Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Ігор Серебряков Індійська народна книга (1988)

Ігор Серебряков Індійська народна книга (1988)

© І.Серебряков, 1988

Джерело: Панчатантра. Шукасаптаті. К.: Дніпро, 1988. 384 с.

OCR & Spellcheck by Aerius (ae-lib.org.ua), 2004

У безмежному океані багатомовної індійської літератури, що налічує понад чотири тисячі років свого розвитку, криється чимало ще незвіданих скарбів. Склалося так, що близько півтори тисячі років тому одна з її перлин «Панчатантра» («П'ять кошиків житейської мудрості»), була чи не першим твором індійського красного письменства, що став об'єктом перекладу як мистецтва.

Історія виникнення «Панчатантри» і досі остаточно не з'ясована. Але вченим пощастило виявити широку царину середньовічної словесності народів Індії, відомої під назвою «обрамлена повість». Для цього жанру характерне об'єднання з допомогою сполучної розповідної рамки різноманітних оповідок типу новели, казки чи байки. Розважальний характер вставних оповідок звичайно поєднується з дидактичною тенденцією рамкової історії, завдяки чому збірники обрамлених повістей набувають логічної і художньої довершеності.

Арабський перекладач «Панчатантри» Ібн-аль-Мукаффа (VIII ст.) написав до книги власний вступ, в якому розповів майже детективну історію проте, як персидський цар Хосрой Анушірван послав свого лікаря Бурзую до Індії на розшуки книги, в якій зосереджена суть усіх наук і мудрість життя. Його розповідь сягає тих часів, коли Александр Македонський вторгся в Індію, коли відбулася його битва з царем Пором. Александр пішов звідти, залишивши на троні свого намісника, але його скинули й обрали царем Дабшаліма, який, зміцнившись при владі, «...став нехтувати своїми підданими, зневажати їх і кепсько поводитися з ними». Бейдеба-філософ «...міркував над тим, як би приборкати його та навернути на шлях істини і справедливості». Він доходить висновку, що «ми не можемо боротися з ним нічим, окрім мови...». Відбулася зустріч Бейдеби з Дабшалімом, проте докази філософа призводять до того, що він опиняється у в'язниці. Але цар покаявся і доручив Бейдебі написати твір, який би «...показав, як треба правити народом і виховувати його».

Бейдеба залучає до роботи своїх учнів і згодом диктує: «...аж поки вийшла книга мистецька й відповідного обсягу... я повів розповідь мовою тварин, диких звірів і птахів, щоб зовні вона була розвагою простій людині, а всередині - повчанням для обранців...> Цар задоволений, але Бейдеба просить пильно берегти її, «...тому що я боюсь,- каже він,- аби книга не зникла з країни індійської і не потрапила в руки персів». [3]

Звістка про цей твір доходить до царя Персії Хосроя Анушірвана, і той посилає лікаря Бурзую в Індію роздобути його. І знову читач дістає інформацію про цю чудову книгу: «Вона - корінь будь-якого знання і вершина всіх наук».

Говорить про книгу і сам арабський перекладач: «Початок «Каліли і Димни» складений мудрецями Індії на основі різноманітних притч і оповідок. Мудреці всіх народів, люди усього світу прагнуть, щоб їх зрозуміли, різними хитрощами намагаються відкрити всю мудрість, яка є в них».

Коли Ібн-аль-Мукаффа вдається до переказу самої «Панчатантри», то починає його з оповіді про лева й вола, якою відкриваються всі відомі версії «Панчатантри», а їх існує лише на санскриті безліч.

Історія ця знаходить свій прототип у притчі, викладеній в одному із сказань про переродження Будди «Втрата дружби», що закінчується такими віршами:

Це сказання немов пересторога для простодушних, бо їхня простодушність може обернутися злом для них самих. Арабський перекладач розгорнув цю пересторогу у щире звертання до Розуму, причому не індивідуального, а колективного. Ібн-аль-Мукаффа без упину повторює: «Один розум недостатній для вирішення якогось окремого питання, так само безпорадний він і в питаннях загальних», «...розум - це сила, що здобуває геть усе», «нема нічого кращого за розум і освіченість...» і так далі. В концентрованому вигляді «одна з книжок індійських... є... коренем будь-якого знання і вершиною всіх наук, дороговказом до всього корисного, ключем до пошуку життя майбутнього і засобом для врятування від його страхіть...». Ось, виявляється, яку роль відіграє індійська книга, що привернула увагу арабського перекладача.

«Панчатантра» справді книга про Розум, який для її творця чи творців був насамперед уособленням житейської мудрості. Складається вона з п'яти частин (тантр): «Втрата дружби», «Придбання друзів», «Про [4] війну ворон і сов», «Втрата набутого» та «Несподівані діяння». Всі ці поняття - безневинний предмет розмірковувань і зовні не виходять за межі того, що зветься здоровим глуздом або житейською мудрістю. Однак це лише зовні. Звертаючись безпосередньо до змісту кожної з цих частин, читач знайде відтворення конкретних сторін життя індійського суспільства, його політичних норм у період раннього середньовіччя. Візьмімо хоча б першу з них. У ній не так уже й багато персонажів - лев Пінгалака, в образі якого постає звичайний феодальний власник, два шакали Каратака й Даманака та віл Санджівака. Ось, власне, і все. Обидва шакали - сини усунутих міністрів, що багато чого пояснює в поводженні кожного з них: Каратака - стриманий і навіть намагається урезонити нахабного Даманаку. Даманака ж послідовно, наполегливо плете інтриги. Спершу залякує лева й вола, а потім нацьковує їх одного на одного, призводячи цим до трагічної розв'язки - лев убиває вола. Лев нібито впадає в тугу, карається, що марно вбив Санджіваку, але згодом він примирився з тим, що сталося. І все при дворі Пінгалаки входить у свої колишні береги. Так закінчується історія лева й вола у версіях «Панчатантри». Ібн-аль-Мукаффа з очевидною метою утвердити торжество справедливості ввів додатковий «Розділ про розслідування справи Димни», відсутній в індійських варіантах, у якому Димну-Даманаку викривають, судять і запроторюють до в'язниці, де він і помирає. Незважаючи на цю одмінність, і в індійській книзі, і в її арабському перекладі суть оповіді полягає в тому, що в ній показано механізм управління, небезпеку сліпої довіри в стосунках поміж людьми, хоча в книзі йдеться головним чином про звірів. Але звірі - лише маски, за якими приховані люди, і саме тому з такою легкістю автор переходить від людських сюжетів до тваринних і навпаки.

«Придбання друзів» подає читачеві іншу ідею як стрижень, навколо якого розвивається дія - про потребу об'єднати зусилля тих, хто слабкий, хоч і належати вони можуть до різних, а часом і до ворожих родів. Але об'єднання сил, часто навіть різнофункціональних, саме і забезпечує досягнення мети. Водночас у цій книзі вагоміше, ніж у інших, особливу увагу приділено осудові злиднів, що є справжнім пеклом на землі.

Книга «Про ворон і сов» переносить дію, так би мовити, в «міждержавну» зону. Тут надзвичайно вдало відображено типові риси феодальних війн, до того ж відтворені вони у контексті «офіційних» настанов. Введені у розповідь вірші, взяті з давніх і середньовічних трактатів про політику й суперечки між воронами та совами у творі раннього середньовіччя, багато в чому співзвучні і сучасним нам подіям. У цьому випадку теж ідеться про змагання умів, спрямоване на недобрі дії, на розорення й кровопролиття.

Здоровий глузд як жертва обману є темою четвертої частини «Втрата набутого». Коли перші три частини сюжетно цілісні, і вставлені оповідки відіграють у них підпорядковану роль, то в четвертій вони [5] практично не залежать одна від одної, хоча тут є й самостійна, по-своєму приваблива рамка про мавпу та морське страховисько.

«Несподівані .діяння» змикаються з попередньою тантрою за своєю ідеєю, різниця лише в тому, що в ній персонажі стають жертвою самообману. Ця частина завершує собою «Панчатантру», хоча, строго кажучи, композиційно вона немовби розпливається. З огляду на це один із пізніх переробників джайн Пурнабгадра надав «Панчатантрі» рамки, яка й досі зберігається у виданнях, про трьох дурних синів царя Амарашакті, і завершується твердженням, що, мовляв, прослухавши всі п'ять тантр, вони порозумнішали і сказали, що опанували все необхідне для виконання обов'язків царя.

Те, що твір насичений фольклорним матеріалом, настільки очевидно, що не потребує ніякого коментаря. Але пояснення вимагає інше - адже «Панчатантра» написана санскритом, що був мовою культу, адміністрації, науки, а фольклор як такий цією мовою не творився, бо його живили народні мови, що існували до санскриту і поряд з ним. Зате він став засобом фіксації фольклору, що включався до літературних творів. Справді-бо, у цій книзі, присвяченій звеличенню Розуму, читач зустрічається з численними народними казками й фольклорними новелами, перекладеними санскритом. Вони не втратили народного характеру і прекрасно використані в книзі, що вирішувала важливу для народу справу - утвердження не ортодоксальних, індуїстських поглядів, а здорового глузду.

Поряд з прозою у «Панчатантрі» йдуть численні віршовані вставки, так звані «субгашита», «красномовно сказане». На весь текст їх налічується понад тисячу, що спонукало деяких дослідників розглядати «Панчатантру» як свого роду антологію давньоіндійської поезії. Але гаданий автор звертався не так до власне поезії, як до текстів правового порядку та до епосу, насамперед до «Махабгарати», великої індійської епопеї.

Книгу написано на рівні класичного твору, очевидна її стилістична й композиційна довершеність. Цілком природно поставити й питання - а хто ж усе-таки був її автором? Вступна частина «Каліли і Димни» називає автором індійського мудреця Бейдебу, ім'я якого в європейських версіях перетворилося в Пільпая, Бідпая чи Більпая. Намагаючись відновити первісне індійське значення імені Бейдеба, дослідники дійшли думки, що це давньоіндійське слово «відьяпрія», буквально - «улюбленець науки». Але воно може бути просто епітетом, застосовуваним до будь-якого поета або вченого.

В рамці про царя Амарашакті та його трьох нерозумних синів фігурує мудрець Вішнушарман, якому й приписано створення «Панча-тантри». Його вірші зустрічаються в середньовічних поетичних антологіях, і є підстави вв.ажати, що саме він був реальним автором цієї чудової книги. На жаль, так само, як і про багатьох інших авторів, які писали санскритом, про нього немає будь-яких достовірних відомостей. Припускають [6] тільки, що він жив не пізніше V ст. н. є. Сама ж рамка - явище набагато пізніше. Можна гадати, що вона з'явилася лише в тому варіанті, який був створений Пурнабгадрою в кінці XII ст. Будемо сподіватися, що подальші дослідження допоможуть з'ясувати нові подробиці, що стосуються як автора, так і історії створення «Панчатантри».

В тій чи іншій мірі ідеологічне забарвлення, що відповідає країні, народові, епосі, має місце у кожній версії цього твору, перекладеного будь-якою мовою. Існує 140 перекладів його шістдесятьма мовами світу, перекладів, що видавались понад 250 разів...

Уже в XIII сторіччі з'явився перший переклад, а вірніше сказати, переробка книги старослов'янською мовою - «Стефаніт та Іхнілат», за грецьким перекладом кінця XI - початку XII ст. ст. «Каліли і Димни», а в XV ст. і російською мовою. Зміст книги значною мірою християнізований. 1762 року в Петербурзі було опубліковано книгу «Політичні та повчальні байки Пільпая, філософа індійського», перекладену з французької мови, але в основі її були персидські й турецькі варіанти. Саме відтоді починається знайомство вітчизняного читача з індійською народною книгою. Після цієї публікації з'явилися два цікавих видання. Це дослідження В. Масловича «Про байку і байкарів різних народів», видане 1816 року в Харкові, де згадуються вже відомі читачеві Вішнушарман та Пільпай, і опубліковані того ж таки року в Петербурзі «Байки та казки індійські, написані Вішну Сармою». Неодноразово сюжети «Панчатантри» використовувались класиками вітчизняної літератури, а також ставали об'єктом порівняльно-літературознавчих досліджень.

Досить розповсюджена жанрова характеристика «Панчатантри» як збірника байок, але це далеко неточно й несправедливо. Звичайно, тут, як і в байках, читач зустрічається і з алегоричним змістом, і з «баєчними» звірами, але все це торкається окремих сюжетів. Не можна не помітити, що книга в цілому має характер сатири, що раз у раз цитовані вірші з ортодоксальних правових збірників набувають іншого смислу, пародіюються.

Хоч загальний фон книги має індуїстське забарвлення, однак у ній явно виступає антиклерикальна тенденція, глузування, часом жорстоке, з брахманів, зіткнення здорового глузду з нормами індуїстської моралі, Що підносить цю книгу на загальнолюдський рівень. Крім того, «Панчатантра» задала тон цілій серії творів, у яких певною мірою виявлялись народна опозиція феодальній державі з її інститутами, осуджувались війни, святенництво, лицемірство, жадібність. Серед них - «Шукасаптаті», тобто «Сімдесят оповідок папуги», ще одна народна книга, що народилася в Індії і розселилась по багатьох країнах або цілком, або окремими історіями аж до мотиву «Трістана та Ізольди».

Якщо «Панчатантра» під маскою звірів сатирично інтерпретує політичні й соціальні проблеми ранньофеодальної Індії, то «Шукасаптаті» звернена здебільшого до питань побутової, повсякденної моралі й передусім [7] на прикладі людського суспільства. Це збірка сатиричних та гумористичних новел про жінок-витівниць, які спритно вибираються з досить складних і небезпечних ситуацій. Однак не слід гадати, що їхні вчинки виправдуються. Тон творові задано рамкою: купець Харідатта дарує своєму синові Маданасені папугу й майну. Син мусить їхати у торговій справі й залишає молоду дружину під опікування птахів. Нудьгуючи без чоловіка, вона, за порадою своїх подруг, хоче завести собі коханця, і тоді папуга, до якого жінка звертається за дозволом, зупиняє її. Власне, не так зупиняє, як попереджає, що жінка, мовляв, може йти куди хоче, аби зуміла хитро уникнути неприємностей, як та чи інша героїня. Жінка цікавиться, як саме це було, а мудрий папуга починає розповідати їй відповідну історію, і таким чином сімдесят ночей підряд затримує дружину купця удома, аж поки й повернувся її чоловік. Все закінчується щасливо.

Подібно до «Панчатантри» «Шукасаптаті» представлена цілою серією різних версій, що відрізняються насамперед за обсягом і за композицією. Щоправда, в жодній з них, у тому числі і в найбільшій, анонімні автори не дотримувалися пропорційності в розмірах оповідок, хоча кожна з них закінчується констатацією: героїня заснула, деякі ж із історій такі короткі, що підстав для сну не було ніяких.

У «Сімдесяти оповідках папуги» кілька сюжетів з «Панчатантри», однак дещо змінених. Джерела віршованих вставок по суті зовсім інші, ніж у «Панчатантрі»: мають вони здебільшого пародійний характер, але й тут- широкий спектр авторів і творів індійської класики першого тисячоліття н. є. Можна припустити, що «Шукасаптаті» як самостійний твір склався після XI сторіччя.

Популярність цієї книги велика - в перекладах самою лише перською мовою існує три версії, а є також версії в перекладах арабською, турецькою, хіндустані, маратхі, раджастхані, малайською, монгольською та іншими мовами. Варіанти мають різну кількість історій і нерідко інші назви, але рамка й загальна структура твору залишаються недоторканими. Народний гумор забезпечив йому не лише тривале, невгасаюче життя, але й зберіг дивовижні, подібно до «Панчатантри», динамізм і вплив на інші літератури. В XIX й XX сторіччях «Шукасаптаті» було перекладено англійською, німецькою, французькою, російською та іншими європейськими мовами. Як і «Панчатантра», «Шукасаптаті» стала явищем світової літератури.

Явищем світової літератури стали також інші індійські книги. Якщо «Панчатантра» й «Шукасаптаті» охоплюють увесь спектр - звичайно, у загальному розумінні - соціальних та побутових явищ і трактують їх з добре відчутної антиортодоксальної позиції, то «Бгаратакадватримшика» («Тридцять дві новели про ченців») спрямована проти жерців. На відміну від розглянутих вище народних книг тут рамка, власне, зведена до короткого вступу, а сполучною основою, на якій і тримається книга, [8] є сатиричний антиклерикальний пафос. Тут навіть не має значення, до якої конкретної віри належать ченці - автора, читача та й слухача не цікавили відмінності у віросповіданні, що, до речі, потонули у кричущому невігластві ченців. Вони були невід'ємною складовою частиною того соціального зла, проти якого виступала індійська народна книга.

Але в ній ми бачимо й пошуки виходу з цього зла. Подібно до того, як селянські повстання середніх віків були здебільшого царистськими, так і народна книга шукала образ «справедливого» царя. В Індії вона знайшла такого «справедливого» царя в особі легендарного Вікрамадітьї. Саме він і став героєм двох інших творів цього жанру «Веталапанчавіншаті» («Двадцять п'ять оповідок Ветали») і «Синхасанадватриншаті» («Тридцять дві оповідки царського трону»).

«Двадцять п'ять оповідок Ветали» перекладено багатьма європейськими мовами, в тому числі російською й українською. Існують переклади й переробки практично на всіх основних індійських мовах. «Панчатантра» та інші індійські народні книги і досі залишаються улюбленими творами широкого кола читачів, вони лягли в основу багатьох п'єс, фільмів, стали взірцем для наслідування.

Молодий Фрідріх Енгельс опублікував у свій час статтю «Німецькі народні книги». Він писав у ній: «Народна книга покликана розважати селянина, коли він, стомлений, повертається увечері після своєї тяжкої праці, втішити його, оживити, примусити його забути про свій виснажливий труд, перетворити його кам'янисте поле у квітучий сад; вона покликана перетворити майстерню ремісника й жалюгідне горище змученого учня у світ поезії, в золотий палац, дебелу красуню на прекрасну принцесу; але вона також покликана, поряд з біблією, прояснити його моральне почуття, примусити його усвідомити свою силу, своє право, свою свободу, пробудити його мужність, його любов до батьківщини» (т. 41, с 11).

Все, що сказав Фрідріх Енгельс про німецьку народну книгу, стосується і великої, поки що недостатньо вивченої галузі середньовічних літератур народів Старого Світу.

Народні книги, що народилися в процесі циклізації фольклорних новел, казок, притч та творів інших фольклорних жанрів, навколо якихось питань, що особливо турбували народ,- це здебільшого питання соціальної справедливості, війни та миру,- або навколо привабливого для народної маси героя, чи то був цар Вікрамадітья, чи спритний шахрай Муладева, народні книги згодом зазнають літературної обробки в руках освіченої людини, незалежно від її імені, і назавжди входять до скарбниці світової літератури. Це ніяка не особливість індійської літератури, а загальна закономірність, вияв творчих можливостей народу, народної літератури. Адже, перш ніж з'явився «Фауст» Гете, виникла численна серія легенд про Фауста, роман Шарля де Костера «Тіль Уленшпігель» завдячує своєю появою народній книзі про цього народного героя і [9] так далі. Як відзначає радянський літературознавець В. Г. Базанов: «Без художньої творчості народних низів були б немислимі не лише Уленшпігель (Ейленшпігель) у романі Шарля де Костера, але й Санчо Панса Сервантеса чи Сімпліціссімус Гріммельсгаузена»; народна книга «...має свою історію, вона широко використовує фольклорну спадщину, часто вбирається в фольклорну поетику і сама виступає на правах народного переказу чи легенди». Саме завдяки своїй життєздатності і народності «Панчатантра», «Шукасаптаті» та їхні численні брати й сестри в усіх літературах світу витримали випробування часом.

лауреат премії

імені Джавахарлала Неруa

© Aerius, 2004

Додати в закладки

  
Переклад Translate