Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
Другого дня НІЧ, де нарешті вдається проникнути в лабіринт, уздріти дивні видіння і, як се буває в лабіринтах, загубитися
Ми піднялися назад у скрипторій, високо тримаючи каганець, цього разу східними сходами, які вели на заборонений поверх. Я згадав собі слова Алінарда про лабіринт й очікував речей моторошних. [194]
Коли ми опинились у забороненому для нас місці, я здивувався, побачивши семигранну залу, не дуже простору, без вікон, де панував сильний запах затхлості й плісняви, як, зрештою, на всьому поверсі. Нічого моторошного.
Як я сказав, зала мала сім стін, але лише в чотирьох із них, між двома невеликими колонами, вставленими у стіну, були отвори, досить широкі проходи, увінчані напівкруглими арками. Вздовж глухих стін тіснилися величезні шафи, повні рівномірно розкладених книг. Шафи мали таблички з номерами, такі ж таблички мала кожна окрема полиця: безперечно, то були ті самі номери, що їх ми бачили в каталозі. Посередині кімнати стояв стіл, теж закладений книжками. На всіх книжках був досить тонкий шар пилюки, а це означало, що книжки досить часто протирають. На долівці теж не було бруду. Над аркою одних дверей виднів намальований на стіні великий картуш зі словами: Apocalypsis Iesu Christi(1). Літери були старовинні, але не виглядали бляклими. Подібні картуші були й в інших кімнатах, і потім ми помітили, що вони насправді висічені в камені, і то досить глибоко, а відтак заглибини заповнили фарбою, як це роблять при розписі церков фресками.
Ми пройшли через один з отворів і опинилися в сусідній кімнаті, де було вікно, яке замість шибок мало пластини алебастру; кімната мала дві глухі стіни і один прохід, подібний до того, через який ми тільки-но пройшли; цей прохід вів до іншої кімнати, яка теж мала дві глухі стіни та вікно, і перед нами відкрилися ще одні двері. В обох кімнатах були картуші, за формою подібні до першого, який ми бачили раніше, але з іншим написом. В одній кімнаті картуш говорив: «Super thronos viginti quattuor»(2), в другій - «Nomen illi mors»(3). Хоч ці дві кімнати були менші, ніж та, через яку ми ввійшли в бібліотеку (дійсно, та була семикутна, а ці дві - прямокутні), обстанова була такою ж: шафи з книжками, а посередині - стіл.
(1) Апокаліпса Ісуса Христа (лат.). ^ Навколо престолу двадцять чотири (лат.). Од 4,4. На ім'я йому Смерть (лат.). Од 6,8.
[195]
Ми ввійшли в третю кімнату. У ній не було ні книжок, ні картуша. Під вікном стояв кам'яний вівтар. Вона мала троє дверей: через одні ми увійшли, другі виходили у вже відвідану семикутну кімнату, треті привели нас у ще одну залу, схожу на інші, але картуш її говорив: «Obscuratus est sol et aer»(1). Звідси був прохід у ще одну кімнату, на картуші якої було написано: «Facta est grando et ignis»(2); вона не мала інших дверей, себто, увійшовши в цю кімнату, ми не могли йти далі і мусили вертатися назад. „
«Поміркуймо, - мовив Вільям. - П'ять чотирикутних або ледь трапецієподібних кімнат, кожна з яких має вікно, розміщені колом навколо семикутної кімнати без вікон, у яку виходять сходи. Мені здається, це елементарно. Ми у східній башті, а зовні кожної башти видно по п'ять вікон і п'ять сторін. Все сходиться. Порожня кімната - це власне та, яка виходить на схід, в той же бік, що й хори церкви, тому сонячне світло на світанку освітлює вівтар, а це, як на мене, річ слушна і святоблива. Єдиними хитрощами мені здається ота штукерія з алебастровими пластинами. Удень вони пропускають чудове світло, а вночі крізь них не проникають навіть місячні промені. Зрештою, не така вже й велика загадка, цей лабіринт. Тепер подивимось, куди ведуть двоє других дверей семикутної зали. Гадаю, нам неважко буде зорієнтуватися».
Мій учитель помилявся, а будівничі бібліотеки були куди кмітливіші, ніж ми гадали. Не можу як слід пояснити, що сталося, але коли ми вийшли з башти, порядок кімнат став дедалі більше плутатися. Деякі з них мали двоє дверей, а деякі - троє. Усі вони мали по вікні, навіть ті, в які ми потрапляли з іншої кімнати з вікном, гадаючи, що посуваємось всередину Вежі. Кожна з них мала однакові шафи і столи, згромаджені у строгому порядку фоліанти теж здавалися однаковими і, звичайно, ніяк не допомагали нам впізнавати кімнату з першого погляду. Ми спробували орієнтуватися по картушах. Ми вже раз проходили через кімнату, де було написано «In diebus illis»(3), і через якийсь час нам здалося, що ми знов туди повер-
(1) Затьмилося сонце і повітря (лат.). Од 9,2.
(2) Вчинилися град та огонь (лат.). Од 8,7.
(3) У ті дні (лат.). Од 9,6.
[196]
нулися. Але ми пам'ятали, що двері перед вікном вели у кімнату з написом «Primogenitus mortuorum»(1), а тим часом тепер ми опинились в іншій кімнаті, в якій знов було написано «Apocalypsis Iesu Christi», але то не була та семикутна зала, з якої ми були вирушили. З цього ми виснували, що іноді ті самі картуші повторюються у різних кімнатах. Ми побачили дві кімнати з написом Apocalypsis, одна поруч з другою, а відразу опісля йшла кімната з написом «Cecidit de coelo Stella magna»(2).
Було ясно, звідки взято слова на картушах - то були стихи з Йоанового Одкровення, але неясно було ані навіщо вони виписані на мурах, ані за якою логікою вони розташовані. Ще більше нас заплутало відкриття, що деякі картуші - їх було небагато - були не чорного, а червоного кольору.
У певний момент ми опинились у семикутній залі, звідки були вийшли (а її неважко було впізнати, бо там починалися сходи), і знову вирушили, тримаючись правого боку і намагаючись переходити прямо з кімнати в кімнату. Ми пройшли через три кімнати і опинилися перед глухою стіною. Єдиний вихід вів у ще одну кімнату, яка мала лишень одні двері, вийшовши через які ми проминули ще чотири кімнати і знов наштовхнулися на глуху стіну. Ми повернулись у попередню кімнату, яка мала два виходи, звернули у двері, через які ще не проходили, перетнули ще одну кімнату і знов опинились у початковій семикутній залі.
«Як називалася остання кімната, з якої ми повернули назад?» - спитав Вільям.
Я напружив пам'ять: «Equus albus(3)».
«Гаразд, пошукаймо її знов». Це було неважко. Звідти, якщо ми не хотіли повернутися по власних слідах, нам не залишалося нічого іншого, як пройти в кімнату під назвою Gratia vobis et pax(4), а там нам здалося, що праворуч є ще один прохід, який не повинен привести нас назад. І справді, ми пройшли ще раз через «In diebus illis» та
(1) Первенець з мертвих (лат.). Од 1,5. (2) Велика зоря спала з неба (лат.). Од 8,10. ^Кінь білий (лат.). Од 6,2; 19,11. (4) Благодать вам і мир (лат.). Од 1,4.
[197]
Primogenitus mortuorum (чи справді то були ті самі кімнати, в яких ми недавно побували?), але врешті потрапили в кімнату, в якій ми, схоже, ще не були: «Tertia pars terrae combusta est»(1). Але на той час ми вже не знали, де перебуваємо відносно східної башти.
Тримаючи свічку перед собою, я вирушив далі. Назустріч мені вийшов велетень грізного розміру, тіло його мінилось хвилями і пульсувало, немов привид.
«Диявол!» - скрикнув я і мало бракувало, щоб свічка випала мені з рук, коли я різко крутнувся, шукаючи прихистку у Вільямових обіймах. Він забрав мені свічку з рук і, відсунувши мене набік, з вельми шляхетною, як на мене, рішучістю ступив уперед. Він теж щось побачив, бо різко позадкував. Тоді знов нахилився вперед і підніс свічку горі. Тоді вибухнув сміхом.
«Воістину дотепно. Дзеркало!»
«Дзеркало?»
«Аякже, мій войовничий сміливцю. Недавно, в скрип-торії, ти з такою відвагою кинувся був на правдивого ворога, а тепер страхаєшся свого власного відображення. Дзеркало, яке повертає тобі твій же образ, збільшений і викривлений».
Він узяв мене за руку і підвів до стіни навпроти входу до кімнати. Тепер на хвилястому склі, освітленому зблизька свічкою, я побачив два наші відображення, гротесково спотворені, які міняли форму і зріст залежно від того, чи ми підходили ближче, чи віддалялися.
«Тобі б варто почитати якийсь трактат з оптики, - мовив Вільям весело, - бо засновники бібліотеки, без сумніву, його читали. Найкращі з них написали араби. Альгазен написав трактат De aspectibus(2), де, наводячи точні геометричні доведення, він говорив про силу дзеркал. Деякі з них, залежно від того, яку форму має їхня поверхня, можуть збільшувати менші речі (чим же іншим є мої лінзи?), інші ж показують перевернуті чи нахилені образи або ж відображають два предмети замість одного і чотири замість двох. Ще інші, як от оце, роблять з карлика велетня, а з велетня - карлика».
(1) Спалилась третина землі (лат.). Од 8,7.
(2) Про образи (лат.).
[198]
«Господи Ісусе! - мовив я. - Отже, це і є ті видіння, що їх дехто буцімто мав у бібліотеці?»
«Можливо. Вельми, вельми вигадлива ідея. - Він прочитав картуш на стіні над дзеркалом: "Super thronos viginti quatuor". - Ми вже це бачили, але в тій кімнаті не було дзеркала. А ця, між іншим, не має вікон, хоч вона й не семикутна. Де ж ми? - Він озирнувся навколо і підійшов до шафи: - Адсо, без моїх благословенних oculi ad legen-dum не можу зрозуміти, що написано на цих книжках. Прочитай мені кілька назв».
Я взяв навмання якусь книжку: «Учителю, тут нічого не написано!»
«Як це? Я ж бачу, що написано, подивись, що там?»
«Не можу нічого прочитати. Це не літери нашої абетки, і це не по-грецькому, я б упізнав. Це щось схоже на хробаків, або змійок, а може, сліди від мух...»
«Ага, це по-арабському. А ще подібні є?»
«Так, є кілька. Але ось, слава Богу, одна латиною. Аль... Аль Куварізмі, "Tabulae"».
«Астрономічні таблиці Аль Куварізмі, переложені Аде-лярдом з Бата! Вельми рідкісний твір! Нуж-бо, далі».
«Іса ібн Алі, "De oculis"(1), Алькінді, "De radiis stella-tis"(2)...»
«Тепер подивись на столі».
Я розгорнув великий фоліант, який лежав на столі, під назвою «De bestiis»(3). Мені трапилась сторінка з вишуканою мініатюрою, яка зображала прегарного єдинорога.
«Чудово зроблено, - прокоментував Вільям, який зображення бачив добре. - А ця?»
Я прочитав: «"Liber monstrorum de diversis generibus"(4). Тут теж чудові образки, але, схоже, вони давніші».
Вільям нахилився над книгою: «Мініатюри виконали ірландські ченці щонайменше п'ять століть тому. Натомість книжка з єдинорогом набагато пізніша, мені здається, що зроблена вона на французький манір». Ще раз лучилося мені подивляти вченість мого наставника. Ми ввійшли у наступну кімнату і перейшли ще через чотири кімнати, [199] всі вони мали вікна і були повні фоліантів невідомими мовами, а крім того, там було трохи творів з окультних наук; відтак ми наштовхнулись на стіну, яка примусила нас повернути назад, бо останні п'ять кімнат переходили одна в одну, не маючи інших виходів.
(1) Про очі (лат.).
(2) Про промені зірок (лат.).
(3) Про звірів (лат.).
(4) Книга потвор всілякого кшталту (лат.).
«З нахилу мурів судячи, ми, мабуть, у п'ятиграннику другої башти, - мовив Вільям, - але центральної семикутної зали нема - може, ми помиляємось».
«А вікна? - сказав я. - Звідки тут стільки вікон? Неможливо, щоб всі кімнати виходили назовні».
«Ти забуваєш про центральний колодязь, чимало з тих вікон, які ми бачили, виходять на восьмигранник колодязя. Якби це було вдень, різниця в освітленні підказала б нам, які вікна зовнішні, а які - внутрішні, а може, навіть відкрила б нам положення кімнати відносно сонця. Але ввечері ніякої різниці не видно. Повертаймо назад».
Ми вернулись у кімнату з дзеркалом і підійшли до третіх дверей, через які ми, схоже, ще не проходили. Перед собою ми побачили анфіладу з трьох-чотирьох кімнат, а в останній виднілось якесь слабке світло.
«Там хтось є!» - вигукнув я здушеним голосом.
«Якщо так, то він уже помітив наш каганець», - мовив Вільям, одначе прикрив-таки полум'я рукою. Ми застигли нерухомо на хвилину-дві. Світло далі легко колихалося, але не сильнішало і не слабшало.
«Може, це лишень лампада, - сказав Вільям, - одна з тих, які мають переконати монахів, що бібліотеку замешкують душі померлих. Але треба з'ясувати. Ти залишайся тут і прикрий свічку, а я обережно піду вперед».
Я ще відчував сором за те, що оскандалився був перед дзеркалом, і запрагнув реабілітуватися у Вільямових очах: «Ні, піду я, - сказав я, - а ви залишайтесь тут. Я йтиму обережно, я менший і легший. Тільки-но переконаюсь, що небезпеки немає, то гукну вас».
Так я й зробив. Легким кроком, наче кіт (або наче новіцій, який крадеться до кухні, щоб поцупити з комори сиру, бо в Мельку в ділі цім я був неперевершений), я проминув три кімнати, крадучись вздовж стін. Дійшовши до порога кімнати, звідки долинало це досить слабке [200] світло, я прослизнув уздовж муру, став позаду колони, яка правила за правий одвірок, і зазирнув до кімнати. Там не було нікого. На столі стояв якийсь чудернацький світич, він димівся, немов не в силі горіти. То не був каганець, як у нас, він нагадував радше кадило без накривки, полум'я не було, але під легким попелом щось жевріло. Я набрався відваги й увійшов. На столі поруч з кадилом розгорнутою лежала яскраво розмальована книга. Я підійшов ближче і побачив на сторінці чотири смужки різного кольору - жовту, яскраво-червону, блакитну і червоно-брунатну. Там був зображений звір, який жахав око, - величезний дракон з десятьма головами, який хвостом стягав з неба зірки і кидав їх на землю. Тут я побачив, що дракон множиться, а луски на його шкурі стають цілою тьмою блискіток, вони відірвалися від книги і вихором закрутилися мені навколо голови. Я відсахнувся і побачив, що стеля кімнати нахиляється і опускається на мене, тоді почув, немов засичали тисячі змій, але не моторошно, а радше спокусливо, і з'явилася жінка, осяяна світлом; вона наблизила своє обличчя до мого і дихнула на мене. Я відсторонив її простягнутими руками, і мені здалося, що руки мої торкнулися книг у шафі напроти, які немовби непомірно збільшилися. Я вже більше не усвідомлював, де я, де земля і де небо. Посеред кімнати я побачив Беренґарія, він пильно дивився на мене з огидною усмішкою, яка аж просякла жагою. Я прикрив обличчя руками, але вони здалися мені кінцівками жаби, слизькими і перетинчастими. Здається, я закричав, відчув кислуватий смак у роті, а тоді запався у безконечний морок, який немов дедалі більше відкривався піді мною, і більш нічого не пам'ятаю.
До тями я прийшов через відтинок часу, який, здавалось, тривав цілі століття, бо відчув удари, які відлунювали мені в голові. Я лежав на підлозі, а Вільям частував мене ляпасами по щоках. Я був уже в іншій кімнаті, мої очі помітили картуш, який гласив: «Requiescant a laboribus suis»(1).
«Ну ж бо, Адсо, опам'ятайся, - шепотів мені Вільям. - Нічого страшного...»
(1) Від праць своїх заспокояться (лат.). Од 14,13.
[201]
«Отам... - мовив я, все ще у нетямі. - Там звір...»
«Нема там ніякого звіра. Я знайшов тебе, коли ти марив під столом, на якому лежала чудова мозарабська Апокаліпса, розгорнута на сторінці, де mulier amicta sole(1) виступає супроти дракона. Але із запаху я зрозумів, що ти нанюхався чогось поганого, й одразу виніс тебе звідти. У мене теж болить голова».
«Але що я бачив?»
«Нічого ти не бачив. Там просто горіли субстанції, які викликають видіння, я впізнав їх запах, це арабський зна-діб, може, той самий, який Гірський Старець давав вдихати своїм асасинам перед тим, як штовхнути на їхні діла. Ось ми й пояснили таємницю видінь. Хтось накладає на ніч магічного зілля, щоб переконати непрошених гостей, що бібліотеку стережуть диявольські сутності. Що ж ти відчув, зрештою?»
Я плутано, як пам'ятав, описав йому своє видіння, і Вільям засміявся: «Наполовину ти розвинув те, що побачив у книжці, а на другу половину дав вираз своїм бажанням і страхам. Саме так діє це зілля. Завтра треба поговорити з Северином, гадаю, він знає про це більше, ніж хоче зізнатись. Це зілля, всього лиш зілля, і нема жодної потреби в цих чорнокнижницьких приготуваннях, про які говорив скляр. Зілля, дзеркала... Сей закуток забороненої мудрості захищають багато мудрованих винаходів. Науку тут використовують для того, щоб ховати, а не щоб відкривати. Мені це не подобається. Святою справою охорони бібліотеки заправляє збочений ум. Але ніч видалась важка, пора йти звідси. Ти перехвилювався і потребуєш води та свіжого повітря. Марно намагатися відчинити ці вікна - вони надто високо і, мабуть, їх не відчиняли вже десятиліттями. Як можна було подумати, що Адельм викинувся звідси?»
Треба йти звідси, сказав Вільям. Немов це так легко. Ми знали, що ввійти в бібліотеку можна лише з одної башти, східної. Але де ми були в той момент? Ми геть втратили орієнтацію. Я все ще ледве тримався на ногах і потерпав од нудоти, а Вільяма турбував мій стан і дратувало те, [202] що знань його виявилося обмаль. 1 так ми блукали, перестрашені, що нам ніколи не вийти звідти, і це підказало нам, тобто йому, ідею на наступний день. Нам треба повернутися в бібліотеку, якщо ми взагалі з неї вийдемо, з обвугленим шматком дерева чи чимось іншим, що може залишати знаки на мурах.
(1) Жінка, зодягнена в сонце (лат.). Од 12,1.
«Щоб знайти вихід з лабіринту, є лиш один спосіб, - процитував Вільям. - У кожному новому, тобто ще не відвіданому вузлі, вхід слід позначити трьома знаками. Якщо попередньо проставлені знаки на якомусь напрямі вузла покажуть, що цей вузол вже було відвідано, тоді на вході слід поставити один знак. Коли всі проходи вже будуть позначені, тоді треба вернутися назад і повторити шлях. Але якщо один або два проходи вузла ще не мають знаків, тоді на будь-якому слід поставити два знаки. Входячи у прохід з лише одним знаком, ми ставимо на ньому ще два, і тоді прохід матиме три знаки. Коли ми, ніколи не звертаючи у прохід з трьома знаками, дійдемо до вузла, де всі інші проходи матимуть вже знаки, лабіринт пройдено повністю».
«Звідки ви це знаєте? Ви тямите щось у лабіринтах?» «Ні, я цитую з однієї давньої книги, яку колись читав». «І за цим правилом з нього можна вибратися?» «Наскільки я знаю, це майже ніколи не вдається. Але ми все ж спробуємо. Зрештою, у наступні дні, коли я знов матиму лінзи, я зможу уважніше роздивитися книги. Може, там, де картуші збивають нас з пуття, книги підкажуть якесь правило».
«Ви матимете лінзи? Як ви собі їх повернете?» «Я сказав, що матиму лінзи. Зроблю собі інші. Гадаю, що скляр жде не діждеться подібної нагоди, щоб спробувати чогось новенького. Якщо він має відповідні знаряддя, щоб відшліфувати шматки скла. А щодо шматків скла, то у своїй робітні він має їх подостатком».
Поки ми блукали, шукаючи вихід, посеред однієї кімнати я раптом відчув, як моє обличчя немов погладила якась невидима рука, і якийсь стогін, який не міг належати ні людині, ні тварині, відізвався у цім приміщенні і в сусідньому також, немов із зали в залу блукав якийсь [203] привид. Я б уже мав звикнути до несподіванок, які таїла в собі бібліотека, але мене знов охопив жах, і я відскочив назад. Вільям теж, мабуть, відчув щось подібне, бо торкнувся своєї щоки, підніс вище свічку і озирнувся навколо.
Він підняв руку, тоді став розглядати полум'я, яке тепер палало яскравіше, а тоді послинив собі пальця і виставив перед себе.
«Зрозуміло», - мовив він тоді, і показав мені два отвори на висоті людського зросту, що видніли на двох протилежних стінах. То були дві вузькі щілини, і якщо піднести до них руку, відчувалося, що ззовні проникає холодне повітря. А коли наблизити до них вухо, чувся якийсь шелест, немов надворі зараз дме вітер.
«Бібліотека мусить мати якусь систему вентиляції, - мовив Вільям, - інакше тут нічим було б дихати, особливо влітку. Крім того, ці щілини забезпечують і належний рівень вологості, щоб пергамени не пересихали. Та кмітливість засновників бібліотеки на цім не зупинилась. Розмістивши щілини під певним кутом, вони подбали й про те, щоб у вітряні ночі струмені повітря, проникаючи крізь ці отвори, зустрічалися з іншими струменями і, всмоктуючись в анфіладу кімнат, породжували звуки, які ми тільки-но чули. І ці звуки, разом із дзеркалами і зіллям, ще більше страхають тих необачних, яким трапиться сюди проникнути, як оце ми, не знаючи добре цього місця. Ми теж на мить подумали, що це привиди дихають нам в лице. І лише зараз ми зрозуміли, в чому річ, бо лише зараз піднявся вітер. Цю таємницю теж розгадано. Але попри це все, ми й досі не відаємо, як звідси вийти!»
Так бесідуючи, ми, геть збиті зі шляху, блукали без пуття, не читаючи вже картушів, які всі здавалися однакові. Ми набрели ще на одну семикутну залу, обійшли сусідні кімнати, але виходу не знайшли. Вернувшись по своїх слідах назад, ми тинялися ще з годину, геть утративши надію дізнатись, де ми. Вільям вже вирішив був здатися - нам не залишалось нічого іншого, як вкластися спати у якійсь залі і сподіватись, що наступного дня Малахія знайде нас. Нарікаючи на жалюгідний кінець нашого захопливого починання, ми неждано опинились у [204] залі, де починалися сходи. Ми палко подякували небесам і вельми радо спустилися вниз.
Опинившись у кухні, ми кинулися до плити, звернули у коридор, що вів до оссарію, і присягаюсь, що мертвотний оскал цих голих голів здався мені тепер усмішкою дорогих мені людей. Ми дійшли до церкви, вийшли через північний вхід і, щасливі, вмостилися врешті на кам'яних нагробках. Чудове нічне повітря здалось мені божественним трунком. Навколо нас сяяли зірки, і мої видіння в бібліотеці здалися мені вже чимось цілком далеким.
«Який світ чудовий і які паскудні лабіринти!» - мовив я з полегшею.
«Яким чудовим був би світ, якби існувало правило, як орієнтуватися в лабіринтах», - відповів мій учитель.
«Цікаво, яка година?» - спитав я.
«Я втратив відчуття часу. Але нам краще повернутись до своїх келій до того, як задзвонять на полуношницю».
Ми пішли вздовж лівого боку церкви, пройшли перед порталом (я відвернувся, щоб не бачити старших Апо-каліпси, super thronos viginti quatuor!) і проминули кружґа-нок, прямуючи до притулку для прочан.
На порозі стояв настоятель, який глянув на нас суворо. «Цілу ніч вас шукаю, - мовив він до Вільяма. - Нема вас в келії, нема й у церкві...»
«Ми йшли по сліду...» - невиразно мовив Вільям, явно збентежений. Абат довго дивився на нього, а тоді сказав повільно і суворо: «Я шукав за вами відразу після повечер'я. Беренгарія на хорах не було».
«Та ви що!» - весело сказав Вільям. Йому тепер стало ясно^ хто це загніздився там у скрипторії.
«Його не було на хорах на повечер'ї, - повторив абат, - і він не повернувся у свою келію. Зараз дзвонитимуть на полуношницю, побачимо, чи тепер він з'явиться. Інакше я боюсь якого нового лиха».
На полуношницю Беренґарій не з'явився.
Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
ЗМІСТ
На попередню
|
|
