Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ Четвертого дня ХВАЛИТНИ, де Вільям із Северином оглядають Беренґаріїв труп, виявляють, що язик його чорний, а се дивна річ у потопельника. Відтак мова йде про небезпечні трутизни і про одну давню крадіжку
Не зупинятимусь на розповіді про те, як ми давали знати настоятелеві, як ще до канонічного часу прокинулася ціла обитель, про вигуки жаху, про переляк і біль, які видно було на обличчі кожного, про те, як новина розійшлася між усім тутешнім людом, а челядь хрестилася, замовляючи вроки. Не знаю, чи відправили того ранку перше богослужіння як належить і хто на ньому був. Я пішов за Вільямом та Северином, які веліли загорнути Беренгарієве тіло у ряднину, перенести в лічницю і покласти на стіл.
Коли відійшли абат з братією, зілляр з моїм учителем з холоднокровністю медиків довго розглядали труп.
«Він помер від утеплення, - мовив Северин, - тут нема жодного сумніву. Лице набрякло, живіт надутий...» [290]
«Але його не втопили, - зауважив Вільям, - інакше він би чинив убійникові опір, і навколо ванни були б сліди розхлюпаної води. А натомість тут повний лад, чистота, немов Беренґарій нагрів собі води, налив її у шаплик і з власної волі ліг у неї».
«Нічого дивного, - сказав Северин. - Беренґарія часто хапали корчі, і я сам не раз казав йому, що тепла купіль - добрий засіб для того, щоб заспокоїти збуджене тіло і дух. І він не раз просив у мене дозволу піти до лазні. Мабуть, так само він зробив і цієї ночі...»
«Минулої ночі, - зауважив Вільям, - бо це тіло - ти ж бачиш - лежало у воді принаймні день...»
«Може, й минулої ночі», - погодився Северин. Вільям розповів йому дещо про події попередньої ночі. Він не сказав, що ми потай побували у скрипторії, але, приховавши різні обставини, пояснив, що ми йшли назирці за якоюсь таємничою постаттю, яка перехопила нам книгу. Северин зрозумів, що Вільям розповів йому лиш частину правди, але ні про що не спитав. Він зауважив, що якщо тим таємничим крадієм був Беренґарій, то, перехвилювавшись, він міг потім шукати заспокоєння у покріпній купелі. Беренґарій, спостеріг він, від природи був дуже вразливий, іноді якісь прикрощі або емоції спричиняли в нього тремтіння і холодний піт, тоді він витріщав очі і валився на землю, випускаючи білувату піну.
«Хай там як, - мовив Вільям, - але перед тим, як прийти сюди, він, певно, побував деінде, бо книги, яку він викрав, у лазні я не бачив».
«Так і є, - підтвердив я з деякими гордощами, - я підняв його одяг, що лежав поруч з шапликом, і не побачив навіть сліду якогось об'ємного предмета».
«Молодець, - усміхнувся мені Вільям. - А отже, він побував десь в іншому місці, а потім, припустімо, прагнучи заспокоїти своє збудження, а може, й сховатися від нас, пробрався в лазню і заліз у воду. Северине, як ти вважаєш - могло так бути, що хворість, якою він страждав, спричинила в нього непритомність, через яку він втопився?»
«Цілком могло бути, - з сумнівом відповів Северин. - З другого боку, якщо це сталося дві ночі тому, то навітьm [291] якби навколо була розхлюпана вода, вона б могла уже висохнути. Тому не можна виключати, що його втопили».
«Ні, - мовив Вільям. - Ти бачив коли, щоб силоміць утоплений роздягався перед тим, як його мали втопити?» Северин похитав головою, немов аргумент цей не надто вагомий. Він уже кілька хвилин розглядав руки трупа: «Дивись-но, яка цікава річ...» - сказав він.
«Що таке?»
«Вчора, коли тіло Венанція обмили від крові, я глянув на його руки і спостеріг одну деталь, якій не надав тоді великого значення. Пучки двох пальців правиці Венанція були темні, немов забарвлені якоюсь темною субстанцією. Точнісінько так - бачиш? - як пучки двох пальців у Беренґарія. Деякі сліди є тут навіть на третьому пальці. Тоді я подумав було, що Венанцій забруднив собі пальці чорнилом у скрипторії...»
«Дуже цікаво, - зауважив Вільям замислено, схиляючись, щоб ближче роздивитись Беренґарієві пальці. Надворі світало, а всередині ще далі було досить темно, і мій учитель, очевидно, гостро відчував брак своїх лінз. - Дуже цікаво, - повторив він. - Пучки вказівного і великого пальців потемніли, а середній палець потемнів лиш трохи, і тільки з внутрішнього боку. Але й на лівій руці є ледь помітні сліди, принаймні на вказівному і великому пальцях».
«Якби це було лише на правій руці, то можна подумати, що він тримав у ній щось невелике, або довге і тонке...»
«Наприклад, стилос. Або кусник чогось їстівного. Або комаху. Або змію. Або ковчег. Або патика. Забагато можливостей. Але якщо сліди є й на другій руці, це могла бути і чаша - правою рукою він міцно тримає її, а лівою лиш підтримує, не прикладаючи сили».
Северин тепер легко потирав пальці померлого, але потемніння не зникало. Я помітив, що він одяг пару рукавичок, якими користувався, мабуть, коли мав справу з отруйними речовинами. Він понюхав Беренґарієві пальці, але не відчув нічого. «Я б міг назвати тобі чимало рослинних (а рівно ж і мінеральних) субстанцій, які залишають подібні сліди. Деякі з них смертельні, інші ні. У мініатюристів пальці часто забрукані золотим порошком...» [292]
«Мініатюристом був Адельм, - мовив Вільям. - Гадаю, коли ти побачив його розтерзане тіло, тобі не спало на гадку оглянути його пальці. Але ці двоє могли торкнутися чогось, що належало Адельмові».
«Не знаю, що й казати, - мовив Северин. - Двоє мертвих, пальці в обох почорнілі. Що можна з цього виснувати?»
«Нічого: nihil sequitur geminis ex particularibus unquam(1). Обидва випадки належить звести до якогось правила. Наприклад: є субстанція, яка чорнить пальці того, хто її торкається...»
Я переможно завершив силогізм: «У Венанція і Беренґарія пальці почорніли, ergo(2) вони торкалися цієї субстанції!»
«Молодець, Адсо, - сказав Вільям, - та, на жаль, силогізм твій хибний, бо aut semel aut iterum medium ge-neraliter esto(3), а в цім силогізмі середній член ні разу не є загальним. Це свідчить про те, що ми хибно вибрали більший засновок. Мені не можна було казати: усі ті, хто торкався деякої субстанції, мають чорні пальці, бо цілком можуть бути також люди з чорними пальцями, які не торкалися цієї субстанції. Мені слід було сказати: лише ті, хто має чорні пальці, безсумнівно торкалися цієї субстанції. Венанцій, Беренґарій і так далі. А це дає нам чудовий приклад Darii, силогізму третього модусу першої фігури».
«Це значить, що ми маємо відповідь!» - задоволено сказав я.
«На жаль, ні, Адсо, ти занадто віриш у силогізми! Маємо лиш нове запитання. Тобто ми припустили, що Венанцій і Беренґарій торкалися тієї самої речі, а це припущення, безперечно, цілком розсудливе. Та ми лиш припустили існування субстанції, яка єдина дає цей результат (а це ще треба довести), але не знаємо, що це за субстанція, де вони її знайшли і чому її торкалися. І май на увазі, ми навіть не знаємо, чи саме ця субстанція, якої [293] вони торкалися, спричинила їхню смерть. Уяви собі, що якийсь божевільний захотів убити всіх тих, хто торкається золотого порошку. Хіба можна сказати, що причина смерті - золотий порошок?»
(1) 3 двох частковостей ніколи ніщо загальне не випливає (лат.).
(2) Отже (лат.).
(3) Принаймні в одному засновку середній термін має бути загальним (лат.).
Я збентежився. У мене завжди була певність, що логіка - це універсальна зброя, а тепер я зрозумів, наскільки її корисність залежить від способу, яким її вживати. Зрештою, спілкуючись з учителем, я усвідомив - і ще глибше усвідомлював це в наступні дні, - що логіка може бути річчю вельми хосенною, та лиш за умови, що, використавши її, ми зумієм швидко її спекатись.
Северин, який, звісно, добрим логіком не був, тим часом міркував на основі власного досвіду: «Світ отрут такий самий різноманітний, як і таємниці природи, - сказав він. І вказав на вервечку глечиків і плящин, якими ми вже мали нагоду милуватися раніше, - вони вишикувались у строгому порядку на полицях вздовж стін, де було також чимало книг. - Як я вже тобі казав, багато з цих трав, якщо їх відповідним чином змішати у відповідних пропорціях, можуть утворити вбивчі трунки і масті. Ось тут, внизу, datura stramonium(1), беладона, цикута: вони викликають сонливість, збудження, або одне і друге; якщо їх застосовувати обережно, вони - чудові ліки, а у надмірних дозах спричиняють смерть...»
«Але жодна з цих субстанцій не могла залишити сліди на пальцях?»
«Гадаю, що жодна. Зрештою, деякі речовини небезпечні лише коли їх проковтнути, а інші натомість діють на шкіру. Біла чемериця може спричинити блювоту, якщо схопити її за гичку, щоб вирвати з землі. Коли садівник торкнеться середушника або ясенця у цвіту, він захмеліє, немов випив вина. Чорна чемериця викликає бігунку, варто лиш торкнутися її. Інші рослини спричиняють сильне серцебиття, ще інші - вдаряють в голову або позбавляють голосу. Натомість від отрути гадюки, намазаної на шкіру - якщо вона не проникне в кров, - буде всього лиш легке подразнення... Але якось мені показали одну сполуку: коли намазати її на внутрішню частину стегон [294] собаки, поблизу Геніталій, вона в короткому часі призводить до поступового заклякання кінцівок і смерті тварини в жорстоких судомах».
'Дурман звичайний (лат.).
«Ти чимало знаєш про трутизни», - зауважив Вільям тоном, в якому чулося захоплення. Северин пильно подивився на нього і якусь мить витримував його погляд: «Я знаю те, що повинен знати лікар, зілляр, адепт науки про людське здоров'я».
Вільям надовго занурився у свої думки. Тоді попрохав Северина відкрити трупові рота і подивитись на язик. Заінтригований Северин зробив це тонкою лопаткою, яка належала до його лікарського знадіб'я. Тоді здивовано вигукнув: «Язик чорний!»
«Значить, таки правда, - пробурмотів Вільям. - Він схопив щось пальцями і проковтнув його... Це виключає отрути, про які ти говорив, що вони вбивають, проникаючи крізь шкіру. Але це не полегшує нам справи. Бо тепер ми знаємо, що у нього й у Венанція то був свідомий жест, а не випадковий, здійснений внаслідок неуважності або необережності, і не вимушений силою. Вони взяли щось в руки і поклали собі в рот, знаючи, що роблять...»
«Якесь щло? Напій?»
«Можливо. А може... ну, скажімо, музичний інструмент на кшталт флейти...»
«Безглуздя», - мовив Северин.
«Звичайно, що безглуздя. Але ми не можемо нехтувати жодною гіпотезою, якою б незвичайною вона не була. Та спробуймо тепер з'ясувати, що то була за отрута. Якби хтось, хто знається на трутизнах так, як ти, проник сюди і використав деякі з цих твоїх трав, чи зміг би він зробити убивче мастило, яке залишає такі сліди на пальцях і на язику? Яке можна домішати в якусь їжу, в напій, намазати на ложку, на щось, що кладуть до рота?»
«Так, - визнав Северин, - але хто б то міг бути? А потім, навіть якщо прийняти це припущення, яким же чином цю трутизну було підмішано цим нашим бідолашним побратимам?»
Щиро кажучи, мені теж важко було уявити собі, що Венанцій та Беренґарій могли погодитися на пропозицію [295] з'їсти або випити якусь таємничу субстанцію. Але Вільяма це, схоже, не турбувало. «Про це ми подумаєм пізніше, - сказав він, - а тепер я б хотів, щоб ти спробував пригадати, чи не траплялось чогось такого, про що ти, може, вже й забув, - не знаю, може, хтось колись розпитував тебе про зілля або мав легкий доступ у лічницю..!»
«Зажди-но, - мовив Северин, - дуже давно, багато літ тому, я мав на одній з цих полиць одну дуже потужну субстанцію, яку дістав був від одного брата, що побував у далеких краях. Він не міг мені сказати, з чого вона виготовлена - звичайно, з трав, та не всі з них відомі. Вона виглядала в'язкою і жовтявою, але він порадив мені не торкатися її, бо варто їй навіть потрапити мені на губи, як вона дуже швидко вб'є мене. Брат цей сказав мені, що якщо ковтнути навіть дуже незначну її кількість, за півгодини вона викликає відчуття сильної втоми, тоді повільний параліч усіх кінцівок, а врешті - смерть. Він не хотів мати її при собі, тому подарував мені. Я довго зберігав її, бо все збирався якось дослідити. Але одного дня налетіла на нас велика буря. Один мій помічник, новіцій, зоставив двері лічниці незачиненими, і сильний вітер поперевертав усе в цій кімнаті. Плящинки побилися, течива порозливалися на долівку, зілля і порошки порозсипалися. Я сам цілий день приводив до ладу свої речі, і вдався до помочі інших, лише щоб мені змели з підлоги черепки і ні до чого вже не придатні трави. Врешті я помітив, що бракує саме тієї плящини, про яку я говорив. Спершу я занепокоївся, а тоді подумав, що вона, мабуть, розбилася і перемішалася з іншими уламками. То ж я звелів добре помити підлогу лічниці, а також полиці...»
«А ти бачив цю плящину невдовзі перед тим ураганом?»
«Так... Точніше, ні, якщо добре згадати. Вона стояла позаду ряду глечиків, добре схована, і я не перевіряв її щодня...»
«Отже, як ти кажеш, її могли викрасти ще задовго до цього урагану і ти б цього не помітив?»
«Тепер, коли я над цим замислююсь, авжеж, безперечно, так могло статися». [296]
«Або той твій новіцій міг викрасти її, а відтак скористатися ураганом, вчинити розгардіяш у твоєму господарстві і зумисне зоставити двері відчиненими».
Северин, схоже, сильно розхвилювався: «Звичайно. Ба більше, оце тепер я згадав - тоді мене дуже здивувало, що ураган, нехай і сильний, стільки всього поперевертав. Цілком може бути, що хтось скористався ураганом, щоб поперекидати все в кімнаті і наробити більшої шкоди, ніж міг причинити сильний вітер!»
«Хто був той новіцій?»
«Його звали Августином. Минулого року він помер - упав з риштувань, коли разом з іншими ченцями і челядниками чистив скульптури на фасаді церкви. Зрештою, якщо краще пригадати, він Христом Богом присягався, що перед бурею двері відчиненими не залишав. То я спересердя звинувачував його в цьому. Може, й справді він не був винен».
«Значить, про твою отруту знав ще хтось третій, можливо, набагато досвідченіший від твого новіція. Кому ти про неї розповідав?»
«От цього я геть не пам'ятаю. Звичайно, я розповів настоятелеві, бо мусив просити дозволу тримати в себе таку небезпечну речовину. І ще комусь, може, навіть у бібліотеці, бо я шукав гербарії, де б говорилося про неї».
«Але хіба ти не казав мені, що книги, корисні для твого мистецтва, тримаєш у себе?»
«Так, тримаю, і чимало, - відповів він, показуючи на кілька полиць в кутку кімнати, заповнених десятками фоліантів. - Але тоді я шукав деякі книги, яких у себе тримати не міг, мало того - Малахія вперто не хотів видавати їх мені, аж я мусив просити дозволу в настоятеля. - Він стишив голос, немов не хотів, щоб я почув його. - Розумієш, у якомусь невідомому місці бібліотеки зберігаються навіть чорнокнижницькі твори, книги чорної магії, рецепти диявольського чар-зілля. Мені дозволили переглянути деякі з них, бо була така потреба, і там я сподівався знайти опис тієї трутизни та її дії. Але марно».
«Отже, ти розповів про неї Малахії».
«Звичайно, йому теж, а може, навіть тому ж Бе-ренгарію, який йому допомагав. Але не варто робити поспішних [297] висновків: не пам'ятаю вже, може, коли я про це розповідав, там були й інші ченці, адже іноді у скрипторії буває чимало люду...»
«Я нікого не підозрюю. Я лиш намагаюся зрозуміти, що могло статися. В кожному разі, ти сказав, що випадок цей стався кілька років тому, і постає питання: невже хтось викрав отруту тоді, щоб використати її лиш через стільки часу? Це свідчило б про лиху волю, яка потаймиру довго плекала вбивчі наміри».
Северин перехрестився з виразом жаху на обличчі. «Хай Бог простить нас усіх!» - мовив він.
Більш нічого було сказати. Ми накрили Беренґарієве тіло, яке мали приготувати в останню путь.
Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
ЗМІСТ
На попередню
|
|
