Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
Четвертого дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я, де описано ще одні звідини лабіринту, мандрівники прибувають на поріг finis Africae, та увійти не можуть, бо невідомо, що таке перший і сьомий з чотирьох, і врешті з Адсом знов стається напад любовної недуги, сього разу високовчений
Відвідини бібліотеки забрали нам багато годин праці.
Те, що ми мали зробити, на словах здавалось легким, але ходити, присвічуючи собі каганцем, читати написи, позначати на мапі проходи і глухі стіни, занотовувати початкові літери, пересуватися різними шляхами, що їх дозволяє гра отворів і перегородок, виявилося ділом довгеньким. І нудним.
Було дуже зимно. Ніч не була вітряна, і не було чутно того тоненького свисту, який так вразив нас першого вечора, але крізь отвори проникало вологе, крижане повітря. Ми одягли вовняні рукавиці, щоб не заклякали руки, коли ми торкатимемось книг. Але то були рукавиці, призначені для того, щоб писати взимку, - кінчики пальців зоставалися відкритими, і ми раз у раз мусили підносити руки до полум'я, ховати їх на грудях або плескати в долоні, підстрибуючи від холоду.
Тому ми не могли зробити все відразу. Ми, зрештою, щоразу зупинялися понишпорити по шафах; Вільям, з новими окулярами на носі, тепер міг досхочу гортати книжки, і кожна нова назва книги, яку він брав до рук, виклиала у нього вигуки радості - він або знав цей твір, або давно його шукав, або ж ніколи про нього не чув, а тому ця книга хвилювала й інтригувала його. Одне слово, кожна книга була для нього немов казковий звір, якого він стрічав на незнаній землі. Гортаючи рукописи, він велів мені зазирати на інші полиці. «Подивись-но, що у тій шафі!»
Переставляючи фоліанти, я читав по складах: «Historia anglorum(1) Беди... Того ж таки Беди De aedificatione templi, De tabernaculo, De temporibus et compute et chronica et cir-culi Dionysi, Ortographia, De ratione metrorum, Vita Sancti Cuthberti, Ars metrica(2)».
«Звісно, усі твори Велебного... А диви-но сюди! De rhe-torica cognatione, Locorum rhetoricorum distinctio(3), а скільки тут граматиків - Прісціян, Гонорат, Донат, Максим, Вікторин, Євтих, Фока, Аспер... Дивно, спочатку мені здавалося, що тут лише автори з Англії... Погляньмо нижче...»
«Hisperica... famina(4). Що це?»
«Пбернійська, себто ірландська поема. Послухай:
Hoc spumans mundanas obvallat Pelagus oras terrestres amniosis fluctibus cudit margines. Saxeas undosis molibus irruit avionias. Infima bomboso vertice mistet glareas asprifero speigit spumas sulco, sonoreis frequenter quatitur fiabris(5)...
Я не розумів значення цих слів, але вони перекочувались у Вільямових вустах так, що здавалось, ніби чуєш звук хвиль і морської піни.
(1) Історія англів (лат.).
(2) Про спорудження храму, Про ковчег, Про час, обчислення, хронологію і Діонісове коло, Орфографія, Про систему розмірів, Житіє святого Кутберта, Мистецтво віршування (лат.).
(3) Про риторичну подібність, Розрізнення риторичних предметів (лат.).
(4) Ірландські... вислови (лат.). Збірка латинських висловів, укладена в Ірландії в V-VI ст. Містить чимало чудернацьких слів.
(5) Бурхливе море оточує береги світу, Б'є стрімкими хвилями об краї землі. Налітає на скелясті бухти водяними валами. Виносить з гулом із глибин каміння, Посипає ним, неприборкане, пінисті борозни, І часто його потрясає голос вітру (лат.).
[345]
«А це? Якийсь Альдгельм з Малмзбері, послухайте-но ці рядки: Primitus panforam procerum poematorum pio potissimum paternoque presertim privilegio panegiricum poe-mataque passim prosatori sub polo promulgatas(1)... Усі слова починаються з тієї ж літери!»
«Люди з моїх островів усі трохи схиблені, - гордо сказав Вільям. - Загляньмо-но в іншу шафу».
«Вергілій».
«Чому це він тут? А що саме Вергілія? "Георгіки"?»
«Ні. "Витяги". Ніколи про них не чув».
«Та це ж не Марон! Це Вергілій з Тулузи, ритор, який жив через шість століть після Різдва Нашого Господа. Його вважали великим мудрецем...»
«Тут він каже, що мистецтва діляться на poema, retho-гіа, grama, leporia, dialecta, geometria... Але якою це мовою?»
«Латиною, але таку латину він сам вигадав і вважав її набагато гарнішою. Прочитай отут: він каже, що астрономія вивчає знаки зодіаку, якими є mon, man, tonte, piron, dameth, perfellea, belgalio, margaleth, lutamirpn, taminon та raphalut».
«Він теж був схиблений?»
«Не знаю, він не з моїх островів. Послухай іще, він каже, що вогонь можна назвати дванадцятьма способами: ignis, coquihabin, ardo, calax, fragon, rusin, fumaton, ustrax, vitius, siluleus, сиріч вогонь, полум'я, жевриво, варій (він бо сире може робити вареним), палій (бо палить), тріскун (бо полум'я тріскає, коли горить), червоній (бо воно червоне), димій (бо дим дає), горій (бо горить), живій (бо немов оживляє мертві вже члени), кресій (бо виникає від кресання з огнива, хоч то й неправда, бо береться він з іскри). А ще зовуть його аепеоп (від бога Енея, який живе у ньому і завдяки якому пал передається стихіям)».
«Але ж так ніхто не говорить!»
«На щастя, ні. Але у ті часи, щоб забути про цей лихий світ, граматики втішалися всілякими мудрованими питаннями. Я чув, що в ту добу ритори Ґабундус і Теренціюс п'ятнадцять днів і п'ятнадцять ночей дискутували про
(1) Насамперед, зі всіх довгих віршів заспіваймо до нашого Творця, за могутнім, побожним отцівським привілеєм, панегірик і вірші, що широко розповсюджуються під Полярною зіркою (лат.).
[346]
кличний відмінок займенника ego(1), аж врешті кинулися один на одного зі зброєю».
«А оце також, послухайте-но... - Я схопив книгу, чудово ілюстровану рослинними лабіринтами, з-поміж вусиків яких визирали мавпи та змії. - Послухайте, які чудернацькі слова: cantamen, collamen, gongelamen, stemiamen, plasmamen, sonerus, alboreus, gaudifluus, glaucicomus...»
«Це теж з моїх островів, - знов розчулено сказав Вільям. - Не будь надто суворим до тих ченців з далекої Гібернії, може, саме їм ми завдячуємо тим, що ця обитель існує і що існує Священна Римська імперія. У ті часи решта Європи лежала в руїнах, а якось довелося оголосити недійсними усі хрещення, уділені деякими священиками Галлії, бо вони хрестили in nomine patris et filiae(2), і не тому що були прибічниками якоїсь нової єресі і вважали Ісуса жінкою, а тому що майже не знали латини».
«Як Сальватор?»
«Більш-менш гак. Морські розбишаки з крайньої півночі припливали річками і грабували Рим. Поганські храми занепадали, а християнських ще не було. І лише гіберній-ські монахи у своїх монастирях писали і читали, читали, писали й ілюстрували, а тоді посідали на човни, виготовлені зі шкур тварин, припливли у ці землі і євангелізували їх мешканців, наче всі вони невірні, розумієш? Ти був у Боббіо, бачив тамтешню обитель, її заснував один з них, святий Коломбан. То ж не гоже дорікати їм за те, що вони вигадали якусь нову латину, адже старої латини в Європі ніхто вже не знав. Були то великі мужі. Святий Брандан дістався аж до островів Блаженних і плив уздовж берегів пекла, де побачив Юду, прикованого ланцюгами до скелі, а одного дня причалив до якогось острова, зійшов на нього, а він виявився морським страховиськом. Ясна річ, усі вони були схиблені», - задоволено повторив він.
«Образки, що їх вони малювали... просто не йму віри очам! Скільки барв!» - мовив я, насолоджуючись.
«Бо на їхній землі барв небагато - дещиця блакитного, а решта - зелень. Але ми сюди не на те прийшли, [347] щоб говорити про гібернійських монахів. Цікаво, чому вони тут разом з англами та граматиками з інших країн. Поглянь на свою мапу, де ми зараз?»
(1) Я (лат.). Це одна з неймовірних історій, що їх наводить Вергілій Граматик у своїх «Витягах» (див. Глосарій). (2) Во ім'я отця і доньки (лат.).
«У кімнатах західної башти. Я також занотував написи на картушах. Вийшовши з глухої кімнати, входимо в семикутну залу, звідки є лише один прохід в іншу кімнату башти, де є червона літера Н. Тоді переходимо з кімнати в кімнату, обходимо навколо башту і повертаємось у кімнату без вікон. Послідовність літер... так, ваша правда! HIBERNI!»
«HIBERNIA, якщо з глухої кімнати вернутися у семикутну залу, яка, як і три інші, має А зі слова Apocalypsis. Тому там містяться твори авторів з крайземної Туле, а також граматиків і риторів, адже упорядники бібліотеки подумали, що граматикові місце разом з гібернійськими граматиками, хоч він і з Тулузи. Це певний критерій. Бачиш, ми починаємо щось розуміти!»
«Але в кімнатах східної башти, куцою ми ввійшли, ми прочитали FONS... Що це значить?»
«Уважно дивись на карту, читай далі літери наступних зал за порядком доступу до них».
«FONS ADAEU...»
«Ні, Fons Adae, літера U - це друга глуха східна кімната, я це пам'ятаю, можливо, вона належить до іншого ланцюжка. А що було у Fons Adae, себто в земному раю (не забувай, там є кімната з вівтарем, яка виходить на схід сонця)?»
«Там було багато біблій і коментарів до Біблії, лише книги Священного писання».
«А отже - розумієш - слово Боже зберігається у земному раю, який, як усі вважають, розташований далеко на схід. А тут, на заході - Гібернія».
«Отже, план бібліотеки відтворює мапу світу?»
«Цілком імовірно. А книги розміщені за країною їх походження або за місцем, де народилися їхні автори, або ж - як оце тут - за місцем, де вони мали б народитися. Бібліотекарі вирішили, що Вергілій Граматик народився в Тулузі помилково, бо мав би народитися на західних островах. Вони виправляли помилки природи».
Ми пішли далі. Ми пройшли низкою зал, багатих на чудові Апокаліпси, серед них була кімната, де мене відвідало [348] видіння. Ба навіть тепер ми здалеку помітили світло каганця, і Вільям, затуливши собі носа, побіг, щоб погасити його, ще й плюнув на попіл. Зрештою, ми пройшли через ту кімнату поспіхом, але я згадав, що бачив там чудову різнобарвну Апокаліпсу з mulier amicta sole та драконом. Ми простежили за ланцюжком цих зал, починаючи з останньої, де був червоний ініціал - літера Y. Прочитавши навпаки, ми одержали слово YSPANIA, але остання А була тією ж літерою, на яку закінчувалася HIBERNIA. А це значить, сказав Вільям, що є кімнати, де зібрані твори мішаного характеру.
У кожному разі зона під назвою YSPANIA, схоже, містила чимало списків Апокаліпси, усі чудового виконання, і Вільям впізнав у них руку іспанських митців. Ми зрозуміли, що ця бібліотека має найбагатшу, мабуть, в цілому християнському світі збірку списків книги апостола і небачену кількість коментарів до неї. Величезні фоліанти містили коментарі до Апокаліпси Беатуса з Льєбани, текст був завжди більш-менш той самий, зате розмаїтість образків була фантастична. Серед них Вільям впізнав роботи тих, кого він вважав найвидатнішими мініатюристами королівства Астурій, - Маґіуса, Факундуса та інших.
Помічаючи це і багато іншого, ми дійшли до південної башти, поблизу якої ми вже проходили попереднього вечора. Кімната S зони YSPANIA - без вікон - виходила в кімнату Е, і, пройшовши послідовно п'ять кімнат башти, ми дійшли до останньої, яка не мала інших виходів, зате мала червону літеру L. Ми перечитали ланцюжок навпаки і отримали LEONES.
«Leones - це південь, на нашій мапі ми в Африці, hie sunt leones(1). Це пояснює, чому ми бачили стільки творів бусурманських авторів».
«Тут їх ще більше, - сказав я, порпаючись у шафах. - Канон Авіценни, і цей розкішний рукопис невідомим мені письмом...»
«Судячи з прикрас, це, мабуть, Коран, але я, на жаль, не знаю арабської мови».
(1) Тут живуть леви (лат.). Так писали на стародавніх картах, позначаючи незнані землі.
[349]
«Коран, біблія невірних, нечестива книга...»
«Книга, яка містить мудрість, відмінну від нашої. Тепер ти розумієш, чому її помістили тут, де леви і потвори. Ми бачили тут також книгу про потворних тварин, а ти ще знайшов книгу про єдинорога. Ланцюжок кімнат під назвою LEONES містить книги, що їх засновники бібліотеки мали за книги олжі. А що он там?»
«Це латиною, але переложене з арабської. Аюб аль-Ругаві, трактат про собачий сказ. А ось книга про скарби. А онде - De aspectibus(1) Альгазена...»
«Бачиш, серед потвор та олжі помістили й книги мудрості, з яких християни багато чого можуть навчитися. Так думали у ті часи, коли було засновано бібліотеку...»
«Але чому вони поміж олжу помістили й книгу про єдинорога?» - спитав я.
«Очевидно, засновники бібліотеки своєрідно дивилися на деякі речі. Вони, певно, вважали, що ця книга, яка говорить про фантастичних звірів, що живуть у далеких краях, належить до вигадок, поширених серед невірних...»
«Але хіба єдиноріг - вигадка? Це напрочуд ласкава і вельми символічна тварина. Він - образ Христа і цнотливості, а спіймати його можна лише одним способом: треба посадити в лісі непорочну дівицю і чекати, поки він, рознюхавши її цнотливий запах, підійде і покладе голову їй на коліна, і тоді його легко спіймати у мисливські сіті».
«Так кажуть, Адсо. Але багато хто схильний вважати, що це байка, вигадана поганами».
«Ото шкода, - мовив я. - Мені б так хотілося зустріти його, коли я йду лісом. Інакше яка втіха від лісової прогулянки?»
«Ніхто не каже, що він не існує. Можливо, він просто інший, ніж його зображають ці книжки. Один мандрів-ник-венецієць побував у дуже далеких землях, неподалік від fons paradisi(2), яке зображають на мапах, і бачив єдинорогів. Але вони здалися йому грубими і потворними, чорними і неоковирними. Гадаю, він бачив чорних тварин з рогом на чолі. Мабуть, саме цих тварин описували вчені [350] мужі старожитності, в мудрості яких завжди була якась дещиця істини; вони сподобилися від Бога змоги бачити речі, яких ми не бачили, і передали нам перший вірний їх опис. Відтак, мандруючи від auctoritas до auctoritas, під впливом людської уяви, цей опис поступово мінявся, і єдинороги стали прекрасними, лагідними, сніжно-білими створіннями. Тому, якщо прознаєш, що в лісі живе єдиноріг, не веди туди цнотливу дівицю, бо може виявитися, що тварина подібніша до опису того венеційця, ніж до опису, що міститься в цій книжці».
(1) Про образи (лат.).
(2) Джерело раю (лат.).
«Але чому саме старожитні мудреці сподобились од Бога одкровення про правдиву природу єдинорога?»
«Це не одкровення, це досвід. їм пощастило народитися на землі, населеній єдинорогами, або в часи, коли єдинороги жили на наших землях».
«Але як тоді ми можемо довіряти старожитній мудрості, якої ви завжди дошукуєтесь, якщо її передано нам через олживі книжки, що так вільно її тлумачать?»
«Книги існують не для того, щоб у них вірити, а щоб їх вивчати. Нам слід замислюватись не над тим, що говорить та чи та книга, а над тим, що вона означає, і це чудово знали давні коментатори священних книг. Єдиноріг в описі цих книжок криє в собі певну моральну, алегоричну або анагогічну істину, яка є слушною, як слушною є дум^ ка, що цнотливість - це шляхетна чеснота. А от стосовно буквшіьної істини, на якій будуються ці три інші істини, треба ще з'ясувати, який фактичний досвід породив її букву. Буквальний сенс треба досліджувати, одначе вищий смисл завше зостається слушним. В одній книжці написано, буцім діамант можна розрізати лише кров'ю козла. Мій великий учитель Роджер Бекон сказав, що це неправда - він просто спробував це зробити і йому не вдалося. Але якби пов'язання між діамантом і козлячою кров'ю мало якийсь вищий смисл, він далі був би слушним».
«Отже, вищі істини передає навіть олживий буквальний сенс, - мовив я. - Але мені таки прикро, що єдиноріг - такий, як в цих книгах - не існує, не існував і не зможе колись існувати».
«Не гоже нам дошукуватись межі Божої всемогутності, адже якби Бог захотів, єдинороги теж могли б існувати. [351] Та не сумуй, вони ж існують у цих книжках, які говорять і про реальне буття, і про буття можливе».
«Отже, читаючи книжки, нема потреби звертатися до віри, цієї богословської чесноти?»
«Є ще дві богословські чесноти. Надія, що можливе існує. І любов до того, хто щиро вірив в існування можливого».
«Але навіщо тоді вам єдиноріг, якщо ваш розум у нього не вірить?»
«Він потрібен мені так, як потрібні були Венанцієві сліди на снігу, адже вони показали, що його затягли до глека з кров'ю. Єдиноріг, про якого повідають книги, теж своєрідний слід. Якщо є слід, то мусить бути щось, що цей слід залишило».
«Але ви вважаєте, що це щось інше, ніж сам слід».
«Аякже. Слід не завжди має ту саму форму, що й тіло, яке його залишило, і не завжди він є відтиском цього тіла. Іноді він відтворює враження, залишене цим тілом в нашому розумі, тоді він є відбитком ідеї. Ідея - це знак речей, а образ, знак ідеї - знак знаку. І образ дає мені змогу відтворити якщо не саму річ, то ідею, уявлення, яке мали про неї інші».
«І цього вам досить?»
«Ні, бо правдива наука не повинна задовольнятися ідеями, які є всього лиш знаками, а має віднайти самобутню істину речей. І тому я б хотів перейти від цього відбитка іншого відбитка до того конкретного єдинорога, який був на початку цього ланцюжка. Рівно ж мені б хотілося перейти від невиразних слідів, які залишив убивця Венанція (а ці знаки могло залишити багато людей), до тієї єдиної конкретної особи, яка є цим убивцею. А це не завжди можна зробити швидко і без посередництва інших знаків».
«Але це значить, я можу говорити лише про щось, що говорить мені про щось інше і так далі, але того чогось, що є в кінці - себто істини, - може взагалі не бути?»
«А може, воно й є, і це той конкретний єдиноріг. І не турбуйся, колись ти його таки побачиш, нехай навіть він буде чорний і потворний».
«Єдинороги, леви, арабські письменники, маври загалом, - сказав тут я, - ми, безперечно, в Африці, про яку говорили ченці». [352] «Так, це, безперечно, Африка. А значить, нам треба знайти африканських поетів, про яких згадував Пацифік
з Тіволі».
І справді, пішовши по своїх слідах назад і повернувшись до кімнати з літерою L, в одній шафі я знайшов збірку книг Флора, Фронтона, Апулея, Марціана Капелли і фульґенція.
«Отже, саме тут, за словами Беренґарія, криється пояснення якоїсь таємниці», - сказав я.
«Майже. Він ужив вираз "finis Africae", - і саме цей вираз так розсердив Малахію. Finis, себто кінець, край - може, це остання кімната, або ж... - і тут він вигукнув: - На всі сім церков Клонмакнойзу! Ти нічого не помітив?»
«Що саме?»
«Повернімось назад, до кімнати S, з якої ми вирушили!» Ми пішли назад до першої кімнати без вікон, де напис гласив: Super thronos viginti quatuor. Вона мала чотири отвори. Один виходив у кімнату Y, вікно якої відкривалося на восьмикутник. Другий виходив у кімнату Р, яка продовжувала ланцюжок YSPANIA вздовж зовнішнього фасаду. Отвір з боку башти виходив у кімнату Е, яку ми тільки-но пройшли. Потім була глуха стіна, а далі - отвір, який виходив у другу глуху кімнату з ініціалом U. Кімната S була кімнатою з дзеркалом, і щастя, що воно було при стіні праворуч від мене, інакше воно б знов мене настрахало.
Добре роздивившись мапу, я помітив, що кімната ця особлива. Як і всі інші глухі кімнати решти трьох башт, вона мала б виходити в центральну семикутну залу. Якщо ні, тоді вхід у семикутник мав би бути в суміжній глухій кімнаті, кімнаті U. Але один її отвір виходив у кімнату з літерою Т і вікном у внутрішній восьмикутник, другий отвір з'єднував її з кімнатою S, а решта стін були без отворів і заставлені шафами. Роздивившись все добре, ми усвідомили те, що, зрештою, показувала й наша карта: логіка, як і строга симетрія, підказували, що у цій башті теж має бути семикутна кімната, але її не було.
«Нема», - сказав я.
«Навряд чи її нема. Якби її не було, інші кімнати були б більші, а вони приблизно того ж розміру, що й кімнати з інших боків. Вона є, але у неї неможливо увійти». [353]
«Вона замурована?»
«Мабуть, так. Оце він і є, finis Africae, те саме місце, навколо якого крутилися ці надміру цікаві ченці, які потім повмирали. Кімната замурована, та це не значить, що входу нема взагалі. Ба більше, він напевне є, і Венанцій знайшов його, а може, йому розповів Адельм, який дізнався про нього від Беренґарія. Перечитаймо його нотатки».
Він вийняв з ряси Венанщїв аркуш і перечитав: «Рука над ідолом діє на першого і на сьомого з чотирьох». Він озирнувся навколо: «Усе зрозуміло! Idolum - це відображення в дзеркалі! Венанцій мислив грецькою, а в цій мові слово eidolon означає і зображення, і привид, дзеркало ж віддає нам назад наш спотворений образ, який ми тієї ночі прийняли за привид! А що ж тоді таке ці четверо supra speculum(1)? Щось на дзеркальній поверхні, якесь відображення? Отже, нам треба стати в якомусь певному місці, з якого видно те, що відбивається в дзеркалі і відповідає описові Венанція...»
Ми пересувалися у всіх напрямках, але даремно. Крім наших відображень, дзеркало віддавало невиразні обриси решти зали, ледь освітленої каганцем.
«А може, - міркував Вільям, - supra speculum означає по той бік дзеркала... А тому треба, щоб ми потрапили по той його бік, бо нема сумніву, що це дзеркало - двері...»
Дзеркало було вище від зросту пересічної людини, у мурі його тримала міцна дубова рама. Ми всіляко обмацали його, натискали всюди пальцями, шкрябали нігтями між рамою і муром, та дзеркало було незрушне, немов злилось з муром, камінь у камені.
«А якщо не по той бік, то воно, можливо, super speculum(2)», - бурмотів Вільям, ставши навшпиньки і мацаючи рукою по верхньому ребрі рами, та не знайшов там нічого, крім пилюки.
«Зрештою, - меланхолійно розмисляв Вільям, - навіть якщо там ззаду є кімната, книги, яку шукаємо ми і яку шукали інші, там уже нема, бо спершу її виніс Венанцій, а тоді заніс хтозна куди Беренґарій».
(1) Поверх дзеркала, або за дзеркалом (лат.).
(2) Над дзеркалом (лат.).
[354]
«А може, Беренґарій знов приніс її сюди».
«Ні, того вечора ми були в бібліотеці, і все свідчить про те, що він помер у лазні невдовзі після крадіжки, тієї ж ночі. Інакше ми б бачили його наступного ранку. Та це не так важливо... Поки що ми з'ясували, де лежить finis Africae і здобули майже всі елементи, щоб уточнити мапу бібліотеки. Мусиш визнати, що ми розкрили чимало таємниць лабіринту. Я б сказав, усі, крім однієї. Гадаю, від уважного вивчення Венанцієвого рукопису я здобуду більше користі, ніж від подальших оглядин. Ти ж пам'ятаєш - таємницю лабіринту нам було легше розгадати ззовні, ніж ізсередини. А тепер, стовбичачи тут перед нашими викривленими відображеннями, цієї проблеми ми не вирішимо. Зрештою, і каганець вже догорає. Ходімо, нам треба ще дещо уточнити, щоб удосконалити мапу».
Ми пройшли через інші зали, нотуючи наші відкриття на моїй мапі. Деякі кімнати містили лише твори з математики та астрономії, інші зали були повні книг арамейськими літерами, яких ніхто з нас не знав, ще інші мали книги, написані ще незбагненнішими знаками, які, можливо, походили з Індії. Ми кружляли в межах двох суміжних ланцюжків, які гласили IUDAEA та AEGYPTUS. Одне слово, щоб не набридати читальникові описом подальших наших маневрів, скажу лиш, що згодом, остаточно уклавши мапу, ми переконалися, що будова та конфігурація бібліотеки і справді відображають образ земної кулі. На півночі були ANGLIA та GERMANI, вздовж західної стіни вони сполучалися з GALLIA, яка на крайньому заході переходила в HIBERNIA, а південна стіна прихистила ROMA (рай давньоримських поетів!) та YSPANIA. Далі на півдні простяглися LEONES та AEGYPTUS, який на сході межував з IUDAEA та FONS ADAE. Вздовж стіни між сходом і північчю пролягла АСАІА - непогана синекдоха, сказав Вільям, для позначення Греції, і справді, у чотирьох кімнатах рясніло від поетів та філософів поганської давнини.
Прочитували ми ці назви химерними способами - то йшли в один бік, то задкували, а іноді й кодували; нерідко, як я вже говорив, та сама літера входила у два різні слова (в таких кімнатах одна шафа містила книги на одну [355]
тему, а друга шафа була присвячена іншій темі). Та у такому розміщенні не варто було шукати якогось глибокого смислу. То був просто мнемонічний прийом, який допомагав бібліотекареві знаходити потрібні твори. Якщо книга розташована у quarta Acaiae(1), це значило, що вона міститься у четвертій кімнаті, рахуючи від зали з початковою літерою А, і щоб знайти її, бібліотекар повинен знати напам'ять шлях, прямий або коловий, який йому треба пройти. Приміром, ланцюжок АСАІА пролягає через чотири кімнати, розміщені квадратом, а це значить, що початкова [356] літера А є також останньою. Зрештою, ми теж це дуже швидко зрозуміли. Так само швидко ми зрозуміли гру перегородок. Наприклад, коли йти зі сходу, жодна з кімнат АСАІА не дає доступу в дальші кімнати: тут лабіринт закінчується, і дійти до північної башти можна лише через три інші башти. Але бібліотекарі, ясна річ, добре знали, що, увійшовши через FONS, вони зможуть дійти, скажімо, до ANGLIA лише через AEGYPTUS, YSPANIA, GALLIA та GERMANI.
(1) Четверта Ахеї, тобто Греції (лат.).
* * *
Зробивши ці та інші захопливі відкриття, ми завершили наші плідні звідини бібліотеки. Але, перед тим як сказати, що, задоволені вислідами нашої праці, ми налаштувалися вийти (аби стати свідками інших подій, про які невдовзі буде мова), я мушу визнати дещо своєму читальникові. Я вже казав: оглядаючи бібліотеку, ми, з одного боку, шукали способу дістатися до її таємного закутка, а з другого - щоразу затримувалися в кожній із зал, щоб з'ясувати її розміщення та тему, якій вона присвячена, і гортали розмаїті книжки, немов досліджуючи таємничий континент або незнану землю. Зазвичай ми робили це одностайно, обоє розглядали ті самі книги, я показував йому найдивовижніші з них, а він пояснював мені багато речей, яких я не розумів.
Але у певну мить, коли ми саме проходили кімнатами південної башти, званими LEONES, моєму учителеві трапилось затриматися в кімнаті, багатій на арабські твори з чудернацькими рисунками на тему оптики; а оскільки того вечора ми мали із собою не один, а два каганці, я з цікавості відійшов у сусідню кімнату, помітивши, що проникливі й обережні законодавці бібліотеки зібрали там вздовж однієї зі стін книги, яких, безперечно, не вільно було нікому давати до читання. Написані вони були переважно бусурманськими мудрецями, які різними способами описували розмаїті недуги тіла і душі. І погляд мій упав на одну невелику книжку, прикрашену мініатюрами, які (на щастя!) були далекі від її предмета - на них були зображені квіти, вусики виноградної лози, тварини [357] парами, цілющі зела: називалася вона Speculum amoris(1), творіння брата Максима з Болоньї, і в ній було чимало цитат з багатьох інших творів, присвячених любовній недузі. Як читальник уже зрозумів, сього було досить, аби розбудити мою хворобливу цікавість. Ба більше, назви сеї було досить, щоб знов запалити мій розум, який од ранку дрімав, а тепер його знов розхвилював образ дівчини.
Оскільки цілий день я відганяв од себе вранішні думки, напоминаючи собі, що вони не личать розсудливому і врівноваженому новіцієві, та й події того дня були достатньо багатими й напруженими, щоб відвернути мою увагу, апетити мої задрімали, і мені навіть здалося, що я звільнився від того, що було всього лиш минущим неспокоєм. Але варто було мені побачити ту книгу, і я зрозумів - «de te fabula narrator», - і переконався, що набагато глибше запав у любовну недугу, ніж мені здавалося. Опісля я дізнався, що, читаючи книги з медицини, ми завжди знаходимо у собі недуги, про які вони розправляють. І справді, ці сторінки - які я переглядав нишком, боячися, що ввійде Вільям і спитає, що за вчені твори привернули мою увагу, - переконали мене, що я страждаю саме сею недугою, а симптоми її були описані так блискуче, що я, з одного боку, занепокоївся через свою хворість (яку непомильно підтверджували численні auctoritates), але, з другого боку, мене втішив такий яскравий опис мого становища. Я-бо переконався, що болість моя є, сказати б, нормальною, адже стільки інших людей страждали нею в такий самий спосіб, і здавалось навіть, що автори, яким належали цитати, подробиці своїх описів списували з мене.
Я зворушився сторінками Ібн Газма, де любов означено як норовливу недугу, адже лік від неї у ній самій, та недужий не хоче зцілитись од неї, а болящий не прагне одужання (бачить Бог, це свята правда!). Я зрозумів, чому вранці мене так хвилювало все, що я бачив: бо кохання, схоже, входить через очі, як каже також Василій з Анки-ри, і непохибним її симптомом є те, що болящий надміру веселиться і водночас цурається інших людей, воліючи
(1) Дзеркало кохання (лат.).
[358]
самотність (так було й зі мною того ранку); а ще їй това-ришать інші явища, як-от навальний неспокій і таке приголомшення, що стражденний аж язика в роті забуває... Я злякався, прочитавши, що щирий закоханий, якому відібрано змогу бачити предмет його кохання, неодмінно впадає у стан виснаження, від якого може навіть злягти, а іноді хворість поймає мозок болящого і він страчає розум і починає марити (очевидно, я ще не дійшов до цього стану, бо цілком успішно досліджував бібліотеку). І мені стало моторошно, коли я прочитав, що з погіршенням недуги може настати смерть, і я подумав, чи та радість, яку справляла мені думка про дівчину, вартувала сеї найвищої пожертви тіла, не кажучи вже про загрозу для спасіння душі.
До того ж мене настрахала ще одна цитата з Василія, яка мовила «qui animam corpori per vitia conturbationesque commiscent, utrinque quod habet utile ad vitam necessarium demoliuntur, animamque lucidam ac nitidam carnalium vo-luptatum limo perturbant et corporis munditiam atque nitorem hac ratione miscentes, inutile hoc ad vitae officia ostendunt(1)». У такому розпачливому становищі я нізащо не хотів би опинитися.
Крім того, з одного вислову святої Гільдеґарди я про-знав, що той меланхолійний гумор, який сповнив був мене удень і який я мав за солодке почуття страждання через відсутність дівчини, небезпечно споріднений з почуттям, яке переживає людина, віддаляючись від того гармонійного і досконалого стану, який властивий їй в раю, і що меланхолія ся, «nigra et amara»(2), є плодом навіювань змія і нашептів диявола. Опінію сю поділяли й не менш авторитетні мудреці з-серед невірних, бо погляд мій упав на рядки, приписувані Абу Бакру Мухаммадові Ібн Закарії ар-Разі, який у Liber continens(3) ототожнює любовну меланхолію з лікантропією - недугою, яка примушує свою жертву поводитися, як вовк. Від цього опису мені аж [359] дух забило: спочатку закоханий змінюється зовнішньо, зір його слабне, очі западають і запалюються, язик повільно пересихає і на ньому з'являються гнійники, ціле тіло його сохне, і він невпинно страждає від спраги; у такому-от стані він цілі дні лежить лицем униз, на обличчі та на стегнах з'являються знаки немов від укусу собаки, а вночі він блукає по цвинтарі, наче вовк.
(1) Хто душу з'єднує з тілом порочними і бурхливими зв'язками, цим він і в душі, і в тілі ушкоджує те, що конечне для життя, і душу свою ясну і чисту плотською хіттю збурює, і тіла чистоту і охайність тим самим знищує, забираючи те, що потрібне для життя (лат.).
(2) Чорна і гірка (лат.).
(3) Книга всеохопна (лат.).
Останні мої сумніви щодо серйозності мого становища пропали, коли я прочитав цитати з великого Авіценни. Він визначає кохання як невідступну думку меланхолійної природи, яка народжується з безнастанного думання про кшталти, порухи та вдачу особиг протилежної статі (як вірно і яскраво описав Авіценна мій випадок!): виникає воно не як недуга, але недугою стає, коли, не мавши втамування, обертається одержимістю (чому ж тоді я почувався одержимим нею, попри те, що, прости Господи, жагу свою втамував уповні? а може, те, що сталося попередньої ночі, не втолило мого кохання? тоді як же вгамувати сю недугу?), спричиняючи постійне тремтіння повік, нерівне дихання, то сміх, то плач, стугоніння крові (і справді, кров моя стугоніла, і подих забивало, коли я читав ці рядки!). Щоб з'ясувати, у кого людина закохана, Авіценна радив непомильний метод, що його запропонував був ще Ґален: належить тримати болящого за живець і вимовляти всілякі імена людей протилежної статі, аж поки при якомусь імені живець не затріпотить сильніше; і я злякався, що раптом увійде мій учитель, схопить мене за руку і з тріпотіння моїх вен вгадає мою таємницю, що сповнило б мене великим соромом... На жаль, як лік від цієї недуги, Авіценна радив поєднати коханців у шлюбі, тоді й болість зцілиться. Він-бо справді був невірний, бо, попри свою мудрість, не врахував стану новіція-бенедик-тинця, який, отже, приречений ніколи не видужати - а точніше, з власної волі або з мудрого вибору батьків, дав обітницю ніколи не занедужувати. На щастя, Авіценна, хоч і не мав на мислі клюнійського чину, розглянув-таки випадок нещасливих коханців і як радикальний лік радив гарячу купіль (може, і Беренґарій хотів так позбутися любовної своєї хворості до загиблого Адельма? Та чи можлива любовна недуга через людину своєї ж статі, чи це була [360] всього лиш звіряча жага? а хіба не була звірячою моя жага минулої ночі? ні, звичайно ні, притьмом сказав я собі, то було таке солодке почуття - та відразу ж заперечив сам собі: помиляєшся, Адсо, була то диявольська омана, звіряча хіть, і, согрішивши тоді, тепер грішиш ще дужче, не бажаючи усвідомити сього!). Але потім я прочитав ще й про інші способи, які описував той самий Авіценна: можна, приміром, удатися до допомоги старих і досвідчених жінок, щоб вони весь час паплюжили і ганьбили предмет кохання - схоже, старі жінки куди вправніші у цім ділі, ніж чоловіки. Можливо, це й був би для мене вихід, але старих жінок в обителі не було (як, зрештою, і молодих), я міг хіба що попрохати якогось ченця, щоб він ганьбив переді мною дівчину, але кого? Та й хіба може чернець знати жінок так добре, як стара, балакуча жінка? Останній вихід, що його радив сарацин, був просто неподобний, бо згідно з ним нещасливий коханець мав би оточити себе наложницями, а се вже геть не личить монахові. То ж як зцілитись од любовної недуги молодому монахові, думав я, невже для нього нема спасіння? Може, вдатися до Се-веринових трав? Я й справді знайшов уступ з Арнальда з Вільянови - про цього автора Вільям відгукувався з великою шанобою, - який вважав, що кохання виникає від надміру гуморів та пневми, себто коли в людському організмі забагато вологи й тепла, тоді кров (яка виробляє родильне сім'я) надмірно примножується, даючи надмір сім'я, «complexio venerea»(1), а це зумовлює сильне бажання єднання між чоловіком і жінкою. У задній частині середнього шлуночка енцефала (а це що таке? - зачудувався я) міститься чеснота розсуду, їй належить вловлювати недо-тикальні intentiones(2) в дотикальних предметах, що їх сприймають чуття, і коли людина надто сильно бажає об'єкта, сприйнятого чуттями, це баламутить чесноту розсуду, яка зосереджується лиш на примарі коханої людини; тоді запалюється ціла душа і тіло, смуток чергується з радістю, бо тепло у хвилини розпачу спускається у глибини тіла, сильно студячи шкіру, а у хвилини радості піднімається на поверхню, розпалюючи обличчя. Для зцілення цієї
(1) Любовне переповнення (лат.). г Замисли (лат.).
[361]
хворості Арнальд пропонував, щоб болящий спробував позбутися надії на злуку з предметом любові, так щоб думка віддалилася від нього.
Але це значить, що я вже одужав, або одужую, подумав я, бо маю невелику надію - а то й жодної - знов побачити предмет своїх думок, а якби й побачив - злучитися з ним, а якби й злучився - ще раз ним оволодіти, а якби й оволодів - затримати його коло себе, бо сього боронить мені і мій чернечий стан, і обов'язки, що їх накладає на мене кондиція моєї родини... Я врятований, сказав я собі, згорнув книжку і заспокоївся - саме вчасно, бо Вільям вже заходив у кімнату. І ми з ним знову вирушили у мандри лабіринтом, який для нас не мав уже таємниць (про це я вже розповів), і на якийсь час я забув про свою одержимість.
Як буде видно згодом, невдовзі вона знову нагадає мені про себе, але у зовсім інших (на превеликий жаль!) обставинах.
Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
ЗМІСТ
На попередню
|
|
