Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович

Вільям попрощався з Николою і піднявся у скрип-торій. Я вже досить надивився скарбів, тому вирішив піти до церкви і помолитись за душу Малахії. Я ніколи не любив цього чоловіка, він лякав мене, і - не приховуватиму-я довго вважав його провинним у всіх злочинах. Тепер я зрозумів, що, мабуть, цей бідолаха страждав від гніту незаспокоєних пристрастей, почуваючи себе череп'яним глечиком посеред залізних урн. Він був похмурий, бо розгублений, а мовчазний і непривітний - бо знав, що йому нема чого сказати. Я карався докорами сумління щодо нього, і подумав, що, може, молитва за його надприродну долю втишить моє почуття провини.

Церкву тепер освітлювало слабке, мертвотне світло, посередині на катафалку височіло тіло нещасного, нави наповнював рівномірний шепіт ченців, які відмовляли за-упокійну службу.

У Мелькському монастирі я не раз був присутній, коли помирав хтось з братів. Не можу сказати, що це справляло мені радість, одначе сповнювало погідністю, спокоєм і глибоким усвідомленням слушності того, що діється. Монахи по черзі чували в келії вмирущого, потішаючи його Добрими словами, і кожен у глибині серця думав про те, який щасливий сей чоловік, адже ось-ось увінчає своє чеснотливе життя і невдовзі, сповнившись безконечною [463] радістю, приєднається до хору ангелів. Ця погідність, ці пахощі святих заздрощів почасти передавались і вмирущому, і він урешті так само погідно відходив. Якими не схожими були смерті останніх днів! Я навіть бачив зблизька, як помирає жертва диявольських скорпіонів finis Africae, і напевне так само померли й Венанцій з Беренґарієм, шукаючи полегшу у воді, і обличчя у них були такі ж змарнілі, як і в Малахії...

Я примостився в глибині церкви, зіщулившись, щоб побороти холод. Трохи зігрівшись, я ворухнув тубами, щоб приєднатися до хору братії у молитві. Я молився з ними, майже не усвідомлюючи, що говорять мої уста, голова моя хиталася, а очі заплющувалися самі. Минуло чимало часу; я засинав, гадаю, щонайменше три або чотири рази і знов прокидався. Тоді хор почав співати «Dies ігае»(1)... Псалмоспів влився у мене, немов дурман. Я глибоко заснув. Чи, радше, навіть не заснув, а запався, виснажений, у неспокійне заціпеніння, скулившись, немов зародок у лоні матері. І в цім тумані душі я немов опинивсь у якомусь несьогосвітньому місці, і було мені видіння - а може, сон, не знаю.

Я пробирався вузькими сходами вниз по низькому, тісному проході, схоже, до скарбничної крипти, але дійшовши, опинився у просторішому підземеллі, яке виявилось кухнею Вежі. То була, безперечно, кухня, але були там не лише печі та горщики, а й ковальські міхи та молоти, немов там збиралися також Николині ковалі. Усе червоно мерехтіло відблисками від печей і казанів, киплячі горщики викидали пару, а на поверхню рідини, яка шумувала в них, виступали великі тріскучі бульбашки, які відтак різко, з глухим і невпинним гулом розривалися. Кухарі розмахували рожнами в повітрі, а новіції, зібравшись там всі до одного, підстрибували, норовлячи вхопити курей та іншу птицю, настромлену на ці розпечені шворні. Поруч з ними ковалі кували з такою силою, що глухим гулом заповнили усе повітря, над ковадлами підносилися хмари іскор, змішуючись з іскрами, що виринали з двох печей.

(1) День гніву (лат.) - початкові слова знаменитого католицького гімну.

Я не розумів, чи я в пеклі, а чи в раю, яким його уявляв собі Сальватор, - в раю, що стікав підливками і тріпотів ковбасками. Але мені ніколи було розмірковувати про те, де я, бо тут вбігла ціла ватага якихось людців, карликів з великою головою, схожою на баняк, і, мало не збивши мене з ніг своїм натиском, штовхнула на поріг трапезної, змушуючи увійти.

Залу було святково прибрано. Зі стін звисали пишні гобелени і штандарти, але їх прикрашали зображення, які не взивали до побожності вірних, ані не звеличували слави королів, як зазвичай. Вони були радше схожі на Адельмові маргіналії, але на них відтворено було не страхітливі, а кумедні його образки: зайці, які танцювали навколо ярмаркового стовпа з гостинцями, риба, яка перепливала ріку, щоб добровільно кинутися на сковорідку, її тримали мавпи, перебрані не то за єпископів, не то за кухарів; навколо паруючих казанів танцювали потвори з товстючими черевами.

На чільному місці за столом сидів настоятель у святковому облаченні - пишній реверенді, вишитій пурпуром. В руці, наче булаву, він тримав виделку. Поруч з ним Хорхе пив вино з великого келиха, а келар, одягнений як Бернард ЇЇ, з книги у формі скорпіона чеснотливо читав житія святих і уступи з Євангелія, але там оповідалось, як Ісус жартував з апостолом, нагадуючи йому, що той є камінь, і на тому безсоромному камені, що котиться рівниною, Він заснує свою церкву, або ж як святий Єронім, коментуючи Біблію, казав, що Бог побажав оголити Єрусалимові зад. Після кожної фрази, прочитаної келарем, Хорхе сміявся, гримаючи п'ястуком по столі, і вигукував: «Ти таки станеш абатом, на кров Божу!» - саме так і казав, хай Бог мені простить.

На урочистий знак абата увійшли вервечкою дівиці. То була пишна процесія багато зодягнених дів, і мені раптом здалося, що посеред них я бачу свою матір, але потім я зрозумів, що помилився, бо то була, звісно, та сама дівчина, грізна, мов рать під знаменами. Одначе на голові вона мала корону з білих перлів у два ряди, два перлові підвіски звисали з обох боків її обличчя, змішуючись з [465] ще двома разками перлів, які спадали їй на груди, а до кожної перли підвішений був діамант розміром зі сливку. Крім того, з вух її струменіли ковтки з блакитних перлів, які з'єднувались внизу шиї, білої і високої, мов ліванська вежа. Накидка її була пурпурового кольору, в руці вона тримала золоту чашу, оздоблену діамантами, де - як я дізнався, сам не знаю як - містилося смертельне зілля, вкрадене колись у Северина. За цією жоною, прегарною, наче вранішня зоря, йшли інші жіночі постаті: одна була одягнена у білу вишиту накидку поверх темної туніки, прикрашеної подвійною золотистою єпитрахиллю, вишитою польовими квітами; друга мала на собі накидку з жовтого Дамаску поверх блідо-рожевої туніки, всипаної зеленими листками, з витканим на ній брунатним візерунком у формі лабіринту; третя була одягнена в червону накидку і смарагдову туніку з витканими на ній крихітними червоними звірятками, а в руках тримала білосніжну вишивану єпитрахиль; одягу інших я не спостеріг, бо ніяк не міг зрозуміти, хто такі ці жінки, що супроводжували дівчину, яка тепер схожа була на Діву Марію; і, немов кожна з них несла в руці або в устах табличку, я врешті зрозумів, що то були Рут, Сара, Сусанна та інші жінки зі Священного писання.

Тут абат заволав: «Ану шуруйте тепер сюди ви, filii de puta(1)!» - і в трапезну увійшла ще одна статечна вервечка священних постатей, яких я одразу впізнав. Усі вони були строго й пишно вдягнені, а в центрі виднів сидячий на престолі - був то Наш Господь, але водночас Адам, у пурпуровій мантії, яку тримала йому на плечах препишна червоно-біла клямра з рубінів та перлів, на голові у нього красувався вінець, подібно як у дівчини, в руці ж тримав він велику чашу, повну свинячої крові. Його віночком оточували інші пресвяті постаті, про яких я ще розповім, усі добре мені знайомі, а поруч з ними крокувала шерега лучників французького короля, одягнених у зелене і червоне, зі смарагдовими щитами, на яких вимальовувалася монограма Христа. Старший цієї компанії підійшов, щоб

(1) Скурві сини (лат.).

висловити свою пошану абатові, і простягнув йому чашу зі словами: «Вскую печална єси, душе моя? Вскую сму-щаєши мя? Уповаю на Бога, яко исповімся єму». На що абат відповів: «Age primum et septimum de quatuor», і всі затягли: «In fmibus Africae, amen(1)». Тоді усі sederunt.

Дві протилеглі лави розсипались, і, на звеління абата, Соломон узявся накривати на стіл, Яків з Андрієм принесли оберемок сіна, Адам вмостився посередині, Єва простяглася на листку, Каїн притяг плуг, Авель прийшов з відром, налаштовуючись доїти Гнідого, Ной переможно привеслував на ковчезі, Авраам сів собі під деревом, Ісаак уклався на золотому церковному вівтарі, Мойсей скулився на камені, Даниїл з'явився на катафалку біля Малахіїної руки, Товит ліг на ліжко, Йосиф кинувся на корець, Веніямін розпластався на мішку, а потім - але тут видіння стало розпливатися - Давид опинився на пагорбі, Йоан - на землі, Фараон - на піску (ясна річ, подумав я, але чому?), Лазар - на столі, Ісус - на краю колодязя, Закхей - на гілках дерева, Матей - на ослоні, Рахав - на клоччі, Рут - на соломі, Текля - на підвіконні (зовні з'явилося бліде обличчя Адельма, який попереджав її, що так можна впасти вниз в урвище), Сусанна - на городі, Юда - поміж гробами, Петро - на кафедрі, Яків - на неводі, Ілія - на сідлі, Рахіль - на згортку. Павло-апостол, відклавши меч, слухав, як бурчить Ісав, а тим часом Йов завивав на кізяках, на поміч йому поспішали Ревека з одягом, Юдитта з ковдрою, Агар із саваном, кілька новіціїв несли великий паруючий мідник, з якого вистрибнув Венанцій з Сальвамека, червоний мов рак, і почав роздавати свинячу кров'янку.

Трапезна дедалі більше залюднювалася, усі наминали їжу, аж гай шумів, Йона приніс до столу гарбузи, Ісая - городину, Єзекиїл - ожину, Закхей - квіти сикомору, Адам - цитрини, Даниїл - вовчі боби, Фараон - паприку, Каїн - артишоки, Єва - смокви, Рахіль - яблука, Ананія - сливи розміром з діамант, Лія - цибулю, Арон - оливки, Йосиф - яйце, Ной - виноград, Симеон [467] - персикові кісточки, а тим часом Ісус співав Dies ігае і весело поливав усі страви оцтом, витискаючи його з невеличкої губки, знятої зі списа одного з лучників французького короля.

(1) На краю Африки, амінь (лат.).

«Діти мої, овечки мої любі, - сказав у той мент уже добряче захмелілий абат, - не будете ж ви вечеряти, вбрані отак, наче жебраки, ходіть-но, ходіть». І вдарив він по першому і сьомому з чотирьох, і вийшли вони перекошеними привидами з глибини дзеркала, а саме дзеркало розбилось на друзки, а з нього посипалась на землю, по залах лабіринту, оздоблена самоцвітами барвиста одіж, пошматована й брудна. Отож узяв собі Закхей туніку білую, Авраам - сірую, Лот - жовтую, Йона - лазурную, Текля - червоную, Даниїл - левиную, Йоан - триклинную, Адам - хутряную, Юда ж взяв обшиту срібляниками, Рахав - шарлатную, Єва - барви дерева пізнання добра і зла; дехто брав пістрявеньку, а інший - дірявень-ку, хто ж взяв колючу, а хто - текучу, хто дерев'яну, а хто - кам'яну, або ж залізисту, і чорну, і якинтову, і барви огненно-сірчаної, а Ісус пишався в туніці барви крила голубки і, сміючись, звинувачував Юду, що той ніколи не вмів шуткувати з насолодою.

І тут Хорхе, знявши з носа vitra ad legendum, запалив неопалиму купину, для чого Сара принесла дрова, які назбирав їфтах, привіз на возі Ісаак, нарубав Йосиф, а поки Яків відкривав колодязь, а Даниїл сидів собі біля озера, челядники принесли води, Ной - вина, Агар - міх, Авраам - тельця, якого Рахав прив'язала до стовпа, а Ісус подав їй мотузку, Ілія ж зв'язав йому ноги; тоді Авесалом повісив його за руно, Петро простяг меч, Каїн вбив його, Ірод злив його кров, Сим викинув нутрощі і фекалії, Яків додав олії, Молесадон посолив, Антиох поставив на вогонь, Ревека зварила, а Єва першою покуштувала, і від цього вхопила її колька, та Адам примовляв - хай не зважає, і плескав по спині Северина, який радив додати духмяних трав. Тоді Ісус зламав хліб, роздав рибини, Яків верещав, бо Ісав з'їв йому всю сочевицю, Ісаак напихався смаженим козеням, а Йона - вареним китом, Ісус же постив сорок день і сорок ночей. [468]

Тимчасом кожен виходив і заходив, несучи вишукану дичину всілякої барви і постаті, з якої Веніямин завжди забирав собі часть більшу, а Марія - часть кращу, Марта ж скаржилася, що їй завжди доводиться мити весь посуд. Тоді вони розділили тельця, який тимчасом непомірно зріс, і Йоан дістав зашийок, Авесалом - шию, Арон - язик, Самсон - щелепу, Петро - вухо, Олоферн - голову, Лія - гузно, Саул - гамалик, Йона - черево, Товит - жовч, Єва - ребро, Марія - груди, Єлизавета - лоно, Мойсей - хвіст, Лот - стегна, а Єзекиїл - кістки. Ісус наминав осла, святий Франциск - вовка, Авель - вівцю, Єва - мурену, Йоан Хреститель - сарану, Фараон - поліпа (ясна річ, подумав я, але чому?), а Давид налигався шпанки і кинувся на дівчину, яка була nigra sed formosa(1), а поки Самсон надкушував спину лева, Текля з вереском тікала, бо за нею гнався чорний волохатий павук.

Усі були вже, очевидно, п'яні - хто ковзав по вині, хто падав у горщики, виставивши з них лише схрещені ноги, немов два патики; усі пальці Ісуса були чорні, і він роздавав сторінки з книжки, кажучи: прийміть і їжте, це загадки Симфозієві, а серед них - загадка про рибину, яка є сином Божим і спасителем вашим. І всі кинулись пити - Ісус пив вино родзинкове, Йона - марсикійське, Фараон - соррентійське (чому?), Мойсей - ґадитанське, Ісаак - критське, Арон - адріанське, Закхей - арбустій-ське, Текля - арсинське, Йоан - албанське, Авель - кампанійське, Марія - сиґнійське, Рахіль - флорентійське.

Адам лежав навзнак, в горлі йому булькотіло, а вино витікало йому з ребра, Ной проклинав уві сні Хама, Олоферн хропів, нічого не підозрюючи, Йона глибоко спав, Петро чував, аж поки півні не запіли, а Ісус прокинувся раптом, почувши, як Бернард Ґі з Бертрандом з Поджет-то змовляються спалити дівчину, і вигукнув: отче, якщо можливо, віддали від мене сю чашу! Хто погано наливав, хто добре пив, хто помирав, сміючись, а хто сміявся, вмираючи, хто носив сулії, а хто пив з чужої чарки. Сусанна волала, що ніколи не віддасть своє прекрасне біле тіло [469] келареві і Сальваторові за якесь нещасне коров'яче серце, Пилат блукав по трапезній, мов страчена душа, просячи води вмити руки, а фра Дольчино, з пером у капелюсі, приніс йому її, а відтак, шкірячись, відгорнув одяг і показав соромітне місце, червоне від крові, а Каїн глузував собі з нього, обіймаючи прегарну Маргариту з Тренто; Дольчино зарюмсав, поклавши голову на плече Бернарда Ґі і називаючи його ангельським папою, Убертин потішав його деревом життя, Михаїл з Чезени - капшуком із золотом, Марії намазували його олійками, а Адам переконував вкусити щойно зірвану кислицю.

'Чорна, але гарна (лат.). Див.: ПП 1,5.

Тоді отворилося склепіння Вежі, і зійшов з небес Род-жер Бекон на летючій машині, unico nomine regente. Тоді Давид заграв на цитрі, Саломея затанцювала з сімома серпанками, і з падінням кожного серпанку сурмила в одну з семи сурем, і показувала одну з семи печатей, аж поки не зосталася лише amicta sole. Усі говорили, що зроду не бачили такої веселої обителі, а Беренґарій піднімав кожному одежу, чоловікам і жінкам, і цілував їх у копчик. 1 пішли всі у танок: Ісус, одягнений учителем, Иоан - сторожем, Петро - ретіярієм, Німрод - мисливцем, Юда - вивідачем, Адам - садівником, Єва - ткалею, Каїн - злодієм, Авель - пастирем, Яків - посильним, Захарія - священиком, Давид - царем, Ювал - кифаредом, Яків - рибалкою, Антіох - кухарем, Ревека - водоносом, Мо-лесадон - дурнем, Марта - слугинею, Ірод - буйним божевільцем, Товит - лікарем, Йосиф - теслею, Ной - пияком, Ісаак - селянином, Йов - журливим чоловіком, Даниїл - суддею, Тамар - повією, Марія - господинею, яка наказала челядникам принести ще вина, бо той її нерозумний син уперся й не хоче перетворювати на вино воду.

Саме тоді абат вибухнув гнівом, бо він, мовляв, влаштував таку чудову гулянку, а йому ніхто нічого не дарує: тоді всі навперебій кинулись нести йому дари та скарби - бика, вівцю, лева, верблюда, оленя, теля, ослицю, сонячну колісницю, підборіддя святого Еобана, хвіст святої Морімонди, матку святої Арундаліни, потилицю святої Бурґозини, вирізьблену у вигляді чаші у віці дванадцяти років, ще й список Pentagonum Salomonis. Але тут абат ну [470] репетувати, що вони лиш намагаються відвернути його увагу, і справді - виявилося, що вони грабували його крипту зі скарбницею, де ми всі тепер перебували, і що було вкрадено прецінну книгу, яка говорила про скорпіонів і про сім сурем, і він кликав лучників французького короля, щоб вони обшукали всіх підозрілих. І, на ганьбу всім, в Агарі знайшли барвисте покривало, в Рахілі - золоту печать, на грудях у Теклі - срібне дзеркало, під пахвою у Веніяміна - пугар для пиття, під одягом у Юдити - шовкове накривало, в руці у Лонгіна - спис, а в обіймах Авімелеха - чужу жінку. Та найгірше сталося, коли у дівчини, чорної і гарної, як кіт того ж кольору, знайшли чорного півня і назвали її відьмою й лжеапос-толом, і кинулись на неї, щоб покарати. Хреститель відтяв їй голову, Авель зарізав, Адам прогнав, Навуходоно-сор огненною рукою написав їй на грудях знаки зодіаку, Ілія порвав її на вогняну колісницю, Ной занурив у воду, Лот перетворив на соляний стовп, Сусанна звинуватила у розкошелюбстві, Йосиф зрадив з іншою, Ананія кинув у піч, Самсон прикував ланцюгами, Павло забичував на смерть, Петро розіп'яв головою донизу, Стефан укамену-вав, Лаврентій підсмажив на ґратках, Варфоломій здер з неї шкіру, Юда виказав, келар спалив, а Петро заперечив усе. Тоді всі напустилися на її тіло, закидаючи його фекаліями, пускали вітри їй в обличчя, мочилися на голову, блювали на груди, видирали волосся, тицяли їй у спину палючими смолоскипами. Тіло дівчини, колись пречудове й ніжне, тепер було пошматоване, розірване на клапті, які порозпихали по кришталевих і золотих покрівцях та релікваріях крипти. Точніше, то не тіло дівчини шукало собі прихистку у крипті, а уламки самої крипти кружляли вихором, поступово укладаючись й утворюючи тіло дівчини, яке стало мінералом, а тоді знов розпадалися і розсіювалися священним пилом мощей, зібраних у блюзнірчому шалі. Немов єдине величезне тіло впродовж тисячоліть розліталося на часточки, й ці часточки заповнили всі закутки крипти, яка, попри свою пишноту, була подібна до оссарію мертвих монахів, і немов субстанціальна форма самого тіла людини, сього найвищого витвору сотворен- [47]

ня, розпалася на силу-силенну окремих акцидентальних форм, стаючи образом своєї протилежності, формою вже не ідеальною, а земною, з пороху і сморідних решток, що можуть означати лише смерть і знищення...

Я вже не впізнавав учасників бенкету і дарів, які вони принесли, - здавалось, ніби всі бесідники в крипті тепер муміфікувалися, перемінившись у свої власні останки, і кожен став прозорою синекдохою самого себе, Ра-хіль - кісткою, Даниїл - зубом, Самсон - щелепою, Ісус - пошматованим пурпуровим плащем. І скінчившись це празникування розтерзанням дівчини, бенкет, здавалось, перейшов у вселенську масакру, і перед моїми очима був її кінцевий результат: тіла - та що я кажу? єдине спільне тіло, земне й підмісячне, цих зголоднілих і спраглих бесідників перетворилося на одне мертве тіло, розшматоване й скатоване, як тіло Дольчина після тортур, і тіло це гидомирним лискучим скарбом розтяглося по всій його поверхні, мов шкура оббілованої і підвішеної на гак тварини, одначе під шкірою воно далі містило у собі скам'янілі нутрощі і всі органи, а навіть риси обличчя. Кожна зморшка, бганка і рубець на шкірі, її оксамитна поверхня, зарості волосся на голові, на грудях і на лобку, схожі на розкішний адамашок, груди, нігті, зроговіла шкіра на п'яті, волосинки вій, водянисті драглі очей, м'якуш губ, гнучкий шворінь спини, міцне мереживо кісток - усе перемінилось у піщане мливо, одначе ніщо не втратило своєї форми і взаємного розташовання; висотані литки зморщились, мов чоботи, плоть їхня фелоном окривала їх зверху, хизуючись пурпуровими арабесками вен, карбована маса нутрощів, яскравий, слизистий рубін серця, перлистий разок однакових зубів, вишикуваних ланцюжком, язик, немов рожево-блакитний підвісок, низка пальців-свічок, печать пупка, яким зав'язано нитки розложистого килима живота... З кожного закутка крипти тепер до мене шкірилося, шепотіло, манило до смерті це гігантське тіло, порозпихане в покровці й релікварії, а все ж єдине у своїй неозорій і нерозумній цілісності; то було те ж саме тіло, яке під час вечері наминало їжу і непристойно беркицало, а тут воно здалося мені остаточно застиглим у недотор [472] канності своєї глухої й сліпої руїни. А Убертин, схопивши мене за руку й уп'явши нігті мені в тіло, шепотів: «Бачиш, це одне і те ж - що раніше торжествувало у своєму безумстві, тішилося своєю грою, те тепер тут, покаране й винагороджене, звільнене від спокуси пристрастей, заклякле у вічності, віддане вічній мерзлоті, щоб вона його зберегла й очистила, врятоване від зотління через тріумф тліну, адже ніщо не перетворить на порох те, що вже є порохом і неживою матерією, mors est quies viatoris, finis est omnis laboris...(1)»

Але тут раптом увійшов до крипти Сальватор, палах-кучий, мов чорт, і вигукнув: «Дурню! Не бачиш, що се великий ліотарський звір з книги Йова(2)? Чого ж ти боїшся, паничику мій? Ось тобі сир у мундурі!» І тут крипта освітилася червонявими відблисками, і ми знов опинилися в кухні, але тепер вона була схожа радше на нутро якогось велетенського черева, слизького і липкого; посередині сидів прикований до ґратів чорний звір, схожий на сторукого крука, він простягав свої кінцівки, хапаючи всіх, хто був поряд, і як спраглий селянин витискає виноградне гроно, так і та звірюка стискала схоплені жертви, кому ламаючи ноги, кому відриваючи голову, а тоді пожирала їх, вивергаючи вогонь, що здавався сморіднішим від сірки. Але дивні то були дива, бо сцена ця вже не вселяла у мене страху: я здивувався, бо цілком спокійно спозирав цього «доброго диявола» (як я думав) - який зрештою не був ніким іншим, як Сальватором, - адже тепер про смертне людське тіло, про його страждання й тлін я вже знав усе і не боявся більш нічого. І справді, у світлі того полум'я, яке тепер було лагідним і привітним, я знов побачив усіх бесідників, до яких повернулися їхні подоби; вони співали, кажучи, що все знов починається спочатку, і між ними була й дівчина, цілісінька і прегарна, і вона казала мені: «Це дарма, дарма, побачиш, потім я повернуся Ще гарніша, дай лиш мені вийти на хвильку, щоб згоріти

(1) Смерть - спочинок для подорожнього, кінець усіх трудів (лат.).

(2) Алюзія на сучасного французького філософа-постмодерніста Ж.-ф. Ліотара, творця нарратології. У романі немало таких прихованих натяків на сучасні реалії.

на огнищі, а потім ми знов побачимось тут!» І показала мені, хай Бог простить, свою вульву, і я ввійшов у неї, і опинився в пречудовій печері, схожій на привітну долину золотого віку; вона росилася водами, і плодами, і деревами, на яких дозрівав сир в мундурі. І всі дякували абатові за чудове свято, виказували йому свою прихильність і добрий настрій, штурхаючи, стусаючи його, зриваючи з нього габіт, збиваючи з ніг, шмагаючи прутами його прутень, а він сміявся і просив, щоб його так не лоскотали. І верхи на конях, які вивергали з ніздрь хмари сірки, увірвалися брати убогого життя, з притороченими до пояса сумами, повними золота, якими вони замиряли вовків з ягнятами, а ягнят з вовками, і коронували їх цісарями за згодою народних сходин, які співали хвалу безконечній всемогутності Божій. «Ut cachinnis dissolvatur, torqueatur rictibus!(1)» - кричав Ісус, вимахуючи терновим вінцем. Увійшов Папа Йоан, проклинаючи це сум'яття, і сказав: «Якщо й далі так буде, не знаю, куди все це котиться!» Але всі посміялися з нього і вийшли на чолі з настоятелем, ведучи свиней, щоб іти в діброву по трюфелі. Я хотів уже піти за ними, коли в кутку побачив Вільяма, який виходив з лабіринту, тримаючи в руці магніт, який щосили тягнув його на північ. «Не покидайте мене, вчителю! - вигукнув я. - Я теж хочу побачити, що є на краю Африки!»

«Ти вже це бачив!» - відповів мені Вільям уже здалеку. І я прокинувся, а тимчасом у церкві лунали останні слова похоронної пісні:

Lacrimosa dies ilia qua resurget ex favilla iudicandus homo reus: huic ergo parce deus! Pie Iesu domine dona eis requiem.(2)

(1) Щоб вибухнув сміхом, від реготу скорчився! (Лат.).

(2) Багатий на сльози сей день, Коли встає з попелу Провинний муж на Суд: Боже, пощади його! Милосердний Господи Ісусе, Дай їм супокій (лат.).

Це значило, що моє видіння, хоч і не пронеслось миттєво, як усі видіння, за один «амінь», - усе ж тривало трохи менше, ніж Dies irae.

Додати в закладки

  
Переклад Translate