Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Франція (1982)
5.4. Рабле
Творчість Франсуа Рабле (1494-1553) становить вершину французької літератури Відродження. Великий письменник був типовим зразком ренесансної людини - діяльним, допитливим, всебічно освіченим. Народився Рабле в провінції Турень в родині адвоката. Початкову освіту він одержав у духовній школі. У 1520 р. вступив у фран-цісканський монастир в провінції Пуату, де сумлінно оволодівав схоластичною наукою і творами теологів. Однак середньовічна наука не задовольняла його. Він тягнувся до нових ідей, наполегливо вивчав античну культуру, оволодівав класичною латинською, грецькою та італійською мовами. У перші роки перебування в монастирі Рабле цікавився також питаннями права, поезії, лінгвістики, етики. Надмірна допитливість юнака викликала незадоволення в монастирі, і в Рабле відібрали всі грецькі книжки. Він не міг змиритися з таким обмеженням і в 1523 р. покинув монастир. Новий притулок Рабле знайшов у бенедиктинському абатстві, очолюваному єпископом Д'Естіссаксом. Рабле виконував обов'язки особистого секретаря єпископа і продовжував свої заняття в монастирі Лігюже, де він мав більше свободи і можливостей для поглиблення своїх знань, для спілкування з освіченими людьми й ознайомлення з реальним життям - разом із єпископом він багато їздив по провінції Пуату. Вивчення античної культури посилювало живу, творчу думку, критичне ставлення до мертвотної схоластики й богослов'я. У 1527 р. Рабле назавжди покинув монастир. Почалися роки мандрівок по Франції, під час яких Рабле жадібно вивчав людей, звичаї, побут і мову жителів сільських місцевостей і міст. Особливо великий інтерес у нього викликали університетська молодь, школярі й студенти, життя й діяльність інтелігенції. У 1530 р. він став студентом медичного факультету університету в Монпельє. Там же Рабле виступав з лекціями про грецьких медиків - Гіппократа і Галена, звертаючись безпосередньо до грецького тексту, що було для того часу новим і сміливим. З 1532 р. Рабле живе в Ліоні і працює лікарем. Ліон був тоді найбільшим торговельно-промисловим містом на півдні Франції, мав тісні торгові і культурні зв'язки з Італією. Інтенсивним було інтелектуальне життя міста. Тут було розвинуто книгодрукування, зосередився значний загін гуманістичної [242] інтелігенції, високо цінувалося мистецтво. У 40-х роках в місті створилася Ліонська школа поетів.
Рабле відразу зійшовся з вченими-гуманістами, зокрема з Етьєном Доле і Депер'є, зачитувався творами європейських гуманістів. З великих сучасників особливе захоплення в нього викликав Еразм Роттердамський. У листі до нього в 1532 р. Рабле називав нідерландського гуманіста батьком своїм і матір'ю, поборником істини, запевняв, що всім цінним у собі зобов'язаний Еразму. Багато часу Рабле приділяв коментуванню античних медичних текстів, видав «Афоризми» Гіппократа, античні юридичні документи. В Ліоні остаточно сформувався гуманістичний світогляд Рабле. Тоді ж він і приступив до написання великого твору «Гаргантюа і Пантагрюель». У 1534 р. письменник познайомився з паризьким єпископом Жаном дю Белле, визначним державним діячем, дипломатом, і побував з ним в Італії. На початку 1535 р. Рабле раптово покинув Ліон, що було викликане наступом реакції на гуманізм. У 1535-1536 pp. разом із дю Белле [243] він здійснює нову поїздку в Італію, де особливо цікавиться політичними проблемами, поширює свої знання в галузі мистецтва, заглиблюється в наукові заняття медициною. У 1537 р. Рабле здобуває вчений ступінь доктора медицини в Монпельє. Деякий час учений перебував на службі у короля Фран-ціска І, і це загострило його інтерес до політичних проблем. Тимчасом виходили у світ наступні частини його роману «Гаргантюа і Пантагрюель», які засуджувалися теологами Сорбонни. Переслідуваний релігійними фанатиками, письменник змушений був на деякий час покинути Францію. Під кінець життя він одержав з допомогою дю Белле церковний приход у Медоні, поблизу Парижа, але невдовзі відмовився від нього.
Світову літературну славу Рабле здобув своїм романом «Гаргантюа і Пантагрюель», над яким працював з 1532 р. до кінця життя. Перша частина твору була опублікована 1532 p., а остання, п'ята, з'явилася в світ вже після смерті автора - у 1564 р. «Гаргантюа і Пантагрюель» - найвидатніший твір французького Відродження. Форма твору - казка-сатира - запозичена письменником із народної літератури: в усній творчості Франції на початку XVI ст. були дуже поширені гумористичні розповіді про пригоди велетнів. Особливої популярності набула легенда про велетня Гаргантюа. У 1532 р. один із варіантів її був опублікований у Ліоні як народна книга під назвою «Великі й неоціненні хроніки великого велетня Гаргантюа». В ній у дусі пародії на лицарський роман розповідається казкова історія, як у сім'ї велетнів. Грангузьє і Галамель народився Гаргантюа, як його викохували, як він потім здійснював свої подвиги. Під впливом цієї книги Рабле й задумав написати роман, який повинен був стати її продовженням. Невдовзі, у тому ж 1532 p., Рабле видав свій твір, назвавши його «Страшні й жахливі діяння і подвиги славного Пантагрюеля - короля дипсодів, сина великого велетня Гаргантюа». У 1534 р. письменник видав другу книгу - «Повість про жахливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля». У пізніших виданнях послідовність частин змінилася, і ця книга стала першою частиною роману.
Рабле запозичив з «Хроніки» основну сюжетну лінію, імена, багато найважливіших епізодів. Проте весь цей матеріал, переосмислений письменником у світлі своїх завдань, доповнений його вигадкою, набув нового, оригінального змісту. Розповідаючи
про народження, виховання та оточення велетнів Гаргантюа і Пантагрюеля, описуючи смішні історії, незвичайні фантастичні пригоди та подвиги своїх героїв, Рабле створює широку картину реального життя, нещадно висміює феодальний світ, середньовічний світогляд і протиставляє їм продуману систему гуманістичного сприйняття світу. Письменник постійно намагається допомогти читачеві орієнтуватися в його книгах. До першої частини автор дав передмову, написану у формі жартівливої розмови з читачем, де застерігає від сприйняття його книги тільки як розважальної. Він запевняє, що його твір пройнятий особливим духом і читати його треба уміючи. «Чи випадало вам бачити собаку, який знайшов мозкову кістку? (Платон в II кн. «Де гер» стверджує, що собака - найбільш філософська тварина на світі). Коли бачили, то могли помітити, з яким благоговінням він стереже цю кістку, як пильно її охороняє, як міцно тримає, як обережно бере в рот, з яким смаком розгризає, І як старанно висмоктує. Що його до цього спонукає? На що він надіється? Яких благ сподівається? Рішуче ніяких, крім крапелинки мозку». Подібним «методом», «по-філософському», запевняє Рабле, слід читати і його «чудові» книги, вдумуючись, розгадуючи істинний смисл комічних історій. Таке читання відкриє людині великі «таїнства релігії, політики й домоводства, зробить її відважнішою і розумнішою».
Глибокою є проблематика першої книги (за часом написання - другої). В основних її епізодах автор піддає критиці схоластику, схоластичне виховання й освіту. Особливого значення набуває розповідь про виховання й навчання розумного й обдарованого від природи Гаргантюа схоластом, ученим-богословом Тубалом Олоферном. Згідно з його педагогічною системою, Гаргантюа навчався за старими, нікому не потрібними книжками середньовічної школи, довгі роки заучував безглузді наукові трактати, відстоював щодня у церкві від двадцяти шести до тридцяти мес, грав у карти, випивав і поглинав неймовірну кількість різноманітної їжі. Король Грангузьє побачив, що така наука не тільки не пішла його синові на користь, а й зробила Гаргантюа дурнішим, тупішим і безтолковішим. Король прогнав вчителя-схоласта і доручив виховання сина гуманісту Понократу. Середньовічній науці, схоластичному методу в педагогіці, що, як показано у творі, калічить людину, Рабле протиставив новий, [245] гуманістичний метод виховання. За системою Понократа, Гаргантюа не марнував жодної години, а весь час витрачав на те, щоб набувати корисні знання й розвиватися фізично. Він вивчав різні науки й мистецтво, властивості природи, ознайомлювався з різними видами ремесла, професіями, відвідував публічні лекції, диспути і змагання в мистецтві риторики. У процесі навчання обов'язковими були безпосередні спостереження, практичний досвід. Інтелектуальний розвиток поєднувався з розвитком фізичним. У систему виховання входили різноманітні фізичні вправи, види спорту, полювання, оволодіння військовою справою. Внаслідок всього Гаргантюа здобув широкі уявлення про світ, став всебічно розвинутою людиною.
Зображуючи гуманістичне виховання, Рабле не тільки заперечує схоластику і утверджує ідеал гармонійно розвинутої людини Ренесансу, а й надає цьому певного політичного смислу. Адже йдеться не просто про виховання кожної людини, а про формування особи ідеального монарха. Зразково вихований Гаргантюа стає добрим і розумним королем, який піклується про долю своїх підданих, захищає батьківщину, підтримує книгодрукування і розвиток науки в країні. Він поділяє думку Платона про те, що «держави тільки тоді будуть щасливими, коли царі стануть філософами, а філософи - царями» (кн. І, гл. 45).
Одним з найкращих викривальних моментів книги, спрямованих проти схоластики, є епізод із дзвонами (гл. 17-20), в центрі якого зображена гротескна постать магістра Сорбонни Янотуса Брагмардо. Сорбонна - теологічний факультет Паризького університету - була центром європейської схоластики і відзначалася крайньою реакційністю. Тут пильно оберігалися священні істини і визначалась доля книг та мислителів. Цей войовничий ворог гуманізму і виставлений у романі на посміховисько. Рабле розповідає, як Гаргантюа зняв дзвони з Собору Паризької богоматері. Сорбонна спорядила делегацію вчених на чолі з найстарішим магістром Янотусом, який повинен був своїм красномовством умовити Гаргантюа повернути дзвони. Багато сміху в домі Гаргантюа викликала вся делегація (магістри «були брудніші бруду») і надто промова старого, безпорадного Янотуса, написана Рабле як блискуча пародія на красномовство сорбоністів, їхню псевдовченість і марнословство. Схоластична наука і Сорбонна переконливо зображені і засуджені [246] у творі як явище застаріле, віджиле. У багатьох інших епізодах письменник їдко висміює схоластичні догми, віру в священні авторитети й дива священного писання.
Значна увага в першій книзі приділяється викриттю феодальних воєн. Письменник рішуче заперечує ще існуючий у Франції першої половини XVI ст. середньовічний погляд, ніби найпростішим і нормальним засобом створення держави є завоювання. Втіленням завойовницької, грабіжницької моралі середньовічного феодала є король Пікрохоль. Докладно розповідається у творі, як Пікрохоль разом зі своїми улесливими нікчемами-придворними, такими ж руйнівниками і грабіжниками, як він сам, розробляє маячні плани завоювання світу. Знайшовши привід, Пікрохоль розпочинає вже давно задуману війну проти Грангузьє. Війна Пікрохоля - це розбій, а його воїни - бандити, насильники й злодії, які все спустошують на своєму шляху. Грабіжницький напад Пікрохоля закінчився для нього безславно. Завойовник втратив королівство, ледве сам врятувався і став потім у Ліоні поденщиком, сподіваючись повернути собі королівство тоді, «як рак свисне».
Пікрохолю протиставляється ідеальний монарх Грангузьє. Він переконаний в безглуздості війни і рішуче засуджує її: «Часи тепер не ті, щоб завойовувати королівства... що в колишні часи у сарацинів і варварів звалося подвигами, те нині ми називаємо лиходійством і розбоєм» (кн. І, гл. 46). Грангузьє робить все, щоб мирно полагодити справу з Пікрохолем, і тільки переконавшись, що мирним шляхом вгамувати розбійника неможливо, він закликає Гаргантюа покарати завойовника і силою захистити своїх підданих. В образі Грангузьє Рабле втілив гуманістичну ідею людяного і мудрого монарха, здатного вести мирну політику і турбуватися про долю вітчизни.
У першій книзі виражений і соціальний ідеал Рабле, тісно пов'язаний з його уявленнями про ідеальне виховання людини. У війні з Пікрохолем відзначився подвигами чернець Жан, людина смілива, життєрадісна і «не святенник». У нагороду за службу він одержав Телемське абатство і запровадив там разом з Гаргантюа новий порядок. У Телемі оточені всіма благами живуть молоді красиві чоловіки й жінки, керуючись у всьому тільки власними бажаннями і доброю волею. «Роби, що хочеш» - це єдине правило статуту Телеми. Телеміти люблять [247] і цінять товариство, відзначаються доброзичливістю, шляхетною поведінкою, різносторонніми інтелектуальними інтересами й універсальними знаннями. Вони володіють почуттям самодисципліни, їм не властива схильність до пороку, зла і безпорядку. Все це, на думку Рабле, забезпечується свободою. Тільки на основі незалежності можливі гармонійний розвиток людини і розумні відносини в суспільстві. Створюючи свій ідеал, Рабле виходив з гуманістичної віри в людину, в її суспільну природу; він був певний того, що викривлення людської природи зумовлюється насильством і примусом. Тільки людей вільних «сама природа наділяє інстинктом і стимулюючою силою, які постійно наставляють їх на добрі діла і відвертають від пороку» (кн. І, гл. 57).
Телемське абатство Рабле як ідеал соціального життя - це утопія. Ідеальні люди Рабле не трудяться - вони зайняті тільки своєю особистістю, їх обслуговують і заробляють їм на розкішне життя інші люди. Телему можна розглядати хіба що як мрію гуманістів про вільне суспільство, в якому буде можливим існування гармонійно розвиненої людини.
Друга книга роману за сюжетом і проблематикою багато в чому подібна до першої. В ній розповідається про виховання і життя Пантагрюеля, сина Гаргантюа. У Пантагрюеля життя відразу склалося розумно, йому не довелося вчитися у схоластів. Спочатку він пройшов школу в Пуатьє, потім продовжував навчання в різних університетах країни. Довелося й Пантагрюелю воювати проти загарбника. На країну Гаргантюа - Утопію (назву взято у Томаса Мора) - напав король дипсодів Анарх. Пантагрюель разом зі своїми товаришами розбиває завойовника. Події у цій книзі розгортаються швидко: один за одним змінюються численні епізоди й людські постаті, часто безпосередньо взяті з реальної дійсності, і загалом постає досить широка картина соціального життя. Рабле прославляє гуманістичні ідеї, висміює схоластику, старі форми середньовічного життя.
Важливе значення в ідейному задумі книги має лист Гаргантюа до Пантагрюеля, який оволодівав науками в Парижі (кн. II, гл. 8). У цьому листі викладена гуманістична програма універсальної освіти. Гаргантюа закликає свого сина «удосконалюватись безупинно», бажає, щоб він досяг довершеності в моральній доброчесності і мудрості, у всіх галузях знання, щоб він вивчив усі науки, був завжди допитливим, оволодів мовами, бо той, хто не знає грецької мови, не має права називатися вченим. Лист пройнятий хвалою новому часу і прогресу, діяльності гуманістів. «З наук зняли заборону,- пише Гаргантюа,- вони оточені шаною, відбулися благодатні зміни... відроджені мови... всюди ми бачимо вчених людей, освічених наставників, великі книгосховища... Жінки й дівчата - і ті прагнуть до знань, цього джерела слави...» (гл. 8). Це звеличення знань, розумового розвитку і духовної повноцінності людини було сміливим вільнодумством, спрямованим проти середньовічного обскурантизму та різних форм феодальної і церковної реакції.
Гостру сатиру на схоластичну літературу і соціальні пороки становить список книжок бібліотеки Сен-Віктор у Парижі (кн. II, гл. 7), до якого входять «Отрута для єпископів», «Теревені законників», «Кошик нотаріусів», «Гачки для вудочок духовників», «Прибуток від індульгенцій», «Шахрайство купців», «Намордник для дворянства» і в такому дусі ще майже 140 одиниць. Сміховинні заголовки мають викривальний зміст - це влучні пародії на безглузді твори обскурантів, теологів, моралістів, університетських професорів-схоластів; у багатьох назвах висміюються пороки людей різних станів і професій.
Нищівну критику середньовічного законодавства і юридичної науки містить розповідь про те, як вирішив Пантагрюель-гуманіст безконечний позов двох дворян (кн. II, гл. 10-13), котрі вже й забули, за що вони судяться. їхній позов обріс такою кількістю документів, що коли б скласти їх на віз, «його міг би зрушити з місця хіба що четверик здоровенних ослів». Тут у Рабле намічається тема, яка буде широко розгорнута в наступних частинах роману.
Одним із найгостріших епізодів твору є розповідь про пекло (кн. II, гл. 30). Рабле вільно переробив у комедійному плані популярний у середньовічній літературі сюжетний мотив, щоб висміяти папство і «священні» істини. У пеклі, яке зображує Рабле, порядки й поняття прямо протилежні земним. Ті, хто на землі були багатими, знатними й славними, на тому світі живуть у зневазі і злигоднях, а ті, хто бідував на цьому світі, стали великими панами в пеклі. На тому світі Олександр Великий латає старі штани, Клеопатра торгує цибулею, а Ромул - сіллю, [249] Одіссей став косарем, рицарі Круглого Столу - жалюгідними поденщиками. Особливий наголос Рабле зробив на зображенні римських пап: папа Юлій продає пиріжки, Боніфацій VIII - тасьму, Микола III - папір, папа Сікст лікує від венеричних хвороб, папа Олександр зайнятий ловлею щурів. Ніхто в пеклі з папами не церемониться. Так, Пат-лен відбирає у папи Юлія пиріжки, за що того б'є хазяїн; французький поет та історик Жан Лемер, відомий виступами проти пап, наказував папам і кардиналам цілувати собі ногу і при цьому приказував: «Купуйте індульгенції, бестії... дозволяю вам залишатися нікчемними людьми до кінця днів». У зображених картинах пекла Рабле їдко висміює папство, вони сприймаються також як заперечення самого церковного вчення про існування потойбічного світу.
Перші дві книги, створені в період піднесення французького Ренесансу, пройняті оптимістичним настроєм. Критикуючи й відкидаючи середньовічну ідеологію й феодальну дійсність, Рабле протиставляє їм гуманістичні ідеали, щиро вірячи в можливість їх здійснення. В цих книгах зло розгромлене і назавжди відкинуте, утверджені світлі й добрі сили.
Третя книга роману - «Героїчні діяння і промови благородного Пантагрюеля»- набуває вже іншого характеру. Вона з'явилася тільки через 12 років після другої, у 1546 р. За цей час в житті країни сталися значні зміни, зумовлені наступом реакції. Цим і пояснюються тривале мовчання Рабле та поява нових рис у його творі: сатира стає злішою, посилюється саркастичний тон, не показується більше торжество гуманістичних ідеалів.
У третій книзі описується життя Пантагрюеля, оточеного веселою компанією друзів, людей дотепних, які люблять життя, ненавидять аскетизм, не визнають жодного відступу від здорового глузду і природи. В ході подій на перше місце висувається Панург, який уже в другій книзі був найбільш значним після Пантагрюеля персонажем. Панурга мучать сумніви - одружуватися йому чи ні. Вся компанія Пантагрюеля займається розв'язанням цього питання. Панург шукає відповіді і в інших людей різних занять. Жодна відповідь не задовольняє його, і тоді, за порадою блазня, виникає рішення звернутися до оракула Божественної Пляшки. З цією метою вся компанія на чолі з Пантагрюелем збирається в кінці книги у далеку, небезпечну подорож. [250]
Центральне місце в третій книзі займають розмови Панурга з різними порадниками. Він зустрічається з сивіллою, глухонімим, старим помираючим поетом, астрологом, богословом, лікарем, юристом, філософом, блазнем. Усі вони проявляють себе безтолковими й безпорадними: богослов не має своєї думки і в усьому покладається на божу волю, філософ заплутався у своїй софістиці, а лікар - у трактатах. Рабле створює цілу низку характерних типів середньовічної Франції, виразно передає різні сторони життя тогочасного суспільства. Вся розповідь пройнята засудженням і запереченням старого способу мислення, відмираючої культури феодального світу.
В окремих епізодах Рабле висміює ченців, суддів, забобони простолюду. Торкається автор і політичної проблеми в розповіді про колонію утопістів в Дипсодії (кн. III, гл. 1). Рабле вчить управляти країною, спираючись на справедливість, а не на і воєнну доблесть. Король повинен не грабувати, душити і обдирати свій народ, а підтримувати й охороняти його, як посаджене деревце. Ця теорія Рабле була спрямована проти феодальних завоювань, жорстокості й деспотизму королівської влади. Незабаром після виходу в світ третьої книги теологи заборонили її, а разом з нею - видання першої і другої частини роману.
Четверта частина роману надрукована в 1548 p., а над п'ятою письменник продовжував працювати всі останні роки життя. У цих двох книгах розповідається про подорож героїв до оракула Божественної Пляшки, про населені химерними істотами, незвичайні, чудернацькі країни, острови, що зустрічаються на їхньому шляху. Опис їх і становить основний зміст книг. Завершується історія розмовою мандрівників з оракулом Божественної Пляшки.
У четвертій частині роману вирішуються філософські питання, особливо широко розгортається критика боротьби різних релігійних напрямів і релігійного фанатизму. Характерна щодо цього історія про Постника і Ковбаси. На острові Жалюгідному панує Постник - втілення католицизму, який постійно воює з заклятими своїми ворогами Ковбасами, що живуть на острові Дикому. Ніщо не може припинити цієї ворожнечі, скоріше можна помирити «котів і щурів, собак і зайців, тільки не їх» (кн. IV, гл. 35). Ще більшим проявом фанатизму й безглуздості є ворожнеча між папоманами (католиками) і папефігами (протестантами). Особливої [251] сили сатира досягає в описі острова папоманів (кн. IV, гл. 48-54), у висміюванні священного сану папи і обожнення його особи, папських декреталій (послань), хитрих прийомів викачування папським Римом золота з Франції. Головне місце в цій сатиричній картині відводиться буфонному образу папоманського єпископа Гоменаца - католицького фанатика, у якого поклоніння папам межує з божевіллям, небезпечним для суспільства. Відпускаючи з свого острова Пантагрюеля і його друзів, Гоменац закликає їх бути правдивими християнами і розправлятися з кожним, хто не бажає вивчати папських декреталій, і пропонує два десятки способів знищення їх: спалювання, втоплення та ін.
Рабле виступає однаково непримиренно і проти католиків, і проти кальвіністів, загалом рішуче заперечує догматичні релігії і їхнього бога. Єдине, перед чим він схиляється, це природа. Тільки вона є для нього мірилом в оцінці життєвих явищ і людських вчинків. Згідно з його розумінням, усе, що йде від природи,- прекрасне й гармонійне, все, що протистоїть їй,- огидне і потворне. Такий погляд, зокрема, лежить в основі розповіді Пантагрюеля про Фізис і Антифізис (кн. IV, гл. 32). Фізис (Природа) народила Красу і Гармонію, Антифізис (супротивниця Природи) всупереч їй - Недомірка й Нескладу, лицемірів і святенників, кальвіністів, біснуватих, маніяків, людожерів, усякого роду чудовиськ. Проти усіх цих протиприродних потвор і воює автор.
Значний інтерес у четвертій книзі становлять сатира на судейських чиновників і сутяг у зображенні острова Прокуратії (кн. IV, гл. 12), а також опис острова мессера Гастера - «першого в світі магістра наук і мистецтв» (кн. IV, гл. 57), де в гротескній формі проводиться думка, що в основі всього існуючого лежить плоть, матерія.
Понурі картини постають у п'ятій частині книги. Це насамперед стосується зображення католицької церкви в образі острова Дзвінкого, де живуть ненажерні і ні до чого не придатні птахи: клірці, священці, абатці, єпископці і єдиний у своєму роді птах - папець.
Нищівною є сатира на середньовічний суд, з його системою хабарництва і продажністю суддів в описі острова Катівні, де панують Пухнасті Коти - страшні тварини, що пожирають маленьких дітей. Ерцгерцог Пухнастих Котів, насильник над законом [252] і правдою - «найогидніший з усіх будь-ким описаних чудовиськ» (кн. V, гл. 11). Він навіть компанію Пантагрюеля замкнув у себе в барлозі і приголомшив дикою загрозливою промовою, в якій після кожного слова вимагав хабарів і запевняв, що людині краще опинитися в кігтях Люцифера, ніж на його острові, де закони - це та павутина, в якій заплутуються мушки та метелики, тимчасом як сліпні вільно розривають її.
Важливим епізодом п'ятої книги є перебування мандрівників на острові цариці Квінтесенції. Молода, прекрасна володарка Квінти, якій було мало не 1800 років, харчувалася лише абстракціями, категоріями, мріями, шарадами, антитезами та ін. Після обіду вона відпочивала разом з дамами та принцами двору і просіювала, провіювала свій час через велике, красиве решето з біло-блакитного шовку. її піддані орали піщаний морський берег трьома парами лисиць, збирали виноград з шипшини і фіги - з чортополоху, доїли козлів і з великою користю для господарства зливали молоко в решето, ловили вітер сітями тощо. Рабле висміяв лжезнання, схоластичну філософію та її відірваність від життя.
Такі найважливіші проблеми невичерпного за своїм змістом, глибоко енциклопедичного твору Рабле. В ньому відбилися життєвий досвід самого автора і його величезна наукова ерудиція, використані надбання народної творчості, античної і національної літератур, широко відтворена реальна дійсність в найрізноманітніших її аспектах, охоплені майже всі галузі знання.
Рабле населив свій роман численними персонажами, вихідцями з усіх соціальних прошарків тогочасного суспільства. У центрі стоять образи королів-велетнів Грангузьє, Гаргантюа і Пантагрюеля та їхніх друзів - Панурга і брата Жана. Герої Рабле - індивідуалізовані конкретні характери, разом з тим вони представляють певний стан суспільного життя, мають узагальнююче значення.
Матеріальне начало, здорове життя і природу втілюють образи велетнів, вони символізують рішуче заперечення середньовічного аскетизму й самої ідеї зречення повноти земного життя. Водночас із цих образів постає гуманістичний ідеал доброго і мудрого монарха. Грангузьє, Гаргантюа, Пантагрюель прагнуть миру, піклуються про своїх підданих, сприяють розвитку свого народу. Вони оберігають законність, їхні вчинки грунтуються на розумі й людяності; вони здатні на рішучі дії, але [253] разом з тим великого значення надають переконанню мудрим словом. Гаргантюа і Пантагрюель охоче проголошують учені промови, вдаються до бесід, в яких у дусі гуманістичних ідей розмірковують про людські вчинки, про управління державою і ставлення короля до підданих, про мир, війну та ін. Через образи велетнів головно і проголошується в романі система гуманістичних ідей. Найповніше поданий образ Пантагрюеля, в ньому найвиразніше проявляється пафос боротьби гуманістів за розкрі-пачену людину, роздуми Рабле над людським ідеалом. Пантагрюель - ідеальний король ідеальної Утопії, взірець високої і стійкої моральності, допитливий учений, гармонійна, багатогранна натура, мислитель, який у своєму сприйнятті світу виходить з віри в розум, у здатність людини до самовдосконалення. Виразно помітна в цьому образі еволюція, зумовлена розвитком світогляду самого автора. Спочатку, у другій книзі, Пантагрюель в основному виступав як володар, людина рішуча, швидка на розправу з усім потворним і у великому, і в малому. Він воював з дипсодами короля Анарха, які напали на Утопію, і переміг їх; він не міг слухати зіпсованої, псевдовченої мови лімузинського студента - схопив його за горло і не відпустив, доки той не заговорив чистим рідним лімузинським діалектом. Дієвими є і промови Пантагрюеля, він одержує перемоги на диспутах, у суді.
В останніх книгах в образі Пантагрюеля втілені риси ідеального мудреця, філософа, який перебуває в стані душевної рівноваги, у всьому виходить з нової філософії життя - «пантагрюелізму», що означає «глибоку і незламну життєрадісність, перед якою все скороминуще є безсиле» (кн. IV, передмова автора). Правда, Пантагрюель не втрачає здатності хвилюватися й обурюватися. Скажімо, коли він торкається книги папських декреталій, показаних йому Гоменацем, у нього виникає бажання відшмагати якого-небудь служителя храму. Однак до рішучої боротьби з усім потворним велетень уже не вдається, стає досить поблажливим до людських вад. Панург характеризує його так: «У всьому він бачив тільки одне хороше, кожний вчинок тлумачив тільки з хорошого боку. Ніщо не пригнічувало його, ніщо не обурювало. Тому він і був вмістилищем божественного розуму, що ніколи не засмучувався і не хвилювався» (кн. III, гл.2). В основі переконань Пантагрюеля тепер лежить думка, що мудру людину ніщо не повинно виводити з стану [54] внутрішньої рівноваги. В цій мудрості є багато консерватизму, бо прихильність до всього неминуче поширюється і на потворне в житті, певною мірою виправдовуючи його. Рабле усвідомлює цю суперечливу складність Пантагрюеля і починає ставитись до свого улюбленого героя з відчутною іронією. Він показує Пантагрюеля смішним у своїй позитивності. Наприклад, в епізоді з папоманами, в якому католицькі фанатики проявляють найпотворніші свої риси і сприймаються всіма як чудовиська, добрий і великодушний Пантагрюель, одержавши груші в подарунок від єпископа Гоменаца, запевняє, що «кращих християн, ніж ці добрі папомани, йому не доводилось бачити» (кн. IV, гл. 54). Так «під зовнішньою позитивністю Пантагрюеля часто ховається безсумнівна іронія»(1).
(1) Пинский Л. Реализм зпохи Возрождения, с. 155.
Якщо Пантагрюель є втіленням ідеальної, довершеної людини, створеної уявою гуманіста Рабле, то Панург передає реальний стан людської натури, породженої складною добою. Починаючи з третьої книги, Панург стає центральним персонажем твору. Це дуже глибокий і складний образ людини, яка сформувалася в умовах міста доби ренесансного перевороту. Сам Рабле з огляду на спосіб життя і характер Панурга порівнює його з Франсуа Війо-ном. В цьому образі органічно злилися звільнений розум і цілковита відсутність моральних принципів та стійкості характеру.
Нова епоха сформувала свідомість Панурга, розкріпачила його розум, навчила думати, але вона ж і довела його до занепаду і зробила декласованим типом. Університетами Панурга були злидні й безконечні блукання по великих шляхах і міських вулицях. Суспільство було байдуже до Панурга, і це звільнило його від необхідності дотримуватись суспільних норм і обов'язків, що зрештою переросло в заперечення будь-якої моралі взагалі. Панург - розпусник, цинік і лихослов, шахрай, гуляка й бешкетник, нероба, котрий знав «шістдесят три способи здобувати гроші, з яких найчеснішим і найзвичайніигим була крадіжка». А тратив гроші він ще винахідливіше, ніж здобував їх, бо знав 214 способів, куди їх подіти.
Проте Рабле далекий від засудження Панурга і зображує його зовсім не в сатиричному плані. Панург смішить, але не обурює, його марнотратство як вияв бездумної життєрадісності є набагато природнішим для людини, ніж скнарість. Одержавши від Пантагрюеля подарунок-прибутковий замок [255] Рагу, Панург за два тижні розтринькав прибуток від нього на три роки наперед. Панург не мав наміру бути багатим, всі його помисли й турботи зводилися до прагнення якнайвеселіше проводити час. «Будьте життєрадісні, веселі, задоволені - інакшого багатства мені не потрібно» (кн. III, гл. 2). Марнотратство Панурга набувало значення своєрідного протесту проти народжуваної етики накопичення.
Рабле зображує Панурга як людину розумну, освічену і допитливу, що не визнає гнітючого авторитету догматичних, усталених істин, нічого не бере на віру, хоче до всього дійти своїм розумом. «Панург- це веселі історії, винахідливі вигадки, дотепні здогадки, обурливі репліки, сміливі гіпотези, несподівані парадокси, вічно інтенсивна гра розуму і почуття, вільне, сміливе, глузливе, гостре слово»(1). Панург вільний у прояві своїх почуттів, непідвладний умовностям. Він увесь час перебуває в русі, в ньому немає нічого застиглого і постійного. Залежно від зовнішньої ситуації, по-різному проявляється його характер: з представниками бюрократії він поводиться зухвало, з самозакоханим і нерозумним купцем Дендено - жорстоко, з лицемірними і манірними жінками - брутально, а в оточенні пантагрюельців він буває ввічливий, витончено дотепний і добрий. В цьому образі письменник-гуманіст втілив критичне, чуттєве начало в людині, її жагу знань, прагнення до нових форм життя.
Евнина Е. М. Франсуа Рабле.- М.: Худож. литература, 1948, с. 200.
З першої книги входить у твір образ Жана Зубодробителя - ченця, який покинув монастир і став постійним супутником спочатку Гаргантюа, а потім Пантагрюеля. Жан веселий і бешкетний, швидкий на фізичну розправу з супротивниками. Він висміює монастирські звичаї, пояснює, що рясу ж носить тому, що в ній добре п'ється, псалмами користується як снотворним, а требник служить йому як блювотне. Як і його друзі, Жан зневажає монахів, бо чернець, на відміну від селянина, не обробляє землі, на відміну від воїна, не охороняє батьківщини, на відміну від лікаря не лікує хворих, на відміну від купця, не постачає необхідних корисних державі предметів (кн. І, гл. 40). Сам Жан не святенник і не голодранець; життєрадісний, сильний і сміливий, він обробляє землю, заступається за скривджених, допомагає страждаючим, охороняє монастирські виноградники (кн. І. гл. 10).
Стійкість і твердість характеру Жана сформувалися в народному селянському середовищі. Він [256] людина тверезого розуму, працьовитий і діловий, добрий без сентиментальності, надійний товариш, його не лякають труднощі й небезпеки. Жан позбавлений витонченості, іноді примітивний до грубості, але нічого нездорового чи спотвореного в його натурі немає. Навпаки, він відстоює все природне, будь-яка брехня чи прикидання йому огидні, він знає ціну радощам і насолодам життя. Показово, що саме Жанові належить ідея створення Телемського абатства, що вчені-гуманісти Гаргантюа і Пантагрюель дружать з ним, цінять його розум та моральні устої. В усьому цьому лежить глибока думка Рабле про те, що ідеї, які живлять гуманістичні ідеали, кореняться в народній свідомості. «Гаргантюа і Пантагрюель» належить до найвидатніших творів реалізму доби Відродження. Але реалізм Рабле має і свою особливість: у правдивому відтворенні дійсності письменник широко використовує фантастику. «За найбільш, здавалося б, , фантастичними образами розкриваються дійсні події, стоять живі особи, лежить великий особистий досвід автора і його точні спостереження»(1). Фантастика служить авторові засобом узагальнення і проникнення у сутність явищ і проблем тогочасної дійсності.
Рабле ввійшов в історію літератури як великий майстер мистецтва комічного, стихією його роману є сміх. У творі нема трагічного сприйняття світу, всі турботи, тривоги, лихо і злигодні переключаються в план комічного, потішного. Викриваючи войовничу реакцію, Рабле «вбирає чудовисько в такий сміховинний одяг, який повинен знищити страх перед ним, повернути сучасникам бадьорість, мужність і почуття перспективи»(2). Письменник вважав, що веселість - це нормальний, природний стан людини, який вона повинна завжди підтримувати в собі. У віршовому звертанні до читача, яким відкривається «Гаргантюа і Пантагрюель», автор наголошує, що завдання книги - розвеселити читачів, які через злигодні життя втратили здатність сміятися, і тим повернути їх до природного стану - «сміятися людині властиво». Тому сміх Рабле не однотонний. «Своєрідність раблезіанського сміху... полягає якраз в його багатоликості, в тому, що він включає в себе і жорстокість нападаючого, і торжество переможця, і бездумність веселого: і радість, і гнів, і знущання, і забаву одночасно»(3).
(1) Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средне-вековья и Ренессанса, с. 475.
(2) Пинский Л. Реализм зпохи Возрождения, с. 223.
(3) Евнина Е. М. Франсуа Рабле, с. 235.
Різноманітні в романі форми і прийоми комічного, вироблені Рабле під впливом фольклорної традиції. [257] Тут - і пародія, і шарж, і карикатура, і буфонада, але визначальним є гротеск, який проймає всю образність роману. Гротеск існував у мистецтві різних народів з давніх часів, але сам термін «гротеск» вперше був вжитий у добу Відродження в Італії. Наприкінці XV ст. при розкопках підземних частин терм Тіта у Римі було знайдено цікавий живописний орнамент, який і назвали по-італійському «la grottesca» (італ. grotta - грот, підземелля). Для цього орнаменту характерна дивовижна вільна гра рослинними, тваринними і людськими формами, які переплітаються між собою. Поступово терміном «гротеск» почали називати не тільки особливий вид живописного орнаменту, а й відповідні явища інших видів мистецтва, зокрема літератури. «У вузькому смислі гротеск, як і в античному настінному живописі,- чудернацьке переплетіння форм чисто геометричних, рослинних, тваринних і людських. Жива й мертва природа, особливо рослинне й тваринне царство, переходять тут одне в друге. Елементи виписані з усією правдоподібністю природної натури, але фантастичними є сполучення, взаємопереходи форм і ціле. Гротеск - мистецтво переходу життя з одного стану в інший... Зближаючи далеке, сполучаючи взаємовиключаюче, порушуючи звичні уявлення, гротеск в мистецтві споріднений з парадоксом у логіці»(1).
У Рабле система образності і комізму будується в основному за гротесковим принципом, на сполученні взаємовиключаючих начал, реального і фантастичного, високого і низького. В образах велетнів суміщається торжество плоті і висока духовність, «брат Жан - водночас і породження світу монастирських мурів і насмішкувате його заперечення» (2). Своїх фантастичних героїв Рабле поміщає в умови сучасної письменникові дійсності, проявляючи абсолютну байдужість до правдоподібності у співвідношенні розмірів. Гаргантюа, прогулюючись вулицями Парижа, може запросто сісти на вежу Нотр-Дам, але живе у звичайному будинку; Пантагрюель своїм язиком прикриває від зливи цілу армію, у його роті розташовані два міста, а подорожує він на звичайному кораблі, сидить за звичайним столом і розмовляє з своїми друзями - звичайними людьми.
(1) Пинский Л. Реализм зпохи Возрождения, с. 119-120.
(2) Там же, с. 129.
Як один із найважливіших гротескових засобів створення комічного ефекту в романі дослідники творчості Рабле відзначають зображення несумісності поведінки персонажа і обставин, в яких він діє. Характерним, наприклад, є такий епізод твору. [258]
Брат Жан під час військового походу, проїжджаючи верхи на коні під горіховим деревом, зачепився забралом свого шолома за сучок. Силкуючись відчепити забрало, Жан випустив поводи, кінь стрибнув уперед, і Жан повис на дереві. У той час, коли він висить і кличе на допомогу, Гаргантюа і Евде-мон неспішно оглядають з усіх боків, як саме повис Жан, і сперечаються, чи схожий він на Авессалома, що, за біблійним переказом, повис на волоссі. Жан спочатку обурюється «Найшли час теревені розводити!», але при цьому, висячи на гіллі, починає просторікувато порівнювати своїх друзів з проповідниками-декреталістами, які говорять, що перед тим, як допомогти ближньому в момент смертельної небезпеки, його спочатку треба переконати в необхідності висповідатися (кн. І, гл. 42).
Сміховий ефект у романі Рабле значною мірою досягається широким використанням чисел гротескного характеру. За спостереженням М. Бахтіна, у Рабле всі кількісні цифрові визначення безмірно перебільшені, гротескні, подані зі смішною претензією на точність у таких ситуаціях, коли точний підрахунок загалом неможливий та й не потрібний. Наприклад, у розповіді Панурга про його турецькі пригоди є фраза: «...З міста, рятуючись від вогню, вибігло шістсот - та ні, які там шістсот! - більше тисячі трьохсот одинадцяти псів...» (кн. II, гл. 14). «Тут є і гротескове перебільшення, та ще з різким стрибком (від шестисот відразу до тисячі трьохсот), і знижуючий предмет підрахунку (пси), і цілковита непотрібність і надмірність точності, і неможливість самого підрахунку» (1).
(1) Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средне-вековья и Ренессанса, с. 506.
За гротескним принципом Рабле часто будує і «чудну» фразу, сполучаючи поняття взаємовиключаючі або різного ряду. Скажімо, про книжку, в якій міститься генеалогія Гаргантюа, він пише так: «Товста, пухла, велика, сіра, красива, малесенька, запліснявіла книжиця, яка пахне сильніше, але не солодше ніж троянди» (кн. І, гл. 1).
Рабле - творець французької прозової літературної мовл. Митець постійно орієнтувався на традиції попередньої культури; джерелом його мовного багатства була усна народна мова. Він широко послугувався фольклорним матеріалом - прислів'ями, примовками, казками і піснями, а також мовою провінціального дворянства, селянства, духівництва, ввів у твір жаргон учених схоластів, термінологію філософську, богословську, медичну, архітектурну, філологічну, військову, спортивну, морську, терміни [259] різних видів ремесла. Рабле, як ніхто в той час, виявив і можливості розвитку літературної національної мови.
Великим був вплив геніального французького сатирика на світову літературу, особливо на творчість Мольєра, Свіфта, Жан Поль Ріхтера, Бальзака, А. Франса, Р. Роллана та ін.
Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Франція (1982)
ЗМІСТ
| 1. | М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Франція (1982) |
| 2. | 5.2. Загальна характеристика французького Відродження З... |
| 3. | 5.3. Гурток Маргарити Наваррської Маргарита Наваррська... |
| 4. | 5.4. Рабле Творчість Франсуа Рабле (1494-1553) становить... |
| 5. | 5.5. «Плеяда». Ронсар Маніфест «Плеяди». Розвиток... |
| 6. | 5.6. Література останньої чверті XVI ст. Д'Обіньє. Монтень... |
На попередню
|
|
