Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка
IV
1
...Це вчора сталося. Вітри замовкли. - Чи вже нема нічого, крім людського?
І всякий слід його твоя поема згубить, тож їй поквапитися слід... О німування, о межа! Відраза божа!
І капсули самого небуття у нас, живих, ще й досі в роті.
Коли життя таке - його не ганьте! (Гарний спосіб!) Отож не важся, Вітре, розірвати свої союзницькі зв'язки!
Інакше - он який відплив серед пустелі миті!.. Раптовий безум дня над білістю доріг, і розростається назустріч крокам нашим, у згоді з їхнім осягом і ритмом,
Найґрандіозніша емфаза смерті, немов велике жовте древо перед нами.
Коли життя таке - пройміться ним! Нехай же до межі його прямує
Одне й те саме поривання, одна й та сама хвиля у путі,
Великий рух!..
І кажуть інші, ніби слід сміятись, - чи сумнів щодо них у вас постане? Або що треба прикидатись, - чи викличете в них зніяковіння?
Ще інші вписуються хибно в тіло жінки, мов Індіанець у вузьку піроґу, змайстровану з кори, аби піднятись супроти річкової течії, яка волає, наче немовля, аж до обіймів юнки, до дитинства.
Нам досить цього вечора чолом опертись об сідло, і ненадовго,- допоки накладаються попруги: мов на узбіччі шляху, у міжгір'ї, муж при камінних ніздрях джерела,- в останній чверті місяця, тонкого, немов колючка білої троянди, він відшукає знову знак остроги.
Та як! Чи вже нема, чи вже нема нічого, крім людського? І сам цей запах випарів лимарських, і пил, що здійняли булані коні,- його щоночі уві сні
Ще розтирає на обличчі Вершник, - чи не могли б вони нам інший сон наслати,
Аніж ваш дикий образ, амазонки, ласкаві подруги походів наших, що виповняє вашими тілами найгрубшу вовну наших галіфе?
Якогось вечора ми припадали до ваших чистих рук, над палахтінням хутра, над жвавим вистрибом вогню,
І вітер по лісах буяв для нас, мов ріг достатку, та наші мислі берегли свій пломінь на пересохлих берегах,
І ви, жінки, співали про жіночу велич синам, щодо яких ми не давали згоди...
Отож, чи мала слушність ти, любове, супроти всіх потвор казкових наших?
І скарги припутнів селитимуться завше посеред ночі Мандрівця.
Якою ж марнотою це було, незмінно, між ласкавих ваших фраз, незмінно в далині речей ловити потужні гуркоти великих вод - в поході до якоїсь там Замбезі!..
Було нам дано дар - дівчат великих, чиї подружні пестощі й обійми розповивали більше гідр, ніж наші втечі.
Де ж нині ви, що пробували поруч, німотні пахощі нічних годин, о ви, що з-під безстидного волосся, незайманки, пускаєте на волю палку історію живих людей?
Ви, що, гортаючи ці сторінки, якогось вечора почуєте наш голос, серед останніх квітувань грози, ви, Вірні, в кого зір, мов у орланів, дізнаєтеся, що разом із вами
Якогось вечора ми вирушали знов дорогою людського роду.
2
І чоловік ще відкидає тінь на людську путь, на шлях мужів,
І дим людський - понад дахами, і рух людський - на всіх шляхах,
І час людський - вже на вустах у нас, немов новітня тема...
Коли життя таке, життя таке, - чи доведеться нам шукати у глибині нові обличчя?
У путь - туди ж, куди відходять Кордильєри, і на собі несуть тягар лазуру, мов навантажені важенним кварцом,
Куди спішить довжезний вигнутий хребет, підносячи шпилі з луски та кості, разом із кроком мужа без обличчя?
*
...Я згадую про кам'яну місцину - скрижаль у високостях цього світу, і вітер цими обширами тягне леміш залізного свого крила. Якась рівнина Кро, вся в гострому камінні, мов ложе устриць на похилім зрізі: скребло тутешніх місць під рашпілем вітрів. (Такий шорсткий язик, неначе з мадрепори, буває у тварин: про нього мріють приборкувачі звірини.)
Я згадую про безіменний край у високостях, осіянний жахом, не виповнений жодним сенсом. Ні зобов'язань, ні акцизних зборів. Там вітер високо підносить власні пільги, й земля зреклася первородства заради пастирської юшки, - земля, поважніша під ваготою млявих жінок із затхлим запахом овечим... І жони та мужі вшановують своїм приходом Гору. І вірні покладають перед нею плід довгошерстих лам. її обкурюють димами ростин, що точать з себе смоли. І їй пожбурюють щосили подріб зарізаних тварин. Послід іде на вичинення шкур.
Я згадую про кам'янистий край у високостях, і там свинарні з білих глин перед грозою сяють вечорами, немов підходи до священних міст. І ще попереду, в глибинах ночі, серед великих солонців, висвічуються товщі багон, що їх лямують лігва льох. Та ще хисткі пристанки для мандрівців, що їх задимлено копалом...
- Що мав би ти розшукувати там?
...Цивілізація маїсу з чорним зерням, чи, радше, фіолетової барви: приносини яєць рожевого фламінго; відвари з кришива вівсяного в рогах; і мудрість, видобута із великих дорожніх сумок, повних коки.
Цивілізація одінь із шерсті та жирового випоту овець: приносини архарового сала; вовняний ґніт у жирі каганців; і, задля свят, жінки, омиті в нафті, з лігнітом їхніх кіс, пом'якшених у сечі.
Цивілізація камінь, аеролітів: приносини піритів і креміння, аби викрешувать вогонь; вапняні розчини та жорна з найгрубшого пісковику; і зір, задивлений у злами вапняків, мов у завихрення галактик, що пастирям скрашають велич ночі...
- Що мав би ти вмуровувати там?
...Я знаю вас, о відповіді, дані в тиші, і вас, ключі, мальовані на діаграмах звичайних хатніх виробів із глини. Найурочистіші свята каміння, вовни та зерна згромадять і потужність, і німотність, як це вбачаємо на зламах каменярень: масивне нагромадження родин - і неподільних, і великих: мужів з пісковику, жінок, що тяжчі й ширші, аніж важкі млинові жорна, тварин, які очікують приплоду, - і прикінцева цілісність землі, здобута в привселюдних паруваннях...
- Що мав би ти завершувати там?
*
...Ще далі! Далі! По узбіччях найзеленішого крепону,
Ще нижче, нижче, з поглядом на Захід! Серед усіх пролитих повняв ґрунту,
По величі усіх проваль і рівняв - до інших, більш вигідних схилів, до інших, милостивіших надмор'їв...
Аж до цих інших, найпрозірніших огромів, до Заходу, до цих високих верств і покладів чогось безбарвного й блідого,
Де спочиває благодать великого імення: це Тихий океан... О море з іменем Бальбоа!.. Те саме, що не слід ніколи називати!
(Спокуси з віку в вік такі ж потужні у цьому сенсі, Нуньєсе Бальбоа!)
Ще нижче, нижче! Далі, вниз! По нагромадженнях цих ярусів ступневих, щаблях уступчастого схилу світу, понижуючи тон із кожним східцем, із кожною скрижаллю,- аж до Моря! (І надовкруг, у дальніх далечінях, воно мені близьке, воно присутнє, і надовкруг, у дальніх далечінях, воно для мене - благодать, і милість, і шлюбна злагода, і многомовність,- воно запрошене до мого столу просто неба, воно домішане до мого хліба, і до джерельної води в скляницях, разом із синявою скатертин, разом із сіллю та кухонним сріблом, разом з водою дня серед буйноти листя.)
Ще швидше, швидше! Аж до цих останніх земних різночитань, відмінних версій, до найостанніших цих рік порфіру й ґнейсу, до цього узбережжя самородків, аж до самих основ, що б'ють джерельно! Це Море б'є джерельно й струменить! Гімн розкошів, і блиску, і потуги, отам, де муж в якийсь із вечорів свого тремкого румака острожить, -
Білястого коня, який від поту став фіолетовим, аж наче потьмянів од зболеності - бути смертним...
Я знаю!.. Заново нічого не-вбачати! Але якщо мені відоме все, чи жити - це не заново вбачати?
...І все для нас - велике впізнавання. Ти завжди будеш нас випереджати, о пам'яте, в усіх новітніх землях, де не траплялося нам досі жити.
У лимпачі, у тиньку, в черепиці, в тонах мускатного горіха або рогу, той самий транс заховує чування, якір незмінно нас переганяє; і знаки, що на мурах знову! й знову повсюди креслить плинна тінь листов'я, - ми їх уже накреслили раніш.
*
Тут - піскуватий берег, тут - межа. А поза тим - відречення і відступ. Отам, де Захід,- Море, й Море знову, таке знайоме всім привиддям нашим.
*
...Ще далі, далі, в путь, аж до найперших самотніх островів, низьких і круглих, оточених безмежжям просторіні, мов зорі, - до найдальших островів, до всіх дідизн знавців номенклатури та генеалогістів-родовідців; до берегів з різьбою геніталій та черепами з царських поховань...
...Ще далі, далі в путь аж до високих, із пемзи витворених островів, - вони в руках ста різьбарів подоб - вуста, що замкнені печаттю над потаємністю письмен, і камені, що їх здіймають понад околом узбереж, і велич лицевих скульптур, що відкопилюють гордливо нижні губи...
...А поза тим - щонайчистіші рифи у самоті своїй найвищій - аскети, безутішні у величчі, що омивають зливами просторів свої обличчя, й ринуть з них жалі.
...А поза тим - на Заході останній із островів, де двадцять років тому росло одне, останнє деревце: напевно, мелія, на вулканічній лаві. Балаканина вільних вод широких понад проваллям бухт, і вічний вітер у тріщинах і ніздрях товщ базальту, по найгордливіших покоях і печерах, серед червоних нагромаджень туфу...
...А поза тим, а поза тим останні лихі одміни настрою в безмір'ї. І хай моя поема виростає разом із тінню власною на морі...
...А поза тим, а поза тим, - що є на світі, крім тебе самого, що є на світі, крім людського роду?.. У морі Північ після Ополудня... І чоловік у самотині, мов гномон на скрижалі вод... І капсули самої смерті у нього в роті вибухають...
...І чоловік доходить смерті в морі. Якогось вечора, спинившись, він звітує про свою дорогу. І капсули у нього в роті, знаряддя смерті й небуття...
3
І саме в цьому пункті мріянь перед тобою постає раптова блискавка, мов Хрестоносець! Виходить Мічений із карбом на лиці, - тобі навперехрест посеред шляху,
Мов Невідомий, що з могили звівся, й кінь Подорожнього стає сторчма.
І верхівцеві, що на Захід мчав, рука незборно завертає шию коневі й змушує поглянути на Схід. «Що мав би ти лишити, мужу, там?..»
*
Про це подумай згодом, - знадобиться! Оподаль, там, де будеш берегти, разом з конем, який стає сторчма,
Стократ низотнішу й темнішу душу.
4
Ми ще повернемось в один із вечорів, на Осінь, з гуркотом грози останнім, коли щільні тріасові породи заток, окинутих високим зором, нараз являють перед Сонцем мертвих свої могили з синього ґудрону,
І косий час, на кованім крилі, вже заганяє першу скабку світла разом із зіркою зеленого вогню. І це - потужний плин зелених соків на рівні нашого крила,
І раптом перед нами, під грядою смеркань високих, - ніжний і ясний край наших доньок, злотний ніж у серці!
*
«...Ми мали зустріч із останком віку. Ми тут, і ми вуста зімкнули перед вами. І Вітер з нами, і його п'янить таке гіркотне і міцне начало, немов вино, добуте із плюща;
Не був він кликаний як посередник, а сам, роз'ятрений, воліє вам співати: «Я вам роз'ятрю вашу плоть і кров...» (Яка ж вузька була вся міра того співу!)
І пожадання аж ніяк не мовкнули у наших душах; і не маліла аж ніяк довіра наша безоглядна. Наш позов наслідків не має, і строків плати нам не змінять.
Ми будемо у вас питати звіту нових мужів, свідомих владування людського - не прецесій рівнодень.
Рвучке крило, що на руїнах наших, розповиває вже нову годину. І це - новітній свист!.. Нехай ніхто не мріє, нехай ніхто не мріє збігти геть, покинувши мужів своєї раси!
Ніякі трави Азії на білих підошвах ерудита не здолали б відволікти нас від нових трудів; ні пахощі суниці та світання посеред зелені ночей Флорид...»
- І ви, мужі обчислення і маси, не зважуйте мужів моєї раси. Вони жили у вищих високостях, ніж ви самі, у відхланях ганьби.
Вони - колюче терня в плоті вашій, вони - жало духовного меча. На чолі в них - бджола самої мови,
І над важенністю людської фрази, замішаної зі стількох говірок, вони - єдині, хто вдається вправно до пращі наголосу та вимови.
*
...Ми ще повернемось в один із вечорів, на Осінь, з присмаком, що плющ лишає, із присмаком трави, й боліт, і манґлій посеред обширів річкових гирл.
Немов той Дрейк, який, оповідають, під гуки сурм обідав сам у морі, - чи ми на Схід з собою понесемо рух, ширший через те, що розростався на вигинах заток, найбільш розлеглих?..
Ми ще повернемось разом із плином усього, що спішить до повороту, з походами заблуканих змін року, з зірками на своїх дорогах звичних,
Три зірки місячні, котрі одна по одній ідуть на свій геліакічний захід, й потужний заколот людського роду, що вибухає саме в точці року, як діється найбільший вплив планет.
І Вітер, о! великий Вітер з нами, у наших планах він, і в чинах наших, нехай же він і ручиться за нас! (Мов Емісар із дальньої країни, із того боку горових безлюдь,
Що довго поспішав, верстаючи дороги, щоб черешок пломіння принести у маківці своїй залізній; або волав, ступивши наперед: «Нове зерно для вашої землі! Нова лоза для ваших улоговин!» І намагається місцевий люд піднятись над боління власні.)
...Або ж, як ми ще до світання оглянемо порти з зеленими вогнями, - чи доведеться нам, попрямувавши вздовж митниць мовчазних і сортувальних станцій, відтак, продершися крізь передмістя, крізь прохідні двори та загороди,
Чи доведеться нам, ще до світання, собі прокласти путь, цей шлях чужинця, аж до самісіньких родинних брам? І ще нема на вулицях нікого, хто б став оскаржувати у ранкових Парок
Той час, коли мерці без поховання шукають рештки урн та віровчень на смітниках, посеред куп ганчір'я...
І це, Жебраче, час, коли серед незнаних шляхів рої сновидь, правдивих чи облудних, іще рушають в путь - блукати вздовж рік та берегів, навкруг великих осель родинних, звідки збігло щастя,
І ще Меркурій видно досить близько, серед сузір'я Козерога, і, мабуть, Марс у повні власних сил виблискує, великий і чудовний, у вишині, над рівнявою Бос,
І ложа вояків порожні, ще надовго. (Вони явили, - мовлять нам,- свої пророцтва: нехай остерігаються, ще довго, оновлення речей рівновеликих.)
*
«...Ви, буревісники, ви, наші вії, в порожнявому видиві грози, чи по складах відчитуєте ви нове послання з тих великих текстів, розрізнених, що з них димує невимовне?
І ви, майбутні береги, які прознали, де будуть вписані діяння наші, в яких нових тілах, нових подобах постануть із глибин богове наші,
Заховуйте нам ложе вічно чистим од всякої знемоги та від млості, очищуйте тривку оселю нашу від будь-якого попелу і праху...»
На крайніх мисах, у землі вигнання, - муж серед вітру, що з самим собою провадить раду, - я тепер востаннє свою підноситиму руку.
Цей материк покинутий - вже завтра... Ми щойно позоставили кільватер годин і літ, весь осад давніх гроз.
Там ми пройшли з мужами різних рас. І ми пережили багато. І ми блукали забагато. І ми відчитували в націях - народи. І ми давали ймення тим річкам, що їх траплялося нам оглядати, і тим рівнинам, що від нас тікали, і переповненим містам, мурованим на власнім крузі, що витікали в нас з-між пальців,- потужний розмах крил, ширяння, й потужний рух кредитних сум.
...І, як дуга найбільша похилялась до власного кінця, до розвороту години в бік її надмор'я, у бік останнього з її портів,
Я бачив також Місто, височезне під блискавицею, велике Місто лунких органів, й блискавка вдаряла, мов чисте віття, світляне галуззя, й двійчастий ріг пророка, що шукає передній край потужних людських юрб, над доками або в глибінях вулиць...
І ці знамення пам'ятні - неначе розгілля долі на чолі тварин, давно обридлих, чи немов роздвійне стебло водорослини на її підкладі з чорного каміння.
5
Разом із вами, й Вітер разом з нами, він на шляху мужів моєї раси!
«...Ми мали зустріч із останком віку. Чи ми тепер - з людьми нового віку?
Як на наш смак, ніяк не досить великих привселюдних зречень. І пожадання наше не замовкло.
З тим, що було, у нас немає порозуміння чи угоди.
Задосить мали ми колін, таких сумирних, де бачилося нам зерно,
Претензій каменю на наших площах, Дівчат з Коміцій на паперах Банків;
Задосить цих жінок із вітами олив та пальм на наших грошових купюрах, жінок, занадто вже білявих, мов імператорські дівчата й матері, і Флавія - таке у них імення.
Задосить, Ліє, мали ми уславлених угод родинних, уславлених громадських духівництв; і цих свят Розуму, і зайвих місяців, що запроваджує цивільна влада.
Ми маємо чудовий вибір цих ігор стилями письменства. Ані молочної худоби, ні ваших стійл на те не стало б, щоб окупити ці видатки.
Хіба Палаци - Сховища Архівів, - над Містом піднесуть народженому дневі свої камінні медальйони, порожні, мов полуда на очах?»
*
Ах! Коли гинули народи через свою занадто мудру вдачу, якою ж марною була видющість наша!.. І молодило, й дика редька зачарували ваші мури. Земля оповідала вам історії про Короля Рене. І в тих великих Графствах, де хліби закорінилися й просипали свій жар понад великими органами Неділь, - захоплення жінок при їхніх вікнах ще долучало до ридванів сніння сюрчання цвіркунів, весь їхній запряг...
Ви, доньки вдів, посеред ваших ланд, збиральниці зморшків по всіх лісах фамільних, ви, може, відтепер воліли б жити з добра отих уламків корабельних, що їх до ваших берегів прибито?.. І стринґери морські, і амбра, і безліч інших атлантичних див,- рудаві різьби та ліпні окраси, мальовані трюмо старих фрегатів, і золотих, і чорних, що розбила у морі їх божественна рука, аби надбали ви собі майна, заради посагу, чи, може, спадку, - або, на носі корабля, жіноча постать, що в неї перса юнки-індіанки, задля заручин, у зимовий вечір по Куховарнях,- в оповідях ваших, як про сестер молочних там ідеться?..
І ви, мужі з провулків, закапелків, глухих кутів малих містечок, славних залізними гербами на щитах, ви справді можете добути на світ божий ліарди й шеляги старого карбу, і це - реліквії із позасвіття та десятина для Церковних Старост... Хіба не досить з тебе, куме,- в крамниці, тут, біля порога, - на лікті міряти сукно? Чи довго ти тягтимеш Королів до потайної комірчини? Так, інші випили вино, що ти його відкоркував. І запорука відтепер - вже анітрохи не міщанська...
*
«Задосить мали ми твоїх, обачносте, засад і максим, які зависли, мов тягар свинцевий на прямовисному шнурку; відтак - ощадності твоєї на грані виснаги й віднови. Задосить мали ми Дворів, Базарів, Трансильванських Торжищ, тандитниць у кутку майданів, що з позолотою балконів, з литвом оздоб для Абатис; столів письмових, кабінетів з покрасами з Гвіани й мушель; вітрин із іграшковим крамом; богемського кришталю й шкла, що йде на віяла поеток, - задосить дрантя олтарів та будуарів, і цих фамільних вишивок, мережив, з застави взятих коштом нотаря...
І що ж ми скажемо про того, хто дістав родинний невеликий статок, хто прилучив собі будинок у провулку, або хто мав оселю для дозвілля на площі супроти Собору? Про того, хто втішається малим: це клаптик виноградинка у полі, це сад у глушині округи, що плаче золотавим ґлеєм; старий вітряк, що пахне полотном, і там змальовано відомі сюжети з творів Байкаря; чи, може, пасіка неподалік од річки, ще й невисока арка входу до стародавнього Абатства? Або ж, радніше, він опорядив, сягаючи по біржовий прибуток, якусь альтанку, чи й маленьку віллу, у закутку, чи там, де виступ муру, біля фортечних стін покинутого міста, - мережива, залізні й злотні, під машкарою лоз орнаментальних, оправи барви золота і меду в порожняві кімнат на взір ротонди, й перини спальні в глибині покоїв, між найостанніших вогнів, посеред надвечір'їв Літа...
О млосте лагідна, о слабість! о млосте лагідна, о лоно, що перед ним юнацькі чола блідли!.. Завжди задосить буде молока для вуст естета й цибулин нарциса... Коли ж самі собою доньки наші під тягарем шоломів спалахнуть, чи будуарним арієтом ви озветесь, о мертві ґрації самої мови?..
Майно розвіяно, й подвоюється ставка, - над кожною з руїн нова ідея!.. Ах! Хай вона тремтить! Нехай тремтить!.. Хай батогом шмагає люто нас!.. - Немов у лучника смолиста тятива під роговим наперстком».
*
Там, на мілинах ставу - сонна товща сирнистої речовини. В басейні Аполлона - твань, шари умерлого листов'я.
Нехай же спустять все, неначе шлюзом! І хай поділять нам цей хліб сміття, і покидьків, і слизу! І всякі осади віків, всю флегму й густину відстоїв!
Хай очеретянка співає нам над комишами про паводі новітніх вод...
І ось новітні води, мов навала, собі торують вільний шлях - дорогу свіжості посеред гною, де бруд, і накипи, і винний камінь,
І новий Рік грудьми для себе крає сяйний кільватер, струмені води, і це - немов угамування хіті
Укритих піною ще юних звірів, або мужів, які при повній зброї хлюпочуться в арбельському потоці...
«Потоки вулканічних лав! І рух - по той бік обширів розораного поля, - здіймає посеред безмежжя світу щось величаве й шоломенне!..
О розвантаження! О рух обозу! Там чорний Ангел лав співає нам велику пісню вулканічних сурм, і тріскають земні ущелини й утроби!..
І Вітер з ним! Немов великий пломінь ігристих пін, або раптовий струмінь, при переході скельної гряди, в годину якнайвищого припливу! Це перед виходом на простір моря, до обширу зелених вод...»
*
...І це не те, - на щастя, ні! - щоб не блукав лихий неспокій по всіх краях, по всіх надмор'ях:
З шуанським заколотом гроз по наших хащах та узліссях, із терням та розкриллям вітру, по ландах та широких нивах;
У підступах небес, із їхнім плином, неначе вибухання жакерій, в соломі, складеній по ожередах серед сільських дворів і ферм,
Поміж косою, вилами й важенним залізом ретязів у стійлах;
Із дрожем ланцюгів у клунях та стодолах, із брязкотом острог у надвечір'ї,
Немов у стайнях, в пору рівнодення, коли чужинцям - сторожам кобил одружуватись радять в цьому краї...
Чи вітер з Півдня підведеться назустріч рухові пломіння? Бо так - великі чари в цьому краї. І подорожчання зерна. І ложе молодих мужів іще лишатиметься вільним... І в час народин поетичних підстави з'являться для слідства...
*
«...Отож з оцього всього ви собі видобувати ладні закваску сили та фермент душі.
Час будувати на землі мужів! Нові отави на землі жінок!
Великі творива тремтять віднині в житах у вас, у пір'ї ваших злаків.
Відкрийте портики новому Року!.. Народжується світ під кроком вашим! Найдалі від людських звичаїв, найдалі від сезонних циклів!..
І лінія пряма біжить по схилах туди, де тріпотить майбутнє, і лінія крива звертає до майданів, що їх чарує смерть великих стилів...
- Так швидше! Виповідь найбільшого з Вітрів!»
- І вибито п'ятою такт, і він ще й досі на землі, ця міра, дана на землі,
Ця міра й досі ще, остання! Немов до неї вдавсь Володар співу.
І Вітер з нами, мов Володар співу:
«Я бистроти надам і сокам, і всій потузі ваших діянь. Я поведу до визрівання народжені творіння ваші.
Я вигострю істотність ваших діянь, мов спалах кварцу чи обсидіану.
О змовниці, усі життєві сили отак спішать в утроби ваших жон, мов світляні терзання по боках великих кораблів у золотті мотуззя.
І з вами разом також і поет. І помисли поета поміж вами - неначе твердь сторожової вежі. Нехай же він аж до смеркання пильно, нехай же він заглибить непомильно свій зір у щасний подвиг мужа!
Я заселю для вас безодняву глибінь його очей. І сни, що їх він зважився уздріти, - ви їх обернете на силу діянь. І до коси поетового співу ви будете вплітати те, чого він не скінчив: епічну пісню про героїв...
О свіжосте, велика свіжість, віднайдена біля джерел самої мови!.. Не більше істини у молодім вині, не більше свіжості в лляному полотні.
...Лише встигайте, - час летить, - родитися в цю мить!»
6
... Це віяли могутні та великі вітри на всій землі мужів, - могутні та великі вітри, заглиблені у працю поміж нами, -
Вони оспівували нам таку жахітну лють життя, вони оспівували нам таку амбітну суть життя, о так! вони співали нам, аж на найвищих верхогір'ях згуби,
І, з голосами диких флейт недолі, вони спрямовували нас, мужів новітніх, до найновіших наших кшталтів і подоб.
Це діяли могутні сили у розповні трудів, на всіх шляхах мужів, - могутні сили в розповні робіт,
Вони заховували нас найдалі від людських звичаїв, вони заховували нас найдалі від сезонних циклів, - серед мужів, звичаям вірних, мужів, з сезонами сумірних,
І там, над диким каменем недолі, вони для нас відроджували землю, з якої зібрано все винограддя, задля нових весільних свят.
І вже, з тим самим плинним рухом, із розростанням велетенських хвиль, що якось ввечері нас викрадали у велетенських хвиль високих суходолів, у велетенських хвиль морської просторіні,
І підіймали нас, мужів новітніх, аж до найвищих верхогір'їв миті, - вони надвечір повергали нас на береги, і залишали нас,
І вкупі з нами й землю, й листя, й меч, - і цілий світ, куди нова бджола дісталась...
Отак, з тим самим плинним рухом, пливець, при зміні напряму плавби, запраглий двоїни новин небесних, - нараз намацує ногою недвижність піскових обмілин,
І рух, ще пам'ятний йому, домує в ньому й ширшає у ньому, - і шепотіння, й дихання величчя, що ним відлунює спіраль буття,
І витрати душі в глибинах плоті йому ще довго забивають подих, - муж, досі вснований у пам'ять вітру, муж, вітром пойнятий, немов вином...
Неначе той, хто пив із кухля з білястої опаленої глини, і відданість ще на губах у нього,
І зболеність - на язику у нього, немов раптовість непогоди,
Цей поруватий смак душі на язику, немов піастр із теракоти...
О ви, кого відсвіжує гроза, новітня думка й жизна сила повіють свіжістю на ложа ваші, постелені задля живих людей, і горе смородом свого дихання не осквернить білизни ваших жон.
Позичено в богів обличчя ваші, і в палахтінні кузень - весь ваш спалах; почуєте і ви, і Рік минущий хваління - крик речей у мить народин, понад відламками надкриль і мушель.
І ви спроможні полум'ю віддати великі леза кольору печінки, яка виблискує від жиру. Ми викуємо з них залізні рала, і ми ще маємо спізнати землю, відкриту для любові і рухливу, під тягарем любові, й рух її поважніший і важчий від смоли.
Співай, о ніжносте, з останнім дрожем смеркання й вітерця: це схоже на сумирне впокорення приборканих звірят.
І цього вечора доходить краю потужне віяння найбільшого з вітрів. Ніч видихається на інших верхогір'ях. І в далині земля оповідає нам про свої моря.
Чи по землі мужів блукають досі боги, знеможені питтям? Чи серед мудреців ще буде мова про маєстат різдвяних наших тем?
І знову рушать Посланці в дорогу до земних дочок, і ще дочок прибуде в них, і будуть одягати їх, і тішитиметься поет.
І знов поеми наші в путь рушатимуть, на шлях мужів, і понесуть насіння й плід нащадкам людським, в інший вік, -
Новітня раса, що гряде серед мужів моєї раси, новітня раса, що гряде серед дочок моєї раси, і на шляху мужів мій крик, великий крик живого мужа, і від місцини до місцини, і від людини до людини,-
Аж до найдальших узбереж, куди перебігає смерть!..
7
Коли шаленство надало онови людському ложу на землі,
Старезне дерево, без листу, відтак вернулося до плину власних максим,
І друге дерево високого звання зростало з величі підземних Індій,
Разом із власним гіпнотичним листям і з тягарем нових плодів.
Севен Гандред Ейкр Айленд (Мейн), 1945
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Вітри Переклад Михайла Москаленка |
| 2. | II 1 ...Новітні землі, там, серед найвищих... |
| 3. | ІІІ 1 Мужі у часі на такий ось кшталт обличчя... |
| 4. | IV 1 ...Це вчора сталося. Вітри замовкли. - Чи... |
На попередню
|
|
