Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Джордж Бернард Шоу: "Я впливав на Велику Жовтневу революцію..." (2001)
15. Але це “варіант à la Ніцше”, соціаліст Шоу був з ним принципово не згоден.
І далі Бертран Рассел робить пассаж, що майже дослівно збігається із текстом комедії “Пігмаліон”: “Неясно, чи Ніцше вважає вищість аристократії природженою, а чи створеною завдяки освіті та оточенню (sic!). Якщо дотримуватися другого погляду, то важко обґрунтувати відлучення решти людей від переваг, до яких, ex hipothesi, вони підготовлені незгірш…” (там само). Увага: Елайза і Альфред Дулитли, а також мільйони кокні, “низів”, плотью від плоті яких вони є, “від переваг відлучені необґрунтовано”, адже вони до них “підготовлені незгірш” (згадаймо наведені цитати про миттєві успіху нашої Галатеї в освіті).
Тож цей пасаж Гіггінса, гадаю, в драмі зовсім не випадковий: “ Гіггінс. Бачите, ми всі дикуни, хто більш, хто менш. Вважається, що ми цивілізовані та культурні, що тямимо в поезії, філософії, мистецтві й науці і всьому іншому, - але чи ж багато з нас знає бодай значення цих слів? (До міс Гілл.) Що ви знаєте про поезію? (До місіс Гілл.) Що ви знаєте про науку? (Показуючи на Фредді.) Що знає він про мистецтво чи про науку, чи там ще про щось? І що я, на вашу думку, знаю в чорта про філософію?” (ІІІ). З одного боку, тут Гіггінс вкотре виявляє свій самобутній характер: така собі незалежність від суспільної думки (згадаймо в цім контексті його грубу говірку, “парадоксальні” фрази тощо), з другого - це сам автор нагадує читачеві про відносність шкали цінностей у нашому світі: аристократи вважають, що вони цивілізовані, освічені, а чи так це насправді?
Драматург знову і знову грає на дихотомії “бути-здаватися”. Ось показова ситуація, що виникає зі сміттярем Альфредом Дулитлом після отримання ним спадщини мільйонера-американця - покоївка приймає його за аристократа, джентльмена: “Покоївка. Містере Генрі, там один пан дуже хоче вас бачити. Він був прийшов на Вімпол-стріт, а звідти його направили сюди. Гіггінс. Хай йому абищо! Я зараз нікого не приймаю. А хто він? Покоївка. Такий собі містер Дулитл, пане? Пікерінг. Дулитл? Тобто сміттяр? Покоївка. Сміттяр? О ні, пане: це джентльмен” (V).
Здається, одне з головних завдань драматурга - показати “низам” реальність “фантастичного міжкласового стрибка” (Б.Шоу). Так, лише через півроку після початку експерименту кóкні настільки усвідомила себе леді, що й розмовляти по-старому не змогла (принаймні - не схотіла): “Пікерінг (сміючись). Чом би й вам на “жаргонути” його? Не терпіть кривди. Це буде йому на користь. Елайза. Не можу. Колись я дала б йому одкоша, але зараз не можу знов зійти до цього. Пам’ятаєте, ви розповідали мені, що коли дитину привезти на чужину, вона за кілька тижнів вивчить місцеву мову й забуде свою, рідну. Що ж, і я - дитина у вашій країні. Я забула свою мову й розмовляти вмію тепер тільки по-вашому. Так, я по-справжньому порвала з Тотнем-корт-роуд. Із цим покінчено - після того, як я пішла з Вімпол-стріт” (V).
Та й сам Шоу поза текстом комедії прямо говорить про те саме: “Щоб підбадьорити тих, кому вимова заважає зробити кар’єру, додам, що зміни, які сталися з простою квіткаркою завдяки Гіггінсові, не є чимось унікальним або нездійсненним” (В, с.8) або: “Історію Елайзи Дулитл називають романтичною, бо описане перевтілення здається невірогідним. Та насправді такі метаморфози відбуваються із сотнями амбітних молодиць…” (В, с.57).
Головний герой комедії Гіггінс - філолог. Це не випадково, адже соціальний конфлікт у комедії щонайтіснішим чином пов’язаний із конфліктом філологічним. А чи випадково це? Гадаю, теж ні. Драматург розглядає мовлення громадянина як важливу ознаку його соціальної належності. Більше того, як відзначалося вище, фабіанівець-просвітитель Шоу розглядає просвіту, зокрема - мовленнєве вдосконалення людей, як засіб вирішення суспільних проблем, подолання прірви між класами: “Гіггінс: …За тяжчу роботу я ще ніколи не брався - це щира правда, мамо! Але ж ти навіть не уявляєш, як це страшенно цікаво: взяти одне людське створіння й зробити з нього щось зовсім інше, давши йому нову мову. Це ж заповнює щонайглибшу прірву, яка відділяє клас від класу й душу від душі” (ІІІ).
Це репліка Гіггінса про навчання Елайзи. Але тут може виникнути зустрічне запитання: чи не стосується це зауваження професора тільки такого симпатичного “людського створіння”, яким є міс Дулитл? Може, це зародження кохання Гіггінса до дівчини, а в цім разі будь-яка соціальна прірва не здається (та й не є) нездоланною: чи мало і з літератури, і з життя відомо мезальянсів, завдяки яким люди стрибали через декілька щаблів суспільної драбини. Досить згадати хоча б долі Жульєна Сореля (“Червоне і чорне” Стендаля) або Жоржа Дюруа (“Любий друг” Мопасана), які саме таким чином і робили свою кар’єру. Але тоді шлях, запропонований Шоу, є шляхом приватним, а не соціальним.
Але ж ні, те саме Гіггінс каже і про батька Елайзи, простого сміттяра, який вирізнявся красномовством і специфічною життєвою філософією: “Гіггінс. Пікерінгу, якби ми взяли цього чолов’ягу в роботу на три місяці, то потім він зміг би вибирати між постом міністра й кафедрою проповідника в Уельсі” (IV). Отже, різниця між сміттярем і міністром/проповідником полягає в навчанні правильної вимови протягом трьох місяців?
Драматург ставить актуальну й зараз проблему ролі мовленнєвої культури в житті як окремої людини, так і цілого суспільства, нації, держави. “Гіггінс. Ти - людська істота, наділена душею і божественним даром ясного, виразного слова, а твоя рідна мова - це мова Шекспіра, Мільтона та Біблії, тож не курникай тут, неначе хвора голубиця!” (І). Причому, деякі з поставлених ним проблем стосуються не лише тогочасної Великобританії, а будь-якої доби, країни і людини (згадаймо хоча б запропоновану Україні “иржý на áвтах коло метрá”).
Але згаданими аспектами коло філологічних проблем комедії не обмежується. Так, сам Гіггінс заробляє на життя саме філологією, навчаючи правильної вимови “вискочнів” і “скоробагатьок”: “Записувач (Гіггінс). Наш вік - вік вискочнів. Скоробагатьки починають у Кентиш-тауні з вісьмома десятками фунтів на рік і незабаром опиняються на Парк-Лейн із ста тисячами річного прибутку. Хочуть вони позбутися свого Кентиш-Тауна і не можуть: видають себе кожнісіньким словом! Я ж можу навчити їх…” (І). Це ж підтверджує й перевтілений у “джетльмена” Альфред Дулитл: “Наступним вимагачем, хто присмокчеться до моїх грошей, станете ви, Енрі Іггінсе. Бо мені доведеться навчитися у вас розмовляти по-буржуйському, замість шпарити звичайною англійщиною” (V).
І Гіггінс такий не один. Його учень Непомук так коментує намагання одного з “вискочнів” видати себе не за того, ким він є насправді: “Цей грецький дипломат прикидається, ніби ні слова не розуміє й не розмовляє по-англійському. Мене він не ошукає! Він-бо син годинникаря з Кларкенвелла. А розмовляє він такою каліченою англійщиною, що не сміє й слова мовити, бо зразу ж виказує своє походження. Я допоможу йому прикидатися, але здеру з нього за це грубі гроші! З усіх них здеру гроші. Ха-ха!” (ІІІ).
Та й Елайза у фіналі твору погрожує Гіггінсові саме своєю філологічною кар’єрою: “Я піду вчителювати. Гіггінс. І що ж ви, в ім’я Бога, будете викладати? Елайза. Те, чого ви навчили мене. Я викладатиму фонетику. Гіггінс. Ха! Ха! Ха! Елайза. Запропоную послуги асистентки отому пелехатому угорцеві. Гіггінс (розлючено зводячись на ноги). Що? Тому самозванцеві? Отому шахраєві? Отому підлесливому неукові? Навчити його моїх методів! Віддати йому моє відкриття! Один ваш крок у цьому напрямку - і я скручу вам в’язи. (Хапає її за плечі.) Чуєте? Елайза (виклично, не чинячи опору). То й скрутіть. Мені байдуже. Я знала, що рано чи пізно ви мене вдарите. (Він відпускає її, тупає ногою, спересердя, що забувся і дав почуттям волю, і так квапливо задкує, що спотикається і падає на своє колишнє місце на отоманці.) Ага! Тепер я знаю, як вас приборкати. Яка я дурепа, що не додумалася до цього раніше! Ви не можете забрати назад ті знання, що дали мені. Ви самі казали, що я маю чуліше вухо, ніж у вас. І ще я можу бути чемною та доброзичливою з людьми, на що ви нездатні. Ага! (Навмисне пропускаючи звуки “г”, щоб дозолити йому.) Оце й доконало вас, Енрі Іггінсе, авжеж! Тепер мені начхати (клацає пальцями) на ваші грубощі та на вашу похвальбу. Я дам оголошення в газети про те, що ваша герцогиня - всього лиш квіткарка, яку ви навчили, і що ця квіткарка навчить будь-яку дівчину, як стати герцогинею - за ті самі півроку ще й за тисячу гіней. О, коли я здумаю, як то повзала у вас під ногами та як ви мене попихали і всіляко узивали, - коли в будь-яку мить мені досить було тільки підняти мізинця, щоб дорівнятися до вас, - тоді я ладна вбити себе!” (V).
Отож, незнання правильної літературної мови як соціальна ознака дуже дорого коштує мовцеві як у переносному, так і в прямому значенні слова “дорого”. Особливо в Англії, де вимова настільки відрізняється від написання, що, за висловом дотепників, “пишеться - “Манчестер”, а читається - “Ліверпуль”. Можливо, тому Шоу й заповідав свій спадок тому, хто удосконалить англійський алфавіт…
Але чи суто англійські це проблеми?
Не менш майстерно використовував “філологічний конфлікт” український драматург початку ХХ століття Микола Гурович Куліш. Так, головний герой його комедії “Мина Мазайло” (1928) прагне змінити своє українське прізвище на російське (і таки стає Мазєніним) і вдосконалити свою російську вимову. Як для Елайзи опанування нормативною англійською, так і для Мазєніна опанування нормативною російською (принаймні він сам так вважає) - це шлях до вищого соціального статусу.
Сцена навчання Мазайла нормативної російської вимови напрочуд схожа на сцену навчання Елайзи нормативної англійської вимови.
Ось варіант ірландця Шоу: “Гіггінс. Скажіть: “капелюшок”. Елайза. Кипилюшик. Гіггінс. Витягніть язика вперед, щоб він уперся у вершки нижніх зубів. Тепер скажіть: “кап-“. Елайза. К-к-к… Не можу! К-кап-…” (ІІ).
А ось варіант українця Куліша, який тонко обіграв невідповідність у вимові українського фрикативного звуку [h] і російського проривного [g] (типовий і часто невиправний шиболет неросіян): “Баронова-Козино (вчителька “правильных произношений”. - Ю.К.). Читайте вірш “Сенокос”. Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово. Мазайло. Пахнєт сєном над лугами… Баронова-Козино трохи захвилювалась. Прононс! Прононс! Не над лу-гами, і над луґамі. Не га, а ґа… Мазайло раптом у розпач вдався. Знаю! Оце саме “ге” і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою. Баронова-Козино. Не хвилюйтеся, милий! В одчай не вдавайтесь! Мазайло. О, як не хвилюватися, як, коли оце саме “ге” увесь вік мене пекло і кар’єру поламало… Я вам скажу… Ще молодим… Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістратор… Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди - як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши з уст моїх “ге”… “ге” - одвернулась, скривилась. Баронова-Козино. Я її розумію. Мазайло. А мене? Баронова-Козино. І вас тепер розумію. Мазайло. О, скільки я вже сам пробував у розмові казати… “кге”. Баронова-Козино. “Кге”? Мазайло. Не міг і не можу, навряд щоб і ви навчили мене… Баронова-Козино захвилювалась. Ах, Боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток - “ге”… Самим “ге” я тепер і живу”
ЗМІСТ
На попередню
|
|
