Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Милорад Павич Дамаскин Переклад Оксани Микитенко

Милорад Павич Дамаскин Переклад Оксани Микитенко

© М.Павич (http://www.rastko.org.yu/knjizvnost/pavic/damaskin/index.html; http://ezоne.org/damaskin)

© О.Микитенко (переклад з сербської), 1998

© Українська асоціація викладачів зарубіжної літератури, 2004

Вперше надруковано в журналі "Всесвіт"

Текст розміщено з дозволу президента УАВЗЛ Ю.І. Ковбасенка

Електронний передрук тільки з посиланням на Ae-lib.narod.ru

Автобіографія

Оповідання для комп'ютера та циркуля: Дамаскин

Я письменник уже двісті років. Далекого 1766 року якийсь Павич видав у Будиму збірку віршів і відтоді вважається у колі письменницької родини.

Народився я 1929-го на березі однієї з чотирьох райських річок о 8.30 ранку під знаком Терезів (що передують Скорпіону), за гороскопом ацтеків - Змія.

Перший раз мене бомбардували, коли мені минало 12-й. Удруге - коли минало 15-й. Між тими двома бомбардуваннями я вперше закохався та під німецькою окупацією вимушено вивчив німецьку мову. В той час я потай вивчив і англійську від одного пана, який палив запашний тютюн. Тоді ж я вперше забув французьку (потім я забував її ще двічі). Нарешті в одній собачій буді, де опинився, рятуючись від англо-американського бомбардування, один колишній царський офіцер почав давати мені уроки російської мови за книжками поезій Фета й Тютчева: інших він не мав. Сьогодні вважаю, що навчання мов було для мене свого роду перетворенням у різних чарівних звірів.

Я любив двох Йованів - Йована Дамаскина та Йована Златоуста (Хризостома).

Набагато більше кохань я пережив у своїх книжках, аніж у своєму житті. За одним винятком, що триває й досі. Ніч у моїх снах солодко лягала мені до обох щік.

До 1984 року я був найменш читаним письменником у моїй країні, а від того року і надалі найбільш читаним.

Я написав роман у вигляді словника, другий - у вигляді кросворда, третій у вигляді клепсидри і четвертий - як довідник для ворожіння картами таро. Я намагався якнайменше зашкодити людям цими романами. Гадаю, роман - це рак. Він живе в рахунок своїх метастазів. День у день я все менше письменник своїх книг, а все більше письменник майбутніх, які, можливо, ніколи не напишу.

Як не дивно, мої книжки дотепер перекладалися 66 разів різними мовами. Коротше кажучи, я не маю біографії. Маю лише бібліографію. Критики у Франції та Іспанії зазначили, що я перший письменник XXI століття, який жив у ХХ-му, коли потрібно було доводити безневинність, а не провину.

Найбільше розчарування у житті принесли мені перемоги. Перемоги не окупаються.

Я знав, що не треба дотикатися живих рукою, якою вві сні торкнувся мертвого.

Я нікого не вбивав. Натомість убили мене. Задовго до смерти. Для моїх книг було б краще, якби їх автором був якийсь турок чи німець. Я був найвідомішим письменником найупослідженішого народу на світі - сербського народу.

XXI століття для мене почалося avant la date, 24 березня 1999 року, коли НАТО впродовж 78 днів бомбардувало Белград та Сербію. Відтоді Дунай, на берегах якого я народився, вже не судноплавний...

Гадаю, Господь осипав мене безмежною ласкою, подарувавши мені радість писати, але такою ж мірою й покарав мене, може, саме за цю радість.

Котрогось року наприкінці XVIII століття якийсь турецький поромник на Дрині, що саме варив у конячій сечі курячі яйця, щоб довше зберігалися, з подивом сумлінно перерахував та повідомив своїй владі, що у Сербію перейшло 800 сербських каменярів і мулярів з Осата, й усі 800 - на ймення Йован. Потім вони в якомусь будівничому шалі гунули, наче повінь, на бойовище, де тільки-но відгриміла війна між Австрією та Туреччиною. У небувалому злеті злилися з ними в Подунав’ї, передчуваючи великі справи, також муляри з Карловців, Земуна, Сремської Митровиці, Нового Саду, Осієна, Танчева, Руми, з білого світу та з чорної рівнини. Ці “інджиніри”, “дунджери”, “баукюнстлери”, “баугауптмани”, “будівничі та столяри”, “маормайстри”, “мармурувальники” вдень купували лошаків, уважно придивляючись, чи ті добре пасуться й п’ють, послуговуються всіма п’ятьма органами чуття, бо інакше нічого не були б варті, а вночі бачили в снах, нібито стоять на березі зниклого моря, що в їхніх снах і надалі шуміло та котило хвилі чорної ріллі з півночі на південь Панонії, вдаряючись у Белградські гори.

Із небаченим завзяттям та в найкоротший час вони звели, відбудували або обновили монастир Месич, келії монастиря Врдника, поставили нові церкви в Крнешевцях, у Старій Пазові, у Чортановцях на Фрушкій Горі, у Буковці, домурували Карловацький собор, дзвіницю в Бешці, храм в Ердевику, Миколаївську церкву в Іригу. Ці серби з Рівнини та з Боснії, а разом з ними і численні чехи, німці та цинцари наліво й направо почали укладати угоди з невмілими підписами хрестиком, кирилицею або латинкою. Ці 800 Йованів з-за Дрини, оці Станаревичі, Лаушевичі, Влашичі, Аксентієвичі, Дмитрієвичі, Ланеричі, Георгієвичі, Ваґнери, Майзінґери, Гангстери, Гінтенмаєри, Бауери, Ебени, Гаски, Кіндли, Бломберґери та Гакери, везли човнами та возами дерево й камінь, свинець, пісок і вапно, а в снах бачили своїх далеких дружин такими, якими ті вдома вже не могли бути. Й страждали, бо не вміли плакати вві сні. Землевласникам з рівнини та торговцям із Сербії, що тримали караванний шлях між Сходом та Заходом, будівельники пропонували свою майстерність, пишаючись своїми титулами й рекомендаціями. Носячи вуса на стамбульський, віденський чи пештський кшталт, вони у двох царствах, в Австрії та Туреччині, бралися за неймовірні будівельні задуми, дістаючи за свою працю цісарські дукати із зображенням Йосипа Другого та його матері, старі цекини та нові “наполеони”, срібні форинти та посріблені перпери, проте приймали і єгипетські динари, необрізані і обрізані аспри, а інколи й стародавні которські фоляри. Опускали їх у мускатне вино, щоб пересвідчитися, чи вони справжні, та й мурували. Безупинно мурували. Від перевтоми вряди-годи забували все про себе, зі свого життя згадуючи лише запахи...

Бачачи сни п’ятьма мовами й хрестячись на два лади, зводили вони нові православні церкви в Бачевцях, Купинові, Мирковцях, Якові, Михалевці, Бежанії під Земуном, у Добринцях. Вони мили бороди в кінських шаньках і найохочіше їхали будувати на північ від “лінії соли”, що простяглася белградськими горами, відділяючи північні солончаки, куди колись сягало Панонське море, від південного чорнозему, де моря й соли зроду не було. На солонцюватих землях вони зводили православні храми в Подунав’ї та Посавині, а коли їли та пили, то мружили очі, щоб мури стояли, будували нові дзвіниці чи відновлювали церкви в Шиду, в монастирях Яску та Кувеждині.

А невдовзі по тому, найняті Карловацьким митрополитом, вони переходили й на чорні землі, на південь від Сави й Дунаю, на південь від солончаків, дотримуючись сербського, грецького чи лютеранського посту, поки відновлювали або зводили з руїн монастирі в Криваї, Святого Романа біля Ражня, Памбуковиця, Раїновац та Челіє. Поляскуючи своїх коней по крупах, як це роблять жінки, проходили вони з сокирою та кельмою крізь сербську революцію 1804-го, позаяк торговці свинями, вовною, збіжжям та воском, які фінансували цю революцію, давали гроші й на відбудову монастирів Крчмар, Боговаджа, Рача на Дрині, Волявча, Клісура на Моравиці та Моравці під Рудником. Годуючи коней сіллю та борошном, відновлювали зодчі й теслі давні монастирі, що зазнали ушкоджень під час турецької навали - Манасію, Раваницю, Преображеніє та Ніколє, тоді як інші наймалися зводити палаци для пишного шляхетства.

І все це нове будівництво несло ознаки давньої грецької архітектури з колонами, тимпанами та вирішеними в стилі ампір палацами Сервійських у Турецькій Канижі, Чарноєвичів у Оросині, Текеліїв у Араді, Стратимировичів у Кулпині, Одескалкієвих в Ілоці, Єлцових у Вуковарі, Хадиків у Футогу, Гражальковичів у Сомборі, Марцибанних у Камениці. Водночас такого самого вигляду набували й військові будівлі в місцях перебування австрійських прикордонних частин у Петроварадині, Тителі, Земуні, Панчеві та Вршці. Нові муляри несли циркулі на своїх цехових знаменах, полишаючи пишні табернакули, напхані картуші, громіздкі карнизи своїх попередників... Під їхніми лінійками та висками прості фасади з атиком та овальним картушем, а невдовзі й ампірні портали з класичним тимпаноном з’являлися на магістратах у Карловцях, Темишварі, Кикинді, аж до ампірного фасаду курзалу в Меленцях та муніципалітету в Башаїді.

Та не всі вони однаково уславилися. На світанку нового XIX століття серед інших центрів будівничої майстерности набуло слави село Мартинці завдяки архітекторові, який походив з родини, що з покоління в покоління давала першокласних будівників-ліваків. То був майстер Димитріє Шувакович. Після 1808 року він зі своїми мармурувальниками будував усе, за що платили торговці та багаті ремісники в Бановцях, Кленку, Адашевці, Бешенові, Дивоші, Визичі, Гргуревцях, Лединцях, Нештині та Ямині. Його девізом було й залишилося:

“Якщо хочеш довго і щасливо прожити на землі, не щади себе ані в чому”.

Одному із своїх найзнатніших замовників, господареві Сервійському, Шувакович запропонував побудувати в маєтку штучну печеру з кам’яною статуєю якогось грецького бога всередині, а іншому, шляхетному господареві Николичу з Рудни, створив навколо палацику в новому стилі модний парк із античними мармуровими урнами вздовж доріжок.

- Для чого вони? - спитав замовник Шуваковича.

- Щоб збирати до них сльози.

- Сльози? - обурився Николич і прогнав Шуваковича.

Додати в закладки

  
Переклад Translate