Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка
Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка
© Saint-John Perse. Vents (1946)
© М. Москаленко (переклад з французької), 2000
Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 142-223.
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст
Атланті та Алланові П.
І1
Це віяли могутні та великі вітри на всіх обличчях цього світу,
Могутні й радісні вітри по всьому світу, вітри без пристановища й гнізда,
Вітри без міри та перестороги, які лишали нас, людську солому,
У рік соломи на своїх шляхах... О! Так, це віяли могутні та великі вітри над усіма обличчями живих!
Вони вивідували пурпур та волосяницю, слонову кістку й биту черепицю, вивідували цілий світ речей,
І поспішали на свої дільниці понад потужністю найбільших наших строф, понад версетами атлетів та поетів,
Це віяли могутні та великі вітри в гонитві понад усіма слідами цього світу,
Над усіма скороминущими речами, над беззаконно сущими речами, - вони виповнювали цілий світ речей...
І, вивітривши виснагу й посуху з сердець мужів, вельможних та владарних,
Вони витворювали смак соломи й запашного зілля на всіх майданах наших міст,
Мов при піднесенні великих стел серед багатолюдних місць. І серце поривало нас
До мертвих вуст Громадських Установ. І бог, подібно до відпливу, покидав великі витвори духовні.
Адже ціле століття озивалось немовчним шерхом висхлої соломи, між найхимерніших закінчень слів: на кінчиках малих стручків і струків, усього, що здригається й тріпоче,
Немов велике дерево в лахмітті, в подертім дранті іншої зими, в лівреї мертвого річного циклу;
Немов велике дерево, що гучно вдаряє тріскотом сухих торохкал і вінчиків своїх із теракоти -
Це велетенське дерево, жебруще, бо змарнувало спадки та набутки: обличчя, спалене любов'ю та шаленством, ще озиватиметься співами жадання.
«О ти, жадання, що озвешся співом...» Чи вже не шелестить сама моя сторінка,
Мов це велике дерево чаклунства, укрите вбогим покривом зими і горде небувалим паєм своїх фетишів та ікон, -
Воно колише оболонки й примарний блискіт сарани; воно дарує та заповідає вітрам небесним крильця та рої, і в'язь, і сув'язь вищого з глаголів, -
О, так! Це велетенське древо мови із незліченністю провість і максим, немов сліпонароджене,
шепоче серед квадратів лісових насаджень, на шахівниці мудрості й знання...
2
«О ви, кого відсвіжує гроза... І свіжість, і запорука свіжості...» Сам Оповідач ступає вгору, на фортечний мур. І Вітер з ним. Немов Шаман під тягарем залізних своїх зап'ясть:
Задля окроплення новою кров'ю вбраний у ваготу одінь, у сині барви ночі, зі стяжками малинового фаю; на ньому - й виважена кінчиками пальців накидка з пасмугами довгих згорток.
Він з'їв жертовну страву - риж померлих; він із бавовни їхніх саванів скроїв собі права споживача. Але його слова лунають для живих, його долоні - у водоймах майбуття.
І всі його слова для нас свіжіші, аніж нова вода. І свіжість, і запорука свіжості... «О ви, кого відсвіжує гроза...»
(І хто б нарешті не розбив, п'ятою не розбив окови співу?) Так швидше, швидше! Виповідь живого!
Сам Оповідач ступає вгору, на фортечний мур, посеред свіжості руїн і трощеної цегли. Лице фарбоване задля любові, немов серед винових свят... «Лише встигайте, - час летить, - родитися в цю мить!»
Бувало: віддзеркалювався божий дух у ледь розкритих печінках орлів, мов у залізних витворах ковальських, і божество зусюди облягало великий досвіток живих.
О ворожба за потрухами, за віддихом і трепетом дихання! О ворожіння за небесною водою та за ордаліями рік...
Були ці дійства на добро. Я маю з того скористатись. Господня ласка на мою поему! Нехай вона проллється найщедріше!
«Мені - прихильність найприхильнішого з марень»,- ось вислів, обраний, аби вславляти високу долю мудреця. Й поет так само знаходить прихист у своїй поемі,
Він визнає чудесно даним пророцтво, явлене в поемі, і все, що чоловік вчуває, коли зближається смеркання;
Або той муж, що входить в коло верховних церемоніалів, у час офірного обряду, приносин чорного коня. «Владарно мовити», - сказав Слухач.
3
Це діяли могутні сили в повняві зростання над усіма слідами цього світу, і вищими були джерела їхні, аніж у зграйних наших співах, аніж у всіх місцинах розбратів і чвар;
Вони буяли вільно серед світу, - о світе всіх речей! - вони жили на зламах майбуття, немов на гребенях тривкої глини, придатної для майстра гончара...
Під спів високих сповідей морських просторів вони провіювали власний смак банкрутств і надлишкових цін аукціонів; вони вели до всіх піщаних берегів великі інтелектуальні катастрофи,
І, разом із навальним кроком вечора, серед най-либших заворушень духу, вони усталювали стиль нової величі, аж там, де височать прийдешні наші акти;
Або, оскаржуючи шанси божества на дальніх островах, вони підносили до верхогір'їв великі диспути Єссеїв, і ми не мали доступу до них...
З їхньої ласки буйно квітнули омани та дива, й зелена сарана софізму; трутизна духу на краях солончаків і свіжість еротизму на узліссях;
З їхньої ласки повставало нетерпіння на всіх облудних берегах мертвих Морів, на всіх квітчастих верхогір'ях ламвікуній, і на всіх ландах дивоглядів, де громадяться леґенди, великі похибки століття...
Вони сповняли найновішими думками чорну вовну смерчів, нависле небо, де мандрують гарні едикти із реєстрами проскрипцій,
І, розмітаючи по всіх пісках палючий солонець жадання, вони заповідали зерно й силу проростання, неначе розкіш раювань гвоздикового дерева й кубеби,
Вони вістили гомони і співи живих людей - не пошепти посухи, що їх ми згадували вище.
Доволі, Оповідачу!.. Вони свистіли в брамах Курій. Вони вкладали долілиць камінних ідолів-богів, каплицю хрещення - під товщу кропиви, і храм Байон - під стіни джунглів.
Вони давали волю джерелу під чагарями й під бруком Королівського Подвір'я - посеред патіо Дворів Вельможних Графів, між Павільйонів Для Грання у Гилку, в салонах з незліченністю естампів, жіночих потайних послань та інкунабул.
Вони зливалися із лютістю каміння, з непримиренністю пломіння; вони з юрбою поринали у глибінь бездонних благодійних марень, аж до великих Цирків передмість, де, серед вибуху найвищого з наметів, палахкотить нестямою Менада, і геть летять полотнища та снасті...
Вони відходили туди ж, куди рушають усі люди без голосного родоводу й сини без права майорату, дівчата вільного звичаю та вишколені доньки Церкви, - в путь, католицькими Морями, що мають кольори шоломів, шпаг і ковчегів для реліквій,
І, приміряючись в дорозі до кроків Пастиря, Поета, вони ловили на шляху бузкових чаєнят Мормона, і диких бджіл, що мешкають в пустелі, і хмари мандрівних комах, що пролітають над морями, немов дими всього, що плинне, надавши балдахіни й затінь жіночим снам на узбережжях.
*
Отак, у розповні зростання та свистіння на зламі нашого століття, вони спускалися з високих перевалів, із тим незнаним свистом, у якому ніхто не зміг пізнати свого роду,
Вони, що віяли на ложа всіх народів, о! розмітали, - хай же розметуть, - сказали ми: нехай же розмітають
Сигнальні щогли, мертві якорі, стовпи шляхів та висвячені стели, вояцькі каземати на кордонах і ліхтарі, засвічені на рифах, вояцькі каземати на кордонах, низькі й приземні, мов сільські свинарні, і митниці, плескатіші та нижчі на спадистих узгір'ях і на схилах, іржаві батареї в хащах пальм, на островах із білого коралу, що запаскудила їх свійська птиця, хрести на роздоріжжях, павільйони на гострих мисах, і стовпи-триноги, і надбережні пункти спостережень, камінні тури, стайні та стодоли, каплиці по лісах, гірські притулки, зруйновані Розп'яття, огорожі, обклеювані безліччю афіш, таблиці, що на них задивлений географ, картуші, що до них звертається дослідник, плескаті камені, що їх зібрав докупи геодезист чи, може, караванник - погонич мулів чи доглядач лам? Колючий дріт загонів та коралів, і кузню просто неба, у якій працюють таврувальники худоби, і камінь, що його до рук узяв фанатик, і кельтський тур у займищі лендлорда, і вас, високі ґрати золоті, що замикаєте оселю Промисловця, і стулки брам, оздоблені орлами уславлених родинних фірм...
О! Розмітали! Хай же розметуть, - казали ми, - всі камені річниць та заповітні стели, -
Якогось вечора вони відроджували задля нас оте хистке лице землі, де сто дівчат постане і сто зубрів серед гісопу й тирличу.
Отак, у розповні зростання та свистіння, вони заходилися найчистішим співом, який дарує всім непам'ять і нестяму.
Коли ж відтак здолали відрізнити живі творіння з-поміж мертвих, найвидатніші з-поміж кращих, -
Вони, мов свіжістю, овіювали нас сновидним маревом обітниць, вони пробуджували задля нас, на шовковистих їхніх ложах,
Неначе жриць, повитих сном, крилатих донечок у час метаморфозу, о! наче німф у час німфозу, посеред ритуалу бджіл - білизна крилець в оболонках, пучечки крил у сайдаках, -
Новітні письмена, заховані у товщах великих сланців майбуття...
О свіжосте тієї ночі, коли крилата донька угорі заблиснула досвітньою зорею: на щонайвищім верхогір'ї згуби, на недосяжному чолі,
Повитому пов'язкою й листов'ям!.. «Ти зачаклуй, обітнице, мене, аби я зрікся мрії народитись...»
І, наче виховник ясних Монархів, я наслухатиму, як повстає в мені неподоланна влада марень.
Казав ти: п'яний, ще п'яніший, бо заперечував сп'яніння... Достоту: п'яний, ще п'яніший, бо жив
У сум'ятті роздорів.
4
Все розпочати знов. Усе сказати знову. І погляд гострий, мов коса, понад усім набутком і майном!
Щоб вибухнути сміхом, муж ступив до галерей Бібліотеки, що їх пробито в кам'яній породі. Храм Книги! Муж ступив на сардоніксові щаблі, під переваги бронзи й алебастру. Неголосне у нього ймення. Ким був насправді він і ким не був?
І віддзеркалюються лампи в лискучому аґаті мурів, і чоловік, простоволосий, з гладенькими руками,- він стоїть серед кар'єру, де яскріє розрізаний жовтавий мармур,- великі книги у сералі, великі книги в темних нішах: немов за давніх літ, бувало, соломою набиті звірі, що хижо їжилися шерстю по замкнених кімнатах Храмів - книжки смутенні, незліченні, - потужними шарами крейди громадять уповання й осад серед піднесення часів...
І віддзеркалюються лампи в лискучому аґаті мурів. Глянсовано високі мури самою мудрістю, й мовчанням, і сяйвом опівнічних ламп. Мовчання й мовчазні відправи. Жерці і жрецтво. Серапейон!
Тож на яких святах зелених Весен омиємо ми ці персти, заплямлені всім порохом архівів, - на них відклався бруд минулих літ, рум'яна мертвих Королев, фламінів, неначе поклади священних міст, які на посуд брали білу глину, які вмирали через виснаженість власну та через надмір місячного впливу?
Хай вивітрять мені цей лес! Хай вивітрять мені усі омани! Облуда й сухість олтарів... Книжки смутенні, незліченні на шарові блідої крейди...
Що ж це лягло на кістяний мій палець: весь тальк знесилля та розважних дум, найлегший доторк пороху знання? Немов наприкінці рослинного сезону - наліт найтоншого пилку і пилу, лишайникових спор і спорул, розтертих крилець білана, тендітних лусочок на вольвах грибів-молочників, рижків... Усе фавозне, що на грані пустки, весь осад прірв на власному відстої, всі твані й багна на краю падіння, - весь прах і попіл із лускою духу!
О! Теплі запахи прання й зоління, і всіх припарок, кладених під шклом... Пахтіння білої землі для склепів та білих глин, що йдуть до сукновалень, дух вересової землі для давніх Оранжерей Вікторіанської Епохи... Всі випари безбарвні: кураю та черепашникового піску, білої м'якоті кокосових горіхів та висохлих водорослин, що їхні слані сховано у повсті гербаріїв, укладених ретельно,
О! Присмак цих притулків і фортець, та ще осуга давнини на зламах мистецької камінної різьби, - облуда й сухість олтарів, і ґандж піщаних узбереж атолів, і, в далині, така раптова пошесть по всіх масивних вапняках опор, коли екліптика схиляється до зради...
Все далі й далі йти! Слова живого!
5
...Гейя, твій позіх не такий широкий, боже прірви!
Цивілізації пройшли з вогнем дзеркал, із полум'ям великих вин,
І світанкові зорі, що з полярних свят спустилися в долоні одягальниць,
Ще й досі не перемінили своєї гри полегкістю білизни.
Ми будемо сьогодні в час смеркання вкладати на спочин умерлі зміни року - у вечорових їхніх строях, в мереживах старого золоття,
І, наче співи трубочок солодких услід за кроком переможних армій, або мов перекинуті столи Зальотників, Манірниць,
Наша строфа легка в обозі літ!
Отож не покладайтеся на мене в час урочистого прощання Малібранів.
Хто й досі згадує людські свята? Про дні Палілій та Паноній,
Різдво Христове, і Великдень, і Стрітення, і День
Подяки...
І ви, майбутні береги, які прознали, де пролунають наші кроки,
Ви вже напахчуєте голий камінь і фукуси нових купелів.
Книжки - рікою, лампи - серед вулиць; важливіші у мене справи, аніж дивитися з покрівель, як насувається близька гроза.
Отож коли доходять свого краю джерела вищого знання,
Хай голій жінці буде повеління укластися на самоті під дахом, -
Хай навіть там, де на своїх місцях стояли тисячі смутенних книг, немов служниці й найманки-дівчата...
Хай гола жінка там залізне ліжко має, а вікна й двері хай ведуть у ніч.
Прекрасна й чиста жінка, найясніша серед усіх обраниць Міста,
Шанована за ласку й за мовчання, за бездоганне тіло, що просякло пахкою амброю, із чистим золотом побіля паху,
Духмяна жінка наодинці з Ніччю, і, як колись, під спижем черепиці,
З важенним чорним звіром, у якого чоло лямоване кільцем залізним заради зближення із божеством,-
Жінка, яку вчуває нюхом Небо, - вона йому одному відкриває живу таємність власного єства...
Нехай від Неба матиме вона прихильність найприхильнішого з марень, неначе вивідав про неї бог, що ми його давно забули,
І, німотою вражена, нехай вона до нас уранці промовляє самими знаками й розважним зором.
Отож у знаках ранку, аж на сході небес, нехай дають про себе знати і сенс, і лагідне проникнення, і натяк...
Отак Чаклун, долаючи дороги та вулиці, прямує до людей,
Своїх сучасників, у простому вбранні,
Усі повинності суспільні занедбавши, -
Муж вільний і дозвільний, чоловік усміхнений і добро думний,
Для нього небо радо зберігає свою відчуженість та візію речей.
І ранок цей вже виглядає так,
Немов на Заході крайнебо, достоту схоже на потужну повідь, -
Нехай він радиться, хай добре дбає про новину прояв на ложі вітру.
І це ще - рада сили і шаленства.
6
«Казав ти: п'яний, ще п'яніший, бо заперечував сп'яніння...»
І знову чоловік встає посеред вітру. Слова короткі, наче тріск кісток. І вже занесена його нога над поворотом шляху...
«О! Так, з усіх речей печаті знято! Хай розголосять це серед живих!
А надто ж у кварталах бідноти - поважна справа.
Що ж будете робити ви, новітні люди, із ваготою кіс, розплетених на чолі години, від якої відреклися?
Ті, що в покоях бачили сновиддя, ще вчора ввечері вляглись по той бік Віку, лицем до супротивних місяців.
Інші впивалися новим вином біля заледве барвлених криниць. Бували серед них і ми. Печаль, що втілювали ми в собі, нехай відходить із новим вином мужів, немов на святкування вітру!
Скінчився сон, де зачудоване було ждання Сновидця.
Рятунок наш - у поспіху, в розриві. І нетерпіння нині - скрізь і всюди. І звинувачення в дрімотності й безсиллі підноситься понад плечем Сновидця.
Нехай знайдуть нам на кордонах мужів великої потуги, що їх понизило безділля до ремесла Заклиначів.
Мужів, що їхніх дій не передбачиш. Мужів, в облогу взятих богом. Мужів, немов прошитих блискавками, мужів, які впились новим вином.
Ми ліпше зуживемо їхню силу та їхній потаємний зір.
Рятунок наш, із ними разом, у мудрості, як і в нестримі».
...Печаль, яку в собі несли ми, нехай відходить із вином мужів!
Там ми підводимо нові обличчя, там омиваємо нові обличчя. Понад купелями доходять згоди високі сторони і свідки.
Як перед нами чоловік, буває, тяжко погрішить супроти власного лиця, лиця живого, - нехай же силою утримують його лицем на вітрі!
Богове, що верстають шлях на вітрі, не підіймають марно батога.
Вони казали нам, - чи скажуть вам? - що сто нових мечів осяйно ожили у плині часу.
Вони нам вигострять зародження діянь, мов спалах кварцу чи обсидіану на вістрі непохибних стріл.
«Ви, божества, прихильні до розвою снів, це не до вас я покликаюсь, а до вогнистих Спонукальниць дії у їхньому короткому вбранні.
Ми звершуємо ліпше наші справи, коли й шаленство, й нетерпимість з нами,
А доля мертвих - то не є наш клопіт, зарівно як недобрий пай банкрута.
Невтримність - найтривкіше з наших правил, ядучість крові - певний наш добробут.
Великі книги, пройняті думками вітрів потужних,- де вони тепер? Ми здобули б із них достойний харч.
Тож наша максима - небезсторонність, а розокремленість - незмінний звичай. Ми - о богове! - маємо лише лихі роздори посеред залоги».
Надмірними були вимоги наші, аж там, на грані людських сил.
Свистіть, банкрути! Так, вітри потужні! Ось наша істинна прероґатива.
Ми повстаємо нині, одностайно, з великим людським криком серед вітру,
І ми йдемо вперед, живі мужі, і подаємо позов про завдаток спадкового свого майна.
Нехай же навкруги встають разом із нами! Нехай же віддають нам, о живі, все чисто, що належить вам, сповна!
*
О, так! На всьому зламано печаті! О, так! Усе потоптано й роздерто! І Рік, який нестримано минає, здійнявши високо крило!..
Летять пір'їни, і летить солома! Вся свіжість піни та дрібного граду, коли підносяться виразно знаки! І Місто похиляється до моря, із хвилюванням білого листов'я: і чайки, й пасквілі одного лету.
Ще й нетерпіння рине звідусіль. І дивний чоловік, хоч де б він був, підводить голову до цього всього: орач із плугом серед чорноземів, і вершник у нагірному краю, серед низьких коралів небосхилу, й моряк, задивлений у обриси проток, під сплесками найвищого вітрила.
Філософ-бабувіст, простоволосий, уже виходить зі своєї брами. Він бачить Місто, і воно три рази позначене ударом блискавиці, і тричі Місто, в сяйві блискавиці, немов при зблиску шпаги, сходить світлом,- і в глибині своїх вугільних шахт, і по великих портових спорудах,- голгофа брухту та сміття під велетенським древом неба, повним трути, й воно несе владарне берло віття, немов старий гіллясторогий олень, який з'явився із північних Саґ:
«О ви, кого відсвіжує гроза... І свіжість, і запорука свіжості...
Позичено в богів обличчя ваші, і в палахтінні кузень - весь ваш спалах,
Тепер ви мешкаєте по цей бік Століття, тут, де покликання озвалось ваше.
Під блискавицею доба, що занепала, ціла епоха, що згасає там!
Так швидше, швидше! Виповідь живих! І ваші старші діти, очевидно, на ношах будуть теж разом із вами.
Чи ви не бачите, - все рушиться на нас: рангоут, такелаж і рея, і вже перед лицем у нас вітрило, немов уламок мертвих віровчень, немов великий клапоть пишних строїв або фрагмент несправжньої мембрани, -
І час уже, нарешті, надійшов - на палубі сокиру брати в руки?..»
«Повалено тяжкі камінні тумби, і межові стовпи, і огорожі. Насіння й ості свіжої трави! Й на величезному земному крузі сумир у серці Шукача Нового...
Не годні нас застукати зненацька оці великі вторгнення доктрин, які затримують цілі народи на поворотах, мов земна луска.
Так швидше, швидше! Ось крутіший поворот!.. І серед хвальних голосів усього, що розростається, хіба ж то нам не чутний тон новітніх модуляцій?
Ми будемо тебе незмінно пильнувати, о квіте золотий, о пізньоцвіте! Немов спів туби посеред оркестрів!
Як муж, наділений високим даром, воліє клавесин або розарій, його роздерти має зграя псів!»
*
Перед органом пристрастей радій, о Майстре співу!
І ти, Поете, ти, засуджений заочно, о ти, чотири рази єретик, з обличчям досі ще на вітрі, співай за требником тайфунів:
«О ви, майбутні береги, що зберегли в собі знання: де мають свій початок дії наші, відтак в якій новітній плоті завтра народяться на світ богове наші,- ви заховайте наше ложе чистим від немічних зусиль, та ще від млості...
Вітри потужні! Так, вітри потужні! Тож наслухай земні труди грози посеред голих мармурів смеркання.
І ти, жадання, що співати будеш під надто вже розлеглі звуки сміху, коли укуси родяться з утіхи, вимірюй просторінь, яка лишилась заради вторгнення - навали співу.
Надмірна многота вимог душі до плоті. Нехай вони дадуть нам зваги й сили духу! Нехай потужний рух виносить нас аж до кордонів наших, і далі, й далі, геть поза кордони!
Повалено тяжкі камінні тумби, і межові стовпи, і огорожі... Сумир у серці Шукача Нового... Й на величезному земному крузі - той самий крик людей на вітрі, неначе мідний голос туби... І чутна ще тривога звідусіль... О цілий світ, великий світ речей...»
*
Моря, чиї прокльони чутні під нескінченністю смеркань, неначе біль тварин, що власне молоко їм закупорило у неволі вим'я...
І надбережжя, повні шепотіння, серед трави, що колосіє зерням, і цей великий рух людей до дії:
І, понад величчю імперії живих, серед трави широких пісковин, - цей інший рух, потужніший стократ, просторіший від нашого століття!
...Туди, до місця тиші та розриву: там час поволі починає класти собі гніздо в залізному шоломі, і три леткі заблукані листки ведуть останній свій танок навколо кісточок померлої Цариці.
...Туди, до місця забуття і мертвих вод, туди, в околи прихисту й бурштину, туди, де чистий Океан глянсує золототрав'я посеред єлею,- і придивляється Поет уважним зором до плоті найчистіших ламінарій.
7
...Гейя, великий боже прірви, спокуси всіх вагань були б минущі, -
Де Вітер губить власну міць... Та опіки душі страшніші,
І, всупереч всім клопотам вагання, нехай свавільний чин душі над плоттю
Нам не дає дихнути, хай крило самого Вітру буде з нами!
Адже при зустрічі, при лютому зударі гордливих павозів недолі, аби тримати на самій вершині велику повняву такого співу,
Не забагато буде, Майстре співу, оцього гуркоту душі,-
Мов посеред звучань великих дзвонів, між бронзовою чашею й металом вібруючих великих дисків,
Сідають високо, аж на самій вершині, дикі рої великої любові.
«Я виважив тебе, поете, й не виявив великої ваги,
Я вихваляв тебе, о велич, і я не вгледів непохитної опори.
Яскині генія на ранок заповнив сморід мертвих кузень.
Богове, зримі, покидали схололий попіл наших днів. Любов ридала уночі на наших ложах.
Твоя швидка рука, о Цезарю, хапає лише найменше крильце у гнізді.
Ти, молодосте, увінчай себе гострішим листям!
Вдаряє Вітер до твоєї брами, немов Володар таборищ,
До брами, що її покарбувала залізна латна рукавиця.
Так само й ти, о ніжносте, вмируща, укрий своє обличчя краєм тоґи
Й земними пахощами наших рук...»
Хай Вітер дужчає на наших берегах та на розжареній землі сновидь!
Мужі великим натовпом пройшли дорогою, котру обрали,
Пройшли туди, куди ступають люди,- аж до своїх могил. І це під гомін
Високих сповідей морських просторів, понад кільватером, що ясно сяє, - на Захід, серед чорного листов'я й оголених мечів смеркання...
А я сказав: не важся відкривати перед печаллю свого ложа. Біля джерел збираються богове,
І це ще й досі гомони чудес серед високих сповідей морських просторів.
Як із невпинних рік пили тварини й люди, які змішалися в обозних авангардах,
Як серед палахтіння кузень просто неба розлу-нювався зойк металу на власнім любостраснім ложі,
Я поведу на ложе вітру велику жизну гідру власних сил, я буду звідувати ложе вітру, немов розплідник сили та зростання.
Богове, що верстають шлях на вітрі, нам у дорозі являть незабаром щонайхимерніші з пригод.
І ще поет так само поміж нами. І це - піднесення усього, що невпинне, на Заході, серед небесних рад.
Великий лад нових торжеств маєстатичних вже вибудовується в високостях, на гребенях малої миті.
І ген у далині, на Заході, поволі визріває чистий фермент дородових темнот - і свіжість, і запорука свіжості,
І все, що чоловік вчуває з наближенням вечірньої години, серед верховних церемоніалів, коли спливає кров'ю чорний кінь...
Все далі й далі йти! Слова живого.
Книга: Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка |
| 2. | II 1 ...Новітні землі, там, серед найвищих... |
| 3. | ІІІ 1 Мужі у часі на такий ось кшталт обличчя... |
| 4. | IV 1 ...Це вчора сталося. Вітри замовкли. - Чи... |
На попередню
|
|
