Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Анабазис Переклад Михайла Москаленка
Сен-Жон Перс Анабазис Переклад Михайла Москаленка
© Saint-John Perse. Anabase (1924)
© М. Москаленко (переклад з французької), 2000
Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 70-97.
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістПІСНЯ
Під листям бронзовим родилося лошатко. І муж насипав нам до жмень гіркотних ягід. Це був Чужинець. Дальній подорожній. І, як на мене, гомони провінцій... «Отож прийми моє вітання, донько, під найгінкішим древом цього року».
*
Бо сонце входить до сузір'я Лева, й Чужинець пальця вклав до вуст мерців. Чужинець. Він сміявся поміж нами. І говорив нам про якусь траву. О! Скільки віянь посеред провінцій! Яка полегкість на дорогах наших! Як веселить мене цей гук сурми, й на збуренім крилі - пір'їна мудра!... «Моя душе, ти вже велика донька, твої звичаї - відтепер не наші».
*
Під листям бронзовим родилося лошатко. І муж насипав нам до жмень гіркотних ягід. Це був Чужинець. Дальній подорожній. Відлуння чутне в бронзовому древі. Смола й троянди, о співочий дар! Громи та флейти у покоях! Яка полегкість на дорогах наших! О, скільки подвигів за рік, і вірний своїм звичаям Чужинець, котрий верстає всі шляхи землі!.. «Отож прийми моє вітання, донько, у найпишнішім платті цього року».
АНАБАЗИС
І
На трьох великих порах року з честю тривкі підвалини свої заклавши, вістую край, де мій утверджено закон.
Прекрасна зброя вдосвіта, і море. Під кіньми нашими земля, що без мигдалю,
Вже прихиляє нам це непідкупне небо. І сонця досі не назвав ніхто, але його могутність поміж нами,
І море вдосвіта, мов засторога духу.
Це ти, могутносте, вела свій спів над нашими дорогами нічними!.. Посеред найчистіших ід світанку що знаємо, що відаємо ми про сновидіння, первородство наше?
Іще на рік зостатись поміж вами! Володар солі, владний пан зерна, і на несхибних терезах держава!
Я не бажаю кликати людей із інших узбереж. Так само я на схилах не накреслю величезних
Міських кварталів коралевим цукром. Але мій намір - жити поміж вами.
Велику славу - на поріг наметів! Моя потуга владна - поміж вами! Опори думки, чистої, мов сіль,- у світлі дня.
*
... Отож бував я в місті ваших снів, і на безлюдних ринках уривав цей чистий викуп власної душі, -
Вона незрима й звична поміж вами, немов тернове полум'я на вітрі.
Це ти, могутносте, вела свій спів над нашими дорогами сяйними!... «Всі списи духу - до розкошів солі! Я буду сіллю відживляти застиглі губи мертвої жаги!
Хто, спрагу вихваляючи, з шолома не пив води розпечених пустель, -
Такий не матиме від мене віри при викупі душі...» (І сонця досі не назвав ніхто, але його могутність поміж нами.)
Мужі й увесь народ земного праху та люди найхимерніших подоб, мужі від гендлю та майстри дозвілля, мужі з кордону й гості з чужини, о люди, що лишили по собі непевні спомини у цих містинах; мужі з усіх долин, і плоскогір'їв, і щонайвищих спадів цього світу, в останні строки наших берегів; дослідники насіння та знамень, сповідники всіх віянь Окциденту; споглядачі слідів та рокових одмін і згортачі шатрів під вітерцем ранковим; о шукачі джерел на світовій корі, о шукачі, о збирачі підстав, щоб далі в путь рушати, -
Не продаєте ви пекучішої солі, заледве вдосвіта, біля кордонів, у передвісті королівств і мертвих вод, завислих високо понад димами світу, під барабанний бій вигнання готова пробудитися від сніння
Вічність, розверзнута серед пісків.
*
...В одіннях найчистіших поміж вами. Іще на рік зостатись поміж вами. «Моя велика слава на морях, уся моя потуга поміж вами!
Звістований несхибно судьбам нашим великий подув інших узбереж, - і вихор, що мете насіння часу, на шалях терезів найвищий спалах віку...»
Вся математика, всі підрахунки, застиглі серед соляних припаїв! В чутливе місце власного чола, туди, де нині постає поема, я вписую цей найхмільні-ший спів
Всього народу, що поволі тягне по наших стапелях безсмертні кілі!
ІІ
У землях, перевідуваних часто, саме лише велике безгоміння, - у землях, перевідуваних часто хмаровищами сарани опівдні.
Я йду, й ви йдете по високих схилах, що поросли мелісою; і тут на сонці сушиться білизна Можновладних.
Проходимо повз плаття Королеви - в мереживах, з двома брунатними стрічками (о, як їдке жіноче тіло заплямлює одіння під пахвами!)
Проходимо повз плаття її доньки - в мереживах, з двома яскравими стрічками (як швидко ящериний язичок вилизує мурашок під пахвами!)
І, мабуть, не буває дня такого, аби той самий муж не пломенів бажанням пристрасним до жінки й її доньки.
О найрозважливіший сміх померлих, нехай почистять нам оці плоди!.. То як! Хіба під диким цвітом ружі на світі вже не стало благодаті?
І це гряде, он з того боку світу, велике лихо фіолетове на водах. Здійнявся вітер. Вітер з моря. І білизна
Летить! Мов жрець, роздертий на шматки...
ІІІ
Виходить чоловік на збір ячменю. Не знаю, хто з потужних говорив у мене понад дахом. Королі тепер сидять у мене біля брам. І Посланець так само їсть на королівській учті. (Нехай годують їх моїм зерном!) Доглядач терезів і мір пливе по ріках пишномовних, і повно в бороді у нього
Сухої комашні та соломинок.
Так! Сонце, ти всякчас дивуєш нас! Які ж були слова твої облудні!.. Призвідцю розбратів, і розрухів, і чвар! О ти, Бунтарю, ти, чия пожива - великі кривди та лихі прокльони! О, розірви мигдаль моїх очей! Щасливо щебетало моє серце під розкішшю вапна; співає птах: «О старість!..», ріки серед русел власних - немов жіночі крики, і цей світ прекрасніший, - чудовніший стократ,
Аніж фарбована в червоне шерсть ягняти!
Так! Ширшою історія була цього листов'я тут, на наших мурах, і ця вода чистіша, ніж у снах, - благословення їй, бо то не сон! Облуди сповнена моя душа, мов найпотужніше і спритне море з покликанням його до красномовства! Могутні пахощі навколо мене. Щодо реальності речей зростає сумнів. Та якщо мужеві печаль його миліша, нехай постане він у світлі дня! І, як на мене, хай його уб'ють,
Аби не сталось збройних заворушень.
Було б сказати ліпше: знай про наші, о Риторе, прибутки незліченні! Моря, чия провина - у Протоках, обмеженішого судді не знали! І чоловік, розпалений вином (і в нього люттю виповнене серце гуде, немов над тістечком мушва), такими от словами промовляє: «... Троянди, пурпурове раювання: безмежні землі в моїй повній волі, і нині ввечері - хто покладе їм край?.. Шалені думи в серці мудреця, і нині ввечері - хто покладе їм край?..» І отакий-то, син такого-то, бідаха,
Він осягає владу снів і знаків.
«Накреслюйте шляхи, що ними йтимуть мужі з усіх народів та племен, показуючи жовтий колір п'ят: князі, міністри й славні полководці із мигдалевими своїми голосами; ті, що здійснили видатні діла, і ті, яким наснилось те чи інше... Жрець запропонував нові закони супроти схильності жінок до звірів. Знавець граматики собі обрав для диспутів місцину просто неба. Кравець розвісив на старому древі нове вбрання із диво-оксамиту. І чоловік, що занеміг на збур, у прозірній воді пере білизну. Сідло недужого наказано спалити, і вже весляр на лаві чує запах,
І це його приємно потішає».
Виходить чоловік на збір ячменю. Могутні пахощі навколо мене, й вода, чистіша, ніж у Джебелі, сюди доносить гуркіт іншого століття... В найдовший день безлистяного року, з хвалою землям, травами порослим, не знаю, хто з потужних йшов за мною вслід. І мертві, що в пісках, і сеча, й сіль землі - вони віднині, мов ота полова, що з неї зерно виклювали птахи. І вже моя душа, моя душа чекає грому біля смертних брам. - Все ж Князеві скажи, аби мовчав: на вістрі списа поміж нами
Цей кінський череп!
IV
Такий шлях світу, і мені одне лишається - його схвалити. Це заснування міста. Бронза й камінь. Вогні тернові в розповні світання
Відтак оголюють ці величезні
Зелені й маслянисті камені, немов підвалини вбиралень, храмів,
І мореплавець, що його сягають наші дими, вбачає з просторіні: уся земля, аж до своїх вершин, змінила обриси (дерновища великі, помітні з моря, та великий обсяг затримання джерельних вод у горах).
Ось як засновано було це місто: закладене в передранковий час під губні звуки чистого імення. Зникають з пагорбів високі шатра! І нам усім по дерев'яних Галереях,
Простоволосим, босим нам усім у чистій прохолоді світу,
З чого сміятися у кріслах нам, коли на берег сходять мули та дівчата?
І що сказати, як мине світання, про всіх отих людей під парусами? Це прибуває борошна вантаж!.. І кораблі, від Іліону вищі, під найбілішим павичем небес, мілини обминувши, зупинялись
У мертвій точці, серед хвиль відпливу, де мертвий плаває віслюк. (Бо нині йдеться про майбутнє цієї змерхлої бездольної ріки, що кольором до сарани подібна, розтертої у власному соку.)
Посеред свіжих гомонів лунких, які до краю повнять другий берег, це ковалі, владарні над вогнями! Під ляскіт батогів на вулицях новітніх спустошено вози невизрілих нещасть. О мули, присмерк наш під мідяним мечем! Чотири непокірні голови, затиснуті у вузол кулака, живе суцвіття творять у блакиті. І закладальники й будівники притулків уже спиняються під деревами і сперечаються про вибір місця. Вони пояснюють мені докладно мету й призначення будівель: оздоблений фасад, глуха стіна; високі галереї з латериту та вестибюлі з чорного ґраніту; найглибша світлотінь бібліотек і зимні схови лікарського краму. Відтак приходять лихварі-позикодавці, насвистуючи у свої ключі. Й самотній чоловік на вулицях співає,- із тих, котрі на власному чолі малюють знаки свого Бога. (Ще й безупинний тріскіт - цвіркотіння комах у поруйнованих кварталах...) І тут не місце вам оповідати про наші зносини й угоди із людьми, які позаселяли другий берег: про воду в бурдюках, і про загони кінноти задля портових робіт, і про князів, які приймають плату рибинами замість монет. (Дитя, печальніше від мавпячої смерті,- старша сестра його така вродлива,- в сандалях із рожевого єдвабу, підносило нам перепілку.)
...Самотносте! Яйце небесно-синє, яке знесла морська велика птаха, і вранці золоті цитрини в бухтах! Але це вчора! Птаха відлетіла!
Назавтра - свято, гомін серед вулиць, де безліч виросло дерев стручкових, і сміттярі на ранок викидають уламки всохлих пальм і величезних крил...
Назавтра - свято, вибори в порту, і чутні вокалізи в передмістях, - і, під теплінню визрілої зливи,
Жовтаве місто у шоломі пітьми, з дівочою білизною у вікнах.
*
...На третій синодичний місяць ті, котрі на гребенях горбів не спали, згорнули шатра. Був наказ спалити жіноче тіло посеред пісків. І муж наблизився й ступив на край Пустелі. Заняття батька: продавець скляниць.
V
Задля душі моєї, що причетна до найвіддаленіших справ, - аж сто міських вогнів, що їх оживлює собачий гавкіт...
Самотність! Наші дивні однодумці звичаї наші славили, - та ми в думках своїх ставали таборами неподалік од інших мурів:
«Я не наказував нікому ждати... Я лагідно ненавиджу всіх вас... Та й що сказати личило б про спів, що з нас його ви важитесь здобути?..»
Вожаю тлуму образів, котрі рушають, знаджувані Мертвими Морями,- де віднайдемо ми вночішню воду, аби омити нею очі наші?
Самотність!.. Зоряні рої йдуть краєм світу і забирають з куховарень зірку дому.
Небесні Королі-Конфедерати війну ведуть у мене понад дахом і виставляють там, володарі висот, свої дозори.
Хай сам я вирушу із подувами ночі, серед Князів - великих памфлетистів, серед падінь династій Бієлідів!..
Душе, котра в такому безгомінні діткнулась легко до смоли Померлих! Повіки наші, зранені голками! Під віями уславлене чекання!
Ніч молоком своїм годує: будьте пильні! Отож нехай медовий перст ледь чутно торкає губи марнотратця:
«...Жіночий плід, о Сабінянко!..» Так, зрадивши найменш тверезу душу, черпаючи усе своє завзяття із найчистіших опівнічних моровиць,
Я повставатиму в думках своїх супроти чинності сновиддя; я разом з дикими гусьми полину серед безбарвних пахощів світанку!..
Так! Щойно зірка в опівнічний час була заскочена в кварталі покоївок, чи знали ми, що вслід за кременями Літа
Стільки нових списів ішли в пустелю? «Ранкова Зоре, ти оповідала...» Це обмивання понад Мертвими Морями!
І ті, які поклались, зовсім голі, у безконечній роковій одміні, вони встають юрбою на землі, - вони встають юрбою і волають,
Що світ оскаженів!.. Старий повіки примружує у жовтім сяйві; жінка стає навшпиньки; і мале лошатко,
Клейке й смолисте, тихо притуляє до рук дитини волохату морду, й дитя не мріє виколоти око...
«Я не наказував нікому ждати!.. Самотність! Рушу в путь - коли захочу...» - І ось Чужинець, у вбранні своїх
Нових думок, знаходить однодумців серед шляхів мовчання; і в очах у нього повно слини: він позбувся
Своєї чоловічої вологи. І земля, до власного крилатого насіння удавшись, мов поет - до власних слів, подорожує, поринає в мандри...
VI
Ми, всемогутні у великих наших військових урядах, посеред доньок, вбраних в серпанок подиху, таких духмяних, -
Ми на вершинах ставили тенета, щоб уловити перебіжне щастя.
Достатки й процвітання, наше щастя! Таке ж тривале, як і шиби наші, де скло могло співати, наче Мемнон...
І, в закутки терас позаганявши двобої роз'ярілих блискавиць, великі золоті тарелі, звичні до рук служниць, на світових кордонах стинали чисто всю нудьгу пісків.
Тоді настав рік західних вітрів, і на дахах у нас, де залягло чимало чорного каміння, ми вчували розмову найяскравіших полотен, рокованих на розкіш просторіней. І вершники на гострих гранях мисів, заскочені світлястими орлами, зі списа годували найчистіші перевороти вславлених часів і звістували посеред морів вогненну хроніку, літопис полум'яний:
Воістину! Історія мужів, і спів потужності, задля мужів, мов трепет простору в залізнім древі!.. Закони, видані на інших берегах, союзи шлюбні, вкладені з дочками великих варварських народів; і землі, продані з аукціону під знаком сонячних інфляцій, високі упокорені нагір'я й провінції, які дістали ціну серед маєстатичних пахощів троянд...
Тим, що, родившись, не вдихнули цього жару, - що їм робити нині поміж нами? Хіба ймовірною вважати можна саму дотичність їхню до живих? «То зовсім не моя, а ваша справа - владарювати над відсутністю...» Для нас, які лишались там, біля кордонів, вершились найхимерніші діла, і наші діяння сягали краю сил, і наша радість, певна річ, була радінням щонайвищим поміж вами:
«Я знаю плем'я, що на схилах оселилось: спішені вершники посеред хлібних злаків. Ідіть-но і перекажіть усім: великих небезпек зазнати з нами! Зусилля й осяги без міри та числа, могутні й марнотратні пожадання, і влада мужа, мудра й досконала, мов ґроно виноградної лози... Ідіть, перекажіть іще й таке: нестримні наші нахили, прудкі й розважні наші коні, котрі мчать понад насінням заколоту й бунту, шоломи наші у шаленстві дня... Серед усіх знеможених земель, де стільки звичаїв слід відродити, стільки родин новітніх заснувати, неначе кліток для співочих птахів, - ви будете вбачати в ділі нас: збирачів націй під найбільшими з навісів, і читачів великих булл уголос, і вірні нашому законові народи, і незліченна кількість їхніх мов...
І вже тепер для вас не таємниця - історія властивих їм смаків: убогі полководці на одвічних своїх шляхах, почесні громадяни, що юрбами прийшли вітати нас, і чоловічий тлум цілого року з божками на своїх магічних жезлах, князі, що позбулись своєї влади серед засніжених пустель полярних, та їхні доньки, платниці данини, котрі показували нам свідоцтва віри, і сам Володар, що сказав нам так: «Я твердо вірю у свою фортуну...»
Або ж оповідайте їм про мир: у землях, що спустошені достатком, пахтіння форуму та визрілих жінок, монети, жовті, з найчистішим карбом, уживані під пальмами, народи, які мандрують власними шляхами, ступаючи по пряному корінню, - дотації на постачання військ, відтак великі обопільні впливи біля річкових гирл, щонайгучніше пошанування владного сусіда, що в затінку дочок своїх сидить, обмін посланнями на золотих платівках, угоди про кордони та про дружбу, домовленість народу із народом про побудову річкових загат, і зрушення племен серед країн, які своє піднесення відчули! (Спорудження водоймищ і стодол, приміщень для кінноти, і підлога з блакитних плит, рожева цегла бруку, - розкладення полотен на дозвіллі, медове вариво із пелюсток троянд, лоша, народжене в обозі війська, - розкладення полотен на дозвіллі, й там, у свічадах наших марень, море, що в ньому ржа вкриває нашу зброю, й надвечір - путь униз, аж до морських провінцій, на обшири великого дозвілля, і до духмяних наших доньок, - нас
Серпанок їхніх подихів впокорить...)»
- Так інколи тяжить химерна доля, коли переступає наш поріг, і, по слідах нестримних кроків дня, гряде з найширших просторіней світу, куди щовечора відходить влада, - вдовиний фатум лаврових дерев!
Та вечорами запах глини і фіалок, що линув з рук дочок наших жінок, сягав до нас посеред наших дум про гідний устрій, щастя та багатство,
І стишені вітри, влягаючись, ховались у глибині безлюдних бухт.
VII
Ні, ми не будемо довіку жити в цих жовтих землях, у розкошах наших...
Вже Літо, ширше від Імперії самої, здіймає над скрижалями просторів завислі яруси огромів кліматичних. Земля, що меж ані границь не знає, потужним валом по рівнині котить свій білий жар: він гасне під золою. Медові та сірчані кольори, о кольори речей непроминальних, уся земля, що поросла травою, береться пломенем одночасово з соломою минулої зими, - і зі смарагдової губки древа спивають небеса бузковий сік.
Родовище слюди! Ані зернини немає чистої між остей вітру! І світло, що подібне до олії. Щілини завузькі моїх повік зрівнялися із вістрями вершин; я знаю камені, де плями, наче зябра, й рої мовчання в вуликах проміння, - і в серце увійшла мені турбота про комашню з родини саранових...
Важкі верблюдиці, при стриженні сумирні, покраплені бузковими рубцями, - хай ці горби рушають у дорогу під знаком землеробських небокраїв, нехай верстають мовчки жар рівнин; і під кінець нехай коліна схилять посеред диму й куряви сновидь, там, де народи гинуть і зникають у товщах мертвого земного праху.
То йдуть великі незворушні лави до голубіні найдивніших лоз. Земля виношує, і не в єдинім місці, фіалки гроз; і ці дими пісків, які здіймаються по руслах мертвих рік, немов полотнища століть у мандрах...
Тихішим голосом до мертвих мовте, тихішим голосом у світлі дня. У чоловіка в серці стільки ласки - невже вона дійде межі своєї? «До тебе мовлю я, моя душе! душе, потьмарена цим кінським духом!» І перелітні птахи суходолу, такі великі, - їхня путь на Захід, - наслідують надморське наше птаство.
На сході неба, збляклого, мов храм, що запечатаний білизною сліпця, громадяться повільні хмари, - там, де повертаються сузір'я Рака, й вони достоту з камфори та рогу... Дими, що вітер їх оскаржує у нас! Уся земля велика - у чеканні, разом із остями комах, земля виплоджує свої дива!
Й опівдні, коли дерево унабі розламує підвалини гробниць, муж найтихіше склеплює повіки і тім'я холодить у течії століть... Кіннота снів у мертвому пилу, о марнота рокованих шляхів, що подув їх куйовдить перед нами! Де взяти, де знайти войовників для охорони рік у час весілля?
Разом із гуркотом великих вод, що ринули походом по землі, вся сіль землі здригається у снах. І раптом, о! чого від нас жадають оці раптово вчуті голоси? Підносьте високо народ дзеркал над кістяками рік,- нехай же присуд вони оскаржують на протязі століть! Підносьте камені - мені на славу, підносьте камені у безгомінні, і пильно ці краї нехай охороняє кіннота із зеленого мусянджу посеред обширу шляхів!..
(Проходить тінь у мене по обличчю - це пролітає величезний птах.)
VIII
Закони продажу лошиць. Хисткі закони. І ми так само. (Чоловічий колір.)
Наш почет - рух оцих високих смерчів, клепси-дри, що пішли земним походом,
І найдавніші тріумфальні зливи, що повні пороху та комашні, - вони за нашими народами в піски пішли, немов подушний чинш.
(І міра наших серць - змарнована відсутність!)
*
Ні, перехід таки не був безплідний: під крок тварин, що їм немає пари (то чистокровні наші скакуни, і очі їхні сяють первородством), - багато розпочато справ над смерком духу, - багато на дозвіллі справ на межах духу: великі селевкідські епопеї разом зі свистом їхніх пращ, і також віддана на спит земля...
Іще й таке: оці надбіглі тіні - небесне зловживання над землею...
Ми, вершники серед людських родин, де лють співала голосом синиць, - чи піднесемо батоги свої понад марнотними словами щастя? Пшеничною вагою зваж себе, людино! Цей край - не мій. Що дав мені цей світ, крім руху трав?..
*
Туди, аж до містини, що її на честь Сухого Дерева прозвали:
Жагою повна блискавка мені судила обшир Західних провінцій.
Та поза ними - край найбільшого дозвілля,
Й, серед земель непам'ятливих трав, рік без родинних уз та круглих дат, присмачений світаннями й вогнями. (І для ранкової офіри серце у чорного узято барана.)
*
Дороги світу, хтось верстає вас. Над знаками землі владарювання.
О Мандрівник під жовтими вітрами, о смак душі!... І коккулюс індійський, ти кажеш, заховав п'янливу силу, - нехай же розітруть його зерно!
*
У наших звичаях несхибно панував великий постулат шаленства.
IX
Від тих віддалених часів, як вирушили ми на Захід, що знати ми могли
Про все зникоме?... І біля наших ніг, нараз, - дими найперші.
- Юні жінки! І вся природа краю геть виповнена їхнім пахкотінням:
*
«...Я оголошую тобі часи великого тепла і голосіння вдів над прахом мертвих.
Ті, що старішають у звичаях своїх та в мовчазних своїх турботах, сидять на пагорбах, задивлені в піски
І в сяйво дня серед святкових рейдів;
Та розкіш сповнює жіночі чресла: в тілах жіночих наших щось нуртує, немов бродіння чорних виногрон, і поміж нами не знайти спочину.
...Я оголошую тобі часи великих ласк і розкіш листя в наших сновидіннях.
І ті, що добре відають джерела, - вони так само з нами у вигнанні; і ті, що добре відають джерела, можливо, нині скажуть нам надвечір, -
Які ж то руки міцно стиснуть нас, - великі виногрона наших чресел,
Аби нам слина сповнила тіла? (І жінка з мужем у траву лягла; вона встає, і ладу надає своїм чудесним обрисам, - і вгору злітає сарана на синіх крильцях).
...Я оголошую тобі часи великого тепла, і ніч так само, під собачий гавкіт, утіху дістає з жіночих чресел.
Але Чужинець мешкає в шатрі; його вшановують плодами й молоком. Йому приносять чистої води,
Щоб він собі омив вуста, обличчя й прутня.
Йому приводять на ніч величавих і безплідних жінок (о! вдень іще темніших!) І може статись так, що він од мене дістане втіху. (Тільки я не знаю, як саме він навик вестися із жінками.)
...Я оголошую тобі часи великих ласк і розкоші джерел у наших сновидіннях.
Ти розтули мені вуста у сяйві, немов медовий сховок серед скель, і, якщо ґандж якийсь угледиш у мені, хай відішлють мене від тебе; якщо ні -
Хай увійду я до твого намету, ввійду я, гола, й стану біля глека,
І довго ти, супутнику надгробка, на мене, мовчазну, дивитись будеш під деревом дівочим вен моїх... Ложе благання під твоїм наметом, зелена зірка аж на денці глека, і хай лишусь я у твоїй обладі! Немає тут служниці під наметом - єдиний глек із чистою водою! (Я можу вийти звідси до світання, не розбудивши ні зелену зірку, ні цвіркуна біля твого порога, ні гавкотіння всіх собак землі.)
Я оголошую тобі часи великих ласк і розкіш вечора на наших смертних віях...
Але ж у цю хвилину - все ще день!»
*
- І, ставши на вогненній грані дня, аж на поріг великої країни, яка стократ цнотливіша, ніж смерть,
Мочилися дівчата, вбік одвівши мальовані полотна своїх суконь.
X
Обрати час великий капелюх зі зведеним його звабливим краєм. Зір одступає протягом століття ще далі, у провінції душі. І на рівнині видно чисто все крізь браму осяйної крейди: все, міццю повне, все,
Таке чудовне!
Біля могил дитячих кінські жертви та обмивання вдів серед троянд; і на подвір'ях зібрано зелених пташат, аби уславити старійшин;
Ще більше видно й чути на землі, все життєдайне й жизне поміж нами!
Врочисті святкування просто неба на роковини велетенських древ; громадські торжества на честь водоймищ; присвяти круглих чорних валунів; віднайдення джерел у мертвих землях; освячення полотнищ на жердинах коло підходів до гірських ущелин; нестямні хвальні зойки біля мурів - з каліцтвами дорослих на осонні, з вивішуванням шлюбної білизни!
Чимало іншого на рівні наших скронь: у передмістях перев'язка звірів; рух натовпів перед хо-лощіями, і перед стригалями, й копачами; прибутки з продажу під подувами жнив; провітрювання трав на вилах і покрівлях; вали з рожевої обпаленої глини; висушування м'яса на терасах; великі Галереї для жерців; округи королівських полювань; широкі дворища ветеринара; утримування мулячих стежок і звивистих проходів у проваллях; закладення притулків на безлюдді; письмові свідчення про каравани; розформування бойових ескортів по гамірних кварталах грошомінів; любов юрби, здобута під навісом, неподалік од казанів із м'ясом; засвідчення державних вірчих грамот; винищування звірів-альбіносів та білої черви у товщах ґрунту; палання терну й полум'я ожини у смертю заплямованих містинах; чудесний хліб з ячменю та сезаму, а може, із двозерної пшениці; і всюди й скрізь - димовища людські...
О! Всякі й різні люди на землі, що мають власні звичаї й дороги: їдці комах та водяних плодів; носії пластирів та власники багатств! Вельможний отрок і рільник; соляр і голколікувач; збирач податків і коваль; спродавці цукру, цинамону, і кубків з білого металу, і свічників з ясного рогу; той, хто майструє шкіряне вбрання, сандалі із тривкого древа та ґудзики, подібні до оливок; той, хто угіддям власним надає своїх прикмет, йому лиш притаманних; і чоловік, шо ремесла не має, а має бджіл, і сокола, і флейту; то й, кого вельми тішить власний голос, його мистецький неповторний тембр; той, хто знайшов собі достойну справу - дивитись на зелений камінець; той, хто задля розваги палить кору у себе на даху; той, хто з пахкого листя стеле для себе ложе на землі, лягає і опочиває; той, хто міркує про малюнки зелених кахлів у басейнах, де хлюпотить жива вода; той, хто недавно повернувся з мандрів і мріє знову вирушити в путь; той, хто прожив усе життя в краю великих злив; той, хто захоплюється грою у кості, паці або скраклі; той, хто розклався на землі з таблицями своїх рахунків; той, хто замислився про вжиток великих гарбузових глеків; той, хто волочить мертвого орла, немов відчахнуту важезну гілку (і роздає, але не продає пір'їни задля стріл); той, хто збирає квітковий пилок у дерев'яний посуд (і моя розкіш, - мовить,- жовтий колір); той, хто куштує радо пиріжки, пальмових червів та малину; той, кому так смакує естраґон; той, хто замріявсь про ямайський перець; той, хто жує закам'янілий ґлей; той, хто наближує до вуха мушлю; і той, хто запах генія шукає по свіжих виломах каміння; хто марить, хтивий, про жіноче тіло; хто бачить власну душу в зблисках леза; і чоловік, досвідчений в науках, і саме в ономастиці найбільше; і муж з великим впливом на нарадах; той, хто дає джерелам власні назви; хто під деревами дарує крісла та вовну, пофарбовану для мудрих; і видає наказ - на перехрестях хай запечатають спижеві чаші, що з них гамують спрагу подорожні; ще ліпше - чоловік без жодних справ; такий чи інший чоловік і звичай,- і ще велика многота людей! Ті, що полюють перепілок серед складчастих краєвидів; ті, що шукають у кущах покраплені зеленим яйця; ті, що злізають із коня, аби підняти гарні речі - аґат або блакитний камінь, гранований у передмістях (футлярчики, аґрафи й табакирки - й для паралітиків напівпрозорі кульки); ті, що насвистують і просто неба розписують коштовні скриньки; муж із ціпком своїм зі слонокості; і муж із плетеним стільцем; відлюдник, прибраний дівочими руками: старий вояк, що на порозі в землю загнав свій спис, щоб прив'язати мавпу... О! Всякі й різні люди на землі, що мають різні звичаї й дороги. І раптом! У вечірньому одінні, вирішуючи раз у раз усі питання старшинства, під скипидарним деревом займає належне йому місце Оповідач...
О родознавцю посеред майдану! Скільки історій спадків та династій! І мертвий хай ухоплює живого, у згоді зі скрижалями леґіста, якщо всього того не бачив я у затінку його великім, ані здобутку того ж таки віку: великі сховища літописів і книг, комори звіздаря й нагробки пишні; прадавні храми під листов'ям пальм, і ходять там три білі курки й мул; і поза кругом зримого мені - багато потаємного в дорозі: намети, згорнуті з приходом новин, які мені не знані; зухвала путь народів по узвишшях і переправи через ріки на бурдюках; чвал вершників з листами про угоду і засідки між виноградних лоз; домовленість про напади в проваллях і хитрі викрадання жінки в полі; торгівля; змови; парування звірів в лісах перед дитячими очима; одужання пророків у стодолах; німі розмови двох мужів під древом...
Та понад справами людськими на землі - багато плинних знаків у путі, багато стиглих зерен у путі, й під прісним хлібом гарної погоди, серед великих подихів землі - щедротне пір'я жнив!..
Аж до тієї вечорової години, коли займається жіночна зірка, - вона заручена і найчистіша серед небесних високостей...
Орна земля сновидь! Хто каже будувати? Я бачив землю, бачив суходоли, поділені на обшири великі, - й думками не відбіг від мореплавця.
ПІСНЯ
Під деревом я зупинив коня: там у гіллі сидить тьма-тьменна горлиць, і посвист мій відлунює так чисто, що ріки сповнити ніяк не можуть своїх обітниць, даних берегам. (І вдосвіта найзеленіше листя - це втілення, жива подоба слави...)
*
Але ж ідеться зовсім не про те, щоб чоловік не знав печалі й смутку, - але, піднявшись рано, до світання, спілкуючись обачно й обережно із найстарішим деревом, і твердо опершись підборіддям на останню з зірок небесних, в спраглих височінях він бачить щось велике й дуже чисте, що обертається на щастя й раювання...
*
Під деревом я зупинив коня: там у гіллі сидить тьма-тьменна горлиць, і посвист мій відлунює так чисто... Коли помруть, хай в мирі опочинуть усі, хто не побачив цього дня. Проте від мого брата, від поета, було одержано якісь новини. Він написав одну чудесну річ. І дехто вже про неї встиг дізнатись...
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Сен-Жон Перс Анабазис Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Анабазис Переклад Михайла Москаленка |
На попередню
|
|
