Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Андрій Содомора Співець одвічних перевтілень (1985)
Андрій Содомора Співець одвічних перевтілень (1985)
© А.Содомора, 1985
Джерело: Овідій. Метаморфози. К.: Дніпро, 1985. С.: 5-14.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
«Метаморфози» («Перевтілення») - найбільша за обсягом у римській літературі поема, найзначніший твір Публія Овідія Назона (43 р. до н. є.- 18 р. н. є.), останнього з великих поетів «золотої доби» римської літератури. Так іноді називають літературу часів правління імператора Октавіана Августа (від 27 р. до н. є. до 14 р. н. є.) з уваги на справді блискучі її досягнення: Вергілій, гідно позмагавшися з Гомером, створив «Енеїду» - національний епос римлян; Горацій, орієнтуючись на давньогрецьких поетів, подарував Римові яскраву лірику, довів до мистецької досконалості суто римський жанр - сатиру і винайшов, окрім того, оригінальний вид поетичного твору - філософське послання. Тоді ж на повний голос зазвучала елегія - жанр, яким, за словами Квінтіліана, римляни кинули виклик грекам.
Розквіту літератури та мистецтва значною мірою сприяв мир. Припинення громадянських війн, що впродовж століття спустошували Італію, офіційна ідеологія пов'язувала немовбито з наближенням повторного «золотого віку» - часів міфічного Сатурна, коли на землі панували злагода, справедливість та достаток. Призвідником усіх щасливих перемін вважався Октавіан, що виступив на політичній арені як спадкоємець Гая Юлія Цезаря, месник за його вбивство. Перемога в морській битві з Антонієм коло Акцію (31 р. до н. є.) та наступне завоювання Єгипту відкрило Октавіанові шлях до єдиновладдя, яке він, одначе, старанно замасковував; передусім - лицемірною політикою відновлення старої республіки,. її релігії та моралі. Тим-то, склавши з себе надзвичайні повноваження (27 р. до н. є.), Октавіан не назвав себе ні царем, ані диктатором, зате радо прийняв прізвисько Август («звеличений божеством»), а також принцепс, тобто «перший з-поміж громадян». Ряд важливих повноважень, зокрема найвища військова влада, все ж залишились у руках Октавіана, що робило його, по суті, необмеженим правителем Римської держави.
За таких умов для Августа було вкрай важливо схилити на свій бік громадську думку, домогтись того, щоб ідеї реставрації республіки, повернення до звичаїв та релігії предків набули загального визнання. Рупором цих ідей мала стати передусім поезія. Неоціненну послугу в тій справі зробив імператорові Гай Цільній Меценат. Проникливий політик і водночас тонкий знавець літератури, він став покровителем поетів; обережно але наполегливо скеровував їхню творчість річищем характерних для доби Августа ідейних течій. Так, Вергіліева «Енеїда» прозвучала не тільки як епічний гімн римському народові: вона була обґрунтуванням нового політичного ладу - принципату Августа; в дусі соціально-політичних заходів принцепса були складені й «Римські оди» Горація. Але, перш ніж судити про те, наскільки щирими були «офіційні мотиви» в творчості великих поетів, треба врахувати, що і Вергілій, і Горацій належали до того покоління, якому випало пізнати на собі страхіття кривавих міжусобиць; їхнє покоління вистраждало мир і знало йому ціну.
Інша річ Овідій, молодий поет епохи Августа. Його свідомість формувалась уже тоді, коли, за словами Таціта, «тривалий спокій, безперервна бездіяльність народу, постійна тиша в сенаті, а найбільше суворі порядки принцепса умиротворили і саме красномовство, як і все інше».
Овідієві, на відміну від його попередників, ніщо не заважало пройти основні етапи . навчання, доступні синові матеріально забезпечених батьків, тим паче, що Овідіїв батько, пишаючись давньою належністю свого роду до вершницького стану, прагнув дати своїм синам- Луцієві і на рік молодшому Публієві-щонайкращу освіту. Насамперед була початкова школа в рідному Сульмоні, італійському місті в передгір'ях Апеннін, недалеко від Рима. Потім, уже в Римі,- граматична школа; вчитель-«граматик», читаючи з учнями [5] грецьких та римських авторів, давав пояснення з історії, географії, астрономії і, найчастіше,- з міфології. Вищим етапом навчання була риторична школа. Тут під рукою досвідчених ораторів знатні римські юнаки оволодівали таємницями красномовства, готуючись в основному до судової кар'єри, бо ж усі важливі державні справи вирішувала тепер одна «найавторитетніша» людина - імператор. Основною формою навчання були так звані декламації- ораторські вправи на історичні та міфологічні теми. Вони ділились на контроверзії, тобто суперечки, що імітували судовий процес, та свазорії - умовляння і поради, що вкладалися в уста історичних та міфологічних осіб. Цінувався дотеп, несподіваний хід думки, свіжа сентенція, вміння по-різному трактувати одну й ту ж тему і, зрозуміло, будувати свій виступ за всіма правилами ораторського мистецтва. Овідій, як свідчать його сучасники, блискуче задовольняв усі ці вимоги риторичної школи, крім хіба що останньої: наділений багатою уявою, він уже тоді залюбки поринав у світ міфології, з дивовижною легкістю складав вірші, менш за все дбаючи про майбутню судову кар'єру.
Не судилося виповнитися мріям старого вершника із Сульмона, дарма що його сини з весною увійшли в життя, а з миром - у повноліття. Ледве сягнувши зрілого віку, помер старший хворобливий син. Не виправдав сподівань і молодший, хоча й успішно завершив освіту в Римі. Побувши членом колегії тріумвірів, тобто одним із нижчих міських урядників, а потім - судової колегії децемвірів, він незабаром перейнявся такою нехіттю до службової кар'єри, що рішуче відмовився від державних посад, задовольнившись належністю до вершницького стану. Не порадував батька й сімейними справами. Невдалим виявився перший шлюб: як згадує поет у своєму автобіографічному творі («Скорботні елегії», IV, 10)*, його одружили мало не хлопцем з не милою йому, непутящою жінкою. Розлучившись, він одружується вдруге. Але й ця дружина, хоч подарувала йому дочку, недовго перебувала з ним у шлюбі.
[* Римська цифра тут і далі означає книгу; наступні, арабські,- порядковий номер твору та віршованого рядка. (Прим, ред.)]
Що ж до самого Овідія, то він, глибоко переживши смерть брата, не дуже переймається життєвими невдачами. Певно, й не називає їх невдачами. Його подальший життєвий шлях невіддільний від поезії, що вимагає творчого дозвілля; це дозвілля він і вважає найкращим даром для себе. Мандрівка по Греції та оспіваному в Гомера побережжі Малої Азії, відвідання багатої легендами Сіцілії стали не тільки вінцем освіти, а й поштовхом до творчості. «Почуття, що викликає в нас оповідь, не може зрівнятися з тим радісним захватом, що дає споглядання»,- скаже на схилі віку автор «Метаморфоз», поеми, де так багато насиченого барвами простору. Та поки що, вражений широтою обріїв, натхненний грецькими зразками, юнак береться до епосу «Гігантомахія», а також пише трагедію «Медея», яку високо поцінували тогочасні літературні критики.
І все ж блискучий поетичний дебют Овідія не випадково пов'язаний з елегією, що була справжнім дитям свого часу. В цьому жанрі з особливою яскравістю відбилися настрої представників середніх верств суспільства, які не знаходили, та й не шукали, діяльності в умовах принципату Августа й поринали у сферу особистого життя. Не дивно, що римські поети-елегісти були палкими прихильниками александрійської поезії з її винятковою увагою до особистих переживань і стояли осторонь від сучасного їм літературного класицизму, що знайшов своє втілення у творах Вергілія і Горація. Овідієві було двадцять років, коли він узявся до любовних елегій. Поет із вдячністю згадує зачинателя римської елегії - Корнелія Галла, свого однолітка Альбія Тібулла та Секста Проперція. Овідій, однак, не був лиш наслідувачем: свої елегії він складає в цілком іншій тональності, що відображає своєрідність його світовідчуття, його розуміння любові:
Я не в одне щось закоханий, не на одне задивився:
Безліч усяких дрібниць будить любов у мені.
(Любовні елегії, II, 4, 10).
Ця життєрадісна поетова закоханість зумовила грайливе, подекуди й легковажне трактування теми кохання. Публічні декламації, поява трьох книг «Любовних елегій» відразу ж .принесли їх авторові загальне визнання. До Овідія горнеться «золота молодь» Нима. Не [6] сприймаючи насиченої філософськими роздумами поезії Горація. не захоплюючись високою героїкою Вергілієвої «Енеїди», байдужа, зрештою, до моралізаторських настанов Августа, вона вбачає в Овідієві свого поета.
Присвятивши любовній елегії майже десять років життя, Овідій прощається з цим жанром, але не з темою любові: викінчує три книги дидактичної поеми «Наука кохання», що містить практичні поради для закоханих - молодих і безтурботних сучасників поета. Засвоєні в риторичній школі знання, що мали вивести Овідія до високих посад, прислужились тепер куди легковажнішій справі. «Наука кохання», крім того, прозвучала немовби глузливим відгомоном на ряд законодавчих заходів Августа, скерованих на оздоровлення звичаїв та зміцнення сім'ї. Далі Овідій видає «Засоби від кохання» - своєрідний додаток чи «протиотруту» до «Науки кохання»; пише й суто практичний твір «Про косметику».
З роками й Овідій звертає погляд у минувшину. Та не з тим, щоб на догоду Августові оспівати, нарешті, подвиги предків, рівнятись на їхню військову та громадянську мужність. Цю турботу (як це робив не раз і Горацій) він полишає іншим, його влаштовує дозвілля, витонченість і розніженість, що запанували з «віком Августа» в оздобленому мармуром, щедрому на радощі Римі; до душі все те, з чим цей же Август веде безуспішну боротьбу. Беручи за зразок окремі твори Проперція, Овідій видає «Героїди» - любовні елегії у вигляді послань, що їх начебто писали славетні жінки давнини - реальні й міфічні постаті - чи то до своїх чоловіків, чи до коханців, з якими вони були в розлуці. Тут і знадобилась поетові риторична наука, зокрема вправи в умовляннях - свазоріях. Немовби врівноважились, покладені на терези, природний хист чутливого поета і вигострене в риторичній школі холодне мистецтво переконання. «Героїди», хоч і продовжували - щоправда, на вищому, міфологічному рівні-любовну тематику, провіщали звернення «співця кохання» до поважніших жанрів і тем. Схиляв до цього не тільки вік поета - йому було вже за сорок,- а й вагоміші мотиви. Овідій став провідним поетом Риму: не було вже Вергілія, Горація, Проперція. До серйознішої праці спонукало й те, що Фабія, третя дружина Овідія, доводилась ріднею імператорові. Треба було, нарешті, подумати й про увічнення свого імені.
Овідій береться до здійснення справді величного задуму: розпочинає поему «Фасти» - своєрідний літопис, де, йдучи за календарем, від свята до свята, хоче описати сотні міфів та історичних подій, пов'язаних з історією Риму. А що реформу офіційного календаря здійснив Юлій Цезар, а про відновлення храмів та релігійних свят дбав Август, цей твір набував державної ваги. Одночасно з «Фастами», що мали включати дванадцять книг і відображати свята, події та звичаї людей, поставало ще обширніше епічне полотно - поема «Метаморфози», в якій на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення (людей - у рослини, у тварин і птахів, у струмок, у камінь тощо) автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому, гідному подиву світі природи.
Овідій - у розквіті творчих сил, тож робота над обома поемами посувалася швидко: протягом семи років «Фасти» були зроблені наполовину, «Метаморфози» - повністю, щоправда, ще не відшліфовані остаточно. Ці, вагомі твори могли реабілітувати Овідія в очах Августа, компенсувати попередню неувагу поета дo соціально-політичних заходів принцепса. Та було пізно: в один із грудневих днів 8 р. до н. є. особистим розпорядженням Август засилає Овідія в містечко Томи, грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині Констанца в Румуніт). Поет сам неодноразово підкреслює, що згубив його власний хист - вірші, передусім «Наука кохання». Був і якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене» (мабуть, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім'ю), але цей натяк Овідія залишився нерозгаданим. Перед від'їздом вигнанець у відчаї спалює «Метаморфози», хоча саме цю поему вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам'ятником; друзі, на щастя, зберегли копії твору. Сумна метаморфоза спіткала самого поета, точніше його долю: «нещодавно радісна, вона вмить стала печальною» («Скорботні елегії», І, 1, 122). Наче легендарний Фаетон, озирнувся Овідій з далекої чужини на Рим і зрозумів, що повернутись йому не доведеться. І все ж надія жевріла. Вона і мучила поета, і тримала його при житті. Втім, вигнанець не називає свого існування життям - таке неподібне воно до того, що було в Римі: барви й рух змінилися монотонністю скіфської зими; широке коло друзів - самотністю; легкість у роботі - втомою. Не називає свого стану й смертю, бо триває біль, а найголовніше - пам'ять невтомно являє перед «очима душі» всі подробиці щасливої минувшини. Вигнаний і з життя, і зі смерті - саме таким уявлявся поетові стан перевтілення («Метаморфози», X, 487). Мав, однак, Овідій велику перевагу над оспіваними в поемі перевтіленими постатями: їхні страждання «не мали своїх слів», були німими (X, 506), він же мав змогу їх висловити. Багатоголоса душа поета звучить тепер, щоправда, своєю єдиною [7] печальною струною. Поступово постають п'ять книг «Скорботних елегій» і чотири книги «Послань з Понта».
Час, одначе, робив своє. Не такими дикими почали видаватись поетові місцеві жителі - він у спілкуванні з ними знаходив живе співчуття. Адже сам колись радив зневіреному: «Бесіда, людні місця - ось що врятує тебе...» Непомітно озивалися в душі й інші струни: виникає задум поеми «Наука рибальства». Але надто суворими виявилися для розніженого поета випробування, що випали на його долю: виснажений злигоднями та хворобами, він помирає на чужій землі, яка все ж дала йому притулок - «воду й вогонь»,-"яких позбавив свого громадянина Рим. Пам'ятник Овідієві, що стоїть сьогодні в румунському місті Констанці, на території давніх Томів,- свідчення шани і вдячності великому поетові, що добрим словом одгукнувся й про місце свого вигнання.
«Метаморфози» стали, отже, на межі, що відділила більшу, світлу, частину життя - «п'ятдесят бездоганно прожитих років» - од похмурого, мовби помноженого стражданням, - десятиліття, яке поет провів у вигнанні.
Овідія не першого зацікавили легенди про перевтілення. Ряд спроб зібрати подібні, відомі ще Гомерові, перекази спостерігаємо в елліністичній поезії. Так, охочі похизуватися своєю вченістю, цей матеріал опрацьовували Каллімах (III ст. до н. є.), Нікандр із Колофона (II ст. до н. є.), Парфеній Нікейський (І ст. до н. є.). Були такі спроби й- у римській літературі, наприклад, у невеликому епічному творі «Ціріс», який приписують молодому Вергілієві; до цієї теми зверталися Гельвій Цінна та сучасник Овідія поет Емілій Макр. А втім, мотив перевтілення характерний не тільки для греко-римської давнини: він звучить у найдавніших фольклорних творах різних народів, у тому числі і в українських баладних піснях Це зрозуміло, адже ідея перевтілення, визрівши на ґрунті прадавніх анімістичних уявлень про природу, стала поетичним баченням світу; зона близька до найдавніших і найважливіших поетичних засобів, що створюються на основі схожості та уособлення - порівняння і метафори. В українській баладі, наприклад, чоловік стає каменем, бо покинув «жону і дрібних діток»; в Овідія у камінь перетворюється горда дівчина, що знехтувала коханням, призвівши до загибелі закоханого в неї юнака (XIV, 750),- в обох, значить, було кам'яне серце. Лікаон (1, 233) не тільки вовком завив серед поля, а й став ним, бо хижий і жорстокий був, як вовк, його відповідником у слов'ян може бути вовкулак - відлюдькувата, лиха людина, що, за народним повір'ям, обертається у вовка. Аскалаф перетворився у зловісного нічного пугача (V, 545), бо темний, лихий задум зринув у його душі. Між істотою, яка перевтілюється, і тим, у що вона перевтілюється, існує, отже, певний зв'язок, однакова тривка схильність до чогось. «Ось яка постійність душі!» - дивується, підмічаючи цей зв'язок, Овідій (XI, 293). Спостережливий художник, він дуже влучно описує також зовнішню схожість, наприклад, між Лікаоном і вовком:
Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:
Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,
Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.
(7, 237-239)
Чимало перевтілень пов'язано з магією. Одні заклинання несправедливо карають людину - так у «Лісовій пісні» ,Лесі Українки Кили на заклинає Мавку у вербу в «Метаморфозах» злостива Юнона змінює німфу Каллісто у ведмедицю. Інші - відновлюють справедливість, приносять людині полегшення. Так, у Шевченковій баладі нещаслива дівчина стає тополею, символом печалі; на античному ґрунті відповідний символ-кипарис: у нього з волі богів перевтілюється юнак, який теж не міг більше зносити своєї туги (X, 135).
З мотивами давніх народних казок перегукуються перевтілення, в яких здійснюються нереальні бажання: омолодитися, розбагатіти, злетіти птахом у повітря чи просто вихопитися із свого тіла. Звідси легенда про чарівницю Медею, що повертала молодість (VII, 289), про Мідаса, що самим своїм дотиком кожну річ перемінював у золото (XI, 100), про Наркіса, що став квіткою (III, 510), незліченні перекази про перевтілення людей у птахів (наприклад, в одній із українських пісень дочка летить до матері зозулею; птицею за своїм милим полинула дівчина і в Овідія - VIII, 150).
Легенди про перевтілення часто видаються й наївною спробою пояснити сповнений загадок світ. Чому так сумно кигиче над морем чайка? Чому з дерев скрапує, наче сльоза, золотавий [8] бурштин? Чому ворон такий смолисто-чорний і чому так дивно забарвлене пір'я у павича, в "Дятла? Чому шкий сумовитий голос в очеретяної сопілки? Чому таку тугу чути в муканні корови? Допитливі елліни не переставали дивуватись, не залишали без відповіді жодного з питань: їхня фантазія була невичерпною. Та якими б різноманітними не були легенди про перевтілення, всі вони передбачають уявне, містичне злиття людини з іншими істотами й речами, всюди стирається межа між світом органічної та неорганічної природи.
З прадавніми уявленнями про перевтілення перегукується теорія метемпсихозу - переселення душ, яку розвинув грецький"філософ VI ст. до н. є. Піфагор. На відміну від мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена, що дошукувались єдиної матеріальної субстанції світу, Піфагор протиставив матеріальному тілу безсмертну, божественного походження душу. За його уявленнями, вона може відроджуватися, переселяючись з одного тіла в інше, і навіть у тіла тварин (звідси й заборона вбивати тварин та споживати їх м'ясо). Цей погляд знайшов образне вираження у вислові Піфагорового учня Емпедокла. «Був я колись і юнаком, і дівчиною, і кущем, і птахом, і рибою в солоній воді»,- писав філософ, відчуваючи себе часткою живої природи. Теорія Піфагора знаходила чимало прихильників у Римі часів Августа. Овідій - передусім поет, тож не був, зрозуміло, з числа тих, хто послідовно визнавав теорію Піфагора. Ідея одвічних, безконечних перевтілень усіх істот і речей, віра в незнищимість духу - ось що захоплює в Піфагоровій науці автора «Метаморфоз».
Чому саме легенди про перевтілення обрав Овідій матеріалом для свого найзначнішого твору? Таке питання постає перед кожним, хто знайомиться з «Метаморфозами». Відповідають звичайно, що тут не обійшлося без впливу елліністичної поезії. Одначе, уважніше приглянувшись до «Метаморфоз» у контексті всієї творчості поета, можемо помітити й глибші причини, що спонукали Овідія порушити цю тему.- Не забуваймо, що першим захопленням поета був образ непогамовної в своїх пристрастях Медеї. До цієї постаті, вслід за Евріпідом, зверталися ті, кого приваблювали незвідані глибини людської душі, де так часто стикаються дві суперечливі сили: розум і серце. Овідієва «Медея» не збереглась, але й у «Метаморфозах» вирізняється ця демонічна жінка. «Розум одне мені радить, іншого - серце жада»,- повторює поет її устами думку Евріпіда, якого Арістотель назвав «найтрагічнішим серед поетів». Овідій у своїй поемі про перевтілення продовжує тему любові, надає їй ширшого розмаху. Значною мірою саме кохання є дороговказом, «ниткою Аріадни», що веде читача звивистими стежками «Метаморфоз». І те кохання, як і світ, який воно пронизує, буває різне: то жагуче й шалене (Медея), то тихе й погідне, мов призахідне сонце (Філемон і Бавкіда), то незрозуміле, руйнівне, наче вогненні сили, що клубочаться в темному підземеллі, шукаючи виходу (Мірра, Бібліда), то чисте й промінне (Пірам і Тісба)... Та яким різноманітним не було б це почуття, в «Метаморфозах» його відтінює туга. Саме вона буває тією прихованою пружиною, яка приводить у дію феномен перевтілення. Як од кошмарного сну рятує раптове пробудження, так і тут, коли туга стає нестерпною, виникає прагнення зробити крок через невидиму межу болю, вихопитись із свого тіла, з тіснин туги (поняття туги й у латинській мові пов'язується з прикметником «тугий», «тісний»). Так Алкіона, побачивши свого чоловіка мертвим на побережжі, понесла свою тугу вже в іншій подобі - чайкою над морем. Так Ехо, сумуючи за Наркісом, перетворюється в самий тільки голос... За тією межею, однак,- ще більша мука: залишається пам'ять, проте обривається надія порозумітися з собі подібними істотами - на цьому неодноразово наголошує поет (І, 640; IV, 580 та інші). Ось чому перевтілення, за Овідієм,- це особливий стан, це не тільки щось середнє між життям і смертю (X, 487), а й щось значно гірше, ніж смерть (X, 699). Це - приреченість, закам'янілість, безмовність болю: обернулась у камінь Ніоба, побачивши смерть усіх своїх дітей. Але біль триває і в камені: він спливає сльозами. Легенди про перевтілення Дали, отже, змогу не тільки безконечно урізноманітнювати тему любові, а й поглиблювати її психологічно, адже момент перевтілення передбачає найвищу емоційну напруженість як того, хто перевтілюється, так і того, хто сам когось карає перевтіленням. Іноді ж Овідій аналізує почуття любові наче й справді з точки зору науковця-психолога. Так, Аталанта, У якої визріває кохання до Гіппомена (X, 614-619), дошукується, що ж конкретно їй подобається в ньому: молодість, мужність чи знатне походження, тобто хоче збагнути те, Що в давнину ще прийнято було вважати ірраціональним.
Не дивно, що для Овідія, котрий проникає в світ душевних переживань людини, сам процес перевтілення стає предметом поетичного зображення. Перевтілення в Овідія оголює, .робить видимим те, що раніше було неспостережним для ока,- душевне сум'яття, страждання. І Що довше вони тривали, що неприроднішими були, то болісніше відбувається перевтілення. [9] Ось чому з моторошним натуралізмом описано, наприклад, процес перевтілення у дерево Мірри, що закохалася в свого батька (X, 489-498): розщеплені нігті вростають у землю покривленим коренем, дерев'яніють кості, кров перемінюється у сік, шкіра поступово стає корою., що підповзає до живота, грудей, шиї. Не в змозі знести муки, Мірра зіщулюється, присідає, щоб і обличчям швидше «зануритись у кору». Закам'яніння і смертельний холоді наче «невиліковне лихо» - рак, повільно, охоплюють усе тіло Аглаври, яку довго мучила чорна заздрість (II, 820-833). Темним од темних її думок став 1 камінь, у який вона обернулась. І, навпаки, раптовий біль супроводжується миттєвим перевтіленням: так кам'яніє Ніоба (VI, 303--312), чайкою злітає Алкіона (XI, 731-735), самі не помічаючи того, беруться зеленню погідні душею Філемон і Бавкіда (VIII, 715-719), Блискучим лавром у стрімкому бігу стає осяйна Дафна; перевтілення накреслене кількома рвучкими, як і сам рух, штрихами, в ньому не відчувається муки (І, 547-552). У білу телицю обертається неповинна Іо (І, 743)... Описуючи процес перевтілення, Овідій дбає про його правдоподібність, продумує кожну подробицю. Так, у стрімкої Дафни спочатку зеленню береться волосся, що розвівається у неї за плечима, і тільки насамкінець у землю впивається цупким коренем нога (нерухома в момент перевтілення Мірра дерев'яніє навпаки - від стіп до голови).
Овідій - натхненний співець широкого простору і руху, найяскравішого вияву життя. Рух, емоційний порив, навіть страх (IV, 230) примножують красу. А що таке перевтілення в уяві поета, як не перехід якоїсь межі, як не ознаки цього одвічного, мінливого руху? Адже автор «Метаморфоз» переконаний: «Довго, в однаковій постаті... не потриває ніщо» (XV, 259-260). Не випадково перші двоє слів, якими починаються «Метаморфози» в оригіналі,- це дієслово «поривати» і прикметник «новий»: «Душа пориває мене оспівувати нові тіла у змінених формах». Дивно звучали б мотиви перевтілення, скажімо, у Горація - співця поміркованості, внутрішньої зосередженості і спокою,- який сумною долею Фаетона остерігав усіх тих, що плекають далекосяжні мрії. Овідій, хоч і повторює устами Феба стародавню мудрість: «Серединний шлях - найпевніший», все ж наче й сам німіє од захвату, коли перед юнаком Фаетоном раптово «сяйнула небес далина неозора», наче й сам чує під ногами стрімку Фебову колісницю, яку вогненні коні поривають манівцями всесвіту. Мовби заздрить батькові Фаетона, сонячному богові, який веде свої коні «всупереч руху небесних сфер» у космічному безмежжі.
З особливим захопленням читаєш (і перекладаєш) саме ті місця «Метаморфоз», де зображено рух. Назавжди запам'ятовується дощовий крилатий вітер Нот (І, 264-267): ритм вірша передає реальне відчуття лету; красуня Аталанта, що біжить «швидше, ніж пущена скіфом стріла» (X, 589); «прудкіша од вітру» Дафна (І, 502). А яким точним є, наприклад, образ факела, що, описуючи багряні кола, «вогнями вогні доганяє» (IV, 508).
Перевтілення, власне, цікавить Овідія ще й тим, що _ воно, звершуючись, мовби зафіксовує рух - і зовнішній, і внутрішній, душевний, порив.. Під таким кутом зору він сприймає й скульптуру, що значною мірою живила «Метаморфози»: в кожній статуї бачить передусім зупинену мить, що триває в мармурі. Так один по однім кам'яніють воїни, кидаючись на Персея, що тримає голову Медузи (V, 185-206). Кожен обертається у камінь по-своєму (Овідій не зносить одноманітності): цей - з витягнутим мечем у руці, той - з. піднятим над головою списом; один, не встигши вимовити слова, так і залишився з напівроззявленим ротом, в іншого назавжди застиг благальний вираз на обличчі; спливаючи, закам'яніла й сльоза. По-різному обертаються у камінь супутниці Іо, ставши «пам'ятниками гніву» Юнони (IV, 550-562). Так, і діти Ніоби (а їх чотирнадцять) гинуть від «різних ран» (VI, 224-300). І саме вияв, здавалося б, невловимих, перелітних душевних порухів, їх увіковічнення в твердому матеріалі викликають в Овідія найбільший подив. Зауважмо, до речі, як пильно приглядається поет-психолог до виразу людського обличчя, спостерігаючи на ньому напружену боротьбу протилежних почуттів, наприклад, в Алтеї (VIII, 467-470). Чи це не вияв постійного прагнення зазирнути в душу людини, в якій «так багато глупої ночі» (VI, 472) - «великої годувальниці турбот» (VIII, 81)?
Обговорюючи мальовничість Овідієвих образів, їх скульптурну чіткість, пригадуємо Горацієве порівняння: «Поезія - наче картина». «Метаморфози» - блискуче підтвердження влучності цього вислову. І все ж саме в цьому творі зустрічаємо чимало такого, що виходить поза рамки можливостей тогочасного живопису. Овідій не обмежується основними барвами традиційної палітри: його цікавлять напівтони, дивує, наприклад, веселка, де сусідують різні кольори, але межі між ними - непомітні (VI, 66). Він підмічає, як [10] від багряного покривала сонячний, викладений білим мармуром покій повниться ледь помітною рожевістю (X, 596); стежить за різними відтінками, яких набуває небо від світанку й до заходу сонця, за мінливим забарвленням місяця протягом ночі (XV, 188-194). Намагаючись дати уявлення читачеві про тишу, яка панує в оселі Сну, Овідій зображує перед входом у печеру заквітле маком поле - цікавий, багатий асоціаціями символ не тільки сну, а й тиші: квіт маку справді не шелесне і боїться найменшого подуву. Овідія не задовольняють синоніми до слова «надвечір'я»: він усе-таки хоче описати невловну межу між днем і ніччю, передати настрій цього таємничого моменту - своєрідного «перевтілення» дня у ніч:
День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:
Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,-
Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.
(IV, 399-401)
Зрештою, й саме перевтілення приваблює поета ще й своєю невизначеністю, загадковістю: воно, як згадувалось, є чимось середнім між життям і смертю, нагадує цю непомітну межу між днем і ніччю. Воно й сповнює світ серпанковим, подібним до вечірніх настроїв, смутком, бо ж усюди - в струмку, дереві, квітці - перебуває чиясь душа-жалібниця. Куди не кинь оком, усюди бринить цей смуток, навіть у морському обрії, де видніється острів, що був колись прекрасною дівчиною:
Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,
Любий мені...
(VIII, 590-591)
У цьому й відмінність світобачення Овідія від уявлення про світ, яке було, скажімо, в Лукреція, котрий чітко поділяв світ на тіла » порожнечу.
Не бракує в Овідія і контрастних зіставлень, де сусідують, різко відмежовані, барви, зорові та звукові образи, настрої. В них - емоційна напруженість, якою пульсують «Метаморфози», їх Динамізм. Один із найяскравіших контрастних образів поданий у сцені всесвітнього потопу: на тлі вповитого смолянистими дощовими хмарами крилатого вітру постає різнобарвна веселка-Іріда (І, 270). Моторошний контраст являє собою і перевтілення, коли воно є покаранням, помстою. Так, Юнона, зненавидівши красуню Каллісто, обертає її у кошлату ведмедицю: білі руки їжаться чорною шерстю, закривляються гачкуватими кігтями; обличчя, «яким щойно Юпітер намилуватись не міг,- роззявилось вищиром хижим»; замість ніжного голосу - «хрипкий рик виривається із звірячого горла» (II, 478-484).
Легенди про перевтілення дають Овідієві змогу немовби підняти на поверхню, зробити наглядними фатальні непорозуміння, парадокси, якими рясніє життя, що його взявся віддзеркалити автор «Метаморфоз». Так «найласкавіша» до батька дочка «найжорстокіше» поранює його, повіривши Медеї, що таким способом можна буде його омолодити; «щоб не бути злочинною,- робить злочин» (VII, 339-340). Саме на парадоксальності наголошує Овідій у переказі про Наркіса. Юнак прагне того, чим сам же найбагатший - самого себе: багатство зробило його вбогим. Він хоче вихопитись із свого тіла, тобто бути далеким від предмета своєї любові (І, 466-468). Щастя, якого жадав собі Мідас, стало його нещастям (XI, 133). У тузі Інах шукав дочку, а знайшовши її перевтіленою - ще більше затужив; найсолодший дар, безсмертя, став для нього найлютішою мукою (І, 661). Закоханий Феб-цілитель не може своїм лікувальним мистецтвом допомогти собі самому, хоч допомагає іншим (І, 524). А втім, чи й саме перевтілення не є найбільшим парадоксом? Віщий Феб, пророкуючи Аталанті її майбутнє перевтілення, сказав: «Живучи, ти будеш позбавлена самої себе» (X, 566). Мимоволі спадають на думку аналогії з життя автора «Метаморфоз». Поетичний хист - щасливий дар Овідія - обернувся для нього нещастям: завів на вигнання. Там поет, хоч і жив, та був мовби позбавлений самого себе. І чи не було фатального непорозуміння у стосунках між Августом і Овідієм: поетові подобався розніжений, розкішний Августів Рим, він оспівував його, але за це й поплатився, бо ж не таких похвал і не такої «співпраці» жадав од нього імператор.
Овідій, як і кожен великий поет давнини, за допомогою міфа намагався осмислити навколишність, заглянути у складний і суперечливий світ людини; головне ж - образними [11] засобами зробити очевидним геніальний здогад древніх греків про те, що все на світі плинне, все міняється, ніщо не залишається незмінним. Найпридатнішими для цього видавались йому саме перекази про перевтілення.
«Метаморфози», проте,- не збірник таких переказів. Це, як наголошує на початку сам поет - «безперервна пісня», тобто цілісна епічна поема, що повинна розгорнути перед читачем поетичний образ еволюції світу від його початків аж до епохи Августа. Хронологічна послідовність подачі матеріалу, певна річ, умовна. їй відповідає лише обрамлення поеми: виникнення впорядкованого світу з первісного Хаосу (початок першої книги) і апофеоз Цезаря - перетворення його у сузір'я (кінець останньої, п'ятнадцятої, книги). Весь інший матеріал викладено за цілком відносною хронологією міфа. Звідси й ряд анахронізмів: скажімо, в міфічні часи переноситься згадка про афінський Лікей - гімнасій, де викладав Арістотель (II, 710). Обрамлення «Метаморфоз» акцентує закладену в них ідею. Овідій, хоч і сприймає, за традицією, розвиток суспільства від золотого віку до залізного, все ж вірить у творчі сили людини, в її одвічний потяг до прекрасного; «вік Августа», власне, й приваблює його витонченістю культури, більшою лагідністю людських стосунків.
Хронологічний принцип, як бачимо, не був придатним для впорядкування даного матеріалу. «Найвинахідливішому серед поетів» (так назвав Овідія Сенека Старший) довелось шукати чимало композиційних засобів, щоб зібрані ним легенди про перевтілення зазвучали справді «безперервною піснею». Спробуймо вилучити хоча б одну з них, і ми побачимо, що поет зумів їх майстерно поєднати. Плавний перехід до сюжетно близької розповіді здійснюється, наприклад, за допомогою проміжних ланок, що вводяться переважно асоціативним способом. Так, після перемоги Аполлона над Піфоном (І, 441-445) згадуються Піфійськь ігри; переможці нагороджувались вінком із зелені різних дерев, бо лавра ще не було. Далі, вже логічно підготовлений, іде переказ про любов Аполлона до Дафни та її сумний наслідок - перевтілення німфи у лаврове дерево... Нова легенда вплітається у канву твору, зокрема, як аналогія до попередньої: «...при новому й старе пригадалось» (VI, 316); як підтвердження імовірності щойно наведеної розповіді (так подається, наприклад, легенда про Філемона і Бавкіду, VIII, 618); як порівняння: «Згадай подібні випадки з іншими» - розраджує Егерію Гіпполіт, оповідаючи про своє нещастя (XV, 494); як протиставлення: всіх перейняла сумна доля Гекуби, крім Аврори, бо в неї була своя, ще більша журба (XIII, 576) тощо. Нерідко звертається поет до так званого обрамлення: легенду, по суті, не пов'язану з контекстом, розповідає хтось із дійових осіб: так довідуємося, наприклад, про Сірінгу (І, 689), про Пірама і Тісбу (IV, 55). Часом та чи інша легенда впроваджується в твір з описом якоїсь скульптури (так розказано, скажімо, про Піка - XIV, 313) або звичайного предмета, наприклад, списа (легенда про Прокріду - VII, 756). Коли ж візьмемо до уваги, що в «Метаморфозах» понад двісті п'ятдесят легенд та переказів, то зрозуміємо, чому літературознавців цікавить передусім композиція цього твору, його «прихований план».
Горацій, маючи на думці міфи, підкреслював: «Нелегко по-своєму описати те, що стало спільним надбанням». Так і Овідій першою ознакою хисту вважав уміння поета по-свіжому глянути на загальновідоме. Бо хто такий митець, як не наслідувач природи - невтомної «обновительки всіх речей» (XV, 252)? Устами Алкітої автор «Метаморфоз» висловлює, без сумніву, власне прагнення - захоплювати читача «солодкою новизною» (IV, 284). Ось чому «Метаморфози» - це не поема у звичному, традиційному розумінні слова. Овідій недарма приглядався до непомітно поєднаних різних барв веселки, прислухався до милого співзвуччя по-різному настроєних струн ліри (X, 146). «Метаморфози» - це теж гармонійне співзвуччя найрізноманітніших жанрів: від розлогого епосу-до мініатюрної епіграми. Тут характерний для александрійських поетів епіллій - невеличка поема, наприклад, про викрадення Просерпіни; ідилія - невелика, пройнята ліризмом розповідь про Філемона і Бавкіду; любовна елегія (наприклад, про залицяння Поліфема до Галатеї, Ітіса - до Анаксарети); любовне послання; складений у гомерівському стилі гімн, панегірик, драматичний агон - суперечка Еанта з Одіссеєм, описи творів мистецтва та архітектури, наприклад палацу Сонця; космічні пейзажі в дусі філософської поеми Лукреція. Усім цим жанровим різновидностям відповідає, зрозуміло, ціла гама настроїв, тональностей, барв. Як Горацієве «Поетичне мистецтво», хоч його й називають іноді трактатом, є насправді живою ілюстрацією процесу поетичної творчості, так, отже, й Овідієві «Метаморфози» грайливістю гекзаметра, перемінністю образів, почуттів, жанрів імітують вічну мінливість невичерпної щодо багатства форм природи, засвідчують філософську засаду поета: «...міняється все, а не гине».
На тлі цього одвічного мінливого потоку перевтілень вирізняється на початку твору [12] скульптурний образ людини (І, 85-86). Довкола неї - тільки-но впорядкований, зображений у пастельних тонах, світ. На відміну від усіх інших істот, які понуро втуплюють очі в землю, людина вдивляється в зоряну красу неба, ширяє думкою у глибинах всесвіту. Вона мовби вихоплюється з низки болісних, драматичних перевтілень. В її зосередженості, у внутрішньому спокої, в задивленості у широкий простір відчувається поетова віра: дослухаючись до гармонії сфер, людина знайде злагоду з собою, з навколишнім світом, усвідомить, що вона - вінець творчої винахідливості природи, її оздоба. «Що за вигляд земля буде мати, люду позбавлена?»- жахнулись боги, довідавшись про намір Юпітера вигубити рід людський,- І, 247-248). Ось чому саме цей образ - «людини, котра споглядає небо» - з особливим захопленням прийняла доба Відродження.
Овідія справедливо називають поетом, що стоїть на межі двох світів. Не тільки пізня античність, а й нові часи живились його поетичною спадщиною, насамперед «Метаморфозами». Саме з цієї поеми письменники, поети, митці різних епох та, країв черпали сюжети, мотиви та образи для своїх творів; саме через призму цього твору відкривали для себе світ античної культури. На основі «Метаморфоз» і в наш час укладають збірники античних міфів та легенд. Одначе, підкреслимо ще раз, не тільки і не стільки в цьому значення поеми: в ній відбито глибинний чуттєвий зв'язок людини із світом природи, без якого не розбуяла б грецька міфологія; за допомогою міфів Овідієві пощастило донести до читача ідею всеохоплюючої любові й співчуття, що немовби пронизують світ вічно живої природи. Саме ці, глибинні, аспекти твору привертають сьогодні увагу дослідників та перекладачів.
Поруч із Вергілієм та Горацієм Овідія віддавна шанували в українській літературі. Цитуваннями з Овідія не раз підкріплювали свої настанови автори поетик, що їх читали в Києво-Могилянській академії. Овідія натхненно наслідував Сковорода («Похвала астрономії»), захоплено відгукувався про нього Т. Шевченко, називаючи поета «найдосконалішим творінням всемогутнього творця вселенної». У тих творах великого Кобзаря, де звучить туга за рідним краєм, знаходимо спільні мотиви зі «Скорботними елегіями» Овідія-вигнанця.
Мав Овідій на Україні й своїх перекладачів *. У вісімдесятих роках минулого століття у літературно-громадському журналі «Зоря» було опубліковано декілька перекладів з «Метаморфоз»: легенди про Пігмаліона та Кипариса переклала Олена Пчілка, про Орфея і Еврідіку - О. Маковей. Олена Пчілка застосувала Подекуди гекзаметр, подекуди - коротший, щоправда, теж дактилічний, вірш. І. Франко, відгукнувшись у листі на переклад, не схвалив цієї спроби. Дещо пізніше Олена Пчілка інтерпретувала й легенду про Дедала і Ікара, на цей раз ще вільніше повівшись із оригіналом. О. Маковей, очевидно, під впливом «Енеїди» Котляревського звернувся до римованого чотиристопного ямба. Віршова форма неминуче забарвила переклад (точніше - переспів, наслідування) невластивою для оригіналу мовностилістичною тональністю. Подекуди в О. Маковея звучать навіть пародійні нотки, дарма що зміст уривка вельми трагічний:
Змія єї вкусила в ногу -
І смерть взяла єї, небогу.
[* Див. статтю Т. Пачовського «"Метаморфози" Овідія в українській літературі». У кн.: Публій Овідій Назон.- Вид-во Львівського університету, 1960, с. 69-79.]
Вирішивши, що гекзаметр в українській мові «затратив не тільки первісну вартість, але й усю свою музично-вокальну гнучкість», Д. Николишин у двадцятих роках нашого століття виконує переклад першої пісні шумковим віршем, точніше, поєднанням двох рядків шумки в один рядок. Не диво, що цей «побудований на українській народній ритміці» (Д. Николишин) вірш потягнув за собою і притаманні українському фольклорові мовностилістичні особливості: переклад рясніє здрібнілими словами, характерними для народної поетики образами, фігурами, реаліями тощо:
Сонечко ясним промінням світа ще не наділяло,
Ані місяць новиком-серпом на небі не являвся.
Фольклорну канву твору згущують ще й українізовані імена, якими всіяний переклад: Арг Аресторенко, батько Сатурненко, Сатурнівна, Дафна Пенеївна та інші. Все це, зрозуміло, [13] не могло увінчати успіхом працю перекладача, хоча й тут зустрічаємо подекуди щасливі знахідки у відтворенні поетичних образів першотвору.
Новим кроком у освоєнні «Метаморфоз» стали переклади Миколи Зерова. Під рукою майстра гекзаметр виявив свої винятково широкі інтонаційно-ритмічні можливості, сам став могутнім виражальним засобом, а не монотонним поєднанням дактилів.
У наш час на рівні теперішніх вимог до художнього перекладу окремі уривки з «Метаморфоз» українською мовою освоїла Ю. Кузьма.
Сьогодні, отже, не стоїть питання, яким віршем перекладати Овідієву поему. Та це не значить, що праця перекладачів полегшилась. Навпаки, збереження гекзаметра повинно супроводжуватись якнайповнішим відтворенням усіх зображувальних засобів твору. «Метаморфози» ж, окрім проблем, що їх доводиться вирішувати перекладачеві будь-якого твору античної літератури, висувають ще й свої труднощі. Це передусім труднощі стилістичного плану: необхідно відчути й передати мовою перекладу тональність кожного з представлених у поемі жанрів, домогтись належної гармонії в межах цілого твору.
Чимало клопотів завдає перекладачам образна система «Метаморфоз». Якщо Горацій, обмежений тісними рамками од, ішов у глибину слова, приховуючи свої образи, то в Овідія вони на поверхні-яскраві й розлогі. Проте відтворити їх нелегко: вони динамічні, стрімливі; статичним буває лиш останній штрих, фіксація руху. Отож багатослів'я Овідія (в поета винятково обширна синоніміка) - оманливе. Перед нами - найточніше дібрані слова. Адже зайвий мазок неодмінно зупинить рух, умертвить образ.
Овідій, як уже згадувалось, максимально розширює палітру барв. Колір нерідко набуває у нього важливого емоційного звучання. Згадаймо знамените: «Aurea prima sata est aetas» (І, 89). У перекладі: «Вік золотий було вперше посіяно». Перед нами, до речі, один із випадків, коли «потрібне слово» годі було поставити на «потрібне місце». Початкове, акцентоване ритмічно й інтонаційно, звучне aurea - «золотий» осяває не тільки цей рядок, а й, здається, всю поему: недарма ж її називають «золотою легендою античності». Вимушене зміщення в перекладі послаблює емоційну виразність вірша та відповідний зоровий образ. Одначе перекладач, орієнтуючись на своєрідність Овідієвої поетики, на його світобачення, намагався компенсувати неминучі втрати в інших місцях твору.
Цей переклад є однією із спроб донести до українського читача ідейну та художню цінність «Метаморфоз» - єдиної у своєму роді поеми, що не має собі рівної у світовій літературі ні щодо задуму, ні щодо багатства та яскравості поетичних образів.
Андрій СОДОМОРА
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Андрій Содомора Співець одвічних перевтілень (1985)
ЗМІСТ
| 1. | Андрій Содомора Співець одвічних перевтілень (1985) |
На попередню
|
|
