Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка
ІІІ
1
Мужі у часі на такий ось кшталт обличчя виставляли вітру:
Зосібна: шукачі доріг і вільних вод, поборювачі стеж, протоптаних на Захід, серед каньйонів, і ущелин, і вистиглих потоків лави, обтяжених вагою літ, - Укладачі Коментарів до булл і хартій, і Капітани шляхових дозорів, і схильні до пригод Леґати, котрі ціною криці торгувались, аби пройти високі перевали, аби сягнути в далечіні до покладів нових морів під повнявою неба, у їхнім місиві білястого каміння, немов у снах молочна піна великих стебел молочаю, поволі перетертих жорном...
І тим же шляхом відійшли, під шурхоти земних надкриль, великі Посланці сновидь і діянь: Викажчики ревучих прірв, Співбесідники, спраглі ширу, Допитувачі верховин, великі у своїм вигнанні, Оскаржувачі щасних збігів і шансів біля погранич, - вони у синяву рівнин затоплювали дуже пильно похмурі очі в круглих окулярах.
І коливалася земля на високостях морських просторів, наче на спижевих кружалах невидимих терезів,
І це наринула зусюди, серед земного квітування, новітня свіжість суходолів - Великих Індій, що постали з хвиль, і, наче подихи обітниць при оприлюдненні великих Тестаментів, - дотації довічних рент, і фундування синекур, і заснування майоратів задля дівчат - шляхетних доньок постарілих уславлених поетів...
Кіннота з моріонами на чолах, їздці, прирослі до своїх тварин,- тяглися вгору, зі скрипінням шкіри, поміж трудних тернів чужої раси... Із бородами аж до пліч, з узброєнням своїм при боці, вони часами зупинялись, аби зміряти на уступах високі повені земель у піднебеснім безбережжі, що сунули за ними вслід разом із хвилями припливів. Або ще, голову задерши, посеред нагромаджених морен, вони вивірювали голосом та оком німотні відхлані глухих кутів, аж на самому дні гірського цирку, мов у незглибних візіях сновидця найґрандіозніший камінний мур, аж на самому дні провалля, й на нім - печать зчудованої морди та чорне бронзове кільце.
І ширшали моря, на всіх заломах їхнього сновиддя, й вони якогось дня про те губили пам'ять на найкрутіших із високих сходин.
І через те, що надто довго вони по нижчих берегах, у бухтах слухали під зливу, як нудьга дірявить ґлей боліт і топких багон, і через те, що надто довго підложжями непевних рік вони штовхали, мов тягар блюзнірства, свої човни з пластом водорослин, своїх тварин із ваготою п'явок, - вони зринали із води, од сміху вишкіривши зуби, в розривах лихоманки небосхилу, й вітри шмагали їх, і алкоголі.
А що легкі були дощі на цих узгір'ях, то смагнули поволі збройні шики, що віддано їх привиду землі: поріддя чистих списів та мечів чували, ревно дбаючи про душі, хоч їхні владарі про те не знали... Але чужинна плоть наздоганяла, зі смаком маслюка та мухомора, людей, народжених у Християнських Землях від плоті, що білявіша, ніж плоть бросквин та білої морелі... Сини, що їх зродила жінка, в кожній плоті! О крок мужів, від віку і до віку, по всій землі, її пахучій м'яті!.. Де всі вони були, мужі при зброї, де всі вони були, мужі на вітрі, що верхи підіймалися угору, разом із привидом землі,
І найрозлегліші шляхи ще світяться по той бік духу, немов сліди від нігтя на гладіні великих сріберних тарелів.
2
...Мужі у вітрі на такий ось кшталт жили і сходили угору:
Мужі фортуни й талану, що до нового краю звертали очі, плідні, наче ріки,
Та в їхніх пошуках була турбота лише про титули й скарби... Понад ущелинами канюки, заскочені в польоті власнім, поширювали в далечінях міру й околи людського набутку. Також дозвілля, тінями багате, свою увагу простирало аж до самого краю таборищ. І ніч джерел заховувала в себе столове срібло Віце-Королів...
І потім надійшли мужі від обміну, торгівлі й зиску. Мужі великих переходів - у буйволячих рукавицях, аби ламати чинне право. І всі мужі-законодавці, і поліційні виконавці, і міліційні хлібодавці. І Губернатори фортець, у їхніх одягах сливово-фіалкових, з рудавотілими дочками, що віяло від них тхорячим духом.
А потім - і мужі від Папства, що йшли на пошуки великих Парафій та Вікаріатів; і Капелани, що в сідлі, бувало, марили надвечір про найчудесніші з єпархій у барвах жовтої соломи, і там з рожевого каміння муровано амфітеатри:
«Сюди! Ми марили, між цих богів кирпатих! Нехай бреве церковне упокорить увесь хаос потужного каміння, немов риштовання органів до віднови! І вітер Сьєрр уже не буде позичати в печерних пащах, задля книг чаклунських, ці хмари кажанів, які летять, мов спомини алхіміків, до ночі...»
Також великі Реформатори прийшли, - в квадратних черевиках, на підборах низьких, а капелюх без пряжки та єдвабу, у довгих згортках плащ на сходах порту:
«Хай нам опорядять, на двох морях, нові затоки для нащадків наших, а для високочолих доньок наших, що коси заплели супроти зла, ясні міста, де вулиці прямі відкрито перед кроком правдолюбця...»
І після них прийшли великі Протестанти - відмовники від військової служби й засновники таємних ліґ, розкольники, бунтівники, і доктринери всяких трибів, всяких штибів, і цензори, і екстремісти, і всі предтечі-полемісти, мужі-повстанці та мужі-вигнанці, і виволанці людських марень на всіх шляхах найширшого з морів: і ті, хто намагавсь тікати серед великих землетрусів, і ті, кого було забуто серед великих океанських катастроф, і перебіжчики від щастя, які лишають біля брам законодавця, немов пакунок ветхої одежі, статут своїх маєтків і ґрунтів, які, чуже ім'я собі прибравши, блукають, повні лагоди й сумиру, серед великих Актів про Відсутність...
І разом з ними надійшли мужі химерних примх і забаганок: визнавці сект, і адаміти, і месмер'янці, і спірити, і змієвірці, й ворожбити... А з ними - й люди без виразних планів: оті, що вміють говорити до сірих вивірок та жабок деревних, до всіх звіряток без оброті, як і до древа без ужитку:
«Ах! Нас, мізерних, хай облишать, таких несквапних і нездалих! О служники, то клопіт інших - роз'ятрювати майбуття, що визріло в стручках залізних...»
Відтак з'явились люди точних знань: петрографи та фахівці з наук, фізичних та хімічних; розвідники вугілля й нафти; дослідники земних глибин і зморщок; збиральники познак дитинної доби; читальники письмен на кам'яних циліндрах; і, більше ніж у марноті розсипищ золотих, де позосталася луска чудесних мрій, - ті, що в графітах та в урані шукають північ повнозлоття, із сяйвом світичів піратських, мов мародери Королів серед низьких покоїв Фараона.
...І ось, нарешті, інший вік, о Сповідальники земні. І це - пора чудного сум'яття, коли великі авантюрники душі даремно прагнуть кроків понад могуттю матеріальних сил. І ось, нарешті, ще один розкол, інакодумці!..
«Бо ми шукаємо тепер не мідь, не самородне злото, і не вугілля, і не нафту: немов у сховинах життя, сам зародок із загнутим кінцем; немов у Гротах Ясновидця, сам знак під сяйвом блискавиці; в зерні, в ядрі, в яйцеклітині шукаємо нові ознаки; посеред вогнища потуги - саму жарину її крику!..»
І Княжий послухач притомність губить посеред власного вчування, - немов візіонер, закляклий на грані візїї своєї; або немов мисливець, ладний здолати лабіринт Потвори; або мов Орієнталіст над чорним лаком сторінок, з магічними ключами колофона.
Родися, Сонце! Вигук Короля!.. Вождеві й Регенту - всі привілеї Марок!
Тримай міцніше полохкого басуна супроти перших варварських навал... Я буду серед перших там, заради вторгнення нового бога...
Зі стайні вечора злітатимуть увись вогненні факели химерливої долі!
3
Вже інші сили чинять бунт під нашим кроком, у чистому сонцестоянні каменю: в металі та по-новому названих солях, у тій речовині чудовній, де числа йдуть повз нас, і хроніку вогненну звістують у своєму проминанні:
«Тебе, матеріє, я споневажив, тебе, що виповнена блиском онаґрів та дівчат: по всіх копальнях розкошів, по всіх ковчегах смерку, де власні пастки наставляє тиша.
Це зимові весілля при вогні мечів духовних, при спалаху троянди чорного алмазу, і це - немов списи морозу серед багаття сочевиць, немов на зламі скла - яса нових світанків:
Із тріскотом при перехресті усіх найсвітляніших реплік, зі спопелінням домішок найтонших у невимовній голубій лаванді майбутньої ефірної олії!»
Лицарство мандрівне серед світів, на наших кам'яних кордонах, о божества в поході по землі, в шоломах та залізних масках, - на обширі яких арен вершаться ваші героїчні чини?
Серед оцих великих книг, томів Базальту, серед Капітуляріїв чорного Року шукай, мужво, хто - укладач законів!
Там ми знаходимо свої таблиці й підрахунки, задля нових оман. І це вже Полудень на шахівниці знань, у чистих лабіринтах злуди, що їх осяяно, неначе храм.
(У далечіні, у великих далях, на іншім березі, у дальній далечіні, у ваших оповідях про війну, великі лісосіки моці, де сходило світило наших снів...)
Відтак Потвора, що блукає по коралю своєї слави, магнетичне Око, яке запрагло полювання між несподіваних кутів, провадячи німотний грім у вщент розбиту пам'ять кварцу,
Одним навальним кроком драми спрямовує ще далі кроки мужа, і схоплено його кидком його ж ласо:
Ти, мужу з ампулою, мужу при антені, о мужу, скутий ретязем знання, увінчаний султанами й громами під раюванням блискавиць, сам - блискавка у спалаху своєму,
Нехай лице твоє терзають найтяжчі з історичних збурень!.. І це вигнання справді інше, о радощі прийдешніх свят! Разом із ширенням людського Великодня, разом з осмутою великих світських тем.
...Понад джерелами великого буття, і понад систрами єдиного століття, припавши вухом, наслухай, щасливий, дивами терзану велику ніч камінну. Образа та погроза нам відповідають безліччю наріч...
«Ти з'явишся! Новітній шифр: посеред діаграм каміння, посеред атомових знаків;
По тих великих заборонених таблицях, де плинуть перебіжні числа; по дальніх люстрах, де лице Блукальця - обличчя соняха пливе й не кліпне;
По спадистих узгір'ях гніву, де інші павози помчали, під вибухами ніжності, де слово несхибно держано про безміри дозвілля...»
*
- І Нищівник серед оселі свого недремного чу-вання, у непохитності каміння й сновидінь, Єство, вмуроване в обачність власну, з вузлом своїх нечуваних потуг, посеред вапнякових плоскогір'їв виношуючи дух шаленства,
На самоті вдивляється в печать владарної своєї сили, і це - немов великий клопіт про золото в долонях у Жерця.
4
...Але ж ідеться про людину! І про людину як таку, - коли, нарешті, буде мова? - Чи хтось у світі піднесе свій голос?
Бо йдеться саме про людину і про її людську присутність; і про велику розповитість зору у височіні внутрішніх морів.
Так швидше, швидше! Так, свідоцтво за людину!
*
...І сам Поет виходить зі своїх кімнат тисячолітніх:
Разом з осою земляною і з таємничим опівнічним Гостем,
Разом із тлумом служників, із почтом супровідників, -
Із Копачем Криниць та Астрологом, із Рубачем Лісів та Солеваром,
З Чоботарем, із Фінансистом, з Тваринами, що хворі на чуму,
Із Жайвором, з його малими, із Полководцем серед поля, із Левом, що спізнав кохання, із Мавпою, що зазвичай показує ліхтар магічний.
...Із усіма людьми, що терплять, із усіма людьми, які всміхнулись,
З виховниками звірини, яка живе в великих хла-нях, з пливцями, що верстають путь у плині попідземних вод,
Із тими, хто знайти жадає наскельні малювання в ґротах, із тими, хто жіночі знаки різьбить у глибочінях склепів;
Із прозорливцями, що йдуть до покладів вугілля й солі, й п'яніють від ждання й світання по темних штольнях і копальнях; з гравцями на акордеонах у бункерах та кочегарнях;
Із магами пророчих лігвищ, з таємними проводирями майбутніх натовпів і здвигів, з підписувачами в підпіллі революційних декларацій,
З натхненниками юнаків, що їх ніхто не запідозрив, з адептами нових відозв, з апологетами усіх віддалених бентежних візій.
...Із усіма людьми, що повні ласки, із усіма людьми, які всміхнулись, серед доріг великої печалі,
З татуювальниками Королев, що оселились на вигнанні, із колисальниками мавп, які вмирають в ґранд-отелях,
Із радіологами у свинцевих шоломах на краю весільних лож,
З ловцями губок у зелених водах, з нирцями - шукачами римських бронз та мармурових панн,
Із оповідачами на узліссях, у колі губчастих грибів або лисичок, з насвистувачами мелодій блюзів посеред засекречених військових заводів та лабораторій,
З комірником полярних селищ, узутим у боброве хутро, із охоронцем світичів зимівлі, із читачем газет під опівнічним сонцем.
...Із усіма людьми, що повні ласки, із усіма людьми, що терплять, на всіх риштованнях оман,
Із фахівцями з балістичної науки та штукарями під камінним склепінням базилік із куполами,
З маніпуляторами множиною кнопок на гарнім білім мармурі столів, із контролерами порохових запасів і вибухівок задля феєрверків, з диспетчерами на маршрутах авіаційних перевезень,
Із Математиком, який шукає вийстя з обледенілих галерей, з Алгебраїстом, що перебуває на перехресті всіх своїх рогаток; із месниками за небесні кривди, із оптиками в підземеллях, з філософами, що шліфують лінзи,
Із усіма людьми безодень та океанських просторіней, із органістами-сліпцями, з керманичами дальніх плавань, з великими Аскетами, шорсткими, в каштановім лушпинні сяйва,
З нічним Споглядачем: він сам на нитці, немов павук, смугастий хрестовик.
...Разом із тлумом служників, із почтом супровідників, з лахміттям, що пливе за вітром, о ніжність усміху, о ласко,
Виходить сам Поет на трап Століття!
- Вітання на шляху людей, і вітер на сто льє навкруг додолу хилить молоду траву.
*
Бо йдеться саме про людину та про її людську онову.
Чи хтось у світі піднесе свій голос? Так, свідоцтво за людину!
Нехай Поет озветься, і нехай провадить судову розправу!
5
«Я, позове, не відаю тебе. І, як на мене, хай життя триває!
Разом зі світочем на вітрі, разом із полум'ям на вітрі, -
Нехай же всі мужі, - у нас самих, - так спалахнуть і спопеліють,
Щоб зайнялось із того смолоскипа, - у нас самих, -- незмірно більше сяйво...
Яріє плоть, коли жарінь душі знов пориває нас до бунту!
І це вже час високої фортуни, коли великі авантюрники душі жадають кроків на шляху людей,
Розпитуючи безміри земель, аби збагнути сенс цього найбільшого хаосу, -
Розпитуючи русла рік, небесні води й плинні переміни земної пітьми, - і, можливо, навіть дратуючись, бо відгуку нема...
І, охопивши це довершення речей поза твоїми берегами, правото,
Нехай вони не скажуть: «смуток...» - і нехай не тішаться, сказавши «смуток...» - муруючи собі оселі там, немов по звинних вуличках кохання.
Заказано із того жити! Велика заборона для поета, і прялям пам'яті - не менша! Радніше - голка золота, щоб хруснула сітківка ока!
Хай зір темніє там, де чоловік, відомий розумом, обстоював своє... Гірський Мисливець дикими шипами зшивав повіки апелянта. Іржати будуть наші Діви біля широких брам Софіста.
І, наче муж, який утратив мову під час великої грози, посеред мандрів, і блискавка сама його жене дорогами правдивих сонних видив,
Я буду, усміху, тебе шукати, о ти, що якось ввечері, у Травні вестимеш нас упевненіше й ліпше від неспростовного дитинства.
Або мов той, який пройшов Обряд Посвяти, і після опівнічних церемоній він чує, як од вітру подається висока стулка кедрових дверей,- і перекинуто всі смолоскипи, і поміж ритуальними столами він робить кілька кроків уперед, і падає на нього сітка бога земних глибин, і зусібіч йому, шаліючи, мов риюча оса, перетинчасті крила злуд і марень розплутують покручені шляхи,-
Я, логіко, пущу тебе на волю - там, де калічились тварини наші в путах.
На папертях, де ми високо підносимо червоний смолоскип, серед яскинь, куди наш зір сягає, немов рука жіноча, гола аж до пахв, у посуд із зерном жертвоприносин, туди, в священну прохолоду глеків, -
Це та обітниця, посіяна очима, якої звіку ще мужі не мали,
І це раптово зріє інший світ, серед нічного нашого полудня...
Всім золотом - бобами ваших Банків, що в глибині Державних підземель,- не відкупити права вжитку цих багатств.
Хай на фронтоні нашого безсоння зведуться двадцять постатей нових, що видерто з нудьги їх, наче Дів, оправлених у багна узбережжя!
Також із того берега данина! Ось чорне Сонце хлані - честь йому!
Довіра цьому приторку потвор і всіх світил без родоводу, Князям і Владарям під псхентом, що бездоганну фауну свою мішають з нашою геджрою Нечестивих...
А ти - перебирай на себе увесь перебіг цього руху, чудовне око нашого безсоння! Зіркі зіниці понад хланню - немов ночами перед мореплавцем, що над нактоузом схиливсь, вогненне квіття палає в золотому пугарі, й, під бульбашкою склянки, пасифлора, мов чорний хрест над розою вітрів».
6
Така вона, найвища з-між інстанцій, де свідчення складав Поет.
І там, у вищому околі пильнування, нехай не важиться ніхто ступити знов у ті кімнати.
«Чаклунство дня у мить його народин... Не більше істини у молодім вині, не більше свіжості в лляному полотні...
Що ж то за смак брусниці на вустах - мені, чужинцеві, чутний? Новий для мене він, чужий для мене він...
І всякий слід його моя поема згубить, тож їй поквапитися слід... Лише встигайте, - час летить, - родитися в цю мить...»
(Отож коли Верховний Жрець ступає наперед під час досвітніх церемоніалів, і з кожним кроком сходить на щабель, і супроти вагань йому допомагають з усіх боків,- і голова поголена у нього, і руки голі й бездоганні, аж до нігтів,- таке швидке послання висилає з найпершими вогнями ранку пахкий листок його буття.)
І з нами разом у путі Поет, з мужами свого часу та години.
Разом із нашим часом бистроплинним, разом з великим вітром безупинним.
Його заняття поміж нами: прояснення послань. І відповідь його - це спалах серця.
Не писані слова, а суть сама, в її житті, у повняві великій.
Збереження не копій - першотворів. І письмена його спішать за протоколом.
(Хіба не так я говорив? Зазнають змін і письмена. Місця ухвали: узбережжя цього світу.)
«Ти з'явишся, забутий шифре!.. Нехай не слабне з надміру чекання
Уміння наше - наслухати! Хай жодна пляма не бруднить порогу візій!..»
І з нами разом у путі Поет, з мужами свого часу й віку, і на собі несе болючий ґандж...
Мов той, хто у стигматички в постелі заснув, і через те й на ньому стигми,
Мов той, хто серед узливань офірних проходив, і вино його сплямило,
Муж, що його спустошили сновиддя, і божественна пошесть поборола,
Ні, він не з тих, що п'янкості шукають у конопляних випарах, мов Скіфи,
Або ж отрути, що в собі несуть пасльонові: чи блекота, чи беладонна,
Не з тих, що нюхають круглясте зерня, тцо зветься Ологі, поживу Амазонця,
Або Яґе, ліану злидарів, що вияскравлює зворотний бік речей, або ж рослину з назвою Пі-лю,-
Ні, він заховує увагу до своєї тверезості та ясноти ума, і високо цінує власну владу, і серед вітру прагне зберегти сліпучу полуденність свого зору:
«Крик! Найпронизливіший божий крик! Нехай зненацька він заскочить нас - серед юрби, аби лиш не в кімнатах,
І, розголошений юрбою, в нас самих хай відіб'ється він, до меж сприймання...
Ані світанок, намальований на мурах, ні лоно, що запрагло плоду, не здолали б відволікти нас від цього закляття!»
І з нами разом у путі Поет... Оця година, певно, що остання, і навіть ця хвилина, навіть мить!.. Лише встигаймо,- час летить,- родитися в цю мить!
«...І на найвищому шпилі чекання, там, де обітниця сама - вже тільки подих,
Було б, напевно, набагато ліпше, коли б і ви затримали свій подих... Чи Ясновидець матиме свій шанс? Чи Послухач дістане відповіт?..»
І з нами разом у путі Поет... Оця година, певно, що остання... І навіть ця хвилина... Навіть мить!
- «Крик! Найпронизливіший божий крик над нами!»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Книга: Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка |
| 2. | II 1 ...Новітні землі, там, серед найвищих... |
| 3. | ІІІ 1 Мужі у часі на такий ось кшталт обличчя... |
| 4. | IV 1 ...Це вчора сталося. Вітри замовкли. - Чи... |
На попередню
|
|
