Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Управління зовнішньоекономічною діяльністю. Частина 1. Березовенко С.М.
Розділ 2. Система інституцій та інструменти регулювання зовнішньоекономічної діяльності. 1. ІНСТИТУЦІЇ ТА ЗАСОБИ УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЮ ТОРГІВЛЕЮ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ
СИСТЕМА ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ. Принципова структура інституцій, які управляють зовнішньоекономічною сферою, і в промислово розвинутих країнах, і в країнах, що розвиваються, приблизно однакова. До неї звичайно входять кабінет міністрів, міністерство зовнішньої торгівлі або зовнішньоекономічних зв'язків, митні органи (управління), центральний банк, експортно-імпортний банк, центральне статистичне управління (міністерство), міністерство закордонних справ, податкові відомства.
Міністерство зовнішньої торгівлі здійснює функції керівництва, регулювання і контролю в галузі зовнішньої торгівлі, виробляє розпорядження і стежить за їх виконанням усіма підвідомчими йому організаціями.
Сьогодні міністерство виконує такі найважливіші функції:
1) розробляє і здійснює загальні заходи, спрямовані на розвиток торговельних відносин країни з іноземними державами;
2) розробляє проекти торговельних договорів, угод і конвенцій із питань зовнішньої торгівлі, проводить переговори з іноземними державами і підписує за уповноваженням свого уряду торговельні договори й угоди, контролює виконання міжурядових торговельних договорів і угод;
3) складає проекти експортно-імпортних та інших зовнішньоторговельних планів, регулює і контролює виконання планів із зовнішньої торгівлі, накреслює заходи щодо поліпшення якості експортних та імпортних товарів;
4) регулює і контролює діяльність експортно-імпортних об'єднань, торговельних представництв за кордоном і торговельних радників при посольствах і місіях своєї країни;
5) займається питаннями митної політики;
6) розробляє і здійснює заходи з валютно-фінансових питань, регулює надходження платежів за зовнішньоторговельними операціями;
7) вивчає питання транспортування зовнішньоторговельних вантажів і контролює виконання планів перевезень товарів;
8) спостерігає за виконанням наказів, постанов і правил, що стосуються зовнішньої торгівлі;
9) видає експортні й імпортні ліцензії, реєструє контракти;
10) займається підбором і підготовкою кадрів. Звичайно основною структурною одиницею міністерства зовнішньої торгівлі є управління. За характером діяльності всі управління міністерства можна об'єднати в три групи:
1. Торговельно-політичні управління (регіональні) займаються питаннями розвитку торговельних взаємозв'язків з окремими групами країн. Вони виробляють основи торговельної політики країни, а також заходи щодо зміцнення економічних зв'язків із зарубіжними країнами.
2. Головні товарні (галузеві) управління здійснюють контроль за виконанням експортних та імпортних планів; вивчають комерційні умови експорту й імпорту; розглядають заявки іноземних держав на постачання і закупівлю товарів, проводять переговори з іноземними делегаціями з питань експорту й імпорту; спостерігають за товарною структурою зовнішньої торгівлі; видають дозволи на ввіз і вивіз товарів; беруть участь у підготовці типових контрактів і загальних умов поставок.
3. Функціональні управління та відділи. Існує кілька типів таких управлінь, наприклад договірно-правове (готує проекти торговельних договорів і угод, урядових постанов; контролює виконання правових умов договорів і угод); валютне управління (складає валютні баланси з торгівлі з окремими країнами, видає дозволи на платежі в іноземній валюті); митне управління (керує місцевими митними організаціями і контролює дотримання ними вимог законодавства і правил з митної справи; вивчає питання митної політики, готує проекти митних тарифів, бере участь у розробленні проектів міжнародних угод у частині, що стосується митної справи); управління цін (здійснює загальний контроль за ціновими умовами контрактів) та ін.
Торговельні представництва країни в іноземних державах захищають за кордоном права даної країни в галузі зовнішньої торгівлі.
Функції та завдання торговельних представництв такі:
1) представляти інтереси даної країни в галузі зовнішньої торгівлі і сприяти розвиткові торговельних та інших господарських відносин даної країни з країною перебування торговельного представництва;
2) регулювати зовнішню торгівлю даної країни з країною перебування торговельного представництва;
3) здійснювати зовнішню торгівлю даної країни з країною перебування торговельного представництва;
4) вивчати загальні економічні умови, зовнішньоекономічні зв'язки і кон'юнктуру ринків країни перебування, враховуючи інтереси зовнішньої торгівлі даної країни, і давати відповідну інформацію в Міністерство зовнішньої торгівлі та Міністерство закордонних справ своєї країни, а також зовнішньоторговельним організаціям та іншим заінтересованим організаціям і компаніям своєї країни.
Звичайно торговельні представництва даної країни становлять частину відповідних повноважних представництв цієї держави за кордоном; вони є частиною посольства або місії даної країни; безпосередньо підпорядковуються Міністерству зовнішньої торгівлі.
Центральний банк будь-якої країни відіграє важливу роль в управлінні зовнішньоекономічною діяльністю, валютно-фінансовими інструментами і насамперед регулюванням курсу національної валюти, що прямо впливає на експортно-імпортні потоки.
Експортно-імпортні банки здійснюють кредитні й розрахункові функції від імені уряду. Кредитування зовнішньої торгівлі - винятково важлива функція, безпосередньо пов'язана з зовнішньоторговельним процесом.
Митні органи - це державні установи, які контролюють експортно-імпортні потоки на митному кордоні країни; вони ведуть митну статистику, розробляють митні правила і процедури, стягують митні збори, мито і податки.
Міністерство закордонних справ визначає зовнішньополітичні орієнтири і сприяє зовнішньополітичному забезпеченню зовнішньоекономічних інтересів національних експортерів та імпортерів.
Кабінет Міністрів (центральний апарат уряду) координує діяльність органів, що беруть участь у процесі управління зовнішньоекономічною діяльністю, керує процесом узгодження й прийняття національної зовнішньоекономічної стратегії, політики та законодавства головними органами державної влади країни.
ЗАСОБИ ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ. Характер зовнішньоторговельної політики промислове розвинутих країн змінюється на різних стадіях розвитку суспільства. У період становлення капіталістичного способу виробництва інтересам буржуазії, яка розвивалася, загалом відповідала система протекціонізму, тому ця система протягом десятиліть була характерна для багатьох країн, насамперед для найбільших торговельних країн того часу - Голландії, Англії та Франції.
У період домонополістичного капіталізму інтереси великого промислового капіталу вимагали свободи конкуренції на внутрішньому і зовнішньому ринках. У сфері зовнішньоторговельної політики це знайшло свій відбиток у розвитку системи так званої вільної торгівлі. Ініціатором цієї системи стала буржуазія Англії.
Сьогодні більшості країн із розвинутою економікою також властивий протекціонізм, але він суттєво відрізняється від протекціонізму на домонополістичній стадії. На домонополістичній стадії протекціонізм звичайно був спрямований на захист від іноземної конкуренції слабких галузей промисловості, відсталих, неконкурентоспроможних. Протекціонізм захищав ці галузі, сприяючи їх розвитку.
Сучасний протекціонізм спрямований ні підтримання найбільш розвинутих галузей промисловості і має регіональний характер, захищаючи інтереси великих регіональних угруповань Європи та Північної Америки, Південно-Східної Азії та Латинської Америки.
Засоби зовнішньоторговельної політики будь-якої країни набувають форми самостійних односторонніх актів її уряду, які встановлюють режим зовнішньої торгівлі даної країни, або форми угод з урядами інших країн, що регулюють торговельні взаємовідносини.
Звідси два основні правові джерела торговельно-політичних засобів: національне законодавство, котре встановлює режим експорту й імпорту товарів, і торговельні договори й угоди (дво-і багатосторонні) уряду однієї країни з урядами інших країн.
Митні тарифи. Митний тариф будь-якої країни являє собою перелік товарів, що обкладаються митом. Ці товари об'єднані в групи за ознакою походження (рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем обробки товару. Навпроти кожного товару (чи товарної позиції) вказується розмір мита, яким товар оподатковується. Для групування товарних позицій застосовуються класифікації, розроблені ООН.
Мито - це податок, що стягається у зв'язку із ввозом іноземного товару в країну. Воно стягується при випуску товарів митницями на внутрішній ринок. Економічна дія мита полягає в тому, що воно збільшує ціну іноземного товару, ввезеного в країну, і створює різницю в ціні того самого товару на світовому ринку й у межах даної країни.
Мито в тарифі встановлюються двома методами. Один із них - це визначення розміру (ставки) мита у вигляді відсотка до ціни товару. Мито, виражене у такий спосіб, називається митом від ціни, або адвалорним. Інший метод - це установлення розміру мита безпосередньо в грошовому виразі у вигляді певної суми, що стягується з маси, обсягу або штуки товару. Мито, виражене у такий спосіб, називається специфічним митом.
У сучасних митних тарифах застосовуються обидва види мита. Проте адвалорні та специфічні мита по-різному реагують на зміни рівня цін на світовому ринку. При підвищенні цін ефективнішим виявляється адвалорне мито, при зниженні - специфічне. Оскільки в повоєнний період ціни на товари постійно зростали, то у сучасній митній політиці розвинутих країн спостерігається тенденція до збільшення ролі адвалорного мита у тарифах.
У 1953 р. деякі промислово розвинуті країни уклали конвенцію про уніфікацію методів визначення митної вартості товарів. Відповідно до цієї конвенції адвалорне мито стягується з так званої нормальної ціни товару. Це - ціна, що існує в момент подання митної декларації. Вона включає усі витрати на доставляння товару до кордону.
За своїм походженням мито може бути автономним або конвенційним. Автономне мито стягується згідно з рішенням державної влади даної країни незалежно від будь-яких угод з іншими країнами. Конвенційне мито установлюється в процесі укладання угоди або договору з іншою країною і фіксується в цьому договорі. Воно не може змінюватися протягом терміну його дії. Конвенційне мито зникає з митного тарифу, коли договори, за якими вони були надані, припиняють свою дію.
Структура митних тарифів включає прості (одноколонні) і складні (багатоколонні) тарифи.
Прості митні тарифи встановлюють одну ставку мита для кожного товару, незалежно від походження цього товару.
Складний митний тариф передбачає для кожного товару дві й більше ставок мита. Звичайно найвища ставка складного тарифу називається максимальною, або генеральною. Вона застосовується щодо товарів тих країн, з якими немає торговельних угод. Більш низька, мінімальна, ставка, як правило, застосовується до товарів тих країн, з якими підписані торговельні договори й угоди і, що особливо важливо, яким надано режим найбільшого сприяння.
У сучасних умовах на світовому ринку існує кілька видів митних угруповань. Митний союз - це угода двох або кількох держав про скасування митних кордонів між ними. Територія держав, що входять у митний союз, являє собою єдину митну зону з загальним митним тарифом. Зона вільної торгівлі також передбачає ліквідацію митних кордонів між державами, котрі уклали угоду про її створення, але, на відміну від митного союзу, країни - учасниці зони не створюють єдиного загального митного тарифу для країн, що не беруть участі в цій угоді.
Кожна держава має свою національну структуру тарифу. Протягом багатьох років держави намагалися уніфікувати митні тарифи. До певної уніфікації тарифів спонукали численні багатосторонні угоди, укладені після Другої світової війни (ГАТТ - Генеральна угода про тарифи і торгівлю, ЄЕС - Європейське економічне співтовариство, НАФТА - Північно-Американська угода про вільну торгівлю та ін.), що вимагали зіставлення тарифів різних країн. У 1950 р. у Брюсселі була підписана конвенція про уніфікацію номенклатури митних тарифів і створена так звана брюссельська схема митного тарифу. Відповідно до цієї схеми в основу уніфікації було покладено поділ товарів за виробничим принципом. Товарні, що належать до певної галузі виробництва, починаючи з сировини і закінчуючи готовим продуктом, об'єднані в один розділ. За цією схемою нині установлені митні тарифи Англії, Франції, Німеччини, Італії й інших західноєвропейських країн, а також митні тарифи багатьох країн, що розвиваються, Азії, Африки і Латинської Америки.
Рівень митних ставок, як правило, зростає в міру підвищення ступеня обробки, науко- та техномісткості: сировина оподатковується низьким митом або взагалі не оподатковується ним, техномісткі, готові товари і послуги оподатковуються високим митом.
Кількісні обмеження. Необхідно зазначити, що поряд із митом у зовнішній торгівлі для боротьби за ринки застосовуються також кількісні обмеження. Основні форми кількісних обмежень імпорту - це так зване контингентування та ліцензійний порядок імпорту.
Контингентування - це обмеження державною владою ввозу товарів певною кількістю або сумою на встановлений період часу. Контингенти можуть установлюватися через укладення двосторонніх угод. У цьому разі контингенти дійсні тільки для країн, що уклали угоду. В іншому разі уряд країни встановлює загальний (глобальний) контингент, який можуть використовувати всі країни. Загальний контингент дає імпортеру країни свободу вибору контрагента серед тих країн, на які поширюється дія контингенту, тоді як двосторонній контингент обмежує вибір імпортера тільки тією країною, котрій цей контингент надано.
Від контингентів, що встановлюють кількість товарів, котрі дозволено імпортувати в країну, слід відрізняти так звані тарифні контингенти, які дозволяють ввозити певну кількість товарів за зниженим митом або безмитне. Товар, що ввозиться понад тарифний контингент, оподатковується звичайним митом, установленим у митному тарифі. Тарифні контингенти широко використовують країни Європейського співтовариства і США. При ліцензійній системі вільний ввіз тих або інших товарів забороняється. Імпорт таких товарів може здійснюватися тільки за спеціальним дозволом - ліцензією.
Ліцензія - це дозвіл, що дає право імпортеру ввозити певну кількість товару в країну. Ліцензії, як правило, видаються урядовими органами найбільшим імпортерам товарів. Вони звичайно застосовуються у формі генеральних або індивідуальних ліцензій.
Індивідуальна ліцензія - це здебільшого разовий дозвіл на ввіз певного товару, дійсний протягом обмеженого терміну.
Генеральна ліцензія являє собою список товарів, які дозволяється ввозити вільно протягом зазначеного в ній періоду. Генеральна ліцензія, як правило, публікується в офіційних виданнях країн. Багато країн світу застосовують кількісні обмеження і щодо експорту.
Поряд із прямими обмеженнями ввозу товарів у вигляді мита і кількісних обмежень розвинуті країни широко використовують цілу систему заходів непрямого протекціонізму. В їх число входять різноманітні митні формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і зборів, різноманітні адміністративні правила, що стосуються використання іноземних товарів, та ціла низка інших положень, котрі прямо не перешкоджають імпорту, але, по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних товарів. Так, поширеними формами непрямого протекціонізму є внутрішні податки й акцизні збори.
Торговельно-політичні засоби розширення експорту товарів. Сьогодні існують два основні напрямки торговельно-політичних методів розширення експорту, які застосовуються розвинутими країнами.
Один із них - кредитування експорту в різних формах із метою розширення збуту товарів. У цю групу торговельно-політичних засобів входять експортні кредити, державні гарантії щодо експортних кредитів, державні методи фінансування вивозу товарів за програмами допомоги іноземним державам.
Інший напрямок у розвитку торговельно-політичних засобів розширення експорту - продаж товарів на експорт за цінами нижчими, ніж ціни, установлені конкуруючими монополіями, і нижчими, ніж світові ціни, у підсумку - за демпінговими цінами.
Субсидування експорту - це форма державної політики, яка дає змогу продавати на зовнішньому ринку товари вітчизняного виробництва за більш низькими цінами, часто нижчими від цін внутрішнього ринку, а іноді навіть і від витрат виробництва. У 80-х роках застосування субсидій розвинутими країнами призводило до гострих торговельно-політичних конфліктів.
Експортні премії також є одним із торговельно-політичних засобів розширення експорту. Експортні премії можуть бути у прямій і непрямій формах.
Прямі експортні премії застосовуються у формі надання експортерам прямих разових субсидій при експорті товарів. Вони виплачуються з фондів державного бюджету і дають можливість експортерам знижувати ціни товарів, що вивозяться, і в такий спосіб розширювати експорт.
Податкові пільги - це непрямі експортні премії, коли експортерам надаються різноманітні фінансові пільги. Дуже часто це звільнення компаній, що експортують товар, від сплати внутрішніх податків або надання податкових пільг. Одна з форм непрямих експортних премій, що давно застосовується, - це система звільнення від мита або його повернення компаніям, що використовують імпортну сировину для виготовлення експортних товарів (так званий умовно безмитний ввіз і повернення мита). Сутність цієї системи полягає в тому, що з метою розширення вивозу товарів експортерам повертають мито при вивозі товарів, які були сплачені за ввіз імпортної сировини або напівфабрикатів, використаних для виготовлення цих товарів.
Торговельні договори й угоди. Торговельні договори й угоди належать до числа найважливіших засобів сучасної торговельної політики країн світу. Вони визначають правові умови, на яких будуються економічні взаємовідносини урядів, а також фізичних і юридичних осіб держав, що підписали договір. Торговельні договори й угоди застосовуються порівняно давно. Сучасні торговельні договори й угоди розвинутих країн і країн, що розвиваються, мають різні найменування й охоплюють широке коло регульованих процесів. За своїм змістом, характером і значенням вони можуть бути поділені на дві великі групи: торговельні договори (договори про торгівлю і мореплавання), що визначають найважливіші принципи і створюють правову базу для всього комплексу економічних взаємовідносин між країнами, і торговельні угоди (угоди про товарообіг, угоди про товарообіг і платежі), що регулюють окремі сторони економічних взаємовідносин.
Договори про торгівлю і мореплавання (торговельні дог тори загального типу) установлюють той правовий режим, який сторони надають один одному щодо митного обкладання, торговельного мореплавання, транспорту, транзиту, діяльності фізичних і юридичних осіб, сторін, що договорюються, тощо.
Торговельні договори укладаються на тривалі терміни (п'ять - десять років) і передбачають можливість продовження терміну їх дії на наступний період. Вони підписуються від імені урядів сторін, що договорюються, і, як правило, підлягають ратифікації.
Велика частина статей торговельних договорів розвинутих країн присвячена питанням ввозу і вивозу товарів і капіталів, придбання нерухомого майна в чужій країні, захисту капіталовкладень від націоналізації тощо. Ця група питань посідає головне місце в сучасних торговельних договорах. Правовий режим цієї групи питань звичайно встановлюється в торговельних договорах шляхом взаємного надання сторонами режиму найбільшого сприяння.
Режим найбільшого сприяння - це положення про те, що кожна з держав, які договорюються, зобов'язується надати іншій державі - учасниці договору такі ж сприятливі права, переваги, привілеї і пільги, як і ті, що їх вона надає або надасть у майбутньому будь-якій третій державі. У сучасних торговельних договорах цей режим застосовується в так званій безумовній формі. Це означає, що пільги і переваги, які уже надані третій державі однією з договірних сторін, або ті, що можуть бути надані в майбутньому, поширюються на іншу договірну сторону автоматично, тобто безумовно.
Режим найбільшого сприяння поширюється в торговельних договорах на ввіз, вивіз і транзит товарів, умови використання морських портів, мореплавання та ін.
Багато країн укладають також різноманітні торговельні угоди, котрі, на відміну від торговельних договорів, регулюють окремі сторони економічних відносин, зокрема обсяг і товарну номенклатуру взаємної торгівлі, порядок взаємного надання контингентів та їх розмір, умови і способи розрахунків за торговельними операціями тощо. Ці угоди мають різноманітні назви - угода про товарообіг, угода про торгівлю і платежі, угода про взаємні товарні поставки тощо. Звичайно вони укладаються на основі чинних торговельник договорів і ґрунтуються на закладених там принципах. Термін їх дії здебільшого один рік, рідше - кілька років. Вони, як правило, не підлягають ратифікації і набувають чинності відразу після підписання. Умови цих угод мають двосторонній характер, тобто вони не поширюються на інші країни, пов'язані з даною державою договірними відносинами (на відміну від багатьох умов торговельних договорів, що поширюються на треті країни на основі принципу найбільшого сприяння). Тому угоди подібного типу часто називають угодами про двосторонню торгівлю.
Одним із найважливіших типів угод у сфері зовнішньоекономічних зв'язків є угоди про ліквідацію подвійного оподаткування.
Антидемпінгове регулювання і засоби боротьби з недобросовісною конкуренцією.
У міжнародній зовнішньоторговельній практиці іноземні компанії, що виробляють масову продукцію і не знаходять їй збуту на традиційних ринках, нерідко вдаються до спроби розширити свою ринкову частку (Market share) на ринках інших країн за рахунок демпінгу. Під демпінгом розуміють навмисне заниження цін на товари, що конкурують із товарами, виробленими національними підприємствами, з метою придбання більшої частки ринку і витіснення інших (національних) виробників. Існують також і приховані форми демпінгу, коли імпортні товари продаються із застосуванням усіляких знижок, відстрочок платежів, бонусів і т. п., що також завдає шкоди іншим постачальникам на даному ринку.
Законодавство передбачає певні повноваження і функції державних органів, що здійснюють нагляд і контроль за дотриманням антидемпінгових правил. Постачальники, обвинувачені в демпінгу, як правило, піддаються суворим санкціям аж до прийняття рішень відповідними судовими інстанціями, уповноваженими розглядати претензії державних органів щодо нагляду за дотриманням антидемпінгового законодавства. Антидемпінгові правила діють також і у відносинах між національними виробниками.
Антимонопольне регулювання в останнє десятиліття у зв'язку з високими темпами міжнародної економічної інтеграції і зростанням концентрації капіталу (злиттям найбільших міжнародних корпорацій і банків) набуває особливого значення з погляду захисту національних економічних інтересів і економічної безпеки держав. Наслідки монополістичної побудови світової економіки можуть бути загрозливими насамперед для країн, що розвиваються, і країн із перехідним типом економіки. Антимонопольні закони мають уже понад вікову історію, проте сьогодні їх роль ще більше зросла у зв'язку з процесами міжнародної інтеграції і концентрації капіталу.
Книга: Управління зовнішньоекономічною діяльністю. Частина 1. Березовенко С.М.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
