Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Джордж Бернард Шоу: "Я впливав на Велику Жовтневу революцію..." (2001)
22 (Жорж Санд, Бальзак, Флобер), а потім поширився на увесь світ.
Багато уваги цим питанням приділив і видатний норвезький драматург, один з володарів дум тогочасної Європи, кумир Бернарда Шоу Генрік Ібсен. Особливо ж сильне враження на Шоу справило драматургічне вирішення конфлікту драми “Ляльковий дім” (1879).
Драматургія Ібсена справила певний вплив навіть на життєвий шлях Шоу. Так, він дуже серйозно конфліктував зі знаменитим тоді директором театру “Ліцеум”, кращим виконавцем шекпірівських ролей Генрі Ірвінгом, і тільки через те, що той не пустив на сцену свого театру жодної з п’єс Ібсена. Полеміка між ними навіть вийшла за межі Англії: їдкі (і не завжди, до речі, справедливі) зауваження драматурга й театрального критика Шоу з приводу гри та консерватизму Ірвінга були надруковані аж у віденській газеті. А про вплив Ібсена на творчість Шоу годі й казати, адже він був очевидним, щонайсильнішим і прямо продекларованим.
Ірландський драматург був пропагандистом ідей і театральної техніки норвежця, і навіть видав спеціальну літературознавчу працю “Квінтесенція ібсенізму” (1891; 3-тє, доповнене видання 1913, одночасно з “Пігмаліоном”).
На початку цієї статті поставлене питання про те, парадоксальний чи закономірний фінал у комедії “Пігмаліон”. Гадаю, що цей відкритий фінал (точніше, його структурно-семантичне, сюжетне навантаження) запозичений в Ібсена, як “зовсім новий драматичний прийом”, про що прямо пише сам Шоу: “…До певного моменту в останній дії “Ляльковий дім” - це п’єса, яку можна переінакшити в найбанальнішу французьку драму, вимаравши лише кілька реплік та замінивши останню сцену щасливим сентиментальним закінченням… Та саме в цьому місці останнього акту героїня раптом несподівано… перериває свою емоційну гру і заявляє: “Нам потрібно сісти і обміркувати все, що відбулося між нами”. Завдяки цьому зовсім новому драматургійному прийомові … “Ляльковий дім” і підкорив Європу, заснувавши нову школу драматичного мистецтва… П’єса без суперечки і без предмета суперечки більше не вважається серйозною драмою… П’єса і дискусія стали практично синонімами…”23
Чи не тому напрочуд схожі не лише “відкритість” фіналів обох творів, а й невдоволення певної частини публіки відсутністю “хеппі ендів”, стандартних для, як висловився Шоу в щойно процитованій роботі, “найбанальніших французьких драм”. Чи не тому обох драматургів просили або й змушували24 (і не безрезультатно - їхня згода врешті решт була отримана) дозволити “підсолодити” фінали обох творів: Генріка Ібсена - “повернути” Нору до лона сім’ї, Бернарда Шоу - “одружити” Елайзу з Гіггінсом? Чи не тому, зрештою, в цих “підсолоджених” варіантах творів напрочуд односпрямовано, хоча й, здавалося б, ненав’язливо, міняються назви: “Ляльковий дім” - на “Нора”, “Пігмаліон” - на “Мою чарівну леді”?
Зараз у Києві одночасно йдуть дві вистави: театр оперети пропонує “Мою чарівну леді”, а театр імені І.Франка - власне “Пігмаліона”25. Іноді ж, читаючи “критику” в шанованих журналах, часто сумніваєшся: а, власне, що - мюзикл Алана Джея Лернера чи комедія Джорджа Бернарда Шоу - є її об’єктом. На мою думку, мюзикл відрізняється від першоджерела приблизно так, як дайджест від художнього твору. Скажуть, що згаданий мюзикл гарний, що його із задоволенням ось уже скільки років дивиться увесь світ, і я з цим погоджуся, бо й сам з задоволенням це роблю. Але до чого тут власне “Пігмаліон”?
Передовсім, у “Моїй чарівній леді” центр (соціальна проблематика) став периферією, а периферія (взаємини Елайзи й Гіггінса як жінки й чоловіка) - центром.
Мабуть, саме ці вподобання пересічного глядача і мав на увазі Шоу, коли писав, що Гіггінс відокремив “свої естетичні захоплення, відчуття прекрасного та ідеалістичний світогляд від специфічних сексуальних імпульсів. Все це зробило його ходячою загадкою для багатьох, що винесли несмак зі своїх міщанських родин від малоприємних батьків, які сприймають літературу, живопис, скульптуру, музику та ніжність у взаєминах як один з виявів сексу - якщо взагалі сприймають. .. Тому їм здається дивним і неприроднім, що Гіггінс відчуває палку пристрасть не до Елізи, а до фонетики… Проте, озирнувшись довкола, ми побачимо, що за бажання навіть найубогіші, найогидніші створіння добирають собі пару, і в той же час більшість освічених інтелектуалів, прибічників високих моральних принципів, залишаються старими паннами й кавалерами. А відтак напрошується висновок, що непересічні особистості доходять до розмежування сексу та міжлюдських взаємин” (В, с.57).
Будемо казати прямо, секс є дуже важливою складовою “міжлюдських взаємин”, тому розмежуванню ці поняття підлягають не завжди, навіть для особистостей непересічних. І ще в однім Шоу “пересмикнув колоду” - дякувати Богові, не обов’язково “більшості освічених інтелектуалів, прибічників високих моральних принципів” так-таки й залишатися “старими паннами й кавалерами” (хоча в цім щось є, спробуй-но розумній людині знайти собі пару).
Але головне інше: те, що було найважливішим для Шоу, стало вторинним для Лернера (автора лібрето “Моєї чарівної леді”). Коли дивишся мюзикл, то подекуди вцілілі “соціальні” шматки першоджерела здаються неприродніми або й зайвими. Куди природнішим для мюзиклу є придумана автором його тексту пісенька Гіггінса про те, чому ці такі-сякі жінки не можуть бути схожими на таких хороших чоловіків. Але ж ця пісенька є абсолютно неприродньою або й зайвою для комедії-першоджерела.
Суттєво постраждала в мюзиклі й образна система п’єси. Так, зник дуже важливий (хоч і епізодичний) образ Клари Ейнсворд-Гілл, сестри “потенційного чоловіка” Елайзи - Фредді. Чому важливий? А тому, що саме Клара, яка з таким презирством ставилися до квіткарки-нечупари на початку твору, була в захваті від Елайзи під час відвідин місіс Гіггінс. А вже саме це є свідченням еволюції Елайзи, успішності процесу роботи Пігмаліона над статуєю Галатеї. Та й та “нова говірка”, яку, мов папуга, Клара перейняла в Елайзи, свідчить, з одного боку, про абсолютну зовнішню метаморфозу міс Дулитл (якби такі слова казала не бездоганно вбрана, з вишуканими манерами дівчина, вони б, перепрошую за каламбур, відразу вúкликали відразу навіть у не надто витонченої Клари), з другого - є черговим свідченням того, що прірва між суспільними “верхами” і “низами” не така вже й глибока: “Клара. Ха! Ха! (Виходить, сяючи вся, рада, що дорівнялася до найостаннішої моди…”/ІІІ/).
Не кажу вже про цілі сцени (ті самі перегони), на які в Шоу нема й натяку. Недаремно свого часу Олесь Гончар не дозволив екранізувати “Прапороносців”. Шоу ж - дозволив, але під час вивчення треба чітко орієнтуватися на якийсь із творів (бо є ще й художній фільм), не плутаючи різних видів і ґатунків мистецтва.
І ще одна функція “відкритості” фіналу в “Пігмаліоні”: любителі мелодрами можуть дофантазувати свій варіант подальшого розвитку подій, любителі ж драми інтелектуальної - свій. Як то кажуть, “і вовки ситі, і вівці цілі”…
Сюжетна схема “Пігмаліона” абсолютно точно відповідає сформульованій драматургом у “Квінтесенції ібсенізму” схемі нової (на той час, звісно) драми - “драми ідей”: “Раніше в так званих “добре зроблених п’єсах” вам були запропоновані: в першому акті - експозиція, в другому - конфлікт, у третьому - його вирішення. Зараз перед вами експозиція, конфлікт і дискусія”
ЗМІСТ
На попередню
|
|
