Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Не шануй грошей ні більше, ні менше, ніж вони того коштують; це гарний слуга й поганий пан.  / Олександр Дюма

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Галина Леонтіївна Рубанова, Володимир Андрійович Моторний Історія зарубіжної літератури середніх віків (1982)


2.7. Міська і народна література

З XII-XIII ст. у Західній Європі в результаті зростання продуктивних сил й відокремлення ремесла від сільського господарства відбувається швидкий розвиток міст. Розподіл ремесел по цехових організаціях, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі забезпечують містам все більшу вагу в економічному й політичному житті європейських країн. Багато міст, особливо в Південній Франції, Італії, Фландрії, рано здобувають незалежність, іноді у жорстокій боротьбі захищаючи свої права і свободу. Війни, феодальні чвари, сутички між сеньйорами і містами гальмували їх розвиток. Населення міст, яке вийшло головним чином з кріпосного селянства, виступало проти феодального сеньйорства, тяжіло до централізованої влади, до державної єдності й тому підтримувало короля в його боротьбі з анархічними прагненнями непокірливої знаті. Союз королівської влади і міст відіграв важливу роль в історичному процесі становлення державності й національного об'єднання народів Європи. Що стосується дрібного і середнього рицарства, то внаслідок розпаду натурального господарства воно входило в контакт з міським населенням, приєднуючись до міського патриціату. В руках молодої буржуазії поступово зосереджуються значні багатства, що неухильно посилює її вплив. Середньовічне місто стає не тільки могутньою економічною силою, а й адміністративно-політичним і культурним центром. [114]

(1) Средневековьій роман и повесть /Вступит. статья и приложение А. Д. Ми-хайлова.- М.: Худож. литература, 1974, с. 27.

Престижу міст сприяє піднесення містобудування та архітектури - основи синтезу середньовічного мистецтва. В XI-XII ст. в Європі панує так званий романський стиль, представлений могутніми будовами - замками-фортецями, храмами-фортецями, які ввібрали в себе суворий, наповнений війнами дух епохи і постійну необхідність у захисті. Але вже в середині XII ст. починається торжество готики - свідчення могутності та розквіту середньовічного міста-комуни. Готичний стиль увіковічнив себе перш за все в архітектурі, в грандіозних соборах і ратушах європейських міст XII-XIV ст. Собор великого середньовічного міста був не тільки місцем богослужіння, а й осередком громадського життя. Наприклад, у Соборі Паризької богоматері (Нотр Дам) засідав парламент, читались університетські лекції, ставились містерії. При воєнній загрозі собор легко вміщував усе населення міста і ставав фортецею! Великим був естетичний вплив готичних творінь. Опуклі прикраси, безліч скульптур, барельєфи, висячі арки, примхлива кам'яна різьба, монументальні вітражі прикрашали ці споруди ззовні й зсередини. їхні величні портали, ошатні вежі і дзвіниці надавали будівлям святкової урочистості.

З розвитком міст виникають світські школи, а на їх базі - перші європейські університети. Наприкінці XII ст. в Європі поширюється наукова і філософська система іспанського вченого араба Ібн-Рош-да (Аверроеса). Послідовник матеріалістичних ідей Арістотеля, він учив, що світом керують природні закони, що матерія вічна і, таким чином, відкидав ідею «божественного» походження світу. Завдяки поглибленню інтересу до античності, до невідомих раніше праць Арістотеля та праць арабських учених відбувається значне піднесення філософської і наукової думки.

Незважаючи на всі зусилля папства, інквізиції, спрямовані на зміцнення релігійності і правовір'я, процес секуляризації продовжувався. Нові віяння проникають і в лоно церкви, про що свідчить виникнення все нових єресей. Високого рівня досягає схоластика, яка тяжіє до раціоналістичного мислення. XII-XIII ст. висуває своїх середньовічних мислителів. Учений-монах італієць Фома Аквінський (1226--1274) на базі античності та арабських рукописів намагається примирити раціоналістичні знання з християнським ученням. Англієць Роджер Бекон (1214-1294) доходить до емпіричного природознавства. На його думку, метою науки є опанування [115] таємницями природи; філософія повинна спиратися на досвід, конкретні науки, особливо на математику й оптику. В XIII-XIV ст. досягає вершини один із напрямів схоластики - номіналізм, який був «першим виразом матеріалізму»(1). Видатними представниками номіналізму в період XI-XIV ст. були І. Росцеллін, Дуне Скотт, У. Оккам. Номіналісти визнавали первинність предмета і вторинність поняття. Матеріалістичні тенденції в теорії номіналістів зумовили їх зв'язок з єретиками та опозиційність щодо католицької церкви. Зміцнення позицій світської ідеології сприяє росту прошарку європейської інтелігенції та розвиткові різних наук. Зокрема, певні досягнення в медицині стимулюють боротьбу зі знахарством та забобонами. Зацікавленість молодої буржуазії в рівності перед законом впливає на становлення правових норм на відродженому римському, а не канонічному (церковному) праві. Місто з його прагненнями до законності і порядку, до раціонального світосприйняття стає новим центром, де «розквітає своя соціально забарвлена культура, яка відіграла головну роль у формуванні культури національної» (2).

(1) Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 2, с. 135.

(2) История Франции, т. 1.-М.: Наука, 1972, с. 81.

Населення міст складалось в основному з колишніх кріпаків-утікачів. На це, звичайно, могли зважитись лише люди відчайдушно сміливі й активні. Місто, наче магніт, вабило їх можливістю здобути волю. Недарма в ті часи говорили, що «міське повітря робить вільним». Життя міського населення проходило в трудовій обстановці ремісничої майстерні, цеху, крамниці, пристані, контори, ратуші. У свято - на міській площі, в шинку, на лузі, в лісі за стінами міста. Тут панували свої інтереси, смаки, оцінки.

Література, яка створювалась у місті, відбила світогляд і буття молодого третього стану. Зрозуміло, вона не могла бути ізольованою від інших сучасних їй напрямів (героїчного епосу, поезії вагантів, рицарської літератури). Міська література сприйняла і засвоїла певні їх риси, використала, відповідно перетворюючи, деякі жанри, але за тематикою, змістом, ідейною спрямованістю й поетикою вона становила новий, окремий напрям тогочасної літератури.

Література міст тісно пов'язана з фольклором і сама нерідко має суто народний характер: звідси яскраві сюжети та образи, гострі сатиричні прийоми, антифеодальні та антиклерикальні настрої. Література нового напряму зображувала реальність, [116] буденну сторону життя й зовсім новий тип героя - простолюдина. її позитивний образ - городянин і селянин, в ньому підкреслюються такі риси, як працьовитість, енергійність, розсудливість, але цінується також спритність, хитрість; місто не любить людей слабких, кволих душею - його симпатії на боці веселих, кмітливих, наполегливих, котрі знаходять вихід з будь-якого скрутного становища. Разом з тим подібні якості засуджуються, якщо вони служать користолюбству й утискам.

Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної мови, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми. Найбільшого розквіту вона досягла у Франції.

Сатира і дидактика. Фабліо, шванки. Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання комічного або сатиричного змісту. У Франції воно називалося фабліо (лат. fabula - байка), у Німеччині - шванк (нім. Schwank - жарт). Це жанр народного походження. Протягом століть у народі були популярними веселі розважальні оповідки, побрехеньки, притчі, які в період розквіту міст зазнали літературної обробки. Збереглося близько 150 фабліо, приблизно 60 з них належить 30 авторам, інші - анонімні. Серед творців фабліо є представники різних станів (в тому числі високопоставлені особи рицарського звання), але здебільшого це жонглери та декласовані клірики.

Стилістичний аналіз текстів показує, що фабліо - жанр провінційного походження, особливо поширений на північному заході Франції, у Пікардії. Фабліо відбивають головним чином світогляд і смаки городян, але поширені вони і серед селян, духовенства, дворян. Мова фабліо приправлена грубуватим гумором і гострим жартом. Але в тих фабліо, які призначалися для слухачів замків та палаців, грубовато-гострий жарт (основа фабліо) замінюється вишуканою усмішкою, що наближає їх до стилю рицарської літератури. [117]

Тематика фабліо різноманітна. Є фабліо розважального змісту, які повинні викликати сміх безглуздо-комічною ситуацією. Але в основному це твори повчального змісту, мета яких не тільки розважати, а й виховувати. Багато фабліо мають соціальне забарвлення - в них прославляється проста людина, її кмітливість, розум, вміння постояти за себе. У комічному світлі зображені зарозумілість рицарів, лицемірство духовенства. Тривала популярність фабліо пояснюється наявністю в них і так званих вічних тем: їхні автори висміюють заздрість, забобони, неуцтво і, особливо, скупість (жонглери залежали від «милостей» покровителів, тому ця риса була для них особливо нестерпною). Частина фабліо має ант'ифеміністичне забарвлення: в них розповідається про «хитрощі та віроломство» жінок, які, мовляв, охоче зраджують своїх чоловіків. Очевидно, це зумовлено впливом клерикальної літератури, яка протягом століть повчала, що жінка - гріховне створіння. Цікаво, що жінок у цих розповідях спокутують звичайно власне клірики. Автори фабліо явно висміюють релігійну мораль, показують, що духовенство проповідує її заповіді, але само в них не вірить і порушує їх. Таким чином, фабліо мають антиклерикальну спрямованість. Об'єктивно література ця підривала підвалини релігійного аскетизму та моралі.

Автором популярних фабліо був відомий жонглер Рютбеф. Вогонь своєї сатири він зосередив на духовенстві. У відомому фабліо «Заповіт осла» розповідається про священика, котрий поховав свого улюбленого осла на християнському цвинтарі. Коли його викликав для пояснення єпископ, кюре не розгубився і швидко поклав на стіл 20 екю, які нібито осел заповів богові «на поминання своєї душі». Єпископ зі словами «Бог простить його» вхопив гроші. Автора потішає винахідливість кюре, але свій твір він закінчує сповненим іронії висновком: «Ви бачите, як з допомогою грошей цей осел став християнином. Немає такого злочину, за який не можна було уникнути кари з допомогою повного гаманця».

Свою ненависть і презирство до монахів Рютбеф виразив у фабліо «Сказання про брата Денізу». Юна Деніза мріє посвятити себе служінню «богові і пресвятій Мадонні». Монах Симон (який загруз у гріхах) вмовляє її поступити під виглядом юнака у францісканський орден. Наївна дівиця обрізує свої чудові коси і, переодягнута в чоловічий костюм, [118] іде в монастир, де її з радістю зустрічає брат Симон. Проте одна дама випадково викриває розпутного монаха і того чекає розплата. Він принижено благає прощення, але чує невмолиму відповідь:

Підлий ханжа й лицемір.

Ти ведеш розпусне життя.

Той, хто повісить тебе,

Зробить прекрасне діло.

Гірка іронія, сарказм звучать у пролозі до фабліо Рютбефа «Про душу вілана»: «Рай створений не для віланів. Про це і в священному писанні сказано. Ні за гроші, ні в нагороду за добрі вчинки вони не можуть туди потрапити. І це зовсім справедливо. Як! Ви хочете, щоб якийсь голодранець жив разом з властителями неба? Пекло - ось де вони повинні бути!»

У фабліо «Про вілана, який тяжбою здобув рай» народний автор висмією навіть святих. Апостол Петро, воротар раю, не впускає в нього душу вілана, говорячи, що там немає місця «підлому люду». Вілан вступає у суперечку з Петром та іншими апостолами, нагадує їм їхні провини, відречення від Христа. Святі кидаються за допомогою до бога. Але вілан і богові зумів довести своє право на рай: усе життя він, на відміну від святих, служив людям, «не гнав людей на муки», «біднякам свій хліб віддавав». Бог змушений визнати правоту вілана та залишити його в раю. Сюжет цей цікавий не лише своїм антиклерикальним змістом, а й моральною спрямованістю: проста людина повинна наполегливо добиватися справедливості, якщо потрібно, то й хитрістю, бо у світі «кривда всі шляхи захопила».

Популярним у багатьох країнах було фабліо повчального характеру жонглера Берньє «Попона, розрізана навпіл», в основу якого лягла старовинна притча. Багатий старий купець одружує єдиного сина з рицарською дочкою, розпусні батьки якої розтринькали своє майно. (Такий шлюб був можливий. Купецтво з розвитком торгівлі збагачується і, шукаючи захисту від всіляких утисків, рідниться зі збіднілим рицарством). Чванлива невістка переслідує свекра і добивається, щоб його вигнали з дому. її чоловік велить малому синові кинути дідові стару попону, щоб той міг прикритися нею під час негоди. Хлопчина розрізає попону навпіл, одну половину віддає дідові, а про другу говорить батькові, що хоче зберегти для нього, мовляв, коли він постаріє, то дасть йому не більше, ніж нині той дав дідові. Осоромлений батько повертає старого додому. [119]

Широковідомим було фабліо «Селянин-лікар», сюжет якого приваблює дотепністю та виразною соціальною спрямованістю. Багатий селянин одружився з дочкою дворянина. Боячись подружньої зради, він кожного ранку, перед тим як іти в поле, бив дружину, а ввечері просив пробачення. Жінка вирішила помститися. Одного разу до села завернули царські гінці, що їхали до Англії за лікарем для королівської дочки, яка подавилась кісткою, і вже тиждень ніхто не може їй допомогти. Жінка сказала, що її чоловік чудовий лікар, але вміння своє він приховує і тільки побоями можна примусити його виявити свій хист. Селянина схопили, привезли до короля і добре побили. Виплутуючись із скрутного становища, він різними вигадками так розсмішив королівну, що кістка випала і вона знову стала веселою і здоровою. Але тепер до «лікаря» суне натовп хворих, і король наказує лікувати їх. Спантеличений селянин відмовляється, його знову б'ють, і тут він знаходить вихід: обіцяє зцілити всіх хворих, якщо найбільш немічного з них спалити живцем, а попіл вжити на ліки для інших. Перелякані хворі розбіглися. Так простий селянин обдурив короля і знать.

Аналогічним жанром у Німеччині були шванки. Визнаний майстер цього жанру - бродячий поет Штрікер (XIII ст.). У його спадщині особливу цінність становить цикл шванків, об'єднаних у збірку «Піп Аміс», в якій змальовано широку картину тогочасних звичаїв. Головною постаттю веселих оповідок є Аміс, піп-штукар, який своєю веселою вдачею нагадує Тіля Ейленшпігеля - героя німецьких народних книг.

Веселого попа Аміса незлюбив користолюбець єпископ і вирішив поживитися його коштом. Але піп був небагатим і нічого не дав єпископу. Тоді єпископ зажадав від нього відповідей на головоломні питання, маючи намір відібрати у попа парафію. Аміс на все дотепно відповідає і тоді роздратований єпископ вимагає від нього навчити осла грамоти. Але піп з честю справляється і з цим випробуванням, навчивши осла перегортати мордою сторінки біблії, передбачливо пересипані вівсом. Щоб жити в достатку, Аміс вдається до різних витівок, використовуючи при цьому забобонність і глупоту людей.

Однією з найцікавіших є розповідь про Аміса в ролі живописця, в якій висміяно чванливість феодалів. Прибувши до двору французького короля, Аміс взявся намалювати за великі гроші картину, [120] яку зможуть бачити тільки законнонароджені. Нічого не намалювавши, він повідомив про закінчення своєї праці. Перелякані придворні, які хизувалися своїми знатними предками і боялися за свої лени, не наважились вголос признатись, що не бачать зображеного на полотні. Навіть король, засумнівавшись у законності свого народження, перший хвалить неіснуючу картину. Цей дотепний сюжет став відомим у багатьох країнах, зокрема, його використали Сервантес у «Театрі чудес», Андерсен у відомій казці «Нове плаття короля». У шванках про Аміса прославлялись винахідливість і кмітливість простих людей, висміювались духовенство і феодали.

Сюжети фабліо та шванків протягом століть приваблювали багатьох авторів: Боккаччо, Мольєра, Бальзака, Шарля де Костера, Ромена Роллана, Анатоля Франса та ін. У сучасній Франції знову зріс інтерес до цих народних оповідань, що зумовило появу цілого ряду нових досліджень.

Тваринний епос. Одночасно з фабліо і шванками в міській літературі виникають твори великого епічного жанру - поеми, які, на відміну від героїчного та рицарського епосу, мають сатиричний та алегоричний характер. Так званий тваринний епос складався на основі байок і казок, що здавна існували в народів світу.

Найвизначнішим твором цього жанру є обширна французька поема «Роман про Лиса», або «Роман про Ренара», формування якої почалося з другої половини XII ст. і закінчилося в середині XIII ст. До «Роману про Лиса» входить близько ЗО епізодів, в яких у формі алегорій і в стилі міської літератури створена гумористична та сатирична картина феодальної дійсності. Світ звірів улаштований на зразок ієрархічного феодального суспільства. На чолі держави стоїть цар звірів лев Нобль, навколо нього - придворні та піддані: самовпевнений тугодум ведмідь Брьон (знатний феодал) та підступний хижак леопард (міністр короля); осел Бодуен (придворний проповідник), верблюд (папський легат), баран (зубожілий дворянин). Простий люд представляють дрібні тварини та птахи: півень, курка, заєць, кіт, слимак, синиця, ворон та ін., які в усьому залежать від примх верхівки. Основний сюжетний стержень «Роману», до якого додавались усе нові відгалуження,- це розповідь про люту ворожнечу між лисом Ренаром та вовком Ізенгрімом, які напевно належать до рицарського стану. Ця ворожнеча [121] виникла давно, ще в той час, коли Лис почав залицятися до Вовчиці. Хитрий Лис постійно знущається з тупуватого і жадібного Вовка: він то заманює «дорогого кума» в монастирську криницю і з ним розправляються монахи, то умовляє Вовка ловити рибу в прорубі хвостом - хвіст примерзає, і Вовка б'ють селяни. Вовк змушений скаржитися Ноблю, але у Лиса немало друзів при дворі, які захищають його. Та й сам Лев не забув випадку, коли Лис догодив йому. Одного разу Лев, Вовк та Лис відправилися на полювання і зустріли бика, корову і теля. Лев запропонував Вовкові розділити здобич. Той бика і корову віддав королю і королеві, а теля взяв собі. Король не погодився з таким рішенням і запропонував тепер Лису зробити розподіл, і Лис присудив теля принцу. На запитання Лева, де він навчився ділити так «справедливо», Лис сказав, багатозначно поглядаючи на Лева: «Досвід, ваша величність, премудрий досвід». Одначе король змушений судити Лиса, від його витівок терплять не тільки Вовк, а й інші піддані. Відбувається «божий суд» - бій Вовка і Лиса. Вовк перемагає, і Лиса хочуть повісити. Але монахи випросили віддати Лиса у монастир на покаяння. Тут він полонив усіх своєю святістю поведінки вдень, а вночі крав курей. Та навіть коли його викрили, Лисові все ж удається уникнути покарання і знову здобути ласку короля, пообіцявши Леву вилікувати його від усіх хвороб за допомогою вовчої шкіри.

Вважається, що у створенні поеми брало участь не менше десяти авторів. Це, звичайно, позначилося на її змісті та стилі. Ставлення авторів до Лиса двояке. Симпатії авторів на його боці, коли він вступає у боротьбу з високопоставленими хижаками, зокрема коли Лис спритно обдурює короля і королеву. Але якщо Лис нападає на залежних і слабких (курку, зайця, кота, слимака та ін.), то нерідко і йому самому дістається - простий люд також уміє за себе постояти.

Якщо перші частини роману є скоріше веселою пародією на людське суспільство взагалі, то приблизно з середини твору поступово посилюються викривально-сатиричні тенденції, спрямовані проти феодально-клерикальних кіл. Поема відображає інтереси молодого третього стану, який вже через літературу викриває феодальне свавілля і соціальну нерівність.

«Роман про Лиса» викликав ряд нових варіантів та наслідувань не тільки у Франції, айв інших [122] країнах. Так, викликає інтерес фламандська поема «Коронування Лиса» (близько 1270 p.), в якій у сатиричних тонах йдеться не тільки про королівську владу, а й про лицемірність церковної верхівки: сам папа заздрить Лисовому вмінню перетворювати барана у священика, а негідника в єпископа. У Німеччині в XV ст. постає аналогічний епос - «Рейнеке-Лис». Тваринний епос викликає інтерес і в наступні віки. Гете на основі «Рейнеке-Лиса» написав свій однойменний твір. Сюжети німецького тваринного епосу використав Іван Франко у своєму сатиричному творі «Лис Микита».

Алегоричні поеми. Поширеним жанром міської літератури є алегоричні поеми. Жанр цей виник у Франції. Найбільш значним твором французької алегоричної поезії є «Роман про Троянду», що складається з двох частин. Першу частину написав близько 1230 р. Гільйом де Лорріс. Це любовна алегорія, витримана в куртуазних тонах. Двадцятирічному поетові сниться, що він потрапляє у сад, де панує Насолода, і палко закохується в красуню Троянду. Зірвати Троянду, тобто домогтися взаємності, юному поетові допомагають Привіт, Великодушність, Співчуття. Але проти них виступають Відмова, Сором, Лихослів'я, Заздрість, Страх, Святенництво та ін. Прибічники юнака зазнають поразки, і він прокидається у розпачі.

Більш значною за змістом є друга частина, написана через 40 років ученим городянином Жаном де Меном. Він продовжив любовну сюжетну лінію першої частини, але в іншому тоні - як дидактик і сатирик. Жан де Мен висміює куртуазну концепцію кохання, критично ставиться до поведінки жінок, вважає їх легковажними (що взагалі характерно для бюргерської літератури). Але головним у цій частині є те, що автор ставить ряд питань соціального, філософського й морально-етичного плану. За допомогою образів Розуму і Природи він виражає своє ставлення до людей, природи, суспільства. Розум і Природа викривають різні середньовічні забобони. Автор намагається дати пояснення таким природним явищам, як грім, блискавка, буря. Висловлювання Розуму і Природи становлять зміст об'ємних відступів, які свідчать про виключну на той час освіту автора та його вільнодумство. Не випадково Жана де Мена називають «Вольтером середньовіччя». Погляди вченого городянина розходяться з офіційною феодально-церковною ідеологією. Автор заперечує божественне походження королівської [123] влади, вважаючи, що її встановили багаті, щоб зберегти своє майно, яке повинно належати всім. Він переконаний, що жадоба збагачення позбавила людей рівності. Жан де Мен вважає, що природа створила всіх людей однаковими і що шляхетність залежить від самої людини, її поведінки, від доброго серця, без якого нічого не варте родовите дворянство. Освічені та вчені люди благородніші від знатних, вищі за королів, бо освіченість допомагає їм правильно судити про Добро і Зло. У висловлюваннях Лицемірства Жан де Мен висміює попів та монахів, не щадить і самого папу римського.

Важливою особливістю поеми є використання в ній висновків і думок античних авторів. Зокрема, Жан де Мен йде за натурфілософією Арістотеля і моральною філософією Платона. Незважаючи на схоластичність форм мислення, думки Жана де Мена вражають новизною і прогресивністю. Від імені третього стану, який вже пробудився до громадського життя, поет засуджує соціальну нерівність, викриває лицемірство церковників, висміює мракобісся і забобони. Аж до XVI ст. «Роман про Троянду» був однією з найулюбленіших книг французів. Про велику популярність її свідчать численні списки та наслідування як у Франції, так і за її межами.

Видатною пам'яткою алегоричної поезії в Англії є морально-дидактична поема «Видіння про Петра-Орача» Вільяма Ленгленда (близько 1332- близько 1400). Про особу Ленгленда майже нічого не відомо, незаперечним є тільки те, що життя його було злиденне. На основі дослідження його творів вчені вважають, що він селянського походження, що молоді роки його пройшли в монастирі. Пізніше він жив у Лондоні без певних занять, у нестатках. Поет довго працював над «Видінням», яке дійшло до нас у численній кількості рукописів. Зміст і спрямованість поеми повністю визначені соціальними умовами англійського суспільства напередодні великого селянського повстання 1381 р. Це були тяжкі часи для англійських селян. Нещадно експлуатовані лендлордами, вони були безправними, жили у злиднях. Виходячи з їхніх інтересів, Ленгленд і намагається створити картину життя Англії XIV ст. і виявити її соціальні конфлікти. «Видіння» починається прологом, в якому розповідається, що автор «пішов бродити по світу широкому» і, втомившись, заснув травневого ранку на Мальвернських горбах. Він бачить сни-видіння; опис цих одинадцяти видінь [124] і становить зміст поеми. Найбільш соціально значимим є зміст перших двох видінь. Спочатку поет бачить широке поле, що алегорично уособлює життя, людство. На сході стоїть вежа - обитель Правди; на заході - похмура тюрма - обитель Зла. Поле заповнене людьми всіх станів: багаті в розкішних шатах і бідняки в лахмітті - король, знать, рицарство, духовенство, чиновники, купці, селяни, прочани, бродяги та ін. Одні ходили за плугом, майже не знали розваг, а марнотратники безсовісно гайнували їхню таку важку працю.

В поемі багато алегоричних постатей-абстракцій, втілених у конкретні образи. Так, Свята церква виступає в образі прекрасної жінки в полотняній одежі. Леді Хабар - розкішно одягнена дама, прикрашена коштовним камінням. Але, на думку автора, найбільш випробуваний скарб на землі - це Правда, якій допомагають Кохання і Совість. Проти них виступають Лють, Облесливість, Підступність, Хабар. Леді Хабар і Обман вирішили одружитися, і на їх весілля збирається чимало судових засідателів, приставів, шерифів, адвокатів, маклерів, постачальників провіанту, торговців і їм подібних. Дарча грамота дозволяє Хабару та Обману зневажати бідних, порушувати десять заповідей, обманювати, вихвалятися, лихословити і т. ін. Цікавою є гумористична сцена сповіді смертних гріхів - Гордості, Нестриманості, Заздрості, Гніву, Скупості, Обжерливості, Лінощів. До того ж кожний з гріхів вдало втілений автором у конкретно-типовому людському образі. Так, Скупість - голодна і злиденна, в старій заношеній одежі. Заздрість - з блідим худим обличчям і надутим від гніву тілом. Обжерливість виступає в образі п'яниці-ремісника, який, ідучи на сповідь, вступив до шинку, звідки його витягають дружина і дочка. Розум закликає «шукати Правду», але виявляється, що серед цього натовпу ніхто не знає, де вона є. Єдиний Петро-Орач може повести людей до Правди. Сорок років служив він Правді, вона навчила його необхідних ремесел, дала притулок і хліб, вчасно і щедро платила за чесну працю. Петро-Орач описує дорогу до Правди і готовий вести людей, але перед тим він повинен засіяти своє поле. Всі беруться до роботи; Орач кожному вказує його обов'язки. Зрештою Правда прощає гріхи всім, хто працював.

Головна соціально-моральна цінність «Видіння» - у проповіді необхідності праці, її значення в житті людей, а також у звеличенні трудящих [125] мас - селянства. Зображуючи феодальне суспільство, де до праці ставились з презирством, Ленгленд показує трудящу людину морально вищою від представників панівних верств. Праця проголошується основою добробуту суспільства і його морального оздоровлення. Критичне ставлення Ленгленда до панівних класів, що ведуть паразитичний спосіб життя у той час, коли англійське село та міські низи животіють у злиднях, сприяло успіху поеми серед демократичного читача. Керівники народного повстання 1381 р. добре знали поему і зверталися до неї у своїх виступах, проповідях і прокламаціях. «Видіння про Петра-Орача» викликало чимало наслідувань. Образ Петра ще довго сприймався в Англії як втілення селянської працьовитості, морального здоров'я та народної мудрості.

Лірика. У рамках міської літератури розвивалась пісенна лірика. Спочатку вона засвоювала певні форми рицарської поезії і разом з тим тяжіла до зображення реальності, побуту. Невдовзі лірика виробила свої форми, характерним для неї стають гумор, сатиричність. Міська лірика виникла в північно-східних промислових областях Франції. Тут, на зразок ремісницько-цехових організацій, створювались об'єднання поетів-городян, які влаштовували регулярні поетичні змагання. Провідні жанри французької міської лірики XIV-XV ст.- балада, рондель, віреле, а також твори лірико-дидактичного характеру: сказ, скарга, заповіт.

Найбільш талановитим представником міської лірики був Рютбеф (близько 1230-1285), паризький поет та професійний жонглер яскравої творчої індивідуальності. Спеціалісти вважають Рютбефа першим французьким письменником у сучасному розумінні. Про життя поета ми можемо судити тільки з його ліричних творів («Бідність Рютбефа», «Одруження Рютбефа», «Смерть Рютбефа» та ін.). Енергійний та палкий за вдачею, він швидко відгукувався на всі важливі події і виступав майже в усіх жанрах свого часу. В його творчому доробку є житія святих, релігійні драми («Чудо про Теофіла», переклад російською мовою О. Блока), алегоричні поеми (окремі частини «Роману про Лиса»), фабліо. Особливо Рютбеф проявив себе як лірик-новатор, він порушив існуючі норми поетичної мови і сміливо ввів у поезію слова і звороти з розмовної мови демократичного середовища. Поет відкинув куртуазні заповіді з їх традиційною любовною тематикою. В його творах нема ідеалізованого зображення жінки, [126] інтимні сторони побуту він відображає по-своєму. В автобіографічних творах Рютбеф з гострим гумором, часом надміру відверто і разом з тим по-людяному описує свої слабості та пороки, розповідає про домашні незгоди, чвари з дружиною, хвороби, нестатки. Типовим для його манери є вірш «Весілля Рютбефа».

В сумну годину

Я взяв собі таку дружину,

яку ніде більш не зустріну.

Я сам не свій.

У шлюбі втратив супокій.

І в скруті я живу тяжкій.

Гидка на вроду,

Суха, мов щепка, й коса зроду,

За п'ятдесят, лихого роду.

За що кохать?

Адже їй час давно вмирать!

..............................................

Не буде в мене Дружина сита,- бо нужденна

Трапеза наша цілоденна.

Хоч не біда -

Не розжирієм: хліб, вода -

Для наших душ - пиття, їда.

(Переклад М. Терещенка).

Рютбеф брав активну участь у суспільно-політичних справах свого часу, що позначилось на його публіцистичній поезії. В дотепних і злих сатирах він бичує пороки всіх станів: хижацтво феодально-рицарського стану, який ставився до народу, як вовки до ягнят; свавілля суддів, скупість торговців та розбагатілих селян. Він - запеклий ворог духівництва, особливо численної братії монахів, які, мов паразити, розповзлись по селах і містах Європи. «В нас тепер розвелось стільки монаших орденів! Не знаю, хто їх вигадав. Чи любив їх бог? Ні, вони не з його друзів... Ханжі та святенники зіпсували весь світ»,- твердить поет. Дорікає він і королю, який поблажливо ставиться до чернецтва.

Рютбеф прокладав нові шляхи в поезії, його публіцистична і сатирична поезія, автобіографічна лірика, яскравий темпераментний стиль сприяли створенню у Франції того поетичного грунту.^на якому зростав видатний поет Франсуа Війон (XV ст.).

Німецька бюргерська лірика середньовіччя - мейстерзанг - в основному була морально-дидактичною й помітного розквіту не досягла.

Народна та міська лірика довгий час існувала в усній традиції. Але з розвитком міської культури [127] можливості її запису та літературної обробки розширюються. Перші записи належать до XIII ст., уже в XV-XVI ст. з'являються збірки народних пісень, здебільшого рукописні, а іноді й друковані, з нотними зразками. Особливо популярним жанром у XIV-XVI ст. стає балада - пісня розповідного характеру, легендарного, історичного, побутового та фантастичного змісту. Яскравого розквіту вона досягає в Англії, Німеччині, Шотландії, у скандінавських народів.

В Англії винятково популярними були балади про Робіна Гуда. Історичність постаті Робіна Гуда не доведена. Улюблений герой простих людей Англії виступає в народних піснях як вільний селянин - йомен, який став розбійником, щоб захищати народ від сваволі знаті, суддів, попів. Відважний ватажок лісного загону та його «зелені стрілки» - вірні друзі й захисники всіх скривджених. Дух незалежності, впевненість у своїй правоті та почуття гідності, любов до природи пронизують балади цього циклу. Народ опоетизував свого героя: спритний і статний, відважний, дотепний і чесний Робін Гуд відмовляється жити в королівському палаці, йому миліша свобода в «веселому зеленому лісі», який він вибрав своєю домівкою. В образі благородного сміливця втілена народна мрія про доблесного захисника правди і справедливості. Народ свято зберігав пам'ять про Робіна Гуда. В багатьох районах Англії та Шотландії протягом довгого часу існували народні свята на честь легендарного героя. Образ його не раз використовувався в англійській літературі. Поетичну силу та соціальну гостроту цих балад високо цінував М. Горький, який з юнацьких років захоплювався легендарним героєм.

Середньовічна лірика привертала увагу наступних поколінь. Відомо, що Шекспір використав тексти і мотиви балад у ряді своїх п'єс. В епоху романтизму з ростом зацікавленості народною творчістю, жанр балади використовувався багатьма письменниками в різних країнах. У Росії балади писали і перекладали В. А. Жуковський, О. С. Пушкін, О. М. Толстой та ін. Видатним радянським перекладачем англійської та шотландської народної лірики вважається С. Я. Маршак.

Драма. Драматичне і театральне мистецтво величезного розквіту досягло в античному світі, але драма і театр доби середньовіччя створилися не на його основі. Християнська церква раннього середньовіччя, прагнучи підкорити життя людей релігійним [128] догмам, знищувала культурну спадщину, пройняту античним язичництвом: театральні будівлі були зруйновані, рукописи знищені або сховані в монастирських тайниках, імена великих драматургів і акторів забуті чи прокляті. Драма середньовіччя народжувалася з інших джерел і в інших формах. Незважаючи на протидію християнської церкви, у європейських народів продовжували існувати старовинні язичницькі обряди, пісні, ігри, танки, пов'язані з процесами праці або з явищами природи, яку прості люди любили й обожнювали. Так, дуже поширеними в Європі були травневі ігри, під час яких вибирали «королеву» або «короля» весни, співали веснянки, танцювали, запалювали вогнища; в багатьох країнах традиційним також було, наприклад, зображення боротьби між Літом Іі Зимою, яку звичайно представляли хлопці, сільські парубки, одягнені у відповідні костюми. Все це містило в собі початки театрального дійства.

Протягом багатьох століть носіями елементів театральних дій і вистав були бродячі актори та поети - міми, гістріони, жонглери, які показували жартівливі, буфонні сценки побутового змісту, а також відважувалися показувати пародії на богослужіння і висміювати предмети релігійних ритуалів. Церква вороже ставилася до них, забороняла дивитися їхні вистави. Проте їй самій судилося відіграти певну роль у розвитку середньовічної драми. З метою полегшення сприйняття релігійних догм мирянами церковники здавна вдавалися до музичних та видовищних ефектів. Уже в IX-X ст. для пожвавлення різдвяних і великодних служб в католицьке богослужіння вводилися тропи - діалогічні переклади євангельського тексту, обмін репліками між священиком, який служив літургію, і хором священиків, що молилися. Потім при богослужінні з'явилися елементи пантоміми. Наприклад, під час різдвяного богослужіння розігрували в особах поклоніння немовляті Ісусу, який лежав у яслах. Тропи та елементи інсценізації літургічного тексту сприяли виникненню культового жанру - літургічної драми (X-XII ст.). Але літургічна драма латинською мовою (як і сама меса) була суто культовим, далеким від життя дійством. Тому церква була змушена шукати доступніших для мирян засобів передачі євангельських епізодів.

З кінця XI ст. починається побутова обробка біблійського тексту. Все частіше він переривається епізодами побутового і комічного характеру. З'являються [129] все нові персонажі зі своїми (часто гумористичними) репліками: хитрун-продавець масла (яке нібито потрібне для змащування тіла Христа); продавець зброї (купували меч для святого Петра); комічні фігури чортів, що пожвавлювали виставу і дуже подобались парафіянам. Ці нововведення вимагали нових костюмів, відповідних декорацій, заміни латинської мови народною тощо. В XII ст. літургічна драма відокремлюється від богослужіння. Священнослужителі змушені були винести дійство з храму на паперть, що сприяло швидкому збагаченню вистави мирським елементом і забезпечувало їй величезний успіх у городян. З паперті драма поступово переходить на міську площу. Церква втрачає владу над цими виставами. З XIII ст. їх організація переходить до рук магістратів та ремісничих цехів. Ролі в п'єсах виконують уже не представники кліру, а городяни, латинська мова замінюється народною.

У XII-XIII ст. в умовах бурхливого розвитку міст формується новий жанр драми - містерія (лат. mYsterium - служба), яка досягла своєї вершини в XV ст. Містерія була масовою самодіяльною виставою, в якій брали участь десятки, а інколи й сотні людей. Постановка містерій була справою всіх міських цехів, відбувалася вона під час міських свят чи у ярмаркові дні. Городяни і жителі навколишніх сіл заздалегідь сповіщалися про виставу. В день відкриття містерії у місті припинялася всяка діяльність і святково прикрашеними вулицями проходила урочиста процесія, в якій брали участь міське управління, духівництво, ремісничі цехи і купецькі гільдії, діти тощо. Бути учасником містерії вважалося почесним; самодіяльні актори ставились до своїх ролей з захопленням і відповідальністю, костюми вражали пишністю і яскравістю. Акторами містерій були не лише церковнослужителі, а й представники міської інтелігенції: юристи, лікарі, писарі, студенти.

Вистава відбувалася на міській площі, на так званій симультанній сцені (у Франції та Німеччині), де відразу розміщувалися всі потрібні для різних епізодів декорації. Театральна техніка набула високого рівня: під час вистави гримів грім, грішники провалювалися в пекло, праведні душі піднімалися на небеса, апостоли ступали по хмарах і т. ін. В Англії та Фландрії вистави показували на рухомих сценах: маленьких помостах на возах з відповідними декораціями. Візки змінювали один одного, [130] завдяки чому п'єсу можна було повторювати у різних частинах міста.

Населення любило такі вистави. Глядачі заздалегідь заповнювали площу, під час дії поводились дуже активно - уголос висловлювали свої думки, а часом втручались у виставу. Постановка містерії проходила по частинах і тривала від кількох днів до кількох тижнів. Вражає своїми розмірами французька «Містерія старого завіту» (XV ст.), що складалася з 40 п'єс (50 тисяч віршів). Вона містила всі легенди старого завіту про створення світу, про гріх і падіння Адама і Єви, всесвітній потоп, вавілонське стовпотворіння тощо.

Збереглася величезна кількість текстів містерій, які свідчать про складність і суперечливість цього жанру. Зміст містерій базувався на біблійних та євангельських сюжетах, але в містеріях помітна постійна боротьба між релігійним та мирським укладом. З часом світська, побутова, комічно-розважальна основа набула значної переваги над релігійно-моралізаторською; містерія перетворювалась у цікаве святково-урочисте видовище - картини облоги міст, битви, море і кораблі тощо. Незважаючи на патетично-релігійний зміст містерії, самодіяльні актори для розваги глядачів вводили в неї комічний елемент, додаючи від себе веселі жарти, комічну міміку та ін. Усе частіше в містерії з'являлися комічні вставки побутового змісту, з яких згодом сформувався фарс. Так, у містерії «Різдво Христове» у вставці бабка-повитуха розповідає свій сон: вона добре випила в шинку, а ось заплатити не мала чим.

Таким чином, містерія поступово переставала відповідати вимогам церкви і протягом XVI ст. була заборонена.

У XIII ст. виникає міракль (лат. miraculum - чудо), який особливої популярності набув у Франції. Від містерій міраклі відрізнялися тим, що сюжети в них основувалися, не на біблійних текстах, а на легендах, що давало більший простір для змін та додатків побутово-авантюрного змісту. Нерідко релігійно-повчальна тенденція міракля використовувалась для показу соціального утиску. Особливо популярними були богородичні міраклі, засновані на легендах про діву Марію. Значну частину міракля звичайно становить житейський матеріал, розповідь про життя якогось грішника, котрий, каючись, звертається за допомогою до богородиці. Вона з'являється під кінець дії і рятує його, створюючи чудо.[131]

Широко відомий «Міракль про Теофіла» Рютбефа (XIII ст.). В основі цього сюжету лежить легенда, що походить ще з візантійських джерел і відома в латинській літературі вже з VI ст. Легенду про Теофіла знали й на Русі, де вона відбита не тільки в літературі, а й у живописі. Епізоди легенди зображено у фресках ярославської Предтеченської церкви, збудованої в XVII ст. У міраклі Рютбефа розповідається про монастирського економа, якого несправедливо скривдив єпископ. Щоб відімстити єпископу і возвиситись над іншими, монах продає душу дияволу. Через якийсь час він стає князем церкви, але живе не по правді, тиранить людей. На душі у Теофіла неспокійно, він боїться розплати і починає молитися діві Марії. Зворушена богородиця заступається за Теофіла і розправляється з дияволом. Розмова богоматері з ним досить комічна. Відбираючи у диявола розписку Теофіла, діва Марія погрожує: «Ось я намну тобі боки!» Він злякався і віддав розписку. Теофіл був урятований.

Цікаво поданий образ Теофіла, який зазнає внутрішньої боротьби, вагань, страждань і каяття. У зображенні ще багато примітивного, наївного, але цікавою є спроба створення драматичного характеру. У міраклі помітні навіть елементи вільнодумства. Жорстокість Теофіла-єпископа, який служить дияволу, нагадувала поведінку церковної верхівки, а це вже підривало віру в її «святість», набувало антиклерикального смислу.

З часом міраклі все частіше перетворювалися на сентиментальні п'єски, які розповідали про різні життєві конфлікти, що розв'язувалися щасливо.

Жанр мораліте, котрий виник у XV ст. у Франції та Англії, мав, як і містерія, і міракль, морально-дидакіичну спрямованість, але створювався не на релігійний сюжет. У повчальному жанрі і виражались головним чином ідеологія і мораль міського стану. Розрізняють «алегоричні мораліте» та «історії». Головною ознакою перших є наявність в основному алегоричних персонажів, які втілюють різні події реальної дійсності, явища природи, людські пороки і чесноти (мир, війна, голод, посуха, хоробрість, розпуста та ін.). Скупість виступала в лахмітті, міцно притискаючи до себе мішок з золотом. Облесність погладжувала лисий хвіст. Віра зображалася з хрестом, Кохання - зі знаком серця, Надія - з якорем, Сльота - в чорному шарфі тощо. Головний конфлікт мораліте - в боротьбі Духа і Тіла, Добра і Зла. У відомому мораліте «Про розумне [132] і нерозумне» (XV ст.) дане в порівнянні життя грішника і праведника з відповідним повчальним закінченням: праведник був нагороджений раєм, а грішника схопили чорти. Тип мораліте-«історії» розвивався тільки у Франції і порушував суттєво важливі проблеми суспільного та сімейного життя. Мотиви соціального протесту звучать у відомій «історії» під назвою «Імператор, що вбив свого племінника».

Зародження середньовічного світського реалістичного театру пов'язане з давніми народними обрядами ще язичницького походження, а також з діяльністю ранньосередньовічних мандрівних народних співців та акторів - мімів, гістріонів, жонглерів, їхня творчість (як і язичницькі обряди) заборонялася церквою; вона карала також тих, хто наважувався записувати ці народні творіння. До нас дійшли записи тільки двох французьких п'єс, створених у дусі народної карнавально-сміхової культури трувером Адамом де ля Аль із Арраса (середина XIII ст.). Це - «Гра в альтанці» та «Гра про Робіна і Маріон». Перша п'єса пов'язана з першим травня - днем народного свята і ярмарки в місті. Дійовими особами в п'єсі виступають сам автор, його батько і жителі міста. Це веселе карнавально-святкове дійство з веселими карнавально-бенкетними забавами і радістю.

У «Грі про Робіна і Маріон» в рамках традиційного сюжету про кохання пастуха і пастушки автор створив витончену п'єсу, яка вражає свіжістю почуттів, щирою безпосередністю, веселістю, ніжністю і гумором. Маріон відхиляє залицяння рицаря, вона кохає Робіна-пастуха. Сільські юнаки і дівчата поділяють їхню радість, вони затівають ігри, танці, співи на лоні весняної природи.

У XIV-XV ст. в ряді країн, особливо у Франції і Німеччині, відбувається швидкий розвиток комічного театру. В цьому велику роль відіграли карнавальні процесії на масляницю, які місто перейняло від своїх предків-селян. Карнавальні гуляння, вистави на масляницю стали в місті дуже популярними. Під час таких урочистостей обов'язково показували веселу сценку зіткнення Карнавалу (товстого веселого любителя пива і смачної їжі) і худого понурого Посту. В Німеччині в атмосфері масляничних свят у XV ст. склалися фастнахтшпілі (масляничні ігри). Особливо славився ними багатий Нюренберг. Тут, крім традиційного бою Масляниці і Посту, показували цілий ряд різноманітних сценок різного змісту - від комічних побутових ситуацій, запозичених [133] у шванків і анекдотів, до антиклерикальних та політичних нападок на міський патриціат.

Приводом для розваг і безчинств були і деякі ' церковні звичаї. Так, ще в період літургічної драми низове духівництво влаштовувало тайні пародійні меси, під час яких висміювались церковні чини, До XII ст. затвердилось «свято посоха» (або «свято дурнів», «ослине свято», «блазнівське свято» та ін.). Згідно з ним, першого січня дозволялись різні вільності: у церкву вводили нав'юченого осла, клірики зустрічали його реготом, розмахуючи пляшками з вином, сосисками, ковбасами, кадили із старих черевиків та ін. Духовенство і миряни обмінювалися одягом; клірики у блазенських масках, іноді в жіночому одязі роз'їжджали по місті, танцювали, співали, влаштовували бійки. Такі «свята дурнів» церква змогла викоренити тільки в XVII-XVIII ст.

У Франції під впливом маслянично-карнавальних розваг і «свят дурнів» з'являлись різні так звані дурацькі корпорації. Гучною славою користувалась у XV ст. паризька корпорація «Безжурні хлопці», члени якої носили жовто-зелений блазенський костюм і капелюшок з ослячими вухами. Популярною була і корпорація «Базошь», яка об'єднувала судейських чиновників верховного суду. На чолі цих корпорацій стояли вябрані «Князь дурнів» та «Матір дурнів»....В оснЬв'ному ці корпорації створювались міською інтелігенцією - студентами, писарями, судовими службовцями, адвокатами, лікарями, декласованими кліриками./ В їхньому середовищі сформувалися комічні жанри - соті (франц. sot -дурень), фарси з помітними елементами антифеодальної та антицерковної сатири.

До наших днів збереглись королівські та церковні накази, якими намагались заборонити розваги, що не контролювались церквою. В одному з них зазначено: «Двір забороняє... виставляти публічно фарси, соті, мораліте й інші ігри під страхом вигнання з королівства і конфіскації всього майна...». Але цими заборонами викоренити здоровий народний сміх, звичайно, не можна було.

Видатним майстром соті був П'єр Гренгуар, один із членів товариства «Безжурні хлопці». В його соті «Гра про Князя дурнів і про Матір дурнів» (1512) Дурепа Матір (втілення католицької церкви) виступає поруч з Дурепою Вірою і Дурнем Випадком. У розмові між собою вони цинічно визнають розбещеність та користолюбство церкви та її глави - папи. [134]

Середньовічний комічний театр досягнув своєї вершини у фарсі (лат. fart a - начинка), який відокремився від містерії наприкінці XV ст. і в XVI ст. здобув надзвичайну популярність. Головною ознакою фарсу є гострокритичне ставлення до життя, сатиричне вільнодумство, дохідливість. Це зумовило його стиль, якому властиві комічні перебільшення, гротеск, буфонада. Фарс має постійних персонажів, хоч і схематичних, але типових для своєї епохи: розпусника-монаха, сварливу жінку, пройдисвіта адвоката, найманого солдата-боягуза і грабіжника, винахідливого простолюдина, лікаря-шарлатана тощо. Але, по суті, головним героєм фарсу є людина, здатна створити і поламати найхитріші плани, часто це простолюдин. Тематика фарсу подібна до тематики фабліо - в ньому також висміювались хитрощі та лицемірство духовенства, подружні зради, лінощі, простацтво та ін.

Дуже популярним був французький фарс «Адвокат Патлен» (XV ст.), в якому невідомий судовий писар висміяв юристів і ще раз прославив кмітливість простолюдина. Патлен - пройдисвіт-стряпчий виманює у купця шість ліктів сукна, пообіцявши йому надзвичайно високу плату і запросивши його до себе на обід. Коли купець прийшов у гості, то він за допомогою спритної дружини вдає, що вмирає, і випроваджує сукняра ні з чим. Щоб хитріше заплутати історію з сукном і уникнути плати, Патлен вирішує підтримати селянина-пастуха, який обікрав стадо купця і тепер, на скаргу купця, постав перед судом. Зустрівши на суді здоровісінького стряпчого, який не заплатив йому за товар, купець розлютився, почав одночасно звинувачувати і Патлена, .і пастуха, вимагаючи і сукна, і овець. Він зовсім збиває з пантелику суддю, який ніяк не може второпати, в чому справа, і лише волає: «Повернемось до наших баранів!» Навчений Патленом пастух мекає по-овечому, а пройдисвіт-адвокат шепоче судді, що, мовляв, сукняр від горя втратив розум, а пастух серед отари сам перетворився в тварину. Тупуватий суддя виправдовує пастуха. Вийшовши з суду, Патлен вимагає від свого клієнта винагороди, але хитрун-селянин обдурює свого «вчителя»: він продовжує мекати, а потім швидко втікає. Потішність ситуації, підбір типових образів, а головне - прославлення селянина, який своєю кмітливістю бере верх над багатим купцем, пройдисвітом-адвокатом та представником влади - суддею, зумовили велику популярність цієї п'єси. [135]

Успіх «Адвоката Патлена» сприяв виникненню нових варіантів про хитрого стряпчого. У фарсі «Новий Патлен» шахрай-адвокат виманює у кушніра дорогі хутра, запевняючи власника, що їх хоче купити священик. Розмова кушніра з священиком в сповідальні - зразок комічного непорозуміння; до того ж. кожен із співрозмовників думає про власну вигоду. Коли обман виявився, кушнір поспішає у корчму - там він сподівається знайти пройдисвіта Патлена. А кюре відправляється за утіхою до коханки. Вмираючи, Патлен потішається з кюре-сповідальника (він знає, що той облудний лицемір), славить земні радощі та заповідає похоронити себе обов'язково у винному погребі (фарс «Заповіт Патлена»).

Показ фарсів - улюблене народне видовище. Популярними були і фарсові актори, володарі виразної комічної міміки, буфонадної манери гри. Збереглося ім'я одного із найвідоміших акторів - Понтале (Жан де л'Еспіна, XVI ст.), автора багатьох містерій, соті, фарсів. Він ішов важким шляхом професійного актора. Дотепний і зухвалий парижанин не боявся у своїх жартах висміювати навіть кардиналів і вельмож; власті переслідували його.

Фарс - провідний народний жанр, це гостра зброя в руках міського бюргерства у боротьбі проти паразитизму духовенства, вояччини та утиску рицарів і міських багатіїв. Як жанр він справив значний вплив на розвиток західноєвропейського театру, особливо на французьку комедію XVII ст. та на Мольєра. В Італії фарс послужив основою для створення комедії дель арте.

Середні віки - важливий етап у розвитку європейської культури. Це доба становлення нових форм і напрямів в мистецтві та літературі. Зокрема, значну роль у підготовці європейського Відродження відіграла міська література.

ТАБЛИЦЯ ПРОВІДНИХ ХУДОЖНІХ СТИЛІВ, ВИДІВ МИСТЕЦТВА СЕРЕДНІХ ВІКІВ (V- XIV-XV СТ.)

Час, доба --- Провідний стиль доби --- ВИДИ МИСТЕЦТВА, В ЯКИХ НАЙПОВНІШЕ ПРОЯВИВСЯ СТИЛЬ ДОБИ

I. а) Дороманський період (V-VIII ст.) --- Тваринний (або «тератологічний») стиль --- Орнаментальне прикладне мистецтво. Оздоблення зброї упряжі, предметів домашнього вжитку, одежі та ін. металевими (з золота, срібла, бронзи) пластинками, бляшками, підвісками з химерними узорами, в які вплетені зображення звірів, чудовиськ, домашніх тварин, птахів, рослин, квітів, а також зображення людей, міфологічних істот. Прикрашання кораблів зображеннями тварин, чудовиськ (наприклад, оздоблення корабля з Осенберга, IX ст.). Ювелірні прикраси, коштовності (перстені, діадеми, браслети, ланцюжки, підвіски тощо). Оправа книг, рукописів обкладинками,

І. б) Каролінгська епоха (VIII-IX ст.) --- Мистецтво перехідного етапу --- прикрашеними золотом, сріблом, коштовним камінням. Ілюстрування рукописів, оформлення їх рисунками, мініатюрами (наприклад, Утрехтський псалтир початку IX ст., Аахенське євангеліє Карла Великого, початок IX ст.).

II. Романське мистецтво (X-XII ст.) --- Романський стиль --- Архітектура як основа синтезу середньовічного мистецтва - культова і цивільна (собори, замки тощо). Монументальна скульптура, рельєф, мініатюра. (Наприклад, собори в м. Вормсі, Шпейері, Майнці та ін.).

III. Готичне мистецтво (ХІІ-XIV ст.)--- Готичний стиль --- Архітектура (культова і цивільна) - собори, ратуші, замки тощо. Скульптура. Монументальний вівтарний живопис. Рельєф. Монументальні вітражі. Мініатюра. Готичне латинське письмо середньовічних рукописів і хронік. (Наприклад, собори в м. Ам'єні, Реймсі, Парижі та багато ін.).

Контрольні питання

1. Раннє середньовіччя як новий історичний етап.

2. Які явища вплинули на розвиток літератури раннього середньовіччя?

3. Усна народна творчість та її значення для розвитку середньовічної культури.

4. «Каролінгське Відродження» та його роль у розвитку культури Європи.

5. Тематика і поетика ірландських саг.

6. Кухулін - герой стародавніх ірландців, характерні риси цього улюбленого народного героя.

7 Древньогерманський героїчний епос, його історична основа.

8. Англосаксонська поема «Беовульф» та її значення у вивченні древньогерманського епосу..

9. Значення «Старшої Едди» для вивчення культури скандінавських народів (Класифікація пісень, сюжетні корені героїчних пісень, фольклорні риси).

10. Особливості поезії скальдів.

11. Родові ісландські саги, відображення в них буття скандінавців у «добу вікінгів».

12. Особливості героїчного епосу доби розквіту феодалізму.

13. Роль і значення народних співців (жонглерів, хугларів, шпільманів) у розвитку європейського епосу.

14. Характер епічного героя в «Пісні про Роланда».

15. Народність поеми «Пісня про Роланда».

16. Тема звільнення батьківщини в «Пісні про Сіда».

17. Антиаристократична спрямованість «Пісні про Сіда».

18. «Пісня про Нібелунгів», сюжетні джерела, вплив куртуазної культури.

19. Поезія вагантів та її місце в розвитку європейської поезії.

20. Тематика і поетика куртуазної лірики.

21. Мінезанг, основні напрями, зв'язок раннього мінезангу з народною поезією.

22. Класифікація рицарського роману.

23. Новаторство Кретьєна де Труа у розвитку європейського епосу.

24. Сюжетні джерела роману «Трістан та Ізольда»,

25. Міська література. Що сприяло її виникненню?

26. Жанри міської літератури.

27. Тематика, художні особливості фабліо, шванків. Антиклерикальна спрямованість.

28. Особливості тваринного епосу, відомі твори цього жанру.

29. «Роман про Лиса» - зразок тваринного епосу. Структура поеми, авторство.

30. Соціально-політичне звучання поеми В. Ленгленда «Видіння Петра-Орача».

31. Особливості розвитку міської лірики. Рютбеф та антиклерикальна спрямованість його творів.

32. Риси вільнодумства в другій частині «Романа про Розу».

33. Жанри середньовічної драми.

34. Роль містерії у розвитку театру.

35. Фарс - провідний народний жанр середньовічного театру.

36. Роль народної сміхової культури у розвитку світського театру.

© Aerius, 2004




Текст з ae-lib.org.ua

Книга: Галина Леонтіївна Рубанова, Володимир Андрійович Моторний Історія зарубіжної літератури середніх віків (1982)

ЗМІСТ

1. Галина Леонтіївна Рубанова, Володимир Андрійович Моторний Історія зарубіжної літератури середніх віків (1982)
2. 1. Література періоду розкладу родового ладу і становлення...
3. 1.1. Кельтський епос Значну роль у розвитку матеріальної...
4. 1.2. Германський героїчний епос. Відображення його в...
5. Англосаксонська «Поема про Беовульфа». У середині V ст....
6. 1.3. Древньоскандінавська література Особливе місце в...
7. Еддична поезія. Збірка «Старша Едда» складена в другій...
8. Поезія скальдів. В Норвегії та Ісландії протягом XI-XIII ст....
9. Видатним ісландським поетом, ученим і політичним діячем був...
10. 1.4. Література латинською мовою Довгий час, поки не...
11. Однією зі значних середньовічних пам'яток є поема «Вальтарій»,...
12. 2. Література розвинутого феодалізму Процес становлення...
13. 2.1. Французький героїчний епос На території сучасної...
14. 2.2. Іспанський героїчний епос Історія Іспанії має важливе...
15. 2.3. Німецький героїчний епос Імперія Карла Великого...
16. 2.4. Південнослов'янський героїчний епос Жанр героїчного...
17. 2.5. Література латинською мовою
18. П'єр Абеляр. Центральною фігурою духовного життя освіченої...
19. Лірика трубадурів і труверів. Рицарська лірика виникла на...
20. Жанри лірики трубадурів. Найвищим ліричним жанром була канцона...
21. Мінезанг. У Німеччині рицарська лірика розвивається наприкінці...
22. Рицарський роман. Батьківщиною рицарського роману є Північна...
23. Бретонський цикл. Сюжети творів бретонського циклу пов'язані з...
24. Візантійський цикл. Так звані візантійські романи - це досить...
25. 2.7. Міська і народна література З XII-XIII ст. у Західній...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate