував він.
- Ну, долар.
Хлопчик підбіг до мішені, повитягав із неї дротики, повернувся назад і зайняв позицію поруч із лавою.
- Тут тридцяти футів немає, - зауважив я. Хлопчик похмуро глипнув на мене й відійшов на кілька футів за лаву. Я усміхнувся, але незабаром мені було вже не до сміху.
Його невеличка рука метала так хутко, що я ледве встигав за нею стежити. Кілька секунд - і п'ять дротиків стриміли в центрі мішені. Хлопчик переможно глянув на мене.
- Чорт забирай, ти просто молодець, юний Тревільян! - вигукнув я і дістав долар.
Його рука заволоділа ним так спритно, як ото форель, що хапає муху. Він одразу ж сховав долара до кишені.
- Це пусте, - засміявся хлопчик. - Побачили б ви мене в нашому тирі за гаражами! Хочете, підемо туди і ще раз поб'ємось об заклад?
Я оглянувся й побачив частину низької білої споруди, що притулилася до крутого схилу пагорба.
- Гаразд, але тільки не сьогодні, - сказав я. - Може, я прийду сюди ще раз. Виходить, твій батько - не Дад О'Мара. І все ж таки, коли я знайду його, тебе це потішить?
Хлопчик знизав худими, гострими плечима, що випиналися з-під светра каштанового кольору.
- Ну звісно. Та що ви зробите, коли навіть поліція нічого не вдіє?
- О, це думка! - промовив я і, не прощаючись, пішов.
Викладеною цеглинами стежкою я спустився до підніжжя пагорба і попід живоплотом попростував до будки біля воріт. У просвітах між кущами виднілася вулиця. На півдорозі до будки я побачив за огорожею синій седан. То була невелика, дуже чиста й гарна машина, трохи світліша за поліційну, одначе майже така сама завбільшки. А трохи далі за нею під перцевим деревом стояв мій родстер.
Я зупинився, придивляючись крізь живопліт до седана. За вітровим склом вився димок чиєїсь сигарети. Я повернувся спиною до будки біля воріт і поглянув Угору, на пагорб. Малий Тревільян кудись пішов - певне, щоб сховати долара, хоча такі гроші для нього важили не багато. [143]
Я дістав свого «люгера» калібру 7,65, якого прихопив того дня із собою, нахилився й засунув його дулом униз під шкарпетку на лівій нозі. Так я міг іти, хоч, правда, й не дуже швидко. Потім рушив до воріт.
Вони були замкнені, і ніхто не міг увійти, поки не з'ясують, що ти за один. Сторож, здоровенний чолов'яга з пістолетом під пахвою, вийшов назустріч, відчинив хвіртку і випустив мене. Якийсь час я розмовляв з ним крізь решітку, спостерігаючи за седаном.
Машина не викликала підозри. Схоже, в ній сиділо двоє чоловіків. Вона стояла футів за сто від мене по той бік вулиці в тіні від високого муру. Це була дуже вузька вулиця без тротуарів. Тож до свого родстера мені довелося йти не далеко.
Трохи накульгуючи, я перетнув бруківку, сів у машину й відразу ж перевірив, чи на місці запасний пістолет. У спеціальному сховку на передньому сидінні я тримав свого поліційного «кольта». Поклавши його в кобуру під піджаком, я ввімкнув запалювання, відпустив гальмо й рушив з місця.
Зненацька великими краплями сипонув дощ, а небо зробилося геть чорне. Однак і в такій темряві я побачив, що седан виїздить услід за мною на дорогу.
Я ввімкнув двірники, натис на педаль газу й помчав із швидкістю сорок миль на годину. Я проїхав уже кварталів вісім, коли це вони раптом подали мені сигнал. Це мене приголомшило. Вулиця була тиха, надзвичайно тиха. Я збив швидкість і притиснувся до узбіччя. Седан загальмував поряд зі мною, і в опущене вікно задніх дверцят виткнувся чорний ствол автомата.
А за ним з'явилося вузьке обличчя з почервонілими очима й стиснутим ротом. Крізь шум дощу та рокіт двигунів двох машин почувся голос:
- Сідай до нас. І без фокусів, ми не жартуємо! Це були полісмени. Але тепер це не мало значення.
Я вимкнув двигуна, кинув ключі на підлогу й вибрався з машини. Чоловік за кермом седана навіть не глянув на мене. Той, що сидів позаду, широко розчинив дверцята й посунувся на сидінні, тримаючи автомат напоготові. Я сів у седан.
- Чудово, Луї. Обшукай його.
Водій вибрався з-за керма й нахилився наді мною. Сягнувши рукою мені під пахву, він дістав «кольта», тоді поплескав мене по стегнах та кишенях, помацав пояс.
- Чисто, - сказав він і знову сів за кермо. [144]
Чоловік, що сидів поруч зі мною, простяг ліву руку й забрав у водія мій «кольт», потім поклав свого автомата на підлогу й накрив його брунатним килимком. Відкинувшись у куток - задоволений, розслаблений, з «кольтом» на коліні, - він сказав:
- Гаразд, Луї. А тепер їдьмо.
Книга: Реймонд Чандлер Завіса Переклад Олексія Барієва
ЗМІСТ
На попередню
|
|
