Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка
II
1
...Новітні землі, там, серед найвищих пахощів чорнозему і листя,
Новітні землі, там, під розростанням найширших тіней цього світу,
Уся земля, поросла деревами, там, за рядами чорних виноградних лоз, неначе Біблія,- затіння й свіжість серед розгортання найкращих текстів цього світу.
І це - нове народження чудес, і свіжість, і джерела свіжості на чолі пам'ятливої людини.
Це - смак усього, що давно минуло, неначе пам'ятна записка із витягом першоджерел, тлумачення, що додаються до великих Актів,
Мов у найбільших Книгах Меценатів - великі перші сторінки: Присвята Князеві, Переднє Слово та Зауваження Укладача.
...Новітні землі, там, у високостях, немов владарні аромати великих визрілих жінок,
Новітні землі, там, у високостях, під натиском людей і цього, й того віку, які оспівують славетний мезальянс,
Уся земля, поросла деревами, там, у високостях, серед колихання своїх щонайпишніших віт, вже відслоняє найчорнішу свою косу і велетенський візерунок власних пер, мов запах визрілих і дужих тіл на ложі найпрекрасніших створінь оцього світу.
Це - свіжість вільних вод і найпишніших віт, заради натиску людей і цього, й того віку, які оспівують славетний мезальянс,
Це - свіжість щойно зроджених земель, неначе запах вічних справ, по цей бік вічних справ,
Немов дошлюбний сон, коли людина ще посідає власне місце на грані іншого століття і прагне розтлумачити для себе таємну сутність чорного листка і древовидні розгалуження мовчання по найдокладніших із абецадел.
Уся земля новітня, там, у високостях, під гербом грози, несе шолом білявих войовниць та пера індіанського вождя - Сагема.
Уся земля, міцна й дозріла, вже відслоняє перед кроками Чужинця свою казкову повість про величчя, пишноту й сніння іншого століття.
Земля напружено-довгастих рис по щонайдовших берегах своїх припливів біжить від моря і до моря, до найверховніших письмен, серед віддаленого розгортання найкращих текстів цього світу.
*
Туди ми йшли, до Заходу обличчям, із гуркотом новітніх вод. І це - нове народження чудес тут, на землі людей. І вже тепер замало буде всіх розмальованих твоїх звірят, о Одюбоне! Аби мені до них не довелось додати зниклих видів, як-от: Кулик північний, і Гагарка безкрила, й перелітний Припутень...
Туди ми йшли, від хвилі і до хвилі, щаблями Заходу. Велика ніч виповнювала чорну сіль землі духмяним духом, від виходів із Міст до скирт соломи, серед веснянкуватих тіл жіночих просто неба. Й жінки були огрядні, й мали присмак жита, цитронів та добірної пшениці, налитої за взором їхніх тіл.
І ми вас викрадали, о дівчата, при вийсті з залів, - порухи смеркання ще чулися у ваших вільних косах, - весь дух ефірної олії та посухи, вся ваша аура, мов нетутешній спалах... Ви мали довгі ноги, аж такі, що нас захоплюють зненацька у сновиддях, серед пісків, у час, коли видовжуються всі вогні смеркання... І ніч, яка зайшлася співом серед прокатних станів Міст, не витягне чистішого числа для карбувань найдосконалішого стилю.
Отож, хто спав цієї ночі? Пройшли швидкі великі поїзди, промчали до ровів нового віку з запасом льоду на п'ять днів. Вони полинули супроти вітру, з перев'язом із білого металу, подібні до постарілих атлетів. І скільки літаків помчало вслід, погналося, зачувши їхні зойки...
Зростають паводі великих рік! І прядиво доріг до річкових верхів'їв хай забиває подих нам!.. Міста із однобічним рухом тягнуть свій вантаж узбіччям вулиць. І це невтримний хід нових дівчат у дні нового Року: вони несуть під холодом нейлону принаду свіжих своїх лон.
І це по всіх дротах - послання, і по всіх хвилях - дивогляди. І це гряде, з тим самим рухом, злютована з усім тим рухом, моя поема, досі ще на вітрі, - гряде від міста і до міста, біжить від річки і до річки, і до найширших хвиль землі: вони самі - земні дружини, вони ж - і доньки інших хвиль...
2
...Все далі, й вище, аж туди, куди прямують сухорляві мужі, не злазячи з сідла; все далі й вище, аж туди, де губи зімкнуті й тонкі вуста.
До Заходу обличчям, і надовго. Серед високих дальніх заворушень земель на західних шляхах. Серед безкрайого прибою земель високих у припливі.
І вже таємний зір, що супроводить нас, за спинами у нас не вгледить, як підіймається високий вівтар моря, мов Трагіків великий мур камінний.
І саме цього року тут, побіля ваших рогових дверей, стояв недобрий дух важких тварин, що похилили морди над перебіжними пророцтвами землі й лункішим гомоном підземних мушель.
Зима, закучерявлена, мов Каїн, виковує свої слова залізні, царюючи на синіх просторінях, що вдягнені несмертною лускою,
І на своєму гребені земля, з даниною нових Держав, від площини до площини громадить зелену бронзу велетенських плит, де закарбовано закони наші.
А там - великий Вітер! Тож нехай блукає він по чистих далечінях, укритих інеєм, найтоншим пилом духу:
Скрізь: там, де древо Ялівець вже гострить пломінь чорнявої солі, і там, де чоловік не знає міри й жадає піднести новітній камінь;
В місцях, що їх позасівали кістяні човники й списи, в місцях, що їх укрили мертві копита та уламки крил;
Аж до високих рифів, що на них повиростали клени та дуби, й на варті біля них - рогатки мертвих сосен;
Аж до важенних гребель, схоплених морозом, - там, де минущий Рік ще зберігав, іншої осені, таку високу школу красномовства;
По спадах, по великих кручах, по схилах, де владує вітер, - і він узгір'ями проходить, мов повіз конфіскованих списів;
Понад усім наїженим заліззям лицарства всіх розораних земель, понад суремним покликом до зброї та хроніками всіх далеких війн,
І понад величчю зимових проз, що, вбравшися у шерсть старого Світу, впольовують вовків Нового Світу...
Великих творів своєрідність, великих творів непохитність, - чи вибудовуються вже вони серед яс-кинь нового Року?
І чи сама Зима, під накриттям, нам викує свій ключ розради й благодаті?
«...Зима, завита, як бізон, зима, зсудомлена, як піна на білій кінській волосіні,
Зима з копальнями червового арсену, з ковшами нафти та озокериту,
Зима зі смаком скунса й туруна, і диму, що летить з лісів гікорі,
Зима кристалів і прозорих призм на перехрестях чорного алмазу,
Зима без факелів і тирсів, Зима без водозборів і троянд,
Зима! Зима! Кедрові шишки зі старої криці! І кам'яні твої плоди! І мідяні твої комахи!
О, скільки оніксових білих віршів, і найміцніших пазурів, і барабанів із твердого рогу, де мешкає спрут мудрості й знання,
Зима без плоті та без слизу, - і для неї вся свіжість спочиває в тілі жінки...»
І гола найманка-земля для зимового Неба знову стелить велике ложе вірної служниці.
І ти оспівувати можеш, Ноче, новітні води у пісковиках, та ще в червонім дереві корит!
Ось ягоди, немов рожевий лак, корали горобин для індіанських шлюбів,
І темрява багрянь плодів сумаху, що ними тішаться самиці глухаря...
«...Зима, завита, як відкупник і як рейтар, чи найманець, старий вояк, що дістає винагороду від жерців,
Зима у кольорах старих небесних перельотів, і хутрових звірят, що бродять землями потужних,
Зима у нас самих, потужна й осяйна! Зима, Зима із розкішшю сокир, із тьмяним блиском лемешів!
Зима, Зима з вогнями кузень чорних Літ! Ти визволь нас від ніжності казок, від свіжості литаврів дитинних днів із подихом сновидь!
Навчи нас слів, що викуті з заліза, навчи нас тиші знань, яка достоту схожа на сіль віків у швах великих кораблів з чавунного литва, що їх забув ливарник...»
Тут, ставши на поріг нового краю, який не має назви ані гасла, тут, ставши на поріг оцього краю, де не вкарбовано в зелену бронзу ні літочислення, ані присвяти,
Піднявши палець з плоті й крові супроти буряного вітру, тобі, Могутносте, я ставлю запит! І зваж: моє питання незвичайне.
Були вимоги наші немалі, і всякий звичай тратив чинність,- немов у дверях у поета прохання про якийсь античний метр: алкеїв вірш чи, може, холіямб.
І досі ще моє лице на вітрі. Разом з ненатлістю його пломіння, разом із червінню його вина!.. Нехай же навкруги встають із нами по всіх рясних оранжереях вітру! Нехай же віддають нам, о живі, все чисто, що належить нам, сповна!
Тобі, о повняво, я ставлю запит! І відповідь твоя - сама німотність...
3
...Високі камені на вітрі ще привертатимуть моє мовчання. Мандрівні птахи відлетіли крізь Століття, свої розхитані трикутники величні несхибно ведучи до інших циклів. І це, на їхній розсуд, безліч верст між ухилами неба, що втікає, вподібнившись до танення припаїв.
Вперед! Куди спішать відв'язані тварини, які намучили і крила, й роги... Вперед! Куди спішать шалені лебедиці з очима, як у жінки чи мурени...
Дедалі нижче й нижче, аж туди, де плодяться тепліші вітерці, і довгі коси в них, у русі повітроплинних білих пін... І вже крило, полюючи по світу, шмагає скупчення щонайпрудкіші, й чарунки їхні ширші та вільніші...
Я знаю тебе, Півдню, що подібний до русла марнославних рік, і нетерпець лози твоєї у лоні каріозних дів. Божисте ложе неспромога відвідати, не отруївшись; і твоє небо вельми схоже на поетичну лють творіння, із розкішшю її та брудом.
Я знаю: посеред заток, уже втамованих, мов крах Імперій, від чоловічого жадання колишуться скрижалі вільних вод, -
І я строщу своє обличчя щасне по зсувах ґрунтових, найширших поміж тими, які панують на зелених схилах кур'єрських поїздів,- мертвотна блідість на їхньому шляху до прірви та до її покручених алое...
Море оплачує своїх потвор серед безлюдних ринків, що обважніли від клейких медуз. Вогні аукціонів, гамір торжищ! Вся сума амбри, мов ядро доктрини!
Це море, вславлене Колумбом, іде на продаж з молотка: старі кіраси й вітражі, - чудесний вибух екзорцизму! - і, антикварові на втіху, величчя католицької троянди, за гранню власного свинцю.
Ах! Завтра хай новітній досвіт чудується з зелених ізмарагдів: не я відживлювати буду терня в серцях умерлих рокових одмін.
Мужі, які прийшли запізно з оцього берега великих вод, встають, свої наймення вчувши, і шмагано обличчя їхні полотнищами інших стягів. І під ногами Шукача Нового ще будуть ніжними активні грязі й твані, усі великі поклади намулу, межи якими тоншає й маліє найвища із віднайдених знемог.
І з краю лісорубів ріки звільна течуть униз, під шаром шумовиння, і гирла сповнені залізною іржею, ошурками та диким гірчаком.
І ця краса пливкого шумовиння, що прагне так поволі проминути великі Книги про Потоп, вже не проходить повз увагу людей, які живуть на берегах. Але найвищі паводі несхибно одна по одній сунуть до морів, вони спускаються щаблями мого співу, - з великим гуркотом евакуацій померлих витворів цього століття...
4
...Ведіть, о шанси, до зеленої води оці великі острови алювіальні, що вирвалися з власних трясовин! Вони замішані з трави та клейковини, вони повиті кільцями ліан, гримучих змій та вквітчаних рептилій. Вони з клейких галузочок живили смолу нечуваного діалекту.
На маківку собі сову всадивши, аби лише творити ворожбу, і намагнічені чорнезним оком Змія, - нехай вони верстають далі путь, разом із плинним рухом всього світу, ах! до тропічних пальм, до манґлій, - до тваней та до широчіні річкових гирл посеред вільних вод,
Нехай вони спускаються додолу, священні пагорби, під небеса, які прибрали барв карбункулів і пасок, разом із ріками під шаром шумовиння, які волочать ваготу приток, які волочать ретязі мембран, великих плацентарних порожнин і петель, - усю лозу джерельних вод, і величезне капілярне древо, із безліччю судин, і жил, і жилок...
Рої зі свистом угорі летять, позбувшись вуликів, - дрібні комахи, тверді, неначе вирізьблені з рогу!.. Вугри здолають путь до берегів - вони промкнуться всіма дорогами спірил...
І птах Анінґа, водоплавний індик казковий, що живе, одначе, далеко не лише в казках: сама його присутність, як на мене, - правдива розкіш та жага життя; і досить з мене, що цей птах існує, -
Це до якої ще сторінки дивовиж, і до яких рудих гладіней вод, і до яких щонайбіліших руж, посеред золотих палат великих ящірок - сьогодні ввечері він доторкнеться безглуздим розчерком своєї шиї?
*
Провістя у дорозі. Вітер з Півдня. Й велика зверхність знаків на землі! «Здійматиметься вітер з Півдня...» Вже досить мовлено, о Пуританки, й нехай розносяться мої слова: хіба жіноче молоко блукатиме серед ліан жадання?
Щонайпрекрасніші з дерев землі заповіли своє листов'я вітру, і не в належну пору оголіли. Життя розривами вологих піхов сміється з викиднів тварин у лісі. І був помітний, добре був помітний, - і не сказати, щоб про те не дбали, -
Цей літ комах, тьмо-тьменні їхні хмари, що відлітали гинути на морі, немов уривки зі священних текстів або клаптини мандрівних пророцтв, або немов речитативи всіх родознавців, псалмоспівців... Казали їм, казали їм, - чого їм тільки не казали? - що будуть гинути на морі, що мають одмінити путь; кричали їм, кричали їм, - чого їм тільки не кричали? - щоб поверталися вони, ах! поверталися до нас... Та ні! Вони рушали все ж туди, на згубу разом з вітром! (І що ми, врешті, вдіяти могли?)
Мігрують краби по землі, запінені, задерши клішні; вони перетинають обшир старих берегових Плантацій, що запечатані на зиму, як батареї Федератів. Брунатні таргани повзуть по залах, де музики грали, та серед зернових засіків; і чорні змії позвивались у свіжості лляних полотен, по камфорних та кипарисних пральнях.
Ніхто не помічав, як утікають Красуні з-під колон, з високих ґанків, ані руді кобили, їхні сестри, і піна гарно грає ретязьками. Але хіба ж не помічав я сам на червені землі, на золоті творіння, о! на землі рожевого вина, що має колір, наче поріст рожевих мангових дерев, -
Сп'янілий від етилу та камеді, й від суміші листов'я всіх віків,- неначе муж самої мови на пасіці своїх словес, серед народу власних фраз, у битві з підступами свого бога, - хіба не помічав я давнього Мандрівця, як він зашпортується на дорозі, серед рожевих і зелених манґо,- або жовтогарячих, в чорну цятку,- посеред безлічі плодів, їх шкіри й труту, страхітних ядер і твердих лушпинь, які розтріскують тонкі свої боби й округлість сочевиць, мов дрібноту фетишів?..
*
О ти, що вернешся з останнім громом бурі, в поганьбленому спомині троянд, у дикій ніжності речей, котрих зреклися, - що ти вичавлював далеко там, на ложах чорного гебану й перламутру, із тіла радісного та сяйного, і тлінного, над решту людських тіл?
Вітри ще, може, будуть викрадати, крім наших Вродниць однієї ночі, оселю свіжу білого гіпюру, оздоблену срібляним карбуванням, і люстри з безліччю іскристих скелець, родинні скрині та вечірні сукні по шафах, і папери з тек Чужинця...
Тоді осідлані тварини наші ярітимуть, діткнувшися копитом хрустких кісток і викришених скойок старих терас із палевої цегли. Це справді так, я свідчу: все те - правда. І чорна виразка росте в глибіні парків, там, де стояло літнє ложе Вродниць... Ще декілька двобоїв, на краю грозою набубнявілого неба, осяяли ціною золоття на Заході останній трепет спалень... І хай Орел-рибалка серед гарних цих заворушень випускає жертву над прозірним басейном ваших доньок, і це ще й досі - брак ясної міри й недобрий смак у хроніці поета. Все далі й далі! Слово Марнотратця.
5
Отак у божій повноті виповнюється і людина... Отак у божім зіпсутті вироджується і людина... Людина, що веде тварину. Людина, що здіймає мушлю. Людина, що несе підземну лампу.
І це дає підстави для підозр... Людині, як такій, що народилась під плескіт диких крил на берегах, - чи доведеться їй довіку святкувати своє нове піднесення й порив?
У землях трясовин і плинних багон, де піддаватись ладна всяка плоть: жона - своїм поліпам, а земля - своїм фібромам, ось пройшли обози з клейкими тванями, що так подібні до сповиття завчасних породіль.
Троянди чорні, вручені Співачкам, спливали вранці ріками, що досвіт їх позасмічував, рудими від опіуму й алкоголів. І марно посеред безлюдних дворів карбоване заліззя Вдів здіймало супроти навали часу кінчасті ґрати білого коралу. «З усього в мене - завелика втома...» Ми знаємо цей приспів. Він із Півдня...
Хай згасять, ах! нехай мені погасять, - там, за тонким металом жалюзі, оці великі радощі у горі, і, понад садом та понад подвір'ям, оці великі нетутешні сяйва, де кожна пальмова простерта віть геть обважніла від своєї тіні.
(І зраджує нас Емісар якраз у мить доставлення послання. І що пробуджує зненацька захват, серед раптового цього падіння квітучих камфорних дерев, - чи не білизна, що її м'яв кожен подих?.. І не торкнув пасат, серед безлюдних залів, безодень тюлевих у просвітках віконних...)
Смак чорних тубероз і смак покоїв, серед яких встановлено труну, примушує ставати дибки коней у час проходження святних процесій. І тінь підводить власні маски й страхітні папороті, видні по алебастрових кімнатах.
І Смерть, що снила посеред вродливих жінок, які юрмились на терасах, оживить нині ввечері химерним паланням зірку на чолі Чужинки, що після півночі спускається, сама, крізь королівську ніч глибин, підґрунтя,- в басейн із бірюзи, осяяний лазуром.
*
О! Так, хай інші цедри зрадять нас у всіх напоях наших з зелені цитрин; ще й інший дух ефірної олії у наших снах - по аеропортах, серед великих зал чекання! І ви, вітри, триматимете дужчий червоний смолоскип усіх пробуджень.
Неласка божа! Засторога божа!.. Орел над головою у сновидця! Гірка трутизна в кожній з наших страв... На це я зважу. - Ще лицем на Захід! Під свист металу, і під свист крила! Цей смак ефірної олії на губах! Цей поруватий смак душі на язику, немов піастр із теракоти...
Бо нині мовиться про камінь, але й про те, щоб сповнити до краю камінний шир поміж двома морями, камінний час поміж двома віками. Нехай же зважать там, на дальнім плані, під зимною крупою злив
Масну ріку, що тягне у глибінях усе литво долинного пониззя, мов за приземних синодичних місяців, під тиском завагітнілого неба, усе нутро самиці, крім каналів та раковин, вушних і носових...
На Заході важкі дороги наші, де камінь суне зі своїм припливом. Ще більше худнути, аж до кісток! На вістрі сталі та на вістрі лету, на кінчиках антен та махових пір'їн, - до кам'яного й кістяного краю: там титули мої, доручення і акти!
Туди прямує все, що виснажене й стерте, посеред заростів опунцій, та алое, та безлічі рослин, що мають пірця; все, що серед магнітних бур і гроз триколірною сіркою малює раптовий випар світу зчудування.
Чи підведеться ще один народ там, де виблискує червона мідь садів? Поміж ущелин будяться долини, давно померлі,- сповнені воланням, пробуджуються і димують знову, як перше, на своїх шаманських ложах!
Вітри вчувають жар пломінь понад незримістю порогів. І ґанок глиняний не має стулки. Посеред кліток смерку висить дзбанок... І не така вже порувата глина в утробах у дівчат, засмаглих густо і погамованих упертістю посухи.
Там, угорі, нам слід шукати останні шанси для аскези. З обличчями, що справді вільні, з тужавим кляпом вітру в роті, оголеним чолом налігши на шкіряну пов'язку шквалів, мов на реміння бурлака,
Ми вгору вирушимо знову шерхкими ріками каміння, по стовчених друзках коралу й жучиних скришених надкриллях. Ми будемо аж там шукати безрудні жили й тріщини порід. Там, де забракло зарубки та карбу, нехай захопить нас наріжна вертикаль!
Ми княжі видива в цей вечір прикладемо до кам'яних ножів - до краму парій... Там, у бузковім тісті мілковин, які взялися плямами склерозу, - баланси завитків, і ріжків, й орнаментальних бичачих голів, що висклизані вільними вітрами.
На плоскогір'ях Вершники, стоптавши глиняний посуд та начиння мертвих, стлумивши кістяки рожевих стад овечих, марнують просто неба просторінь земного пилу й кістяних осколків. На вітрі має геральдичний стяг.
6
...І моровицею від житніх ріжків звойовано великий край: якогось вечора він суне в часі назустріч червонястим місяцям. І Рік, який ступає по вершинах... Нехай-но вияснять мені його рушій! Я чую, як ростуть кістки новітнього земного віку.
О спогади! Хай те ж із вами вчинять, що із видіннями Сновидця при вийсті з опівнічних вод. І хай прожиті нами дні скидаються на лиця безіменних. І муж хай випасає власну тінь по схилах всіх овечих перегонів!..
Вітри потужні! Плоть минуща!.. На гребенях, що їх лямують і золото, й спустошливе пломіння, серед боління й трепету смеркань, на гребенях, що їх укрили світлясті вістря голок-війок, між дивних променевиків-радіолярій,
Чи не ти сам здригаєшся отут, посеред найчистіших видив, з усім, що величаве і дитинне, і що дарує нам щасливий шанс?.. Так, я пильную. Так, на це я зважу. І це дає підстави для підозр... Отож, нехай мене наділять новітнім трепетом, новітнім тоном!
І ви, звичайно, скажете мені: звідкіль ви це взяли? - Виборна мова найясніших текстів! Тлумачні версії на двох узбіччях!.. Ти сам - і стела, і наріжний камінь!.. Отож, запрагнувши нових оман, я позиватиму тебе на диспут з двійчастого твого стільця,
О ти, Поете, о двомовний серед усього, що двогостре, ти - диспут сам серед усього, що дискусійне та сумнівне, о мужу, ти, в облогу взятий богом! Ти, мужу, що несеш двозначне слово! О! Наче муж, який з дороги збився, під лопотіння крил і терня, під шлюбні парування кань!
І ти, підземне Сонце, ти, ненатла лютосте Буття, ти, що не склеплюєш повік, не відривай-но пум'ячого ока від цього хліба - каменів-клейнодів!.. Одчайний замір - там, куди я вів пожадливі походи цього співу... І це дає підстави для підозр. Та Вітер, о! Великий Вітер! Його потужна міць - бездумна й закохана сама у себе.
Так, ми проходимо, і наші тіні... Великі твори, по листку листок, великі твори в безгомінні складаються на зламах майбуття, посеред білості незрячих визрівань. Там ми черпаємо новітні письмена, на доданих листках великих сланців...
А поза тим - яскрава крейда пунктів спостережень, високі зрізи берегів, волання, в яких відраза до самої ночі; наочні обриси й подоби в дорозі до високогір'їв, посеред сліпоти речей; та білі камені, незрушні перед вогненним запалом сокир.
І вже червоні землі пророкують понад ножами - крамом злидаря. І найясніші тексти дано на опечатаній землі. Це справді так, я свідчу: все те - правда. І ви, звичайно, скажете мені: звідкіль ви це взяли?.. І не одна зростає маска на чолі височенних вапняків, що засліпила їх сама присутність.
Книга: Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка |
| 2. | II 1 ...Новітні землі, там, серед найвищих... |
| 3. | ІІІ 1 Мужі у часі на такий ось кшталт обличчя... |
| 4. | IV 1 ...Це вчора сталося. Вітри замовкли. - Чи... |
На попередню
|
|
