Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олена Алексєєнко Поезія Вільяма Шекспіра (1986)
Олена Алексєєнко Поезія Вільяма Шекспіра (1986)
© О.Алексєєнко, 1986
Джерело: В.Шекспір. Твори в шести томах: Том 6. К.: Дніпро, 1986. 840 с. - С.: 769-799.
Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістВенера і Адоніс
Поема була написана 1592 р. Вперше надрукована форма том Octavo 1593 p. земляком Шекспіра Річардом Філдом. Книговидавцем «Венери і Адоніса» став Джон Харрісон. На титульному аркуші ім'я видавця не проставлене, але його видавничі права позначені емблемою із зображенням якоря. Текст, передрукований, певно, з вивіреного авторського рукопису, дійшов до нас в доброму стані. Тільки до 1636 р. вийшло 12 її видань. Присвячена «Венера і Адоніс» покровителеві Шекспіра графу Саутгемптону.
Джерелом сюжету поеми стали «Метаморфози» Овідія. Шекспір міг прочитати книгу в оригіналі або ознайомитися з її текстом в англійському перекладі А. Голдінга (1567). У X книзі «Метаморфоз» оповідається про пристрасть богині кохання Венери до юного мисливця Адоніса. В Овідія нічого не сказано про нехтування героя почуттям. Римського поета привернула до себе життєствердність міфа. Не скорившись долі, - «Над усім же ненависна, - каже. - Права не маєш однак!» - Венера в Овідія зберігає життя Адонісу, обернувши його на квітку. Близька до поеми Шекспіра сюжетна ситуація, розроблена Овідієм у IV книзі «Метаморфоз», де розповідається про пристрасть німфи Салмакіди до юного Гермафродита, який теж знехтував коханням. Сцена боротьби німфи та юнака дуже нагадує аналогічний епізод у «Венері і Адонісі». Співзвучні поемі [769] Шекспіра й окремі фрагменти міфа про Нарціса (кн. III), наприклад, захоплення героя полюванням.
Поетичний дебют Шекспіра близький до надзвичайно розвиненої в західноєвропейській літературі традиції створення любовних поем. Прагнення до вивчення людського почуття зароджується ще в середньовічній куртуазній поезії. Особливою популярністю починає користуватись у цей час «Наука кохання» Овідія, що породила численні наслідування. Інтерес до теми зберігається в епоху Відродження. Думка про світову обов'язковість кохання звучить уже в творах Ф. Петрарки (більш абстрактно) і Дж. Боккаччо. У повісті Боккаччо «Амето» любов перетворює мисливця-варвара на «божественну людину» Відродження. В його жартівливо-галантній поемі «Полювання Діани» (1335), створеній, як і «Венера і Адоніс», на міфологічному матеріалі, богиня вимагає від своїх супутниць обітниці цнотливості. Юні мисливиці залишають Діану, віддавши перевагу богині кохання Венері. Галантно-авантюрна першооснова зберігається в поемах М. Боярдо, Л. Аріосто, Т. Тассо.
В Англії пісні та поеми про кохання створюють Т. Кемпіон (1567-1619) та Дж. Гаскойн (бл. 1539-1577). До досвіду створення ренесансного галантного епосу на матеріалі англійської поетичної традиції звертається Е. Спенсер у поемі «Королева фей» (повністю опубл. 1609 p.). Дещо раніше в 12 еклогах «Пастушого календаря» (1579) Спенсер вводить до умовно-поетичного світу бесіди на різні етичні теми. Піднесеність і витонченість у його творах поєднується з ренесансним уславленням людського почуття. Саме в епоху Спенсера, у 80- 90-х pp. XVI ст., в Англії спостерігається справжній поетичний вибух, до якого причетний був і автор «Венери і Адоніса», який назвав поему «первістком своєї фантазії».
Поема починається надзвичайно динамічно. Відмовившись від преамбул, Шекспір відразу ж розгортає дію: охоплена пристрастю богиня кохання Венера переслідує юного Адоніса, який нехтує почуттям. Поема побудована так, як будувались ренесансні живописні полотна. Між іншим, до міфа про кохання Венери і Адоніса художники Відродження і XVII ст. звертались неодноразово (Тіціан, Веронезе, Пуссен, Рубенс та ін.). Поема пронизана яскравим світлом, розімкнута, відкрита назовні. Вранішнє сонце освітлює юного героя, який збирається на полювання. Палкі слова Венери на захист кохання супроводить полуднева сонячна спекота. Пауза - Адоніс покидає Венеру - пов'язана з настанням ночі. І, нарешті, багряні промені вранішнього сонця освітлюють сцену полювання. Теплі золотаві тони притаманні образу Венери, в колористичному відношенні, побудованому на дзвінкому акорді золотого (волосся богині) й червоного (рум'янець, пурпурові вуста) кольорів. Земна, пройнята чуттєвістю краса Венери (волого-блискучі очі, напіввідкритий рот) нагадує зображення богині кохання на полотні Тіціана «Свято Венери» (1518).
Венера - втілення земного, чуттєвого кохання, змальованого в поемі з усією його буйною язичницькою радістю і динамікою. Іронічні ноти, що лунають у тексті, - наприклад, згадка про спітнілі руки богині - не руйнують єдності образу. Перед нами - кохання сильне і природне, воно позбавлене галантних прикрас і не приховує свого реального,. земного єства. Венера невід'ємна від [770] світу, що її оточує. Лейтмотив її мови - кохання є обов'язком і властивістю усього живого. Доводячи правомірність любові, Венера вдається до нескінченних прикладів із найрізноманітніших, а часом навіть несподіваних, сфер буття. Богиня апелює до законів суспільного життя, користуючись правовою і економічною термінологією. Виникає ренесансна концепція єдиного ланцюга буття. Всесвіт, прагнучи гармонії, не заперечує закону кохання, яке дає йому життя і вічне відродження. Висловлювання Венери близькі до першого циклу «Сонетів» Шекспіра (1-17) і комедії «Марні зусилля кохання».
Інше твердить Адоніс. Для об'ємнішої характеристики образів Шекспір вдається до контрастного зіставлення героїв. Якщо Венера палає вогнем пристрасті, то герой холодний і байдужий. Його довершена краса нагадує прекрасну скульптуру, позбавлену все-таки справжнього життя. Не випадково богиня називає Адоніса «ідолом», «мальованою картиною». Героя певною мірою можна зіставити з незакоханими персонажами шекспірівських п'єс (Бенволіо, Меркуціо, Бенедикт на початку дії і т. ін.). Ці герої, проте, висміювали кохання, Адоніс - його заперечує. Образ Адоніса поєднаний з іронією, яка часом набирає навіть знижувального відтінку. Юний мисливець комічно виглядає, коли намагається вирватися з рук Венери, надто прозаїчні всі його репліки і т. ін.
Лише в одному епізоді Адоніс ширше пояснює свою відразу до почуття. Яскрава любовна поема перетворюється на філософський диспут, який нагадує суперечку Глупоти й Мудреця в славнозвісній книзі Еразма Роттердамського («Похвала глупоті»). «Любов, що мудра в глупоті - глупомудра», - природне прагнення людського єства до активної гармонії з навколишнім світом. Адоніс, який повстав проти Кохання, повторює давні казання, відкидає земну, тілесну первооснову почуття, вбачаючи в ньому тільки хтивість. Любовна пристрасть лякає героя. Він хоче зберегти поміркованість, спокій: «Гармонія щоб не проникла злудна у тихий прихисток моїх грудей». Адоніс хоче існувати лише заради самого себе (міф про Нарціса). Любов для нього: «Це ж борг! Себе ж боргами обморочу!» Своїм небажанням кохати герой порушує одвічний закон буття. Згадаймо «розділ про борги» у книзі французького гуманіста Ф. Рабле («Гаргантюа і Пантагрюель»), пронизаний думкою про взаємозалежність усього сущого в природі.
Природа помщається над Адонісом, який порушив її закон. На зміну гармонії приходить хаос. Останні епізоди поеми надзвичайно динамічні. Картини прекрасної і умиротвореної природи зникають. Кущі чіпляються за одіж охопленої відчаєм Венери, коріння дерев перепиняє їй шлях. Дисгармонія набирає всесвітнього характеру. Втіленням руйнівних сил природи стає смерть. Проте це не Фатум античних трагедій, що переслідує героїв. Сама смерть, яка постає у вигляді дикого вепра, тут природна. Це частка природи, що втратила гармонію. Фінал поеми трагічний, але не безвихідний. Гуманістичний ідеал прекрасної і досконалої людини, яка живе в гармонії з навколишнім світом, не здійснився. Однак життєдайна сила природи безмежна. Адоніс відроджується в прекрасній квітці.
Уривок із поеми («Кінь») російською мовою переклав у 1947 р. С. Маршак. Українською мовою поему перекладено вперше у "Зібранні творі у 6 томах" (1986). [771]
Лукреція
«Лукреція» датується приблизно 1593 р. Ця поема, як і«Венера і Адоніс», написана Шекспіром у той час, коли лондонські театри були зачинені у зв'язку з епідемією чуми. Надрукована «Лукреція» форматом Octavo 1594 p. за авторським рукописом. Книговидавцем поеми став Джон Харрісон. Обидві поеми присвячені графові Саутгемптону. «Лукреція» користувалась меншим успіхом, ніж «Венера і Адоніс» і до середини XVII ст. перевидавалась усього сім разів.
Давньоримська легенда про Лукрецію здавна привертала увагу письменників. Одну з перших її обробок бачимо у «Фастах» Овідія. В написаній елегійним дистихом поемі розповідається про походження окремих римських обрядів і свят. До числа відомих епізодів поеми належить сказання про Тарквінія і Лукрецію, пов'язане з одним із днів лютого. Син Тарквінія Гордого Секст збезчестив цнотливу дружину патриція Коллатіна Лукрецію. Горда римлянка, розповівши про все чоловікові, прохромила себе мечем. Обурені жорстокістю етруських царів римляни вигнали рід Тарквінія. Так, згідно з «Фастами», завершився стародавній період монархічного правління в Римі. Сказання про Лукрецію міститься і в книзі римського історика Тіта Лівія.
Сюжет зберігає свою популярність в епоху Відродження. До нього звертається Чосер у «Легендах про славних жінок» (XIV ст.), Лідгейт у поемі «Падіння монархів» (XV ст.). Прозовий варіант легенди є в збірнику новел У.Пейнтера «Палац утіх» (1567). На цю тему було складено чимало англійських балад, датованих 1568-1576 р. Історія цнотливої дружини Коллатіна надихнула і Шекспіра, який у своїй поемі цілком зберігає фабулу легенди, розказаної римським поетом у «Фастах».
У художньому плані «Лукреція» слабша за попередню поему Шекспіра. її структура позначена фрагментарністю, вірш досить важкий, композиція позбавлена завершеності. «Лукреція» насамперед філософська поема, звідси й тезисність окремих її положень.
Поема патетична, позбавлена мальовничої живописності «Венери і Адоніса». Гармонійна картина світу, сповнена світла і життя, в «Лукреції» зникає. У кольоровій гамі поеми починають переважати сумовиті, похмурі тони. У нічній темряві - «Ніч, ця матір Страху та Жаху» - розігрується сцена зустрічі Лукреції і Тарквінія. Руйнівні пристрасті героя немовби ворожі денному світлу.
Образ Тарквінія в поемі розроблений з безперечною психологічною вірогідністю. В Овідія пристрасть Тарквінія спалахує після зустрічі з Лукрецією. Шекспір позбавляє свого героя виправдання раптовістю почуття. Про красу і цнотливість Лукреції Тарквіній довідується з розповіді необережного Коллатіна. До дії його спонукає, таким чином, навіть не тваринна хтивість, а заздрість до друга. [773] Свавільний і жорстокий Тарквіній - попередник численних героїв-індивідуалістів, створених Шекспіром у подальших творах (Яго, Едмунд та ін.). Слова Тарквінія - «Любов і Щастя - ви боги для мене!» - навіть схожі з реплікою Едмунда: «Природо, ти моя богиня». Тарквіній - своєрідний філософ зла.
Для Тарквінія не існує ніяких моральних понять. У його довгих роздумах слово «сумління» замінено словом «страх». Герой боїться наслідків свого вчинку, загального осуду. Тільки-но виникає надія зберегти таємницю (погроза обмовити Лукрецію), всі вагання зникають. Пристрасть патриція породжена егоїзмом і себелюбством. Любові, навіть у її суто чуттєвій формі, герой не знає. Надто помірковані його погрози Лукреції, надто софістичні переконання. Тарквіній хоче не тільки вдовольнити свою хтивість, але й підкорити своїй волі Лукрецію. Та ось мета, здавалося б, досягнута, а в душі героя виникає лише почуття огиди й порожнечі. Зло здатне тільки руйнувати, а не тішитись красою й гармонією. Антагоністом Тарквінія виступає Лукреція. На противагу патрицієві, героїня - саме втілення моральності, котру вона розуміє як обов'язок людини перед собою і перед іншими людьми. Лукреція зовсім не заперечує почуття, подібного до Адоніса. В її монолозі нема і протиставлення любові платонічної і тілесної. Для героїні неприйнятні насамперед неправда і безчестя. Цікавий епізод, у якому охоплена відчаєм легендарна римлянка розглядає фреску із зображенням загибелі Трої. На величезній живописній площині - троянські й грецькі герої, умудрені досвідом старі чоловіки й запальні юнаки. Однак увагу героїні привертають дві постаті: скорботна Гекуба і намальований прекрасним зрадник Сінон. Горе осиротілої Гекуби співзвучне настрою самої Лукреції. А вигляд Сінона викликає в неї гнівне неприйняття: зло не повинно бути прекрасним.
Побудова епізоду нагадує традиційний сценічний прийом «театру в театрі». Виникає ефект «об'ємного» бачення. Читач спостерігає за почуттями Лукреції, яка, в свою чергу, розглядає живописні образи. Оцінивши майстерність художника, римлянка не приймає картини. Для Лукреції етичне начало важливіше за естетичне. А картина не примушує глядача замислитися над тим, що в загибелі Іліона винні блуд Єлени і похіть Паріса.
Моральний максималізм героїні відображений у її міркуваннях про зло, пануюче в світі. Насичений трагізмом монолог Лукреції передвіщає твори Шекспіра пізнішого періоду, наприклад, 66-й сонет, «Тімона Афінського» та ін. Зло торжествує скрізь: «Честь і краса - то все-таки мала Заслона бойова від світу зла». Його адептом стає Випадок, який вносить дисгармонію в життя світу. Навіть Час, який міг би стати доброю силою, покірний волі Зла. Незважаючи на всемогутність злого начала, Лукреція все-таки вступає з ним у боротьбу. Самовбивство героїні спонукає римлян повалити тиранію Тарквінія. Останні епізоди поеми - особливо промова Брута - сповнені громадянського пафосу.
Думки поеми глибокі й філософічні. Багато її образів принаджують своєю яскравістю. Та все ж відчуття єдності великої поетичної форми в поемі нема. Шекспірові виявились ближчими малі жанри ліричної поезії. До створення поем автор «Лукреції» більше не звертається. [774]
З «Лукрецією» пов'язана історія створення О. С. Пушкіним повісті «Граф Нуліп», сюжетна канва якої є пародійним відтворенням фабули поеми Шекспіра.
Українською мовою поема перекладена вперше у "Зібранні творів у 6 томах" (1986). [775]
Сонети
Час написання сонетів-1592-1598 pp. їх стиль нагадує художню манеру ранніх творів Шекспіра (поеми, п'єси «Марні зусилля кохання», «Двоє веронців», «Ромео і Джульєтта»), Проте цілком можливо, що деякі вірші були написані раніше або пізніше цього часу.
У багатому творчому доробку Шекспіра «Сонетам» належить особливе місце. Поеми «Венера і Адоніс» (1592) та «Лукреція» (1593) були адресовані знавцям поезії. «Сонети» створювались для найближчого оточення Шекспіра і не були відомі широкому колу читачів.
Згадка про існування «Сонетів» уперше зустрічається в огляді англійської літератури «Скарбниця розуму» (1598) Ф. Мереза: «Подібно до того, як гадали, що душа Евфорба жила у Піфагорі, так ніжний, дотепний дух Овідія живе в солодкозвучному і медоточивому Шекспірі, про що свідчать його «Венера і Адоніс», його «Лукреція», його ніжні сонети, відомі його особистим друзям». Уже наступного року після повідомлення Мереза два сонети були надруковані видавцем У. Джаггардом у томику віршів «Пристрасний пілігрим».. Потім на протязі 10 років публікації не відновлюються. Видати «Сонети», очевидно, не дозволив сам автор або хтось інший, не зацікавлений в опублікуванні віршів.
Окремою книгою «Сонети» були видані лише в 1609 р. На титульному аркуші проставлено такі вихідні відомості видання: «Шекспірові сонети. Ніколи раніше не друковані. В Лондоні. Д. Елд для Т. Т... 1609». Т. Т.- це видавець [776] книги Томас Торп. Його прізвище згадується в акті реєстрації рукопису в реєстрі гільдії друкарів. Значно складніше розшифрувати текст присвяти, який був надрукований на шмуцтитулі видання: «Тому єдиному, кому завдячують своєю появою нижчеподані сонети, містеру W. Н. всілякого щастя і вічного життя, обіцяного йому нашим безсмертним поетом, бажає доброзичливець, який зважився видати їх у світ. Т. Т.». Присвята звучить вельми двозначно. Таємничим W. Н. може бути той, на честь кого створювалися «Сонети». Так само вірогідна й інша версія. Ініціали ховають лише особу, завдяки якій текст «Сонетів» став власністю Томаса Торпа.
На примірниках видання «Сонетів» (1609) зазначено прізвища двох книготорговців - Джона Райта й Вільяма Асплі. Книга, мабуть, була видрукувана великим тиражем, який довелося розподілити між двома продавцями. Історія цього видання повністю не відома. Безсумнівне лише те, що сам Шекспір участі в його укладанні не брав. Так, до книги було включено вірші іншого поета (можливо, Джорджа Чапмена), а також невелику поему «Скарги закоханої». Викликає сумнів розміщення віршів, між якими часто відсутня логічна послідовність. У сонетах 133-134, наприклад, поет скаржиться на зрадливість коханої, а в сонеті 135 звучить тема чекання любові.
За життя Шекспіра «Сонети» більше не видавались. Не ввійшли ліричні твори і в перше посмертне зібрання його творів, до якого було включено тільки п'єси. Нова публікація сонетів Шекспіра була здійснена лише 1640 р. Видавець Джон Бенсон включає, до збірника, озаглавленого «Поеми», разом із «Скаргами закоханої», «Пристрасним пілігримом», «Феніксом і голубкою» також «Сонети». Проте це видання явно недосконале. Джон Бенсон, не відчуваючи особливого пієтету до авторського тексту, переробляє деякі сонети: їхнім адресатом стає вже не друг, а кохана поета. Вісім віршів взагалі виключено із збірки. Порядок розміщення сонетів теж порушено. До речі, спроби перегрупувати вірші збірки робилися неодноразово, але, з огляду на спірність питання, у більшості сучасних видань сонетів збережено той порядок розміщення, який був у першодруку.
Лірика Шекспіра пов'язана з багатовіковою поетичною традицією. Сонет виник в Італії у XIII ст. Перший відомий його зразок зустрічається у Джакомо да Лентіно (1220-і pp.). Свою класичну форму сонет набирає у поетів «солодкого нового стилю». Звертається до нього Данте, який присвятив низку сонетів Беатріче. Завдяки родоначальнику нової європейської лірики Ф. Петрарці (317 сонетів про Лауру), сонет стає улюбленою формою поетів Відродження (Мікеланджело, Т. Тассо, Л. Камоенс, Лопе де Вега, П. Ронсар та ін.).
Надзвичайно популярним був сонет і в Англії. У 1591 р. побачила світ збірка сонетів Ф. Сідні «Астрофел і Стелла» (нап, в 1580-1584 pp.), яка утвердила сонетну форму в англійській ліриці. У 90-і pp. XVI ст. захоплення сонетом досягає свого апогею. Збірки сонетів видають С. Данієл («Делія», 1592), X. Констебль («Діана», бл. 1592), М. Дрейтон («Ідея», 1593), Т. Лодж («Філліда», 1593), Е. Спенсер (славнозвісні «Аморетті», 1595) та ін. Поети уславлювали земну любов, оспівуючи красу коханої, схилялись перед досконалістю людської природи. Притаманні ній поезії і медитативні ноти. Елегійна сумовитість нерідко [777] поєднується в ній з громадянськими мотивами, любовні муки супроводяться філософським самозаглибленням.
Сонет має жорстку віршову форму, яка вимагає від поета особливої майстерності. У сонеті завжди 14 рядків. Пишеться він найчастіше п'ятистопним ямбом (рідко - шестистопним або чотиристопним; чотиристопним ямбом написаний, наприклад, 145-й сонет Шекспіра). Композиційно сонет поділяється на дві частини: перша (8 рядків) - це зав'язка, друга (6 рядків) -розв'язка. У свою чергу зав'язка складається з двох чотиривіршів (катренів), розв'язка - з двох тривіршів (терцетів). Англійські поети трансформували класичний італійський сонет, розбивши його на три чотиривірші і заключний двовірш (куплет). Іноді цю сонетну форму звуть шекспірівською, оскільки завдяки Шекспіру вона остаточно утвердилася в літературі. її система римування: аbаb cdcd efef gg (схема італійського сонету: аbаb аbаb cde cde). Шекспір, проте, не завжди дотримувався обов'язкової схеми. 126-й сонет, наприклад, складається з 12, а не 14 рядків. Сюжетною основою шекспірівських сонетів є оповідь про палку дружбу і пристрасну любов поета-ліричного героя збірки. Прибічники біографічного трактування «Сонетів» здавна намагаються встановити, ким же були прототипи образів друга і коханої. Існують найрізноманітніші припущення. Образ «юного друга» найчастіше пов'язують з іменем покровителя Шекспіра лорда Саутгемптона. Існують також інші версії. «Смугляву леді сонетів», починаючи з XIX ст., ототожнювали з придворною дамою королеви Єлизавети Мері Фіттон та ін. У 1973 р. англійський історик А. Роуз висунув іншу версію, згідно з якою прототипом героїні була Емілія, дочка придворного музиканта Б. Бассано і дружина Вільяма Ланьє. Розгадання цієї загадки, проте, не таке й суттєве для сприйняття циклу шекспірівських сонетів, які, зрештою, є поетичним документом епохи, а не біографічним.
Цикл сонетів Шекспіра являє собою своєрідний ліричний щоденник, який створювався без заздалегідь продуманого плану. Деякі вірші написані «з нагоди», деякі відбивають якісь особисті переживання їх творця. Чимало сонетів породжено довгими роздумами автора про людську природу, про світ, що оточує людину. Проблеми, поставлені в сонетах, нерідко глибоко філософічні, що аж ніяк не суперечить універсальній природі цієї поетичної структури. Сонетна форма поетичного вираження надзвичайно драматична. Сама композиція сонета (тема - антитема - розв'язка) передбачає боротьбу протилежних почуттів і думок. У ньому дуже природно знаходять своє художнє втілення сповідь, інвектива, пейзажний малюнок, філософська композиція і т. ін.
У циклі три головні дійові особи: сам ліричний герой, його юний і прекрасний друг, кохана поета. Складність сюжетних колізій, що відбивають непрості стосунки протагоністів, так само як і проблемна багатоманітність збірки, вимагають створення бодай умовної схеми розміщення сонетів. Дослідники (серед них провідний радянський шекспірознавець О. Анікст) пропонують таку структуру розміщення тематичних груп, на які розпадаються «Сонети»:
А. Сонети, присвячені другові: 1-126.
1. Оспівування друга: 1-26.
2. Випробування дружби: 27-99. [778]
а) гіркота розлуки: 27-32;
б) перше розчарування в другові: 33-42;
в) сум і побоювання: 43-55;
г) зростаюче відчуження і меланхолія: 55-76;
д) суперництво і ревнощі до інших поетів: 77-96;
є) «зима розлуки»: 97-99.
3. Торжество відновленої дружби: 100-126.
Б. Сонети, присвячені смуглявій коханій: 127-152.
В. Закінчення - радість і краса кохання: 153-154.
«Сонети» стали блискучим відображенням багатого і складного внутрішнього світу людини епохи Відродження. З особливим ренесансним світовідчуттям, сповненим прагнення гармонії, захоплення чуттєвою красою безмежно різноманітною світу, читач зустрічається уже в початкових віршах збірки. Милування красою друга зливається в них із захопленням перед безмежною досконалістю людської природи. Сонетів, присвячених прекрасному своєю молодістю другові, значно більше, ніж віршів про смугляву кохану.
Надзвичайно емоційне ставлення до дружби - константа ренесансного стилю мислення. І хоч віршових сонетних циклів на цю тему в європейській поезії Відродження небагато - можна нагадати лише сонети Мікеланджело - саме її трактування аж ніяк не виняткове. Гуманісти, які створювали модель ідеальної людини у своїх творах, прагнули втілити свої сподівання в реальній життєвій практиці. Ренесансне схиляння перед людською природою - в «обожненні» друга. Виникає надзвичайно активне прагнення до спілкування. Створюються різноманітні гуртки, академії (напр., славнозвісна Платонівська академія у Флоренції). Гуманісти постійно обмінюються один з одним палкими посланнями. Автори епістол прагнуть висловити «хвилювання душі», «дати душам бути разом» і т. ін. Насолоді спілкування присвячені цілі сторінки трактатів цього часу. Дружба сприймається як природний стан людської душі. У таких міркуваннях чимало від умовних мислительних формул, але є в них і справжнє захоплення неповторністю людської індивідуальності.
Близький до стилю епохи й Шекспір у початкових віршах «Сонетів». Перші 17 віршів є варіацією однієї теми. За своїм настроєм вони співзвучні поемі «Венера і Адоніс». Друг, зачарований своєю красою, цурається шлюбних пут. Як досконале творіння природи, він сам порушує одвічний закон буття. Адже все в природі прагне любові, продовження себе в нащадках. Провідною в сонетах цієї групи стає альтернатива: згасання життя або його відродження. Давши життя синові, друг утвердить себе в майбутньому, переможе безжальний час. Тема розробляється, виникають нові й нові образи. Шекспір використовує несподівані побутові зіставлення: юний друг подібний до скнари, який позбавляє себе багатих прибутків (4, 6). Звучать і традиційні в ліричній поезії Відродження мотиви: старість схожа на безжальну зиму, зів'яла троянда говорить про скороминучість краси.
Нарікання на нерозумність друга, який повстає проти законів гармонії, змінюються в сонетах захопленим гімном його красі. Милування досконалістю людини притаманне мислителям, поетам і живописцям епохи. Палкі прихильники [779] краси, в якому б вигляді вона не поставала - античні пам'ятки, природа, людське тіло, - вони створюють справжній культ прекрасного, в центрі якого незмінно опиняється людський індивід. Красу людського тіла змальовує С. Боттічеллі в чудовій картині «Народження Венери». Італійський гуманіст Дж. Манетті в книзі «Про достоїнство і перевагу людини» вигукує: «Яке велике і яке чудове достоїнство людського тіла... Наскільки благородна і досконала душа людини».
Однак поступово ідилічна умиротвореність початкових сонетів згасає. У тексті виникають сумні ноти. Посилюється тема Часу, що зумовлює зростання філософського потенціалу сонетів. Час - безжальний противник, та ліричний герой знаходить у собі мужність кинути йому виклик (19). його зброєю у цій боротьбі стає поезія, сила якої в її щирості й правдивості (21). Поет дасть другові нове життя, оспівавши його в своїх віршах (18).
Передвіщає втрату колишньої гармонії і розлука з другом (27-32). Нарочито піднесена мова перших сонетів помалу починає поступатися місцем живому розмовному слову. Чіткіших обрисів набирає образ самого ліричного героя. Доля не завжди була ласкава до нього (29, ЗО). І все ж таки герой вірить, що дружба винагородить його за всі розчарування, пережиті в минулому, його почуття до друга стає дедалі інтенсивнішим, набирає характеру ідеалу, навіть ілюзії.
Проте утвердженню гармонії чинить опір сама реальність. З'являється нова тема: зрада друга і невірність коханої (33). Страждаючи від подвійної зради, герой все ж таки прагне виправдати юнака (41). Добре, світле начало бере гору над дисгармонією буття. Тема безмежної відданості другові не тільки не зникає, але й набирає дедалі драматичнішого характеру (57-58). Саме в ній герой намагається віднайти втрачену цілісність свого внутрішнього світу.
Протагоніст сонетів, по суті, стикається з тією самою проблемою, осмислити яку були покликані центральні персонажі шекспірівських трагедій: людина і її час. Роздуми героя стають усе більш глобально-філософськими. Зростає їх емоційна виразність. Уже не тільки перипетії особистого почуття, але й мінливість усього сущого, недосконалість світу хвилюють його. Кульмінацією обурення стає славнозвісний 66-й сонет, надзвичайно співзвучний монологу Гамлета «Бути чи не бути». Думки про несправедливість, яка панує у світі, про торжество зла дублюються в цілій низці сонетів (71, 72, 73). Лихе начало проникає навіть у душу самого героя (62), позбавленим досконалості постає і внутрішній світ друга (69). Проте не до констатації дисгармонії, а до її переборення прагне протагоніст сонетів.
Знову виникає тема творчості. Поезія ближча до вічності, ніж камінь і бронза, що здаються нетлінними (65). Але й вона багатоманітна, як усе в природі. У сонетах з'являється образ поета-суперника. Не без лукавого самоприниження порівнює протагоніст себе і свого противника, який теж оспівав красу юного друга. Його суперник - прихильник «ученої поезії», його поезія подібна до величного корабля. Друга поет уславив «в пісеннім громі» (80). Із окремих рядків поступово складається напівіронічний, напівзахоплений портрет поета-вченого, який спирається на античні канони, творить за законами класичної [780] поетики. Його вірш звучний і піднесений, але позбавлений справжнього життя. Критерію авторитарності мистецтва Шекспір протиставляє критерій вірності природі. Не випадково у передмові до першого зібрання творів його художня манера визначена так: «Він, котрий був таким щасливим наслідувачем природи, був також і найдосконалішим виразником її».
Чужа поетові й витончено-рафінована манера салонних творців. Автор сонетів і сам часто-густо використовує художні прийоми евфуїстичної поезії, його вірші рясніють дотепними сплетіннями образів, витонченими метафорами. «Гра ума», проте, ніколи не стає самоцінною, не витісняє справжності почуття. Завдання поезії - відбити динаміку життя, побачити світ через призму неповторної людської душі. До цього прагне Шекспір і в своєму циклі «Сонетів». Роздуми про поетичну майстерність не перетворюються в абстрактну дискусію на естетичну тему. І в цьому - сама специфіка сонетної форми як жанру лірики. Змістом сонета є перш за все почуття, породжене якимось явищем реальності, а не саме це явище. Його сфера - складні порухи людської душі.
Думки про природу поезії невід'ємні в «Сонетах» від проблеми антагонізму видимого і сущого. Поет прагне закарбувати у вірші те краще, що є в другові (74). Адже нерідко в прекрасному тілі живе підступне серце (93, 94). Гіркота розчарування в другові змінюється думками про власну недосконалість (89). Біль знехтуваного безкорисливого почуття пронизує сонети, надаючи їм напрочуд щирого, напружено-особистого настрою.
На зміну розчаруванню приходить нове знання. Заключні сонети, присвячені другові, говорять про відродження почуття (119). Любов поета безкорислива, і тому їй дано подолати самий Час (124).
Шлях ліричного героя «Сонетів» схожий з еволюцією драматичних протагоністів Шекспіра. Спочатку він ідеалізує навколишній світ, вступаючи, таким чином, у конфлікт з життєвою реальністю. Пізнання дійсності приводить героя до розчарування, до сумніву у можливості гармонійних стосунків. «Потім він проходить через великі душевні випробування, страждає, і дух його загартовується; він приходить до розуміння життя і людей у всій їхній складності й суперечностях, йому трапляється помилятись, переживати падіння, але він завжди виявляє здатність піднятися на нову моральну висоту» (О. Анікст). Інша тональність розділу, присвяченого «смуглявій леді сонетів». Контрастність образів, притаманна «Сонетам», доповнюється контрастністю двох основних сюжетних циклів збірки. Світле почуття до друга, хоч воно нерідко й прирікає поета на страждання, протиставляється болісній пристрасті, яка примушує прощати пороки і зради (151-152). Проте це не протиставлення за принципом «добро - зло». Ставлення поета до зображуваного набагато складніше. Полемічність відчувається вже у першому сонеті нового розділу (127). Поет кидає виклик багатовіковій традиції любовної лірики. Його кохана чорнява й не схожа на золотокудрих красунь, які полонили трубадурів іще в часи куртуазної поезії. У неї чорне шорстке волосся, її шкіра смуглява, «корал ніжніший за її вуста» (130). Шекспір навіть дещо гіперболізує нетрадиційність портрета, сміливо використовуючи непоетичні образи. І все ж «смуглява леді» прекрасна, її краса - це чарівність самої природи, прекрасної своєю незавершеністю. [781]
Поетові почуття складні й суперечливі. Кохання п'янить його, позбавляє волі '(147). Герой бачить вади своєї коханої, картає її зрадливість і непостійність (121, 133). Проте побороти свою пристрасть він не має сили. Якщо почуття до друга відбиває прагнення до гармонії, то любов до смуглявої коханої породжена стихійним началом людської природи. Внутрішній ритм другої частини циклу переривчастий, подібний до коливань почуттів самого героя. Сповнений поезії образ коханої, схиленої над ладами .(128), змінюється інвективою проти любострастя (129) тощо.
Тема зрадливої коханої не має в «Сонетах» сюжетного розв'язання. Осмислення свого почуття до друга спонукало ліричного героя до глобальних зіставлень, примушувало його замислитись над проблемами людського буття. Циклу «смуглявої леді» філософічність не властива. Втрачає колишній драматизм навіть образ Часу. Розвиток іде вглиб, до витоків людського почуття. Не тільки зрадливість примхливої коханої хвилює поета. Драматичніша для нього - неможливість опиратися її чуттєвій чарівності (149-150).
Любов до друга будила думку, спонукала до творчості. Пристрасть до коханої примушує поета страждати, вносить розлад у його душу. Та все ж і вона по-своєму прекрасна, як прекрасна некрасивість «смуглявої леді сонетів».
Віршовий цикл «Сонетів» - це справжній ренесансний гімн людині. Сповнена глибокого психологізму і внутрішнього драматизму лірика Шекспіра стала новим етапом у розвитку англійської поезії. Важко переоцінити значення «Сонетів» для розвитку світового поетичного мистецтва.
Перші переклади сонетів російською мовою починають з'являтися з другої половини XIX ст. Між 1859 і 1876 pp. п'ять сонетів Шекспіра переклав І. Мамуна. У 1880 р. з'являються переклади М. Гербеля. Перекладають сонети П. Кусков, П. Каншин (прозовий варіант). У 1912 р. з'являється книга «Сонети Шекспіра», до якої ввійшло 28 сонетів у перекладах І. Мамуни, М. Гербеля, В. Лихачова, М. Холодковського та ін. У 1914 р. «Сонети» перекладає М. Чайковський.
Звертаються до лірики Шекспіра й російські радянські поети: Б. Пастернак, О. Румер, В. Рогов. Справжнім відкриттям сонетної спадщини Шекспіра став переклад «Сонетів» С. Маршаком, виданий 1949 р. і відзначений Державною премією. Перекладалися шекспірівські сонети російською мовою і на Україні. Так, безперечно, цікавий переклад професора Харківського університету А. Фінкеля, який довгі роки працював над відтворенням всієї багатоскладності шекспірівської лірики.
Українською мовою сонети перекладали М. Славинський, П. Грабовський (сонет 29). Низку їх переклав І. Франко. До сонетів Шекспіра неодноразово звертався М. Рильський. Він уважно вивчав лірику Шекспіра, стежив за перекладами, раз у раз підкреслюючи, що шекспірівські сонети «належать до творів величезної ваги». Зв'язок з поезією Шекспіра відчувається і в творах самого М. Рильського, особливо в його сонетах. Чимало сонетів переклав Д. Павличко, деякі були включені до збірника «Світовий сонет» (1983). Добірка їх подається далі (див. «Замість додатка»). Перше повне видання «Сонетів» українською мовою в перекладі Д. Паламарчука було опубліковане 1986 р. [782]
Вірші у збірниках
Із невеликих поем і циклів віршів «Скарги закоханої», «Пристрасний пілігрим», «Пісні для музики» та «Фенікс і голубка» не всі, як вважає дехто з дослідників, належать перу Шекспіра.
Історія їх публікації така. Цикл сонетів «Пристрасний пілігрим» (21 сонет) був виданий 1599 р. Вільямом Джаггардом. Автором віршів, що ввійшли до збірника, було названо Шекспіра. Цикл розпадався на дві частини. Після п'ятнадцятого сонета стояв підзаголовок: «Сонети на різну музику». Цього поділу дотримуються і досі в усіх авторитетних виданнях Шекспіра. Під назвою «Пісні для музики» вірші виділено і в радянських публікаціях творчої спадщини поета.
Друге видання «Пристрасного пілігрима» збереглося не повністю. Утретє сонети були перевидані В. Джаггардом 1612 р. під назвою «Пристрасний пілігрим, або Кілька любовних сонетів, якими обмінялись Венера і Адоніс, заново виправлене й доповнене Вільямом Шекспіром. Трете видання, до якого заново додано два любовних послання, перше від Паріса Єлені та відповідь Єлени Парісу. Надруковано Вільямом Джаггардом. 1612». Послання Паріса і Єлени, безперечно, не належать Шекспірові. У 1609 p., тобто до видання Джаггарда, послання були надруковані у книзі Т. Хейвуда «Британська Троя» (№№ 197 і 215).
На основі текстологічного аналізу сонетів було прийнято таку схему авторства у «Пристрасному пілігримі»:
Шекспір (у «Сонетах» вірш 138). Шекспір (у «Сонетах» вірш 144). Шекспір. Сонет Лонгвіля з «Марних зусиль кохання» (IV, 3). Автор не встановлений. Шекспір. Сонет Бірона з «Марних зусиль кохання» (IV, 3). Автор не встановлений. Автор не встановлений. Річард Барнфілд (1574-1627). Автор не встановлений. Автор не встановлений. Бартолом'ю Гріффін. Сонет із віршового циклу Гріффіна «Фідесса», 1596. Можливо, Томас Делоні (1540-1600?). Автор не встановлений. Автор не встановлений.В «Піснях для музики»:
Можливо, Роберт Грін (1560?-1592). Шекспір. Пісня Дюмена з «Марних зусиль кохання» (IV, 3). Автор не встановлений. Вірш був уже опублікований 1597 р. в збірці творів композитора Т. Уїлкса. Ім'я поета не було зазначене. Автор не встановлений. Крістофер Марло. «Відповідь», яка існувала в повнішому варіанті, була створена, певно, Уолтером Ралі (1552?-1618). Річард Барнфілд. Із книги «Вірші в різних настроях» (1598).[798]
«Фенікс і голубка» вперше опублікована в збірці «Жертва кохання, або Скарга Розалінди» (1601) Роберта Честера. Певно, збірка була присвячена покровителю Р. Честера Джону Солсбері. Книгу надрукував земляк Шекспіра В. Філд для видання Е. Бланта.
Невеликі поеми і цикли віршів «Скарги закоханої», «Пристрасний пілігрим», «Пісні для музики» та «Фенікс і голубка» цікаві саме як зразки ліричної поезії епохи Відродження.
Після поеми Честера був надрукований такий текст: «Далі йдуть різні поетичні спроби на той же сюжет, тобто про голубку і фенікса. Написані найкращими і найзначнішими з наших сучасних письменників, чиї імена підписані під їх власними творами, ніколи раніше не друкованими...» Крім поеми Честера, у збірнику надруковано ще 14 віршів, серед них «Фенікс і голубка» Шекспіра. Поема опублікована без назви.
Згідно з гіпотезою радянського дослідника І. Гілілова, в цій поемі та в інших творах збірника йдеться про голуба і птаха фенікса - алегоричні назви, під якими виведені Роджер Меннерс та дочка поета Ф. Сідні Єлизавета.
Поема «Скарги закоханої» була включена до збірки шекспірівських «Сонетів», виданих 1609 р. Провідний англійський шекспірознавець Е. К. Чемберс вважає авторство Шекспіра сумнівним. Як гадають деякі вчені, автором поеми міг бути поет Дж. Чапмен. Є й інші концепції, відповідно до яких авторство Шекспіра не заперечується.
Питання авторства деяких творів, таким чином, і далі мають дискусійний характер. Думки шекспірознавців не завжди збігаються. Прикладом цьому може бути полеміка, що розгорілася останнім часом, коли готувався до друку цей шеститомник, з приводу знайденого сучасним молодим американським дослідником Г. Тейлором у фондах Бодліанської бібліотеки в Оксфорді вірша «Що робить?». Під ним стоїть прізвище Шекспіра. [799]
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Олена Алексєєнко Поезія Вільяма Шекспіра (1986)
ЗМІСТ
| 1. | Олена Алексєєнко Поезія Вільяма Шекспіра (1986) |
На попередню
|
|
