Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Джордж Бернард Шоу: "Я впливав на Велику Жовтневу революцію..." (2001)
13.
Такі ж погляди мав і соціаліст-фабіанівець Шоу, який заявив: “Я пишу п’єси з конкретним наміром прищепити народові свої переконання. Іншого поштовху до їх написання в мене немає”.
Та й самі ідеї Просвітництва (Свобода, Рівність, Братерство) є водночас ідеалами автора “Пігмаліона”. Шоу, як і просвітителі, вірив у можливість зміни суспільства шляхом його виховання, просвіти. Звідси - віра в природні можливості людини. У просвітителів вона втілилася в образі “природньої людини”, у комедії “Пігмаліон” - це образ дівчини з народу, кóкні, але принцип той самий.
Так, скажімо, “природня людина” з філософської повісті Вольтера носить красномовне ім’я - Простак. Але чи такий він простий, коли вчений-європеєць Гордон визнає безсумнівні переваги Гуронового “природнього доброго розуму”: “…Він (Гурон. - Ю.К.) записав багато думок, які вжахнули старого Гордона. “Як! - казав той сам собі, - п’ятдесят років витратив я на своє навчання і тепер боюся, що не зможу наздогнати природний добрий розум цієї майже дикої дитини…”14.
А чи не нагадують блискавичні успіхи Гурона в науках так само блискавичні успіхи у фонетиці “неофітки” Елайзи Дулитл (“Гіггінс. …Вона так швидко прогресує - мов пожежа!” або: “… Знаєш, яке в неї надзвичайно чутке вухо, як у папуги! Я випробував її слух на всі звуки, які тільки може вимовляти людина, які тільки є в європейських та африканських мовах і готенготських говірках, те на що в мене пішли роки праці, вона все це підхоплює єдиним нападом, ураз, от ніби займалася цим усе життя” /ІІІ/).
Шоу називають “Мольєром ХХ століття”. Не заперечуючи аргументованості цього порівняння, запропонував би, на мою думку, влучніше: Шоу - Вольтер ХХ століття.
Найголовнішою в творі є соціальна проблематика. Саме вона є композиційним стрижнем комедії. З перших рядків Шоу доводить, що він надзвичайно талановитий письменник. Бо де, не як на Ковент-Гардені, де знаходилися театр і ринок водночас (що нечасто буває), могли зустрітися такі соціально різні люди, як квіткарка Елайза і аристократи: Гіггінс, Пікерінг і сімейство Ейнсворд Гіл. І не просто зустрітися, а й зібратися докупи, адже змушені були ховатися від дощу, який Шоу “влаштував” зразу після закінчення вистави. Та й схованка символічна - портик церкви Св.Павла (увазі любителів шукати символи: це що - натяк на об’єднавчу роль релігії в суспільстві? чи думка, що перед Богом усі рівні?).
Саме там відбувається знайомство майбутньої “Галатеї” зі своїм “Пігмаліоном”. Гіггінс, чудовий знавець кóкні, зразу робить прогноз майбутнього квіткарки Елайзи: “Бачите оцю істоту з її вуличною англійщиною? Тож оця англійщина не дасть їй виповзти з канави, поки її й віку. Так от, пане, за три місяці я провів би цю дівчину як герцогиню на садовий прийом до якого-небудь посла. Міг би навіть улаштувати її покоївкою в якоїсь леді чи продавщицею в крамниці, а для цього потрібно краще розмовляти по-англійському…” (І).
Образ “канави” (читай - прірви), що підкреслює соціальне розмежування, непримиренний антагонізм капіталістичного суспільства, у п’єсі є стрижневим. Так, коли Елайза приходить до Гіггінса брати уроки правильної вимови, покоївка професора, місіс Пірс, передбачаючи майбутню скруту квіткарки, яка може відбитися від свого берега і не приплисти до чужого (чи стане вона справжньою леді, навіть засвоївши манери рафінованої аристократки?), допитується в професора про майбутню долю дівчини: “Будьте ласкаві, містере Гіггінсе, не ухиляйтеся від розмови. Я хочу знати, на яких умовах має дівчина тут перебувати. І чи одержуватиме вона якусь платню. І що з неї вийде, коли закінчиться ваша наука. Треба хоч трохи заглядати вперед! Гіггінс. А що з неї вийде, коли я лишу її в канаві? Скажіть-но мені, місіс Пірс! Місіс Пірс. То вже її справа, а не ваша, містере Гіггінсе. Гіггінс. Гаразд, коли я впораюся з нею, ми так само зможемо викинути її назад у канаву, й тоді це знов буде її справа» або: «Оце так ви мені відплачуєте за те, що я запропонував витягти вас з канави, гарно вбрати й зробити з вас пані?” (І).
Вельми показово, що до слова «канава» в контексті твору семантично наближаються лексеми «грязюка» (“створіння, яке ми витягли з грязюки” /І/), “дно” (“Гіггінс. Без моєї підтримки вона через три тижні знов скотиться на дно”/V/) і навіть “вулиця” («Елайза. … Чом ви не лишили мене там, де підібрали, - на вулиці? Ви дякуєте Богові, що все скінчилося і що тепер ви можете знов викинути мене туди, чи не так? (Несамовито заламує руки, аж хрускають пальці)” (IV). Вже сам тільки функціонально-семантичний ряд (канава-грязюка-дно-вулиця) красномовно свідчить як про соціальний статус Елайзи і навіть суспільну ситуацію в Англії, так і про ставлення до дівчини героїв комедії.
Шоу, колишній вуличний оратор (причому - блискучий, своїми полум’яними промовами він збирав цілі натовпи слухачів!), життя вулиці знав аж занадто добре: “Гіггінс. Якщо вам не до снаги моє напружене, але позбавлене пристрастей життя, то йдіть собі назад, на вулицю. Працюйте, поки зробитеся більш твариною, ніж людиною, а тоді бийтеся, впивайтеся і, скрутившись калачиком, залягайте спати. О, воно таки чудове, це життя вулиці! Воно справжнє, бо воно гаряче, несамовите; його відчуєш і крізь найтовщу шкіру, його і на зуб спробуєш, і понюхаєш, і пізнаєш без будь-якої підготовки, без будь-яких зусиль. Не те, що науку, чи літературу, чи класичну музику, чи філософію, чи мистецтво. Вам я видаюся холодним, нечулим, себелюбним, чи не так? Дуже добре: вшивайтеся до тих людей, котрі вам до вподоби. Вийдіть за котрогось сентиментального кнура з купою грошей і парою товстих губів, щоб ними вас цілувати, та з парою товстих підошов, щоб ними вас копати. Якщо не можете оцінити те, що маєте, то отримуйте вже те, що годні поцінувати” (V).
Дуже цікаве, ключове для концепції комедії питання: а чим, власне, відрізняються одне від одного суспільні “верхи” і “низи”? Вимовою? Одягом? Витонченими манерами? Багатим духовним світом? Якимись іншими якостями? Якщо знайти відповідь на нього, то стане зрозумілим, що треба зробити, щоб ліквідувати прірву між класами.
Передовсім, чи така вже й велика дистанція між освітою “низів” і “верхів”? Звичайно, сам “парвеню”, Шоу не позбавив себе задоволення посміятися над рівнем освіченості “уродзоних” аристократів. Чого варта хоча б вимова слова “пневмонія” як [пневмовнія] у виконанні Клари Ейнсворт-Гілл (І), або страх господині посольського прийому при самій згадці про свою колишню вчительку рідної (!) мови: “Непомук. … Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б як слід по-англійському? Тільки чужоземці, яких учили розмовляти англійською мовою, розмовляють нею добре. Господиня. Звісно, вона (Елайза. - Ю.К.) таки налякала мене своєю манерою вимовляти “Гау д’ї ду”. У мене була вчителька, яка точнісінько так вимовляла, і я її смертельно боялася!” (ІІІ).
Полковник Пікерінг після тріумфу Елайзи в посольстві влучно відзначив, що аристократизм, вишуканий стиль набувається копіткою працею, а не дається від народження, а отже не є атрибутом виключно аристократів: “Це був успіх - незмірний успіх! … Елайза так добре грала свою роль. Бачите, стільки щирих герцогинь зовсім на це нездатні: вони такі дурні, що гадають, ніби стиль сам собою, від природи, приходить до людей їхнього стану, і не вчаться ніколи” (ІV).
І хай така заява Шоу пролунала не в добу Середньовіччя або, скажімо, Просвітництва, а на початку ХХ століття, все ж це було сміливо. Тож можна собі лише уявити, як скреготали зубами аристократи, коли вискочень-Вольтер ще у столітті ХVІІІ заявив, що повірить у вроджені переваги (а звідси - привілеї) аристократів над іншими членами суспільства лише тоді, коли власнооч побачить готові шпори на ногах новонародженого шляхтича і готове сідло на спині новонародженого селянина… То чи така вже й прірва розділяє суспільні класи в плані їхнього лоску?
Втім, просвітницьке питання про суспільні “верхи”, тобто тих, хто повинен і має право керувати людьми (суспільством, державою) в добу Шоу, сказати б, дещо модифікувалося.
Саме ХІХ століття повною мірою побачило тих, на кого покладалися такі великі сподівання, хто прийшов на зміну аристократії: журденів, гобсеків, сорелів, дюруа, різного ґатунку партійних ватажків тощо. І виникло закономірне питання: а чим ці “нові люди” кращі за старих? Що протиставлялося “владі найкращих” (слово “аристократія” походить від давньогрецьк. άριστοκρατία - букв. ‘влада найкращих’). Демократія? Народовладдя? “Хто був нічим, той став усім”? Відомий французький письменник Мопасан якось заявив, що, оскільки у кожному народі більшість складають дýрні, а демократія - влада більшості, то демократичне суспільство приречене на управління дýрнями...
Це саме питання цікавило і тогочасних філософів, зокрема Фрідріха Ніцше: “Все, що розбещує, пом’якшує, ставить попереду “народ” або “жінку”, діє на користь загального виборчого права - тобто панування “нижчих” людей. Спокусником був Руссо, що зробив жінку цікавою, далі прийшла Гаррієт Бічер-Стоу і раби, потім соціалісти (не забудьмо - Шоу в їхнім числі. - Ю.К.) з обстоюванням інтересів робітництва і злидарів. З усім цим треба боротися”. Отже, з самою можливістю “фантастичного міжкласового стрибка”, який здійснила, скажімо, Елайза Дулитл, “треба боротися”
ЗМІСТ
На попередню
|
|
