Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
П'ятого дня ВЕЧІРНЯ, де Убертин рятується втечею, Бенцій починає дотримуватися законів, а Вільям розмірковує над всілякими різновидами розкошелюбства, побаченими за той день
Поки зібрання повільно розходилося з капітулярної зали, Михаїл підступив до Вільяма, а тоді до них підійшов Убертин. Усі разом ми вийшли надвір і пішли на кружґа-нок, щоб порозмовляти там, у захистку від мряки, бо не було й знаку, що вона розсіється, а темрява робила її ще густішою.
«Не думаю, що варто коментувати те, що сталося, - сказав Вільям. - Бернард нас переміг. Не питайте мене, [430] чи той дурень дольчиніянин справді провинний у всіх цих лихочинствах. Наскільки я все це розумію, то, звичайно, ні Річ у тім, що ми й не зрушили з місця. Йоан хоче бачити тебе, Михаїле, в Авіньйоні самого, і ця зустріч не дала тобі гарантій, яких ми вимагали. Ба навіть вона показала тобі, як там можуть перекрутити кожне твоє слово. А з цього випливає, мені здається, що ти не повинен туди їхати».
Михаїл похитав головою: «Але я поїду. Я не хочу розколу. Ти, Вільяме, нині говорив чітко і ясно, і сказав, що хотів сказати. Але я прагну іншого, і добре усвідомлюю, що імперські богослови повернули постанови Перуджій-ської капітули у зовсім інший бік, ніж мали на увазі ми. Я прагну, щоб Папа прийняв ідеали убогості францисканського чину. А Папа повинен зрозуміти, що лише тоді, як чин наш прийме ідеал убогості, різні його єретичні відгалуження зможуть влитися назад у нього. Мене мало обходять народні сходини чи права поспільства. Я мушу запобігти тому, щоб орден не розчинився у безлічі течій, подібних до братчиків. Я поїду до Авіньйона, і якщо потреба, вчиню акт підкорення Иоанові. Я поступлюсь усім, крім засади вбогості».
Тут втрутився Убертин: «Ти знаєш, що ризикуєш життям?»
«Нехай, - відповів Михаїл, - це краще, ніж ризикувати душею».
Він таки серйозно ризикував життям, а якщо Йоан мав слушність (але в це я досі не вірю), то занапастив і душу. Як усім відомо, через тиждень після подій, про які я оповідаю, Михаїл таки поїхав до Папи. Він мірявся з ним силою впродовж чотирьох місяців, аж поки у квітні наступного року Йоан не зібрав консисторію, на якій потрактував його як божевільця, нахабу, впертюха, тирана, прихильника єресі і змію, яку церква вигодувала на своїх власних грудях. І, власне кажучи, по-своєму Йоан мав у цьому рацію, якщо дивитися з погляду його уявлень та інтересів, бо за ті чотири місяці Михаїл заприятелював з приятелем мого учителя, іншим Вільямом, Оккамським, і перейняв його погляди, а вони не вельми різнилися - а, може, були навіть ще радикальнішими - від ідей, які сповідували мій [431] учитель з Марсилієм і які Вільям виразив був того ранку. Життя дисидентів в Авіньйоні опинилося під загрозою, і наприкінці травня Миха'іл, Вільям Оккам, Бонаґрація з Берґамо, Франциск з Асколі та Анрі з Тальгайму втекли, а люди Папи переслідували їх в Ніцці, Тулоні, Марселі, аж до Еґ-Морт, де їх наздогнав кардинал П'єр де Араблей. Він марно намагався вмовити їх повернутися і не зміг подолати їхнього опору, їхньої ненависті до понтифіка, їхнього страху. У червні вони прибули до Пізи, де їх пишно прийняли люди імператора, а в наступні місяці Михаїл публічно засудив Йоана. Але було вже запізно. Зірка імператора заходила, Йоан плів з Авіньйона інтриги, накидаючи міноритам нового генерального настоятеля, і врешті здобув перемогу. Михаїл вчинив би краще, якби вирішив не їхати до Папи: він міг би керувати опором міноритів на місці, не марнуючи стільки часу на свого ворога, адже це дуже ослабило його становище... Але, мабуть, так розпорядився всемогутній Бог - я донині не знаю, по чиєму боці була правда, а після стількох років полум'я пристрастей гасне, а з ним гасне й те, що ми мали за світло істини. Хіба хтось з нас може сказати, чия була правда - Гектора чи Ахілла, Агамемнона чи Пріяма, коли вони боролися між собою за вроду жінки, яка зараз є попелом попелу?
Та меланхолійні ці відступи надто віддалили мене від оповіді. Натомість мушу розповісти про кінець цієї сумної бесіди. Михаїл прийняв рішення, і не було способу переконати його. Одначе виникла ще одна проблема, і Вільям прямо висловив її: сам Убертин був тепер у небезпеці. Те, що сказав Бернард, ненависть, яку живив до нього Папа - та й Михаїл все ще представляв силу, з якою слід було шукати порозуміння, а Убертин був сам по собі...
«Йоан хоче бачити Михаїла при дворі, а Убертина - в пеклі. Наскільки я знаю Бернарда, до завтра Убертина буде вбито, а туман приховає всі сліди. Для монастиря вже однаково - одним злочином більше чи менше, а коли хтось спитає, хто його вбив, буде сказано, що його вбили дияволи, накликані Ремигієм з допомогою чорних котів, або що у цих мурах криється ще один недобитий дольчиніянин». [432] Убертин занепокоївся: «Що ж мені робити?» - спитав він.
«Піди поговори з настоятелем, - сказав Вільям. - Попрохай у нього осідланого коня, харчів, листа у якусь далеку обитель, по той бік Альп. Скористайся з туману та темряви і вирушай одразу».
«Але хіба лучники більше не стережуть воріт?»
«Обитель має інші виходи, і настоятель їх знає. Досить буде, якщо пахолок чекатиме тебе з конем на одному з нижніх закрутів, а коли виберешся за межі мурів, тобі зостанеться тільки перейти через ліс. Мусиш поспішати, поки Бернард не очуняв від екстази своєї перемоги. Я ж маю зайнятися дечим іншим - у мене було тут два завдання, одне з них провалилося, то ж нехай не провалиться принаймні друге. Я мушу прибрати до рук одну книгу і одного чоловіка. Якщо все піде добре, ти покинеш обитель ще до того, як я знов шукатиму тебе. А отже прощавай». Він розкрив обійми. Зворушений Убертин міцно обняв його: «Прощай, Вільяме, ти схиблений, зухвалий англієць, але в тебе золоте серце. Ми ще побачимось?»
«Побачимось, - запевнив його Вільям, - якщо Бог захоче».
Але Бог не захотів. Як я вже казав, через два роки Убертина було таємничим чином убито. Суворим і сповненим пригод було життя сього войовничого і палкого старця. Може, він і не був святим, але сподіваюсь, що Бог винагородив цю його тверду впевненість у своїй святості. Що старшим я стаю і що більше віддаюсь на волю Божу, то менше поціновую розум, який хоче знати, і волю, яка хоче діяти: єдиним шляхом до спасіння визнаю віру, яка вміє терпеливо очікувати, не питаючи забагато. А Убертина, безперечно, ущерть виповнювала віра у кров і муки нашого розп'ятого Господа.
Можливо, я й тоді думав про це, і старий містик це помітив, або ж здогадався, що я про це колись розмірковуватиму. Він лагідно усміхнувся й обняв мене, але без того запалу, з яким він, бувало, хапав мене у минулі дні. Він обняв мене радше так, як прадід обнімає правнука, і я відповів йому в тому ж дусі. Відтак він пішов разом з Михаїлом шукати настоятеля. [433] «1 що ж тепер?» - спитав я у Вільяма.
«Тепер повернімось до наших злочинів».
«Учителю, - мовив я, - нині сталися важкі для християнського світу речі й зазнала поразки ваша місія. А виглядає, що вас більше цікавить розв'язання цієї таємниці, ніж сутичка між Папою і цісарем».
«Божевільні та діти завжди кажуть правду, Адсо. Може, це тому, що хоч мій приятель Марсилій вправніший від мене як цісарів радник, але як інквізитор вправніший я. Я навіть вправніший від Бернарда Гі, хай простить мені Бог. Бо метою Бернарда є не викрити винних, а спалити звинувачених. Моєму ж серцю любіша насолода, яку дасть мені те, що я розплутаю цей неабияк заплутаний клубок. А може, й тому, що як філософ я сумніваюсь, що у світі існує якийсь лад, і мене потішить, коли я знайду якщо не лад, то бодай низку пов'язань хоча б на деяких невеличких відтинках цього світу. Зрештою, є й ще одна причина: ця історія, схоже, торкається куди більших і важливіших речей, ніж бійка між Йоаном і Людовіком...»
«Але ж це просто історія крадіжок і порахунків між не надто чеснотливими монахами!» - з сумнівом вигукнув я.
«Навколо якоїсь забороненої книги, Адсо, навколо забороненої книги», - відповів Вільям.
* * *
Ченці вже йшли на вечерю. Минула половина трапези, коли поряд з нами сів Михаїл з Чезени і повідомив, що Убертин поїхав. Вільям полегшено зітхнув.
По закінченні вечері ми ухилилися від зустрічі з настоятелем, який розмовляв з Бернардом, і знайшли Бенція, який привітався з нами кривою посмішкою, пробираючись до дверей. Вільям наздогнав його і силоміць привів у закуток кухні.
«Бенцію, - спитав його Вільям, - де книга?»
«Яка книга?»
«Бенцію, ні ти, ні я не дурень. Я говорю про книгу, яку ми нині шукали в Северина і яку я не розпізнав, зате розпізнав ти і вернувся потім по неї...»
«Чому ви думаєте, що я її взяв?»
434
«Я так думаю, і ти теж так думаєш. Де вона?»
«Не можу сказати».
«Бенцію, якщо не скажеш, я розповім усе настоятелеві».
«Не можу цього сказати саме за наказом настоятеля, - сказав Бенцій з чеснотливим виглядом. - Після того як ми бачилися з вами нині, сталося дещо, про що вам варто знати. Після смерті Беренґарія звільнилося місце помічника бібліотекаря. Нині пополудні Малахія запропонував мені зайняти це місце. Якраз півгодини тому настоятель дав свою згоду, і від завтрашнього ранку, сподіваюсь, мене втаємничать у секрети бібліотеки. Я справді нині вранці забрав книгу і сховав її у себе в келії, у сіннику, навіть не зазирнувши до неї, бо знав, що за мною стежить Малахія. І тут Малахія зробив мені цю пропозицію. І тоді я вчинив те, що має вчинити помічник бібліотекаря: віддав йому книгу».
Я не зміг стриматися і запально втрутився.
«Бенцію, але ж вчора і позавчора ти... ви казали мені, що вас палить жадоба знань, що ви не хочете, аби бібліотека приховувала свої таємниці, що вчений муж повинен знати...»
Бенцій мовчки почервонів, але Вільям зупинив мене: «Адсо, кілька годин тому Бенцій перейшов на інший бік. Тепер таємниці, які його ваблять, у його опіці, й, опікуючись ними, він матиме досить часу, щоб пізнати їх».
«А інші? - спитав я. - Бенцій говорив від імені всіх учених мужів!»
«Він говорив це до того», - сказав Вільям. І потяг мене геть, залишивши Бенція у полоні збентеження.
«Бенцій, - сказав мені потім Вільям, - став жертвою розкошелюбства, яке різниться від розкошелюбства Беренґарія і келаря. Як чимало інших учених мужів, він охоплений жагою знань. Він прагне знань заради них самих. Він не мав доступу до частини цих знань, і йому хотілося ними заволодіти. Тепер він ними заволодів. Малахія добре його знає і тому вжив найкращий спосіб, щоб запопасти книгу і запечатати Бенцієві вуста. Ти спитаєш, навіщо прагнути доступу до всього цього огрому знання, якщо погоджуєшся не давати цього доступу іншим. Але [435] саме тому я говорив про розкошелюбство. Не була роз-кошелюбством спрага пізнання Роджера Бекона, бо він хотів використати знання, щоб зробити щасливішим Божий народ, а отже не прагнув знання заради нього самого. У Бенція це лише невтолима цікавість, гординя розуму, один із способів, яким монах перетворює і заспокоює жадання своєї плоті чи той внутрішній пал, який іншого міг би зробити ратником віри або ж єресі. Розкошелюбство буває не лише тілесне. Розкошелюбство властиве й Бер-нардові Ґі, у якого воно набрало форми звироднілої жаги справедливості і ототожнюється з жагою влади. Нашому святому і вже не римському первосвященикові властива жага багатства. Келарем замолоду теж керувало розкошелюбство - жадання справедливості, Преображення, покаяння і смерті. А Бенцій жадає книжної мудрості. Як будь-яке розкошелюбство, як жага Онана, який виливав своє сім'я на землю, жага ся безплідна і не має нічого спільного з любов'ю, навіть плотською...»
«Знаю», - мимоволі буркнув я. Вільям удав, буцім не почув. Але, наче ведучи далі свою мову, сказав: «Правдива любов прагне добра коханого».
«А може, Бенцій прагне добра для своїх книг (які тепер вже дійсно належать йому), бо вважає, що для них буде добром, якщо сховати їх подалі від хижих рук?» - спитав я.
«Добро книги в тому, щоб її читали. Книга складена із знаків, які говорять про інші знаки, а ті вже говорять про речі. Якщо її не читають, книга містить знаки, які не творять понять, а отже вона мертва. Ця бібліотека, може, й виникла для того, щоб оберігати книги, які в ній містяться, але тепер вона стала їм могилою. Тому вона зробилася розплідником всілякого неподобства. Келар сказав, що він зрадив. Те ж саме стосується Бенція. Він теж зрадив. Ох, який паскудний день, любий Адсо! Повний крові і розрухи. На нині мені досить. Ходімо ж на повечер'я, а тоді - спати».
Виходячи з кухні, ми зустріли Аймара. Він спитав, чи правду мовлять чутки, буцім Малахія запропонував Бен-цієві місце свого помічника. Ми не могли цього не підтвердити. [436]
«Чого тільки не накоїв нині цей Малахія, - сказав Аймар зі звичним своїм поблажливо-зневажливим усміхом. - Якби була на світі справедливість, ще нині чорти мали б порвати його до пекла».
Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
ЗМІСТ
На попередню
|
|
