Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Джордж Бернард Шоу: "Я впливав на Велику Жовтневу революцію..." (2001)
Юрій Іванович Ковбасенко Джордж Бернард Шоу: "Я впливав на Велику Жовтневу революцію..." (2001)
© Ю.І. Ковбасенко, 2001
© Українська асоціація викладачів зарубіжної літератури, 2004
Джерело: Зарубіжна література в навчальних закладах. - К., 2001. - № 5. - С. 55-64
Текст розміщено з дозволу автора
Електронний передрук тільки з посиланням на Ae-lib.narod.ru
“…Великий секрет, Елайзо, полягає не в тому, щоб мати погані чи добрі там манери…, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; коротше, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує всезагальна рівність”
Б.Шоу. “Пігмаліон” (V)1
“Твір настільки дидактичний…, що я радо тикаю “Пігмаліона” під ніс усім розумникам, які, мов папуги, правлять, що мистецтво в жодному разі не може бути дидактичним. П’єса підтверджує мою переконаність у тому, що справжнє високе мистецтво бути іншим просто не має права”
Б.Шоу. Передмова до “Пігмаліона”2
Якось, відповідаючи на несподіване запитання одного з лондонських літературних критиків про те, яка різниця між літературним критиком і … кравцем, Шоу пожартував: “Мій кравець незрівнянно розумніший за моїх критиків. Перш, ніж пошити костюм, він знімає мірку. А критики переносять свою стару мірку на мої п’єси”3.
Жаль, що це був жарт лише за формою…
***
Коли вкотре кажуть, що Шоу - майстер парадоксу, чомусь пригадуються хрестоматійні приклади про функціонування постійних епітетів: Ахілл - “прудконогий”, Одіссей - “хитророзумний”, ну і, звісно ж, Шоу - “парадоксальний”. Навіть людина, яка не читала жодного його рядка, скаже, що Шоу - майстер парадоксу, от до якої міри цей самий Шоу парадоксальний.
Черговим “підтвердженням” цієї аксіоми є те, що у фіналі всесвітньо відомої комедії “Пігмаліон” (1913) її головні герої, Генрі Гіггінс і Елайза Дулитл, не побралися. Адже глядачі саме на це й чекали, аж ні - парадоксальний Шоу вкотре розродився своїм улюбленим прийомом - буквально не дозволив героям одружитися, а глядачам - насолодитися абсолютно правомірно очікуваним “хеппі ендом”: “Здавалося б, цілком природньо, що постійне спілкування видатного вченого і талановитої учениці сприятиме виникненню кохання. Однак у любителя парадоксів Б.Шоу відбувається протилежне”4.
Мало того, драматург ще й довжелезну післямову написав спеціально для того, щоб геть позбавити чутливих і співчутливих глядачів щонайменшого шансу порадіти з факту перетворення міс Дулитл на місіс Гіггінс: “Дальші події п’єси показувати на сцені немає потреби. Власне, не потрібно було б їх і оповідати, якби наша лінива уява не звикла покладатися на стандартний (а для парадоксаліста нема нічого страшнішого за стандарт. - Ю.К.) асортимент скрині з лахміттям, в якій Романтика тримає про запас щасливі розв’язки, аби потім застосовувати їх скрізь, де тільки вдасться… Дивно, але переважна більшість глядачів вважає, що оскільки Елайза - головна героїня, то вона неодмінно має одружитися з головним героєм. Подібний умовисновок просто неприйнятний…” (В, с.57).
Заперечу, і аргументовано: цілком прийнятний, інакше для чого було провокувати глядача вже самою назвою - “Пігмаліон”? А де ж кохання творця до творіння, “Пігмаліона”-Гіггінса5 до “Галатеї”-Елайзи? Не кажу вже про безліч красномовних дрібничок (а дія й інтрига драми саме ними і живуть), на кшталт власноручного порпання “леді”-Елайзи в каміні в пошуках викинутого туди персня, які свідчать про явну, і не лише фахову, зацікавленість учениці вчителем і навпаки.
Вочевидь “майстра парадоксу” не влаштувала, хай і щаслива, але “стандартна розв’язка”. Чи не тому він і дав розв’язку нещасливу, зате - “нестандартну”, чимось парадоксальну?6
А раптом - ні? Раптом відкритий фінал “Пігмаліона” дійсно обумовлений логікою розвитку дії комедії, тобто є закономірним, а мільйони глядачів і читачів протягом майже століття з часу її створення не помічали чи не хотіли цього помічати і буквально примусили Шоу під час екранізації п’єси, “погодитися на шлюб” Елайзи та Гіггінса?
Оскільки вирішення цього питання допоможе глибше збагнути авторський задум, концепцію твору, спробуймо поміркувати разом.
У міфі, який обумовив назву комедії, сказано, що Пігмаліон, “легендарний цар Кіпру…жив усамітнено, уникаючи жінок Кіпра, що торгували своїм тілом. У своєму усамітненні П. зробив зі слонової кістки статую чарівної жінки і закохався в неї. Він звернувся до Афродіти, щоби богиня вдихнула життя в статую. Розчулена таким коханням, Афродіта оживила статую; вона стала дружиною П. на ім’я Галатея…”7. Один зі словників додає також: “Пігмаліон (переносно) - людина, закохана в своє творіння”8.
Отже, сенс назви комедії відповідає її сюжетові. По-перше, Гіггінс, як і Пігмаліон, жив усамітнено, уникаючи жінок: (“Гіггінс. …Я - переконаний старий парубок, і ним уже, певне, й лишуся”/ІІ/ або “Пікерінг … - переконаний старий парубок, як і я” /V/). По-друге, як Пігмаліон із слонової кістки зробив Галатею, так і Гіггінс зробив із квіткарки-кóкні
ЗМІСТ
На попередню
|
|
