Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
ПРИМІТКА
Адсів рукопис розділений на сім днів, а кожен день - на періоди, що відповідають розкладові богослужінь. Підзаголовки від третьої особи додав, очевидно, отець Валле. Та оскільки вони дають читачеві корисні вказівки і цей звичай не був чужим літературним творам тієї доби, написаним народною мовою, я не вважав за доцільне їх опускати.
Певні сумніви викликало у мене те, як Адсо визначав канонічні часи, і не лише тому, що у різних місцевостях та в різні пори року їх визначали по-різному, але й тому, що у XIV сторіччі, ймовірно, вже не дотримувалися з абсолютною точністю вказівок, поданих у Правилі святого Бенедикта.
Одначе, щоб читачеві було зручніше орієнтуватися, гадаю, що можна дотримуватися такого їх визначення, виснуваного почасти з самого тексту, а почасти з порівняння первісного правила і опису чернечого життя, що його подав Едуард Шнайдер у праці «Les heures benedictines»(1):
Полуношниця (яку Адсо іноді називає також давнім словом Бдіння). Між 2.30 та 3 годиною ночі.
Хвалитни (які в давнішій традиції мали назву Утреня). Між 5 та 6 ранку, закінчуються, коли ледь світає.
Час перший. Коло 7.30, незадовго до світанку.
Час третій. Коло 9 години.
Час шостий. Полудень (у монастирях, де ченці не працювали на полі, і взимку це був також час трапези).
Час дев 'ятий. Між 2 та 3 годиною пополудні.
Вечірня. Коло 4.30, перед заходом сонця (правило приписує вечеряти, коли ще не запали сутінки).
Повечер 'я. Коло 6 години (найпізніше о 7 годині ченці вкладаються спати).
Обрахунок базується на тому, що наприкінці листопада у Північній Італії сонце сходить коло 7.30 ранку і заходить коло 4.40 пополудні.
(1) Schneider Edouard. Les heures Benedictines. Paris: Grasset, 1925. - Прим, автора.
ПРОЛОГУпочині було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Присно було Воно в Бога, і повинність вірного законника - з псалмопівчою покорою щоденно славити сю одиноку беззмінну подію, сю істину неспростовну. Та videmus nunc per speculum et in aenigmate(1), й істина, заки постане супроти нас твар у твар, являється одробинами воістину недовідомими у хибах світу сього, тому мусимо вчитуватися у знамення її неомильні навіть там, де вони здаються темними, мовби виплекала їх воля, без решти націлена на зло.
Дійшовши до кресу життя свого многогрішного, яко старець сивий, мов світ, загаявшися вже своїм важким і недужим тілом у сій келії любої мені Мелькської обителі, перед тим, як поринути у бездонну пропасть німотної, пустельної божественності і влитись у неописанне світло ангельських сутностей, лагоджуся оставити на сьому пергамені свідчення про події дивогідні й страхітливі, що їх лучилося мені уздріти замолоду, і повторити verbatim(2) те, що сам чув і бачив, не наміряючись осягнути смисл їх сокритий, а лиш бажаючи зоставити грядущим після мене (якщо не випередить їх Антихрист) знаки знаків, аби могли вони вправлятися на них у молитві розгадування.
Нехай сподобить мене Господь бути непомильним справоздавцем подій, що сталися в обителі, назву якої слушно й богобійно буде замовчати, наприкінці року [29] Господнього 1327, коли цісар Людовік прийшов в Італію, аби відновити гідність Священної Римської імперії, у лад із помислом Всевишнього і на сум'яття мерзосвітнього узурпатора, святокупця і єресіярха, котрий в Авіньйоні соромотою покрив святе ім'я апостола (маю на мислі лукаву душу Жака Кагорця, що його безвірці почитають як Йоана XXII).
(1) Тепер ми бачимо [все немов відбите] в дзеркалі і в загадці (лат.). Див. 1 Кор 13, 12.
(2) Дослівно (лат.).
Аби краще зрозуміти історію, в гущі якої я опинився, може, варто нагадати, що діялось у той відтинок століття - так, як я розумів се тоді, і так, як пам'ятаю зараз, збагатившись іншими оповідями, які почув опісля, - якщо пам'ять моя буде у спромозі злучити між собою нитки численних і вельми заплутаних подій.
З найперших років того століття Папа Климент V переніс апостольський престол до Авіньйону, залишивши Рим на поталу амбіціям місцевих синьйорів. Тож поступово священний город християнського світу, розтерзаний звадами між його власними владоможцями, став схожий на цирковий балаган чи лупанарій; безпідставно називаючи себе республікою, він зазнавав нападів озброєних ватаг і терпів від насильства та грабунків. Церковні пастирі, які не бажали коритися світській владі, орудували зграями харцизників, жакували з мечем у руці, лиходіяли й обкручували негідні оборудки. Як тут було запобігти тому, що Caput Mundi(1) знову став, як і можна було сподіватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вінець Священної Римської імперії й відновити його гідність мирської потуги, якою він був за цезарів?
Отож року 1314 п'ятеро німецьких князів обрали у Франкфурті Людовіка Баварського на верховного державця імперії. Та того ж таки дня, по той бік Майну, па-латинський граф Рейнський й архиєпископ Кельнський обрали на ту ж гідність Фрідріха Австрійського. Два імператори на один престол, один Папа на два престоли: становище се воістину стало причинком великого безладу...
Два роки опісля в Авіньйоні було обрано нового Папу, Жака Кагорця, старця сімдесяти двох літ, який прибрав [ЗО]
ім'я Йоана XXII, і нехай Бог боронить, щоб якийсь пон-тифік колись назвав себе цим ім'ям, таким споганеним для праведних. Француз і слуга ревний короля французького (люди сеї розбещеної землі завжди схильні сприяти інтересам своїх і нездатні дивитися на цілий світ як на свою духовну вітцівщину), він підтримав Філіпа Красивого проти лицарів-тамплієрів, яких король оскаржив (гадаю, несправедливо) у гидосвітніх злочинах, аби з допомогою сього пастиря-віровідступника прибрати до рук їхні маєтності. Тим часом у цей спліт підступів устряв Ро-берт Неапольський, котрий, аби зберегти панування над італійським півостровом, переконав Папу не визнавати жодного з німецьких імператорів і самому зостатися верховним воєводою церковної держави.
1) Столиця світу (лат.).
У 1322 році Людовік Баварський здолав свого суперника Фрідріха. Ще більше боячися одного імператора, ніж двох, Йоан одлучив од церкви переможця, а той і собі проголосив Папу єретиком. Варто сказати, що того ж року в Перуджі зібралася капітула францисканців, і генерал їхній, Михаїл з Чезени, прислухавшись до прохань «спіритуалів» (про них ще матиму нагоду розповісти), проголосив убожество Христа істиною віри, твердячи, що навіть якщо він і володів чимось разом зі своїми апостолами, то лише за usus facti(1). To було гідне рішення, яке мало на меті зберегти чесноту і чистоту ордену, але воно прийшлося вельми не до смаку Папі, який, мабуть, вбачав у ній загрозу своїм власним замислам, бо він як предсід-ник церкви намірявся відібрати в імперії право обирати єпископів, застерігаючи натомість за святим престолом право коронувати імператорів. Чи сі спонуки ним рухали, а чи інші, але 1323 року папським декретом Cum inter nonnullos(2) Йоан засудив постулат францисканців.
Саме тоді, мислю собі, Людовік побачив у францисканцях, котрі тепер вже стали ворогами Папи, своїх могутніх союзників. Утверджуючи Христове убожество, вони дали нове життя ідеям імперських богословів, себто Марсилія з [31] Падуї та Жана де Жандена. І врешті, за кілька місяців до подій, про які тут буде мовитись, Людовік, уклавши угоду з переможеним Фрідріхом, прийшов в Італію, був уко-ронований в Мілані, вступив у посвар з родом Вісконті, хоч вони й прийняли його прихильно, взяв в облогу Пізу, призначив цісарським каштеляном герцога Луккського та Пістойського Кастручча (і, гадаю, вчинив зле, не знав-бо я чоловіка од нього жорстокішого, крім, можливо, Уґу-чона з Фаджоли) і вже брався на Рим, куди кликав його Шарра Колонна, тамтешній синьйор.
(1) Фактичним вживанням (лат.).
(2)З-посеред декількох [вчених мужів]... (Лат.) Назви апостольських документів - це початкові слова латинського їх варіанта.
Отаке-то діялось на світі, коли я - уже тоді новіцій-бенедиктинець у Мелькському монастирі - змушений був покинути монастирський затишок, корячися волі свого вітця. Отець же мій, один із чільних баронів Людовіка, супроводжував його в баталіях і постановив узяти мене з собою, аби спізнав я дива Італії й на власні очі увидів коронацію цісаря в Римі. Та облога Пізи примусила його поринути у воєнні турботи. Цим я й скористався, аби помандрувати трохи містами Тоскани, почасти од безділля, а почасти з бажання пізнавати нове. Одначе отець-матка мої поміркували собі, що негоже давати отрокові, який склав обіт споглядального життя, таку нічим не обмежену свободу. І за порадою Марсилія, який ставився до мене вельми зичливо, вони вирішили віддати мене під опіку одного вченого францисканця, брата Вільяма з Баскерві-ля, а він саме готувався до певної місії, яка передбачала відвідини знаменитих міст та стародавніх абатств. І так я став його писарем і учнем водночас, і ніколи про се не пошкодував, бувши разом з ним свідком подій, гідних того, аби закарбувати їх у пам'яті грядущих поколінь, над чим я зараз і труджуся.
* * *
Мені було тоді невтямки, чого шукав брат Вільям, а як по правді, то й нині я сього не відаю, і, мабуть, не знав того навіть й він сам, адже рухала ним лише спрага істини і підозра - яку я завжди помічав у ньому, - що істина є чимось іншим, ніж те, що здається йому істиною тепер. У ті роки припоручені йому мирські повинності відірвали [32] його, мабуть, від його улюблених студій. Про посланниц-тво, довірене Вільямові, я нічого не знав упродовж цілої нашої подорожі, себто він зі мною про це не говорив. Якесь уявлення про істоту його завдання я зміг дістати лиш прислухаючись подеколи до бесід, які він провадив з настоятелями монастирів, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно я не знав нічого, аж поки ми не прибули до місця нашого призначення, про що буде ще мова далі. Ми вирушили на північ, але шлях наш був звивистим, і ми зупинялись у різних монастирях. Нам довелося звернути .на захід, сливе вздовж гірського пасма, який від Пізи веде у бік місць прощі святого Якова, дарма що наша остаточна мета була на сході. Ми спинялися у місцевостях, які точніше назвати не можу через страхітливі події, що перегодом тут відбулися, але їхні синьйори були вірні імператорові, а настоятелі нашого чину за єдино-душною згодою ставили чоло безецному Папі-єретикові. Наша повна пригод мандрівка тривала два тижні, і за той час я мав нагоду ліпше (але ніколи вповні) пізнати свого нового учителя.
На наступних сторінках я не надто дбатиму про опис вигляду людей - хіба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться мені знаками німої, але проречистої мови - адже, як каже Боецій, ніщо не є таким скороминущим, як зовнішня форма, позаяк вона в'яне й міняється, як польові квіти з настанням осені; то ж який сенс має нині говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки - бліді, коли й він сам, і всі, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сіризною їхні тіла (лише дух, волею Всевишнього, промениться тим світлом, яке ніколи не згасне)? Але Вільяма хочу описати, раз і назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво прив'язуватися до старшого і мудрішого мужа не лише завдяки чарам його слова і гостроті розуму, але й через зовнішню подобу його тіла, яка теж стає їм любою, як постать батька, чиї жести і порухи син закарбовує у пам'яті, чию посмішку він ловить - і жодна тінь хтивості не споганює сей, мабуть, єдиний непорочний різновид тілесної любові.
У давнину мужі були гожі й високі, а тепер вони схожі на дітей або карликів, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду світу, який старіється. Молодь не хоче здобувати знань, вченість занепадає, цілий світ ходить догори ногами, сліпі провадять сліпих і штовхають їх у прірву, птахи падають, ще не злетівши, осел грає на лірі, а воли танцюють, Марії вже не до вподоби споглядальне життя, а Марті - діяльне, Лія безплідна, а в Рахилиних очах - розкошелюбство. Катон вчащає до лупанарів, а Лукрецій геть збабів. Усе зійшло з путі істинної. Дяка Всевишньому, що у ті часи од свого учителя я перейняв спрагу знань і відчуття праведної путі, яке не губиться навіть тоді, коли стежка вельми звивиста.
* * *
Отож фізична постать брата Вільяма притьмом привертала до себе погляд навіть геть неуважного спостерігача. Зростом він був трохи вищий від інших людей, а через сухорлявість здавався ще вищим. Очі він мав орлині, а погляд - пронизливий; загострений і дещо гачкуватий ніс надавав йому сторожкого виразу, який не сходив з його обличчя, хіба що у хвилини заціпеніння, про які ще буде мова. Підборіддя його теж свідчило про тверду волю, але довгобразе і ластате обличчя його - подібні обличчя я часто бачив в уродженців земель між Гібернією та Нортумбрією - вряди-годи зраджувало непевність і розгублення. З плином часу я зрозумів, що ця гадана його невпевненість насправді була лиш допитливістю, але тоді я мало що знав про цю чесноту, яку мав радше за пристрасть пожадливого духу, вважаючи, що раціональний дух не повинен її плекати, а живитись лиш істиною, яка (так я гадав) дана нам з самого початку.
Мене, хлопчака, відразу вразили дивні віхті жовтявого волосся, що виставали йому з вух, і густі та біляві брови. Весен йому було, мабуть, з п'ятдесят, тож був він уже вельми похилого віку, але тіло його рухалось напрочуд невтомно і так спритно, що навіть мені нерідко важко було за ним поспівати. Бували в нього напади надмірної діяльності, і тоді снага його здавалась невичерпною. [34]
Та іноді дух його немов завмирав і ставав неповоротким, мов рак, тоді він впадав у заціпеніння, і я бачив, як він годинами лежить колодою в келії на своєму ложі, ледве спромагаючись вимовити кілька односкладових слів і не ворухнувши жодним м'язом на обличчі. У такі хвилини його відсутні очі світили порожнечею, і я ладен був запідозрити, начебто він перебуває у владі якоїсь рослинної субстанції, що викликає видіння, якби очевидна повстяг-ливість його способу буття не веліла мені облишити цю думку. Не приховуватиму, одначе, що в дорозі він іноді зупинявся на краю луки чи на узліссі, збираючи якесь зілля (гадаю, завжди те саме), а тоді із замисленим виразом обличчя брався його жувати. Дещицю цього зілля він брав з собою і споживав його у хвилини великої напруги (скільки таких хвилин ми спізнали у тім абатстві!). Якось я спитав, що се таке, і він з усмішкою відповів, що добрий християнин навіть від невірних може іноді дечому навчитися; а коли я попрохав і собі покуштувати, він відповів, мовляв, як різним буває слово, звернене до посполитих, ділячись на paidikoi, ephebikoi і gynaikei(1), так різним буває й зілля, і що гоже для старого францисканця, те не гоже для молодого бенедиктинця.
Мандруючи разом, ми не мали змоги провадити вельми розмірене життя; в абатстві ми теж вночі чували, а вдень падали від утоми, тож не відвідували як годиться всіх богослужінь. Одначе рідко коли в дорозі він не вкладався спати після повечер'я, і звички його були вельми повз-держливі. Іноді цілий день він блукав по монастирському садку і розглядав рослини так, немов то хризопрази чи смарагди, а іноді я бачив, як він никає по скарбничній крипті, позираючи на гойно прикрашену смарагдами та хризопразами шкатулу так, немов то кущ чортополоху. А бувало, цілий день просиджував у великій залі бібліотеки, гортаючи рукописи, наче не маючи на думці нічого іншого, крім власної приємності (а тим часом навколо нас моторошно множилися трупи замордованих ченців). Якось я спіткав його, коли він походжав садком без жодної [35] видимої цілі, мовби не треба буде йому здавати перед Богом справу про свої діла. У чині нашім мене навчали зовсім по-іншому порядкувати своїм часом, що я йому й сказав. А він відповів, що ліпоту вселенної явлено нам не лише як єдність у розмаїтості, але й як розмаїтість у єдності. Мені тоді здалося, що відповідь ся зумовлена його схильністю до грубої емпірії, але потім я зрозумів, що люди з його країв нерідко описують речі так, немов осіянна сила розуму не має над ними ніякої моці.
(1) Звернення до дітей, отроків і жінок (гр.).
У дні, які ми провели в тій обителі, руки його завжди були забруднені пилюкою з книг, слідами позолоти з іще свіжих мініатюр, плямами від жовтявих субстанцій, яких він торкався у Севериновій лічниці. Здавалось, він навіть думати не може, не дотикаючись до чогось руками, а я вважав, що се личить хіба що якомусь механікові (мене ж учили, що механік є moechus(1), який зраджує розумове життя, замість того, щоб поєднатися з ним непорочним шлюбом); але я помічав, що навіть коли він брав у руки найкрихкіші речі, як, приміром, деякі рукописні книги з іще вологими мініатюрами, чи поїдені часом, ламкі, наче опрісноки, сторінки, його доторк був напрочуд делікатним, і так само делікатно торкався він своїх причандалів. Мушу сказати, що сей химерний чоловік носив у своєму дорожньому мішку струменти, яких досі мені не доводилось бачити, називаючи їх своїми чудесними механізмами. Механізми сі, казав він, витворило майстерство, яке наслідує природу, відтворюючи не її форми, а саму її дію. І став пояснювати мені дивовижну дію годинника, астролябії та магніту. Наприпочатку я, правда, потерпав, що то якесь відьомство, й у ті ясні ночі, коли він, тримаючи в руці якийсь дивний трикутник, лаштувався спостерігати за зірками, я вдавав, буцімто сплю. Францисканці, з якими мені доводилось зустрічатись в Італії та у себе вдома, були людьми простими, часто-густо неписьменними, і ця його вченість мене страшенно чудувала. Але він, усміхаючись, сказав мені, що на його островах францисканці зовсім інші: «Роджер Бекон, якого я шаную як учителя,
(1) Розпусник (лат.).
[36]
повчав нас, що колись промисел Божий явиться нам і через науку про механізми, вона-бо є магією природньою і священною. Колись закономірно з'являться такі знаряддя мореплавства, завдяки яким кораблі попливуть unico nomine regente(1), і далеко швидше, ніж судна, що їх несе сила вітру чи весел; з'являться й екіпажі "ut sine animali moveantur cum impetu inaestimabili, et instrumenta volandi et homo sedens in medio instrumenti revolvens aliquod inge-nium per quod alae artificialiter compositae aerem verberent, ad modum avis volantis"(2). Буде винайдено невеличкі пристрої, які підніматимуть велетенську вагу, і повози, які мандруватимуть дном моря».
Коли я спитав його, де ж сі механізми, він відповів, що їх вже виготовляли у давнину, а деякі навіть у наш час: «Крім, хіба що, пристрою для літання, якого я не бачив, і не знаю нікого, хто б його бачив, зате знаю мудреця, який його вже обмислив. Будуть ще й мости, що перетинатимуть річку без стояків чи інших підпор, та інша нечувана машинерія. Але ти не повинен дивуватися, що їх ще нема, це ж не значить, що їх і не буде. І кажу тобі, Бог хоче, щоб вони були, і вони вже, безперечно, сущі у його помислах, хоч мій приятель Оккам і заперечує, буцім ідеї можуть існувати таким чином, і не тому, що ми можемо судити про божественну природу, а тому, що ми не можемо нічим її обмежувати». І то не було єдине суперечливе твердження, яке я чув від нього; але навіть тепер, коли я далеко старший і мудріший, ніж був тоді, мені далі невтямки, як міг він так вірити своєму приятелеві Оккаму і водночас признавати рацію словам Бекона, як се часто бувало. Одначе то й справді були складні часи, коли мудрому чоловікові доводилося мислити речі, суперечливі між собою.
Ну ось, розповів я про брата Вільяма речі, мабуть, несусвітні, зібравши докупи усі ті несув'язні враження, які виникли були у мене тоді. Ким він був і що робив, ти, [37] мій добрий читальнику, зможеш, напевне, краще виснувати з учинків його в ті дні, що їх ми провели в обителі. І не обіцяю намалювати тобі завершену картину, а радше прагну навести перелік фактів дивогідних і страшливих.
(1) Керовані лиш однією людиною (лат.).
(2) ...які рухаються без помочі тварин з небаченою швидкістю, і летючі апарати, а в них всередині сидить людина, яка орудує муарованими пристроями, що змушують штучні крила битися в повітрі, на манір летючих птиць (лат.).
Так, поки день по дню я пізнавав свого учителя, збавляючи довгі години подорожі у довгих бесідах з ним, про які поведу ще тут мову, ми незчулися, як на уступах гори перед нами зависочіла обитель. То ж нехай і оповідь моя наблизиться тепер до неї, як ми тоді, і хай не схибить моє перо, коли я розповідатиму про те, що там діялося.
Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
ЗМІСТ
На попередню
|
|
