Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Хваління Переклад Михайла Москаленка
Сен-Жон Перс Хваління Переклад Михайла Москаленка
© Saint-John Perse. Éloges (1908)
© М. Москаленко (переклад з французької), 2000
Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 14-48.
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістНАПИСАНЕ НА ДВЕРЯХ
У мене шкіра мулячої барви або мов червоніння тютюну,
У мене капелюх з осердя бузини, обшитий білим полотном.
Я гордий з доньки, що на диво гарна, коли правує чорними жінками.
Я тішуся, як вона світить на диво білою рукою посеред курочок своїх чорненьких
І не соромиться моїх зарослих щік, коли вертаюся брудний додому.
Я спершу віддаю їй батога, відтак баклажку й капелюха.
Вона поблажливо сміється, як бачить піт у мене на обличчі, і притуляє до лиця мої долоні,
Такі масні від роздивляння ядер кокосової сливи, зерен кави.
Тоді несе мені хрустку хустину, щоб голову покрити в спеку, і вовняну одежу, й чисту воду, щоб мовчки прополіскувати зуби:
Он там - вода по вінця повнить миску; і в лазні чути хлюпіт водозбору.
*
Суворий чоловік, ласкава в нього донька. Нехай вона завжди стоїть на щонайвищій
Зі сходин білого свого будинку, як батько повертається додому,
І, ладен пощадити скакуна, колінами його вже не стискає,
І він забуде про свою гарячку, що пройняла його й обличчя палить.
*
А ще люблю собак своїх, люблю іржання найрозумнішого коня,
І радий бачити в кінці алеї свого кота, який виходить з дому, і з ним, як подруга, ступає мавпа...
Цього для мене досить, щоб нітрохи не заздрити вітрилам кораблів,
Що їх спостерігаю з висоти бляхованої чорної покрівлі у морі, зовсім схожому на небо.
МАЛЮНКИ ДЛЯ КРУЗО
Дзвони
Уже старий, із голими руками,
Ти, Крузо, повернувся до людей!
Мабуть, ти плакав, коли з веж Абатства, немов приплив, лунало понад Містом і розливалося ридання дзвонів...
Знедолений!
Ти плакав, пригадавши морський прибій у місячному сяйві, хрипіння й свист найдальших берегів, і дивну музику, що, народившись, глухне під щільно зімкненим розкриллям ночі,
Немов єдиний ретязь - хвилі мушель, як луни ширяться у хланях моря...
Мур
Перед тобою прямокутник муру, щоб коло мрій і снів твоїх заклясти.
Та видиво нараз озвалось зойком.
Отож, припавши головою щільно до спинки засмальцьованого крісла, ти язиком проводиш по зубах: смак жиру й соусів подразнив ясна.
І мариш ти про найчистіші хмари над Островом, коли зелений досвіт ясніє в лоні таємничих вод.
... Це - випіт жизних соків у вигнанні, гіркавий жирний піт бобових разом з їдучим випаром м'ясистих манґлій, стручки з терпким радінням чорних первнів.
Це дикий мед мурашок по ходах, просвердлених у мертвій товщі древа.
Це смак іще не визрілого плоду: від нього кисне досвіт, що його спиваєш ти; молочний плин повітря, яке ввібрало в себе сіль пасатів...
О щастя! Вільне щастя в високостях! Яскріє блиском чистота полотен, незримі паперті засіяно травою, й відтак зелені розкоші землі розчісуються протягом століття, і це для них - єдиний довгий день...
Місто
Покрівлі їхні з шиферу або з порослої мохами черепиці.
А подих їхній лине з димарів.
О жир!
І дух чоловіків квапливих, мов запахи звичайної різниці! Під сукнями - терпкі тіла жіночі!
О Місто в небі!
Жир! Важке повітря, яке вдихають знову, і дими, і випари людей, вкрай підозрілих, - адже навколо міста смітники.
На слухове віконечко крамниці, - на звалища притулків і шпиталів,- на запах кислого червоного вина в кварталах моряків,- на водограй, що на подвір'ї поліцейськім плаче,- на викришений камінь монументів і на бродячих здичавілих псів, - на хлопчака, який свистить безжурно,- на злидня-жебрака, що в нього щоки здригаються, запавши в пустку щелеп,-
На хвору кицьку, що лягли три зморшки їй на чоло,-
Поволі сходить вечір, - туди, де чути дух чоловіків...
- І Місто, як нарив, тече рікою в море...
О Крузо! Понад Островом твоїм сьогодні ввечері, понижуючись, небо співатиме похвальну пісню морю, і тиша множитиме клич самотніх зір.
Запни фіранки; не запалюй світла:
Вже вечір понад Островом твоїм, і навкруги, і тут, і там, і всюди, при бездоганно круглій чаші моря; це вечір кольору повік на всіх шляхах, що виткані з прозору неба й моря.
Все тут солоне, все клейке й важенне, немов життя в'язких клітинних плазм.
Птах заколисує себе у власнім пір'ї, сновиддями масними оповитий; порожній плід, оглухлий від комах, у воду бухти падає і притьма заховує свій сплеск у глибочінь.
Поволі Острів поринає в сон, серед арени безберегих вод, омитий плином найтепліших течій і плавом жирних риб'ячих молочок, серед розкішного напливу твані.
Попід рясним корінням палетувій, що далі ширять острівну поверхню, повільноплинні плосколобі риби пускають бульбашки із товщ намулу; а інші, також дуже забарні, плямисті, наче плазуни, пильнують. Намул запліднено. Ти вчути можеш: по мушлях цокотять порожняві істоти. І на зеленім клапті небосхилу хаплива хмарка - то летять москіти. Під листям лагідний перегук сарани. Ще й інші, також лагідні створіння, заслухані у смерк, заводять співи, чистіші, аніж звістування злив: вони ковтнули щойно дві перлини, й ті роздимають їм горлянки жовті...
Новонароджене волання вод, які вирують і яскріють сяйвом!
Пелюстя, вінчики, муарові уста! Жалоба розцвітає, ледь поставши! Це пишні квіти вирушили в мандри, вони завжди живі, - вони по світу зростати будуть, вічно й безнастанно...
О барви леготів, що кружеляють серед погідності великих вод,
О віті пальм, чудесний їхній рух!
Не чути гавкоту собак у далині - це мало б означати людську хижу; це мало б означати хижу, смерк, три чорні камені, і дим, і запах перцю.
Та кажани раптовим зойком крають ще не загуслу вечорову сутінь.
О щастя! Вільне щастя в високостях! ...
Ти, Крузо, там! Тепер твоє обличчя обернуте до знаків ночі, подібно до розкритої долоні.
П'ятниця
На сонці усміх,
І слонова кістка! Несміливі колінопреклоніння, і руки на земних речах...
О П'ятнице, як зеленіло листя, якою свіжою була у тебе тінь, а руки довгими, аж до землі, коли перед безмовним чоловіком у сяйві синяво мінилось твоє тіло!
- Тепер даровано тобі червоні лахи. Ти п'єш олію з ламп, крадеш із комірчини; тебе приваблює спідниця куховарки - сама ж вона гладка і рибою пропахла; а ти задивлений у мідну блесть лівреї: лукавість ув очах, а усмішка порочна.
Папуга
Це інший птах.
Моряк-заїка подарував його старій, та ж понесла його на продаж. Сидить на жердці він, при слуховім віконці, там, де домішується до темнот нечиста мла народженого дня, що прибирає кольору провулків.
Він, двічі скрикнувши вночі, тебе вітає, коли, піднявшись із провалля двору, ти відчиняєш двері в коридор, о Крузо, і несеш перед собою таку непевну зірку - власну лампу. Вдивляючись, він крутить головою. Людино з лампою! Чого тобі від нього треба?... Пильно ти зориш на кругле око під пилком повіки, на обідок - кілечко згаслих сил. В посліді змокло немічне перо.
О лихо! Швидше лампу загаси! Лунає зойк пташиний.
Парасолька з козячої шкури
Вона - у комірчині на горищі, серед п'янкого запаху пилюки. Вона - під столиком, що має три ноги: помежи скринею з піском для кицьки й старим барилом, що набите пір'ям.
Лук
У гуготінні вогнища холонеш, закутаний у свій квітчастий плащ, задивлений у колихання ніжних плавців вечірнього пломіння. Та раптом тріск співочу тінь розкраяв: це лук твій луснув на гвіздку. Він випростався по таємній жилці, як мертвий струк, затиснутий щосили в руках найвойовничішого древа.
Зернина
Ти закопав у глек зернину пурпурову, що дивом залишилась у твоїй одежі з козячої шкури...
Вона не проросла.
Книга
Яке ж то нарікання на вустах ясного вогнища, у вечір довгих злив, що сунули походами на Місто, пробуджувало у твоєму серці невловне й темне розростання мови?
«... Від сяйвоносного вигнання, - і тепер ще дальшого, ніж гуркоти грози, - як зберегти, о Господи, шляхи, що Ти заповідав для мене?
Чи не зоставиш ти мене сьогодні з самим лише вечірнім сум'яттям, - мене, що сіллю самоти Твоєї живився протягом найдовшого із днів,
Мене, що свідком був Твого мовчання, Твоєї пітьми й голосу Твого, подібного до рокотання грому?»
- Отак ти скаржився в вечірнім сум'ятті.
Але під темним просвітком вікна, там, де видніє прямокутник муру, коли нема вже сили віднайти своє засліплення, -
Тоді, відкривши Книгу,
Ти загрубілим пальцем походжав серед пророцтв, а потім, зір втопивши у простір моря, ждав на відплиття, на мить, як здійметься великий вітер і, наче смерч, одним-єдиним змахом тебе підніме й хмари роздере з-перед очей твоїх, що сповнені чекання.
1904
НА СВЯТО ДИТИНСТВА
І
О пальми!..
Це був час, коли тебе купали у воді-з-зеленим-ли-стям; вода була, немов зелене сонце; відтак служниці матері твоєї, дівчата осяйні, високорослі, гарячими ногами двиготіли побіля тебе, й ти тремтів, здригався...
(Я мовлю про становище високе, - тоді, серед одінь і пишних строїв, у царстві світляної коловерті.)
О пальми!
Лагідність грубезного коріння!..
Земля глухішою тоді жадала стати, і небо - глибшим, там, де завеликі дерева, змучені таємним планом, укласти прагнули свій непорушний пакт...
(Я бачив сон, і повен був шаноби: тривке буття між пристрасних полотен.)
І корені - Покручені, високі,
Вславляли втечу всіх шляхів чудесних і винайдення нефів та склепінь,
Тоді ж і світло, плідне серед чистих високих подвигів, врочисту путь являло у біле царство: і туди, напевно, я линув тілом, що не мало тіні...
(Я мовлю про становище високе - тоді, серед мужів та їхніх доньок, котрі жували ось такий листок.)
Тоді в чоловіків були вуста
Поважні, у жінок - повільні руки;
Тоді, годуючись, як ми, корінням, великі наші мовчазні тварини поліпшували власний родовід;
І довші підіймалися повіки над більшою, просторішою тінню...
(Я бачив сон, і він нас спопелив, - пожер, не по-зоставивши реліквій.)
П
Відтак служниці матері моєї, дівчата осяйні, високорослі... Й повіки наші, найсвітліша казка...
О яснота! О ніжність і прихильність!
Назвавши кожну із речей на ймення, я висловився про великість їхню; назвавши кожну із тварин на ймення - про їхню лагідність я мовлю та красу.
О ви, мої найбільші хижі квіти,
Розпуклі між червоного листов'я, ви поїдали всіх найзеленіших
І найчудовніших комах! Там пахкотіли в садку букети, мов родинний цвинтар. Мала сестричка вмерла: відбивалось у люстрах трьох покоїв духовите червоне древо-акажу труни. І сказано було, що не подоба жбурляти камінцями у колібрі... Та серед гамірливих наших ігор земля згиналася, немов служниця, Що має свій стілець, коли родина вдома.
...Рослинне буйство, яснота й прихильність!..
А ще мушва, ці різновиди мух, аж там, на верхніх ярусах садів, немов саме проміння заспівало!
...Я згадую про сіль, крихтинки солі, що жовта годувальниця її з краєчка ока в мене витирала.
Чорний чаклун казав під час відправи: «Світ схожий на піроґу, що невпинно у вирі обертається й не знає, чи вітрові сміятись, чи ридати...»
І вмить в очах у мене поставав
Весь світ, розгойданий серед яскріння вод, - і мої очі впізнавали щогли в гладеньких стовбурах та марси під листов'ям, і ґіки, й реї, і ліани вант, -
Там надто видовжене буйне квіття
Завершувалось зойками папуг.
ІІІ
...А ще мушва, ці різновиди мух, аж там, де верхні яруси садів... Уже покликали мене. Я йду... Я промовляю, сповнений шаноби.
- Як не дитинство, що ж ото було, чого тепер немає й близько?
Рівнини! Схили! Більший лад повсюди!
Суцільні царства та кордони сяєв. І світло, й тінь були, здавалось, ближчі до того, щоб являти щось єдине... Я мовлю про шанобу... На узліссях
Плід міг упасти так,
Що радість чиста не терпла на краєчку наших губ.
Вуста чоловіків, такі поважні, тривожили щохвилі більшу затінь; відтак жінки повільними руками бентежили щохвилі більше марень.
...Росте і набуває ваготи, годоване роками, моє тіло! Я більше не знайду такого краю цукрової тростини та млинів, що створений задля дитячих мріянь, розтятий співом життєдайних вод... Отого краю, де збирали каву
По праву руч, по ліву - маніок.
(О згортки полотна, о хвальні речі!)...
Були тут коні з таврами чіткими, й короткошерсті мули, там - бики;
Тут - батоги, а там - крик птаха Аннао, ще далі - зранена тростина біля млину.
І хмара,
Жовта, з пругом фіолету, подібна до антильських слив ікаке, - нараз вона спинялася недвижно, аби вінчати золотий вулкан,
Служниць скликаючи-на-ймення
З їхніх хижок!
Як не дитинство, що ж ото було, чого тепер немає й близько?..
IV
Суцільні царства та кордони сяєв. І вгору сходили стада: корови пахли густим сиропом-із-кухонних-глеків...
Росте і набуває ваготи, годоване роками, моє тіло! Я згадую свій плач у ясний день, -
То був великий жах, такий великий!.. Під білим небом,- о сама безмовність! - яке палало гарячковим зором... Я плачу, як же я невтішно плачу,
Припавши до старечих ніжних рук...
О! Найчистіше з-між усіх ридань - воно таки непогамовне! О! Так, воно, єдине, вже заколисує мене і пестить, немов велика світанкова зірка.
...Яка була вродлива в тебе мати, -
Коли, бліда і втомлена, схилялась
Тобі насунути важкого капелюха, - він був із сонця чи таки з соломи? - його оздоблював двійчастий лист сиґіни;
Як сплеск серпанку, мріяння урвавши, покірний тіням,
Полонив твій сон!
...Була метискою у мене няня, й несло від неї запахом рицини; я завжди бачив блиск перлинок поту у неї на чолі й навкруг очей - і теплі губи мали смак ямбози, у річці, в передполудневий час.
...А про бабусю, що дедалі жовкла
Й так добре гоїла укуси комарів,
Скажу: людина справді дуже гарна, коли на ній білісінькі панчохи, коли розважне полум'я, мов квіття, крізь жалюзі сягає до повік,
Довгастих, барвою - немов слонова кістка.
...І я не знав всіх їхніх голосів, не знав я всіх жінок, ані мужів, котрі служили у високім домі,
Збудованім із дерева; проте надовго все запам'ятав, що бачив:
Беззвучні лиця кольору папайї й нудьги, які мовчазно застигали за спинками стільців, як мертві зорі.
V
...О, так! Я маю всі підстави для хвали!
Чоло моє, під жовтими руками,
Чи пам'ятаєш ти мій піт нічний?
І північ лихоманки, й смак водоймищ?
І квіти серед синього світання, що танцювали по затоках ранку,
І полудень, дзвінкіший від москіта, і стріли, випущені морем кольорів?..
О, так! Я маю всі підстави для хвали!
Високі кораблі стояли край причалу, і музика лунала з них. Громаддям кампешова деревина здіймалась, і з тріском лускалися лісові плоди... Що сталося із тими кораблями, високими, де музика лунала?
О пальми!
Море більш довірливе було, і сповнене незримих відплиттів,
Все в ярусах, мов небо над садами,
Й ковтало безліч золотих плодів, і птахів, і фіалкових рибин.
Тоді прихильні та міцні пахтіння, торкнувшись найпишніших верхогір'їв,
Вістили подих іншого століття,-
Й через лукавство цинамонового древа посеред батькового саду, - о підступність! -
Пишаючись бронею та лускою, померклий світ впадав у маячіння.
(...О, так! Я маю всі підстави для хвали! О найщедріша казка, стіл достатку!)
VI
О пальми!
Понад тріскотом оселі - велика многота списів пломіння!
...Лунали голоси: це розлягався світлястий гомін-посеред-вітрів... І човен батьківський сумлінно перевозив якісь великі постаті у білім: можливо, Ангелів з розмаяним волоссям; або ж людей - здорових, гарно вбраних, в шоломах з бузинового осердя (таким достоту був і батько мій - достойний і шляхетний чоловік).
...Бо вранці на полях, що геть поблідли од голої Води, я помічав на Заході процесію Князів, які ступали разом із Зятями, людьми високого звання та ранґу, - всі мовчазні і найпишніше вбрані, бо море до полудня - це Неділя, і тіло Бога, оповите сном, і вже підібгані у нього ноги.
І смолоскипи в полудневу пору здіймались понад втечами моїми,
І, певно, Зали із гебану й жерсті, та ще Ковчеги ввечері щоразу займалися, згадавши про вулкани, -
У час, коли поєднували руки ми перед ідолом, святочно вбраним.
О пальми!
Лагідність грубезного коріння!.. Пасати, при-путні, здичіла кицька
Глибінь гіркого листя розхиляли, і там, посеред терпкості смеркання, що віяло пахтіннями Потопу,
Рожеві та зелені місяці звисали, схожі із плодами манґо.
*
...Отож Дядьки ледь чутно розмовляли з моєю матір'ю. І до воріт вони прив'язували коней. Дім незрушно стояв у затінку оперених дерев.
1907
ХВАЛІННЯ
І
М'ясива смажаться, і просто неба скипають соуси й смачні підливи,
Злинає дим над голими шляхами й сягає того, хто верстає путь.
Тоді Мрійливець із брудним обличчям
Видобувається
З полону давніх мріянь, увесь поораний лихим шаленством, і хитрощами, й спалахами гніву,
Увесь в оздобах поту, він квапливо спускається униз,
На запах м'яса,
Мов жінка, яка тягне шлейф, білизну, ще й розкуйовджене своє волосся.
П
Так, я любив коня, - чи хто то був? - і він мені в обличчя зазирав із-під розкошланої гриви.
І в нього ніздрі, дві діри тремтливі, були видющі - й також випинались у нього зморшки понад кожним оком.
В бігу він струменів лискучим потом: це справді блиск! І я стискав щосили дитячими коліньми місяці, які світились по боках у нього...
Так, я любив коня, - чи хто то був? - і час від часу (бо тварина ліпше вчуває сили, що підносять нас) -
Задиханий, він до своїх богів здіймав спижеву голову: гарячу і геть пориту черешками вен.
ІІІ
З червоних пагорбів пливуть додолу гордливі ритми. Котяться в провалля,
Немов брунатні зорі, черепахи.
І рейди поринають у сновиддя, і голови дитячі сняться їм...
Будь чоловіком зі спокійним зором, будь чоловіком, ладним розсміятись,
Невелемовним, ладним розсміятись, під супокійливим розкриллям брів та досконалістю високого польоту (і саме так з-під непорушних вій він повертається до знаних вже речей, верстаючи шляхи оманливого моря... І саме так з-під непорушних вій Не раз він провіщав нам острови, Мов той, хто обіцяв молодшому: «Побачиш!» І він дійти порозуміння годен із тим, кому належить корабель).
IV
Блакить! Тварини наші сходять криком!
Я прокидаюся від сну і мрію про чорний плід Аніби у його обтятій чашечці, де наріст бородавок... Гаразд! Навала крабів геть пожерла велике древо з м'якушем плодів. На другім древі є чимало шрамів, і соковиті квіти виростають на стовбурищі. Третього не варто торкатись (так звіряються на свідка), бо з нього рине дощ мушви всіх барв... Мурашки бігають, і то в подвійнім сенсі. Жіночий сміх серед абутилонів - жовтавих квітів, що плямують їх чорнющі цятки з пурпуром в основі, - їх уживають проти діареї великої рогатої худоби... І прутень досить добре пахкотить. Піт котиться - шукає свіжу путь. Самотній чоловік притис долоню: щосили прагне затулити носа. Ці береги під товщею комах розбухли й рушаться в час дивних шлюбних ігор. Весло брунькується в руці у весляра. Живий собака на кінці жердини - принада смаковита для акул...
- Я прокидаюся від сну і мрію про чорний плід Аніби, а відтак про купи квітів під пахвами листя.
V
...Отож ці мирні води - з молока,
І все, що проливається в теплінь, у відволожену самотність ранку.
Вже й палубу омито до світання водою, що скидалась у сновиддях на завис досвіту, і це - зв'язок із небом. І найчудесніше дитинство дня по лозах згорнутих своїх наметів ступає вниз, якраз до мене в пісню.
Моя любов, дитинство! Й тільки це?..
Моя любов, дитинство!.. Й круг подвійний очей, із легковійністю любові...
Там чисто все таке сумирне й тепле,
Таке тривале і таке невпинне,
Що просто дивно - зоставатись там, зануривши долоні в легкість дня...
Моя любов, дитинство! Лиш одне тут залишається - це підкоритись. Хіба про це я говорив тоді? Я вже не хочу більше доторкатись до білини незайманих полотен, -
Посеред непоправного, в оцій найзеленішій самоті світанку. Хіба про це я говорив тоді? Із того можна тільки скористатись,
Немов із дуже давньої струни... Також це серце, серце - саме там! Нехай же поривається воно до палуб, - і сумирне, й найлютіше,
Знесилене, немов стара мітелка...
VI
Також на палубу ступають інші, І я ще раз благаю їх, аби мені не напинали полотна... А цього ліхтаря гасіть спокійно... Моя любов, дитинство! Це світанок,
Найлагідніші речі, що волають, немов сама зненавида до співу,
Найлагідніші речі, наче сором, який тріпоче тихо на вустах, немов слова, промовлені убік,
Найлагідніші речі, що волають, немов отой ласкавий клич самця, коли він прихиляється хрипкою душею до велительки своєї...
І я тепер запитую у вас - чи то не ранок, не початок дня?... Не легкість подиху, не войовниче
Дитинство дня, ласкаве, наче спів, який людині розкриває очі?
VII
Край неба синьо ллється з наших нігтів. Спекотний буде день, де гусне пломінь. Події будуть розгортатись так:
Тріск у безоднях пурпурових, прірви, що їх стоптали буйволи радіння (о незбагненна радість - і її нічим не пояснити, тільки світлом!) І той, хто в морі занедужав, скаже,
Аби йому прослухав груди лікар, отож нехай зупинять корабель.
Приходить час великого дозвілля для всіх, хто на кормі; навала тиші, мов хвиля, досягає наших чіл... Птах, що летів за кораблем услід, тепер ширяє в нас над головою, він оминає щоглу й пролітає, показуючи нам рожеві лапи: вони у нього - наче голубині; він дикий, мов Камбіз, і він ласкавий та милосердний, наче Артаксеркс... І наймолодший з-поміж подорожніх, присівши на планшир, говорить так: «Я хочу розказати про джерела, що струменять аж на морському дні». (Його запрошують розповідати.)
- Тим часом корабель на водяній гладіні лишає зеленаво-синю тінь; вона сумирна і ясновидюща, і виповнена надміром глюкози,
Де випасаються і в'ються зграї риб, І линуть далі й далі, наче тема, що розгортається впродовж усього співу.
...І я, здоров'я повен, бачу це, і хворого беруся доглядати,
І все, як є, йому оповідаю, І він уже ненавидить мене.
VIІІ
Надморський портик - для негоціанта, і дах - укладачеві альманахів!.. Але для когось іншого - вітрильник у бухтах чорного вина, й цей запах! Жагучий запах мертвих древ велить подумати про плями, що на Сонці, та ще про астрономів, та про смерть...
- Цей корабель таки належить нам; відтак моє дитинство нескінченне.
Я помічав багато різних риб; мене навчали, як їх називати. Я помічав багато ще чого, - такого, що зустрінеш тільки в Морі. Я бачив те, що нині відійшло, і те, що є оманливим, несправжнім...
Отож ні павичі самого Соломона, ні квіт, мальований на покривалах Ра, ні оцелот, що людське м'ясо жер перед спижевими богами Монтесуми, Не дорівняються своїми кольорами До риби, витягнутої на борт, порослої химерними кущами, - вона так потішає мою матір, і та ще зовсім юна, й позіхає.
...У бухтах чорного вина гнили дерева.
IX
...О, годі балачок! Коли ще раз ви скажете до берега пристати,
Я знаю, як відповідати вам:
У воду кинуся, у вас перед очима.
Вітрило хрипко обізвалось словом і падає. Що маємо робити?
Пес кидається раптом до води і обпливає довкруги Ковчега.
Так, одпустити! Мов ляскучі шкоти.
...Тепер одв'язуйте баркас, чи, може,
Не варто це робити, - чи скажіть,
Нехай купаються... Я згоден і на це.
...Всі водяні глибини знову снять, у безгомінні, про краї вітрильні.
Отож, здається, зовсім непогана історія народжується там -
Спондеї тиші, котрі простяглися на міру довготи своїх складів!
І я, що говорив до вас, нічого не відав рівного за міццю й голизною,
Ніж наша грань, межа, - із нами поруч, простерте навскоси до корабля,
Велике збуджене вітрило барви мозку, разом із торочками власних рифів.
...Врочисті дійства й церемоніали, свята потилиці та празники чола!..
І ці відлуння, й також безгоміння! І ці новини на шляхах великих, і ці послання по воді припливів, жертвоприносини, о узливання дня!.. Присутність паруса, душа велична й збентежена, вся дивина вітрила, аж там, і найпалкіше об'явління, неначе близькість зашарілих щік...
І вітрові пориви!.. Я насправді живу в ущелині якогось бога.
X
Щоб мули та бики на берег вийшли,
Воді складають дар - за борт спускають натертих смолами богів, зі злота литих.
Вода їх славить! Хлюпає на них!
І ми чекаємо їх на причалі, в руках - драниці замість смолоскипів; і ми задивлені в зірки у них на чолах, - тут весь убогий люд, простий і строгий, і вбраний у покрови свого блиску.
XI
Складають до комор,
Як мертві хвилі, великі і м'які листи металу: вони, тремтливі, ще проллють на землю весь небосхил, уловлений у рури.
Щоб не осліпнути, ховайся в затінь.
І місто жовте від злоби та люті. То Сонце вергає на гавані й затони затяту суперечку громовиць. Чан, повен смаженини, протікає в кінці вибоїстої вулиці, а другий,
Круглястий, звик до пороху могил.
(Адже це кладовище, там, високо, на схилі з пористої пемзи, володарне... Поточене комірками могил, поросле купами дерев, що вельми скидаються на спини казуарів.)
ХП
У нас тривкий, немов каміння, клір.
Ген табір Зварників: я бачу блиск вогнів.
- Ті, що загинули в день катастрофи, - неначе оббіловані тварини,
Лежать у цинкових гробах; несуть їх Владці, що вийшли з Магістрату: перед ними - широка вулиця із зеленню води (о прапори, Гофровані, мов гусінь, і все дитинство в чорному вбранні, розгойдане разом зі злотом китиць!) -
На мить їх штабелями покладають на критому майдані - площі Ринку:
І там стоїть,
Живісінький,
І вбраний у запашний старий мішок з-під рису,
Неґр, у якого завитки волосся - неначе чорна вовна барана, - враз виростає, схожий на пророка, готовий голосно сурмити в мушлю; тим часом небо, хмарами повите, на вечір знов
Звістує землетрус.
ХШ
Сміється голова рибини в лапах
У здохлого кота, який вже здувся (і це зелений колір чи бузковий?) - шерсть кольору луски, клейка й убога,
Неначе жмут волосся, що його посмоктує постаріле дівчисько, і руки в нього білі від прокази.
Рожева сука важко тягне вим'я у злидаря під носом. І крамарка цукерки продає
І відганяє
Докучних ос, чий безупинний літ - немов укуси дня на спині моря. І дивиться хлопчак, -
І це так гарно,
Що він не може пальчики стулити... Та випитий кокосовий горіх, який жбурнули геть, достоту схожий на голову, сліпу, котра волає, відтята від рамен, -
Одводить од шпіґату
Велику розкіш пурпурових вод з тонкою плівкою олії й сечі, й там мило твориться, неначе з павутиння.
*
На камені, підводнім халцедоні, дівчатко, вбране, мов лідійський цар.
XIV
Мовчазно точаться рослинні соки, впадаючи в скупі судини листя.
Ось небо жовте, кольору соломи, - туди жбурляй щосили смолоскип!
Та я подався геть, і то найшвидше;
О, де ви, друзі, хто розкаже, де ви?.. Невже і вам не бачити цього?.. Хрустливих гаваней, чудовних вод з пливкої міді, там, де полудень палкий, потрощувач кимвалів, роздирає вогненний жар своєї свердловини...
О час, коли в розпечених містах, у глибині таких в'язких подвір'їв, під Глянцевими лозами вода тече до замкнених своїх водоймищ, і збурюють прозірчасту гладінь
Зелені ружі полудня... І гола вода - неначе серцевина мріянь, і там Замріяний опочиває, і золотом очей своїх по стелі він походжає - зором войовничим...
І хлопчик, повертаючись зі школи Святих Отців, з повагою ступає вздовж Мурів, також сповнених поваги, що пахнуть теплим хлібом, і нараз за поворотом вулиці вбачає
Пустельне море з рокотанням, дужчим від галасу бучних рибальських торжищ. Барила цукру сиплються в Портах на брук із маркезиту-колчедану, весь помальований кругами нафти,
І неґри, носії важезних туш, ступивши на фаянс М'ясних Крамниць, стають навколішки й скидають з себе тягар кісток та надміру зусиль,
І серед круглого майдану, бронзи Ринку, високої і грізної оселі, чий спів відлунює в залізнім листі, де під великим дахом висить риба, - там чисто виголений чоловік у вижовклій бавовняній одежі нараз вигукує: «я Господь Бог!», а інші кажуть: «це несамовитець!»
І ще один, зі схильністю до вбивства, спішить до Водонапірної башти, заховуючи три отруйні кульки: смарагдову, рожеву та індиго.
Та я подався геть, і то найшвидше.
XV
Моя любов, дитинство! Я так само любив і вечір: час на люди вийти.
Заходять няньки в пелюстинах суконь... І ми, з-під глянцевих блискучих тасьм, дивилися, до жалюзі припавши,
Як то, гладесенькі, аж наче голі, вони стягають кінчиками пальців вологі кільця власного вбрання.
Невдовзі вийдуть наші матері, пропахлі зіллями-Мадам-Лалі... І шиї в них чудовної краси. Іди вперед, кажи: «Моя матуся вродливіша від інших!» Я вчуваю
Тріск накрохмаленого полотна,
Й від нього - лагідні громи в покоях... Також Будинок! Чи таки ж Будинок?.. О так, із нього вже виходять люди!
Позаздрив би й старий моїм тріскачкам Та пальцям, ладним стукати не гірше, аніж сухий горох витких ліан: байдуже, ґіландини чи мукуни.
Ті, що постарілись у цьому краї, фотелі витягають на подвір'я й п'ють пунш, подібний кольором до гною.
XVI
...Ті, що постарілись у цьому краї, прокинулись раніше від усіх,
І вже віконниці повідчиняли, і дивляться на небо, а відтак на море, що відмінює свій колір,
Тоді й на острови, - й передрікають: «День буде гарний, бач, яке світання».
І це вже ранок! Зайнялась шалено вся жерсть дахів, і рейд тривоги повен, і небосхил проймається завзяттям, і в круг чування входить Оповідач!
Між островами море вмить стає рожевим од жаги: це любострастя і підозріле, й не беззастережне, його здобуто невеликим коштом, лише за кілька мідяних браслетів!
Вже дітлахи біжать на узбережжя! І скачуть огирі на узбережжя!.. Мільйон дітей, і довгі їхні вії - неначе зонтики рослинні... І плавець
Відчув: у прохолодній течії одна його нога, а друга в теплій; ґомфрени, й пагони китайської кропиви,
І акаліф з зеленими квітками, й жмути пілеї, наче борода, яка звисає з мурів стародавніх, -
Усе яріє буйно на покрівлях, все шаленіє над краями ринв,
Бо найсвіжіший вітер року щойно повстав з водоймищ синіх островів,
І, бурхаючи аж до нас в оселі, аж до пласких коралових атолів, він лине до старого й проникає
Крізь полотно сорочки, у зарослу западину його грудей.
І день почато знову, і цей світ
Ще юний, здатний раптом розсміятись...
*
Тоді здіймається по сходах запах кави.
XVII
«Я вас ненавидіти перестану, як перестанете зачісувать мене».
Дитина страх як хоче, щоб її зачісували на порозі.
«Не смикайте ж так сильно за волосся. Не смійте доторкатися до мене. Зачісування ваше ненависне».
Тим часом мудрість дня дістала обрис якогось щонайкращого з дерев,
І дерево, гінке, що так раптово Згубило жменю перелітних птахів, Серед небесних бухт скидає зелень, - таку, що зеленішими бувають хіба що, може, водяні клопи.
«Не смикайте ж так сильно за волосся...»
ХVIІІ
Тепер лишіть мене, я сам рушаю.
Я йду, бо маю дуже пильну справу: комаха жде, пора їй дати їсти. Для мене радість -
Це велике око, воно фасетчасте, кутасте, незвичайне, й скидається на шишку кипариса.
Також я маю спілку із камінням, прошитим плетивами синіх жилок; і ви лишаєте мене, аби сидів я,
Відчувши приязне тепло своїх колін.
1908
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Сен-Жон Перс Хваління Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Хваління Переклад Михайла Москаленка |
На попередню
|
|
