Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
П'ятого дня ЧАС ШОСТИЙ, де знаходять убитого Северина, але ніде не видно книги, яку він був знайшов
Стривожені, ми швидким кроком перетнули дворище. Капітан лучників провів нас до лічниці; дійшовши туди, ми побачили, як в густій сіризні ворушаться якісь тіні: то надбігала братія і челядь, а перед дверима стояли лучники, загородивши прохід. [395]
«Ці озброєні люди за моїм наказом мали шукати чоловіка, який може пролити світло на багато таємниць», - сказав Бернард.
«Ви маєте на увазі брата-зілляра?» - ошелешено спитав настоятель.
«Ні, зараз побачите», - сказав Бернард, проштовхуючись крізь натовп до входу.
Ми ввійшли у Северинову робітню, і перед нашими очима постало невеселе видовище. У калюжі крові лежав труп бідолахи зілляра з розваленою головою. Навколо, здавалось, пронеслася буря, нищачи все на полицях: лем-бики, пляшки, книги, документи лежали повсюди у безладі та руйнації. Поруч з тілом лежала армілярна сфера, щонайменше вдвічі більша за людську голову; вона була виготовлена з майстерно обробленого металу і вставлена в коротку оздоблену триногу, а зверху мала золотий хрест. Раніше я бачив її на столі ліворуч від входу.
З протилежного боку кімнати лучники міцно тримали келаря, який виривався, заявляючи, що він невинний, і став ще голосніше репетувати, коли побачив, як входить абат. «Мосьпане, - горлав він, - усе змовилося проти мене! Коли я ввійшов, Северин був уже мертвий, і мене схопили, коли я німо споглядав цю масакру!»
Старший з-посеред лучників підійшов до Бернарда і, одержавши дозвіл, перед всіма доповів йому про те, що сталося. Лучники дістали наказ знайти келаря й арештувати його, і вже понад дві години шукали за ним по цілій обителі. Це розпорядження, подумав я, Бернард дав, мабуть, перед тим, як піти в капітулярну залу, і жовніри, чужаки в цім місці, шукали не там, де треба, не помітивши, що келар, який ще нічого не знав про свою долю, разом з іншими стояв на паперті. Одначе, мряка, певно, ще більше утруднила їхні пошуки. В кожному разі з капітанових слів стало ясно, що після того, як я випустив його з поля зору, Ремигій пішов до кухні, там хтось його побачив і сповістив лучників. Та вони надійшли, коли Ре-миґій вже знов вийшов з Вежі, зовсім недавно, бо в кухні був Хорхе, який сказав, що тільки-но з ним говорив. Тоді лучники прочесали дворище з боку городу, а там з туману [396] перед ними, наче привид, виринув старий Алінард, який, схоже, заблукав у тумані. Саме він сказав, що бачив, як келар тільки-но ввійшов у лічницю. Лучники пішли туди і побачили, що двері відчинені. Увійшовши, вони уздріли бездиханного Северина і келаря, який шалено порпався на полицях, скидаючи все на землю, немов шукав щось. Неважко було здогадатися, що тут сталося, закінчив капітан. Ремиґій увійшов, кинувся на зілляра, убив його, а потім став шукати те, за що його вбив.
Один з лучників підняв з долівки армілярну сферу і подав Бернардові. Цим вишуканим витвором, що складався з мідних і срібних обручів, стягнутих міцнішим каркасом з бронзових кілець, який переходив у стояк триноги, по черепі жертви вдарили з такою силою, що від удару деякі тонші обручі з одного боку прим'ялися або тріснули. І про те, що Северина вдарили по голові саме цим боком сфери, свідчили сліди крові, а навіть жмути волосся і огидний слиз мозкової речовини.
Вільям схилився над Северином, щоб пересвідчитись, що той мертвий. Очі бідолахи, заслані кров'ю, яка стікала ріками з голови, були витріщені, і я замислився, чи не можна у застиглій зіниці розгледіти, як це, повідають, іноді бувало, образ убивці - останнє, що побачила жертва. Я спостеріг, що Вільям оглядає руки померлого, аби перевірити, чи на його пальцях нема чорних плям, хоча цього разу було очевидно, що причина смерті цілком інша: але Северин мав на руках ті самі шкіряні рукавиці, які я бачив іноді у нього, коли він перебирав небезпечне зілля, зелених ящірок, невідомих комах.
Тимчасом Бернард Ґі звернувся до келаря: «Ремиґію з Варагіни - адже це твоє ім'я, правда? Я послав був за тобою своїх людей з огляду на деякі звинувачення і для підтвердження деяких підозр. Тепер бачу, що діяв я слушно, хоча - і в цім я докоряю собі - занадто пізно. Мосьпане, - сказав він настоятелеві, - я вважаю себе мало не провинним у цьому останньому злочині, бо вже від самого ранку, вислухавши зізнання того іншого нікчеми, затриманого нині вночі, я знав, що сього чоловіка треба віддати в руки правосуддя. Але ви теж бачили, що вранці [397] я був заклопотаний іншими своїми повинностями, а мої люди зробили, що могли...»
Він говорив голосно, щоб усі присутні його чули (а тим часом кімната заповнилася людьми, які зазирали у всі кутки, розглядаючи розкидані і понищені речі, вказуючи пальцем на труп і півголосом коментуючи велике се лиходійство), і тут у натовпі людей я побачив Малахію, який похмуро спостерігав за цією сценою. Його помітив і келар, якого ось-ось мали виволокти надвір. Він вирвався з рук лучників і кинувся до побратима, хапаючи його за одежу і кидаючи йому прямо в лице короткі, розпачливі фрази, аж поки лучники знов не схопили його. Але коли його вже грубо виштовхували надвір, він ще раз обернувся до Малахії і крикнув: «Присягни, і я присягну!»
Малахія відповів не відразу, немовби шукаючи належні слова. І коли келаря вже витягали за поріг, сказав йому: «Я нічого не вчиню проти тебе».
Ми з Вільямом перезирнулися, заінтриговані, що б могла значити ця сцена. Бернард теж усе бачив, але, схоже, це його не стурбувало, ба навіть він посміхнувся до Малахії, немов схвалюючи його слова і укладаючи з ним щось на кшталт зловісної спілки. Відтак оголосив, що відразу після трапези в капітулярній залі збереться перший трибунал, який має публічно розпочати слідство у цій справі. І вийшов, наказавши завести келаря в підземелля під кузнею, але не дозволяти йому говорити з Сальватором.
У ту мить ззаду нас гукнув Бенцій: «Я зайшов одразу після вас, - зашепотів він, - коли кімната була ще майже порожня, але тоді Малахії тут не було».
«Він, мабуть, увійшов пізніше», - сказав Вільям.
«Ні, - запевнив його Бенцій, - я стояв біля дверей і бачив, хто заходить. Кажу вам, Малахія був уже тут... до того».
«До чого?»
«До того, як сюди ввійшов келар. Заприсягтися не можу, але думаю, що він вийшов з-за цієї ширми, коли нас тут було вже багато», - і кивнув на широку ширму, яка заслоняла ліжко, на яке Северин зазвичай клав своїх пацієнтів після процедури. [398]
«Хочеш сказати, що то він убив Северина, а коли зайшов келар, сховався там?» - спитав Вільям.
«Або ж звідти він бачив усе, що тут сталося. Бо чому тоді келар став би благати його не шкодити йому, обіцяючи взамін не шкодити Малахії?»
«Можливо, - сказав Вільям. - В кожному разі тут була книга і, мабуть, ще далі є, бо і келар, і Малахія вийшли звідсіль з порожніми руками». З моїх слів Вільям знав, що Бенцієві відомо про книгу, а в ту мить він потребував допомоги. Він підійшов до настоятеля, який сумно споглядав останки Северина, і попрохав його звеліти всім вийти, бо він хоче краще оглянути це місце. Настоятель виконав його прохання і вийшов сам, не без того, щоб кинути на Вільяма скептичний погляд, мовби докоряючи йому, що він завжди приходить запізно. Малахія хотів було зостатися, наводячи різні, геть недоречні причини, та Вільям сказав йому, що це не бібліотека і в цім місці він не може вимагати привілеїв. Він був увічливий, але непохитний, і так помстився за те, що Малахія не дозволив йому оглянути Венанціїв стіл.
* * *
Коли ми зосталися утрьох, Вільям звільнив один зі столів від уламків і паперів, якими він був завалений, і звелів мені подавати одна за другою книги зі збірки Северина. То була невелика книгозбірня, якщо порівняти з величезною бібліотекою в лабіринті, та однаково то були десятки і десятки томів різної величини. Раніше вони у строгому ладу стояли на полицях, а тепер лежали безладно на землі, посеред багатьох інших предметів. Келар у поспіху поперевертав їх, а деякі аж подер, немов шукав не книгу, а щось, що мало лежати між сторінками книги. Не одна з них була грубо пошматована, видерта з палітурки. Мені випала неабияка праця: треба було підбирати їх, швидко подивитися, про що в тій чи тій книзі йдеться, і стосом складати їх на столі, і ми мусили поспішати, бо настоятель дав нам мало часу, адже невдовзі мали прийти ченці, щоб привести до ладу розтерзане Северинове тіло і приготувати його до поховання. Я мусив також ходити по кімнаті і зазирати під столи, за полиці та шафи, чи не сховалось [399] щось від нашого ока при першому огляді. Вільям не хотів, щоб Бенцій допомагав мені, і звелів йому тільки стояти на варті біля дверей. Попри наказ абата, багато хто нетерпеливився ввійти - челядники, яких жахнула ця новина, ченці, які оплакували свого побратима, новіції, які прийшли з білими покривалами і мисками з водою, щоб обмити і огорнути труп... ;
А отже, діяти треба було швидко. Я хапав книги, простягав їх Вільямові, він переглядав їх і складав на столі. Відтак ми усвідомили, що роботи багато, і почали пра-і цювати разом, себто я підбирав книгу, складав її докупи, якщо вона була подерта, читав її назву і клав на стіл. Чимало було серед того й окремих, розрізнених аркушів.
«De plantis libri tres(1), прокляття, не вона», - говорив Вільям і кидав книгу на стіл.
«Thesaurus herbarum(2), - говорив я, а Вільям: - Зостав її, ми шукаємо грецьку книгу!»
«Оце?» - спитав я, показуючи йому книгу, сторінки якої були помережані химерними письменами. А Вільям відповів: «Ні, дурню, це арабська! Слушно казав Бекон, що першим обов'язком мудреця є вивчати мови!»
«Але ж арабської навіть ви не знаєте!» - ображено огризнувся я, на що Вільям відповів: «Але я бодай знаю, що це арабська!» Я почервонів, почувши, як Бенцій сміється у мене за спиною.
Книжок було багато, а ще більше було нотаток, сувоїв з рисунками небесного склепіння, переліків чудернацьких рослин, що їх небіжчик, мабуть, занотовував на окремих аркушах. Працювали ми довго, обнишпорили цілу робіт-ню, Вільям навіть геть холоднокровно відсунув труп, щоб подивитися, чи нема чогось під ним, і обшукав його габіт. Нічого не було.
«Вона мусить бути тут, - сказав Вільям. - Северин зачинився тут з книгою. Келар її не мав...»
«А може, він сховав її під рясою?» - спитав я.
«Ні, книга, яку я бачив тоді під Венанцієвим столом, була велика, ми б це помітили».
(1) Три книги про рослини (лат.).
(2) Скарбниця зілля (лат.).
[400]
«Як вона була оправлена?» - спитав я.
«Не знаю. Вона лежала розгорнута, я бачив її всього кілька секунд і усвідомив лише, що вона написана гре-кою, і нічого іншого не пам'ятаю. Шукаймо далі: келар її не брав, не брав її, гадаю, і Малахія».
«Не брав, - підтвердив Бенцій, - коли келар схопив його за барки, видно було, що у каптурі Малахія не міг її сховати».
«Добре. Себто погано. Якщо книги в цій кімнаті нема, то очевидно, що, крім Малахії та келаря, раніше сюди заходив ще хтось».
«Тобто хтось третій, той, хто вбив Северина?»
«Ще один персонаж в цій історії - це вже забагато», - мовив Вільям.
«З другого боку, - сказав я, - хто міг знати, що книга тут?»
«Хорхе, наприклад, якщо він чув нашу розмову».
«Так, - сказав я, - але Хорхе не зміг би вбити такого здорованя, як Северин, і ще з такою люттю».
«Звичайно, ні. Крім того, ти бачив, як він пішов до Вежі, а лучники бачили його в кухні незадовго до того, як вони знайшли келаря. Отже, він не мав би часу прийти сюди, а тоді повернутись до кухні. Врахуй іще, що хоч він пересувається тут впевнено, все ж, ідучи, мусить триматися мурів, і не міг би швидко перебігти через город...»
«Дозвольте мені помізкувати трохи, - сказав я, намагаючись наслідувати свого вчителя. - Отже, то не міг бути Хорхе. Тут поблизу сновигав Алінард, але він теж ледве тримається на ногах і не зміг би здолати Северина. Келар був тут, але час, який збіг між його виходом з кухні і прибуттям лучників, був такий короткий, що, гадаю, навряд чи він міг би вмовити Северина відчинити йому, підійти до нього, вбити його і тоді влаштувати весь Цей гармидер. Можливо, першим сюди прийшов Малахія: Хорхе чув ваші слова на паперті і пішов у скрипторій, аби сказати Малахії, що Северин має якусь книгу з бібліотеки. Малахія приходить сюди, вмовляє Северина відчинити йому і вбиває його, а чому - один Бог знає. Але якщо він шукав книгу, то мав би легко впізнати її і не [401] копирсався б тут отак, адже він - бібліотекар! То хто ж залишається?»
«Бенцій», - сказав Вільям.
Бенцій енергійно затрусив головою, заперечуючи: «Ні, брате Вільям, ви ж знаєте, що мене пожирала цікавість. І якби я був тут і міг вийти з книгою, то тепер я б не гаяв тут часу з вами, а десь-інде оглядав би свій скарб...»
«Майже переконливий доказ», - усміхнувся Вільям.
«Але ти теж знаєш, яка з себе ця книга. Можливо, ти його вбив, а тепер намагаєшся знайти її».
Бенцій нестримно почервонів.
«Я не убійник!» - запротестував він.
«Ніхто не є убійником, поки не скоїть свого першого злочину», - з-філософська сказав Вільям.
«В кожному разі книги нема, а це достатній доказ того, що ти не залишав її тут. І мені здається розсудливою думка, що якби ти взяв її раніше, то чкурнув би звідси під час того гармидеру».
Тоді він обернувся, щоб оглянути труп. Схоже, лиш тепер він усвідомив, що його приятель помер. «Бідний Северине, - сказав він, - а я і тебе з твоїми трутизнами підозрював. Ти ж сподівався підступів отрути, інакше не одяг би своїх рукавиць. Ти боявся небезпеки із землі, а натомість вона нагрянула з небесного склепіння... - Він знов узяв до рук сферу й уважно розглянув її. - Хтозна чому було вжито саме цю зброю...»
«Вона була напохваті».
«Можливо. Напохваті були й інші речі - посуд, садівничий струмент... А це чудовий взірець мистецтва обробки металів й астрономічної науки. Вона теж пошкоджена, і... Святі небеса!» - вигукнув він.
«Що таке?»
«І вражено третину сонця і третину місяця, і третину зірок...» - проказав він.
Я надто добре знав текст апостола Йоана. «Четверта сурма!» - вигукнув я.
«Отож-бо. Спершу град, тоді кров, відтак вода, а тепер зірки... Якщо це правда, то всі наші міркування слід переглянути, вбивця завдав удару невипадково, він діє за планом. [402] - Але що то за лиходійський розум, який убиває лише тоді, коли може відтворити пророцтва Апокаліпси?»
«А що буде після п'ятої сурми? - нажахано спитав я. І спробував згадати: - І я бачив зорю, що спала із неба додолу. І їй даний був ключ від криниці безодньої... Хтось загине, потонувши в криниці?»
«П'ята сурма обіцяє чимало іншого, - мовив Вільям _ І дим повалить із криниці, а з диму на землю вийде сарана, і дано їй міць, як мають міць скорпіони земні. А вигляд сарани буде подібний до коней, а на головах у неї немовби вінки, подібні на золото, а її зуби будуть немов лев'ячі(1)... Наш незнайомець має широкий вибір засобів, щоб здійснити пророцтво книги... Та не варто фантазувати. Спробуймо ліпше згадати, що сказав нам Северин, коли прийшов повідомити, що знайшов книгу...»
«Ви звеліли йому принести її, а він сказав, що не може».
«Отож-бо, а тоді нас перебили. Чому він не міг її принести? Книжки ж можна переносити. Навіщо він одяг рукавиці? Може, в палітурці книги є щось, пов'язане з отрутою, яка вбила Беренґарія та Венанція? Якась таємнича підступна каверза, заражена шпичка...»
«Змія!» - сказав я.
«А чому не кит? Ні, ми далі фантазуємо. Ми бачили, що отрута має пройти через уста. Зрештою Северин не сказав, що не може принести книгу. Він сказав, що воліє показати мені її тут. І одяг рукавиці... Принаймні ми знаємо, що цієї книги він торкався в рукавицях. Це стосується й тебе, Бенцію, якщо ти знайдеш її, як сподіваєшся. А оскільки ти такий послужливий, то допоможи мені. Іди в скрипторій і слідкуй за Малахією. Не спускай з нього ока».
«Гаразд!» - сказав Бенцій і вийшов, схоже, задоволений одержаним завданням.
Ми не могли довше затримувати інших ченців, і в кімнату ринув потік людей. Обідня пора вже минула, і Бернард, вочевидь, вже збирав у капітулярній залі своє судилище.
«Тут нам вже нічого робити», - мовив Вільям.
'Од 9,1-8.
[403]
Раптом мені свінула думка: «А вбивця не міг, - сказав я, - викинути книгу з вікна, а потім підібрати її ззаду за лічницею?» Вільям скептично подивився на вікна робітні, які здавалися щільно зачиненими. «Ходім перевірмо», - сказав він.
Ми вийшли й оглянули задню частину будівлі, яка сливе притулилася до мурів, залишаючи лише вузький прохід. Вільям рухався обережно, бо на цьому відтинку сніг минулих днів залишився неторканим. Наші кроки лишали на замерзлій, але ламкій кірці снігу виразні сліди, а отже, якби хтось проходив там до нас, на снігу було б видно. Але ми не побачили нічого.
Ми вийшли з лічниці, відкинувши й моє убоге припущення, і, коли переходили через город, я спитав Вілья-ма, чи він справді довіряє Бенцієві. «Не зовсім, - сказав Вільям, - але в кожному разі ми не сказали йому нічого такого, чого б він уже не знав, і остерегли його перед книжкою. Зрештою, ми звеліли йому наглядати за Ма-лахією, але й Малахія стежитиме за ним, адже бібліотекар теж, очевидно, на власну руку шукає книгу».
«А чого хотів тут келар?»
«Невдовзі ми дізнаємось. Звичайно, щось він таки тут хотів, причому хотів негайно, щоб уникнути якоїсь небезпеки, яка страшенно лякала його. Це щось, мабуть, відоме Малахії, інакше як пояснити розпачливе благання, з яким звернувся до нього Ремиґій...»
«Хай там як, але книга зникла...»
«І це найнеймовірніше з усього, - сказав Вільям, коли ми вже доходили до капітули. - Якщо вона там була - а Северин сказав, що була, - то її або винесли звідти, або вона далі там».
«А оскільки її там нема, то хтось її таки виніс», - закінчив я.
«Міркування можна будувати й з іншим малим засновком. Оскільки все свідчить про те, що ніхто не міг її винести...»
«Значить, вона має бути ще там. Але її нема».
«Зачекай-но. Ми кажемо, що її нема, бо ми її не знайшли. Але, може, ми її не знайшли, бо не побачили її там, де вона була».[404]
«Але ж ми заглядали всюди!»
«Заглядали, але не бачили. Або ж бачили, та не впізнали Адсо, а як Северин описав цю книгу, якими словами?» «Він сказав, що знайшов книгу, яка йому не належить,
грекою...»
«Не те! Тепер пригадую. Він сказав - дивну книгу. Северин був чоловіком ученим, а для вченого книга грекою не є жодною дивиною, навіть коли цей учений сам греки не знає, бо він вміє бодай упізнати абетку. Учений не назвав би дивною й книгу арабською мовою, навіть якщо він не знає арабської... - Він спинився. - А що робила книга арабською мовою у Севериновій робітні?»
«Чому ж він мав назвати дивною арабську книгу?»
«У цім і вся заковика. Якщо він назвав її дивною, то тому, що вона виглядала якось незвично, принаймні незвично для нього, адже він був зіллярем, а не бібліотекарем... А в бібліотеках трапляється, що деякі давні рукописи оправляють разом, об'єднуючи в одному фоліанті різні чудернацькі тексти, один - грекою, другий - арамейською...»
«...а третій - арабською!» - вигукнув я, вражений цим прозрінням.
Вільям грубо витягнув мене з паперті і бігом потягнув до лічниці: «Тевтонцю неотесаний, недотепо, телепню, ти дивився лиш на перші сторінки, а на решту ні!»
«Але ж учителю, - задихано говорив я, - то ж ви оглядали сторінки, які я вам показав, і сказали, що то арабською, а не грекою!»
«Твоя правда, Адсо, твоя правда, то я телепень, біжімо, мерщій!»
Ми вернулись до робітні і ледве протислися в неї, бо новіції вже виносили тіло. По кімнаті крутилися інші цікаві. Вільям поквапився до стола, підняв фоліанти і на очах в оторопілих присутніх став кидати їх один по одному на землю, шукаючи доленосний том, а тоді ще раз (1) Ще раз зазирнув у кожен з них. На жаль, арабського Рукопису не було. Я невиразно пригадав собі, що він мав стару палітурку, не надто цупку, досить звичайну, охоплену тонкими металевими смужками. [405]
«Хто входив сюди після того, як я пішов?» - спитав Вільям у якогось монаха. Той здвигнув плечима - зрозуміло, входили всі і водночас ніхто.
Ми спробували розглянути всі можливості. Малахія? Цілком ймовірно, він знав, чого хотів, може, слідкував за нами, бачив, як ми вийшли з порожніми руками і вернувся сюди, впевнений в успіхові. Бенцій? Я згадав, що коли між нами виникла перепалка на тему арабського тексту, він засміявся. Тоді я подумав, що він засміявся з мого невігластва, але, може, він сміявся з Вільямової недосвідченості, бо добре знав, якого різного вигляду може набувати давній рукопис, може, йому спало на гадку те, про що ми відразу не подумали, а мали б подумати - тобто що Се-верин не знав арабської, а отже, дивно було, що між його книгами був рукопис, якого він не міг прочитати. А може, був ще хтось третій?
Вільям почувався глибоко приниженим. Я намагався потішити його, кажучи, що він уже три дні шукає грецьку книгу, тому цілком природно, що в ході своїх пошуків він нехтував усіма книгами, які не написані грекою. А він відповів, що, звичайно, людині властиво помилятися, але деяким людям властиво помилятися більше, ніж іншим, і таких людей називають дурнями, от він до них і належить, і питав себе, чи вартувало вчитися в Парижі та в Оксфорді, щоб потім не розчовпати, що рукописи оправляють також по кілька в одному томі, а це знають навіть новіції, крім таких бевзів, як я, а пара таких бовдурів, як нас двоє, могла б мати знаменитий успіх на ярмарках, то ми цим і мали б промишляти, замість того щоб силкуватися розгадувати таємниці, особливо коли маємо справу з кимось набагато хитрішим, ніж ми.
«Та не варто рюмсати, - закінчив він зрештою. - Якщо її забрав Малахія, то вона вже в бібліотеці. І віднайти її ми зможемо, лише якщо знатимем, як увійти у finis Afri-сае. Якщо ж її взяв Бенцій, то він, мабуть, зрозумів, що раніше чи пізніше у мене виникне підозра, яка й справді у мене виникла, і я повернусь у робітню, інакше він би не діяв так поспішно. А отже, він, мабуть, сховався, і єдиним місцем, де його напевне не варто шукати, є те місце, куди ми б відразу пішли за ним, себто його келія. Тому вергаймось [406] до капітули і побачимо, чи келар не скаже чогось корисного під час розслідування. Тому що, зрештою, Бер-нардів план мені ще далеко не ясний; адже він шукав цього чоловіка ще до смерті Северина і з якоюсь іншою метою».
Ми вернулися до капітулярної зали. Краще б ми пішли до Бенцієвої келії, бо, як ми дізналися згодом, наш юний друг насправді не мав такої високої думки про Вільяма і не подумав, що той так швидко похопиться і повернеться в робітню; тому, вважаючи, що там його не шукатимуть, він таки пішов у свою келію і сховав там книгу.
Але про це я оповім пізніше. А тимчасом трапилися речі такі фатальні і тривожні, що таємнича книга геть вилетіла нам з голови. І хоч зовсім ми про неї не забули, та все ж мусили заходитися коло інших термінових справ, пов'язаних з місією, яку все ж таки було покладено на Вільяма.
Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
ЗМІСТ
На попередню
|
|
