Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Пізні вірші Переклад Михайла Москаленка
Сен-Жон Перс Пізні вірші Переклад Михайла Москаленка
© Saint-John Perse. Poésie derniere (1972, 1982)
© М. Москаленко (переклад з французької), 2000
Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 392-409
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістПІСНЯ ТІЄЇ, ЩО БУЛА ПОРУЧ
Любове, о моя любове, великою була та ніч, велике і чування наше, де стільки сплинуло буття.
Дружина я для вас, у вищім сенсі, посеред пітьми в чоловічім серці.
Уже світліє літня ніч побіля наших замкнених віконниць; синіє в полі чорний виноград; і придорожній каперс появив свою рожеву плоть; і запах дня пробуджується в хащах, між ваших смоляних дерев.
Дружина я для вас, моя любове, посеред тиші в чоловічім серці.
Пробуджена земля - то тільки тріпотіння комах під листям: жала та голки повсюди під листов'ям...
Я ж наслухаю, о моя любове: все на світі прямує швидко до свого кінця. Вже з кипарисів долітає голос маленької сови Паллади; Церера ніжними руками розламує для нас плоди ґранату й розколює горіхи із Керсі; соня-вовчок собі гніздо будує в гіллі найбільшого з дерев; і сарана-прочанка прогризає ґрунт аж до надгробка Авраама.
Дружина я для вас, у вищім сні, посеред обширів у чоловічім серці:
Відкрита перед вічністю оселя, намет високий над порогом вашим, і добра зустріч всім свідоцтвам про дива.
Небесні запряги спускаються з узгір'їв; мисливці на гірських козлів зламали наші огорожі; і на піску алей я чую зойк золотих осей: це ще бог, він біля наших брам... Моя любове, що прийшла з найбільших снів, скільки одспівано відправ на нашому порозі! І скільки перебігло босих ніг по брукові, по нашій черепиці...
Великі Королі, що лежите на дерев'янім дні своїх гробниць, під бронзовими плитами,- прийміть офіри вашим бунтівничим манам.
Тепер - відплив життя у кожнім рові, мужі стоять на плитах, і життя збирає знову під крило все суще!
Народи поріділі ваші вже повстають із небуття; убиті королеви ваші - віднині горлиці грози; і швабські рейтари - чи не останні; і люди сили та шаленства собі начіплюють остроги - задля завоювань науки. Тепер з памфлетами історії у парі - бджола пустель, і на безлюддях Сходу неквапно оселяються леґенди... І Смерть (на масці - шар білил свинцевих) вмиває руки в наших ручаях.
Дружина я для вас, моя любове, на кожнім святі пам'яті. Тож слухай, чутливо наслухай, моя любове, гомін,-
Коли приходить час: відплив життя. Все суще до життя біжить, мов посланці імперій.
Вдовині доньки по містах ледь підфарбовують собі повіки; кавказькі звірі-альбіноси оцінюються у динарах; у лакувальників, старих китайців, які сидять по чорних дерев'яних джонках, червоні від роботи руки; великі кораблі голландські пропахчені гвоздичним духом. Везіть, везіть, погоничі верблюдів, коштовну шерсть в оселі сукновалів! І це так само час великих землетрусів на Заході, коли церкви у Лісабоні, що зяють папертями на майданах, а їхні вівтарі спалахують на дні з пурпурного коралу,- вже спалюють свої воски зі Сходу перед лицем усього світу... До Західних Великих Індій рушають шукачі пригод.
Моя любове, що прийшла з найбільших снів: до вічності відкрите моє серце, і до імперії душа відкрита ваша,-
Нехай же все, що поза сном, нехай же все, що є на світі, до нас прихильне буде у путі!
І Смерть (на масці - шар білил свинцевих) приходить на свята до Неґрів,- чи Смерть в одінні чаклуна-ґріота зречеться свого діалекту?.. О! Все, що в пам'яті, о! все, про що ми знали, все, чим були ми, все, що поза сном громадить час людської ночі,- нехай удосвіта все поглинають грабунки, і свята, і полум'я багать, з якого буде вечоровий попіл! Але про молоко, що від кобили вранці собі надоює татарський вершник,- я на губах у вас, моя любове, незмінно зберігаю спогад.
1968
СПІВ НА РІВНОДЕННЯ
Гриміли того вечора громи, і на землі, могилами поритій, я дослухався, як звучить
Ця відповідь людині: закоротка, бо то було саме лиш гуркотіння.
О Подруго, небесна злива була разом із нами; ніч Господня - то лютування нашої негоди,
Сама любов, по всіх усюдах, здіймалась до своїх джерел.
Я знаю,- бачив, як життя жадає піднятись до своїх джерел, і блискавка громадить власні знаряддя праці по забутих каменярнях,
Жовтий пилок із сосон збирається по закутках терас,
Насіння Боже відлітає, щоб серед моря досягти шарів бузкового планктону.
Господь, розпорошившись, нині у розмаїтті досягає нас.
*
Володарю, о Пане суходолів, Ти бачиш: падають сніги, і в небесах не гуркотять удари, й земля не чує тягарів,-
Земля Саула, земля Сета, земля Ші Гуанді й Хеопса.
Лунає в людях голос людський, лунає в бронзі голос бронзи,
І десь у світі, там, де небо німувало, століття ж не застереглося,
З'являється на світ дитя, й ніхто не знає племені його та ранґу,
І творчий дух несхибно ударяє в півкулі чистого чола.
О Мати-Земле, будь спокійна за цей виплід: адже століття скороплинне, століття - людський тлум; і власним ходом іде життя.
Зринає спів у нашому єстві,- не знав він свого джерела, не матиме і вийстя він у смерть:
Час рівнодення між людиною й Землею.
1971
НОКТЮРН
Вони вже вистигли, плоди такої полохкої долі. Вони постали з нашого сновиддя, вони живились кров'ю наших жил і часто йшли до наших пурпурних ночей,- важкі плоди тривалої тривоги, важкі плоди тривалого жадання,- і потаємно нам допомагали, і часто, прихилившись до визнань, вони до власного кінця нас поривали понад безоднями ночей великих наших... Вся милість - у палахкотінні дня! Вони вже вистигли і пурпуром укриті, плоди такої владарної долі. І нашим примхам тут немає місця.
Сонце буття, велика зрадо! Де був обман, і де є кривда? Де хибна путь і де провина, і як облуду розпізнати? Чи віднайти судилось нам заледве виявлену тему? Чи пережити здатні ми новітній біль і лихоманку?.. Ми не прихильники твої, трояндо, величчю налита: всякчас гіркіша наша кров, похмуріші турботи наші, дороги наші вкрай непевні, і незглибима наша ніч: богове наші рвуться з неї. Кущами чорної ожини та шипшини по волі нашій заростають узбережжя, біля яких тонули кораблі.
Вони вже вистигли, плоди, які зросли потойбіч. «Сонце буття, укрий мене»,- так мовить перебіжчик. І ті, що вздрять його ходу, питатимуть: «Хто був цей чоловік? Яка його оселя? Чи мав він сам у палахтінні дня явити пурпурові барви своїх ночей?..» Сонце буття, о Князь і Вчитель! Розвіяно творіння наші, знеславлено завдання наші, колосся наше жнив іще не знало: біля підніжжя вечора чекає сама в'язальниця снопів. Вони вже кров'ю нашою взялися, плоди такої полохкої долі.
Життя відходить кроком в'язальниці снопів - життя без викупу, ненависті й покари.
1972
ПОСУХА
Коли посуха по землі простре свою ослячу шкуру і зцементує білу глину на підступах до джерела, рожева сіль солончаків віститиме червоний згин імперій; сіра самиця ґедзя, привид із фосфоричними очима, накинеться, як німфоманка, на голий люд посеред пляжів... Багрове баговиння мови, досить твоєї марнославної пихи!
Коли посуха по землі утверджуватиме опори, ми звідаємо кращий час, годину людської одваги: часи радіння та зухвальства - для вищої навали духу. Земля, що позбулася жиру, заповідає нам свою ощадність. Нам - перебрати смолоскипи! Людині - прихисток і вільний хід!
Посухо, о велика ласко! І честь, і розкоші еліти! Повідай нам тепер ухвалу своїх обранців, о посухо!.. Господній систре, будь до нас причетний! Віднині плоть нам ближча до кісток, плоть сарани або летючих риб! Нехай нам море викидає кістяні човники великих каракатиць, сірі стрічки сухих водорослин: затемнення й занепад в кожній плоті, о час найґрандіозніших лжевчень!
Коли посуха по землі напне свій лук, ми станемо його короткою й тугою тятивою, його віддаленим тремтінням. Посуха - поклик наш, і наша абревіатура!.. «І я,- Покликаний сказав,- уже при зброї: горять в усіх печерах смолоскипи, нехай же і в мені самому всю площину можливого осяє світло! Для мене ж підставовий консонанс - далекий зойк моїх народин...»
І виснажена до основ земля волала великим зойком, наче зганьблена вдова. І це був довгий крик знемоги А лихоманки. І це була для нас пора творіння та зростання... На дивній цій землі з пустелями кордонів, де блискавка одмінюється в чорне, Господній дух беріг ясну свою смагу, й отруєна земля здригалась у гарячці, немов масив тропічного коралу... Чи не було на світі інших барв,
Як жовтина цього аурипіґменту?
Ви, фінікійські ялівці, ще кучерявіші, ніж голови Морісок чи Нубійок, і ви, великі непохитні Іфи, о вартові фортець та островів, муровані задля Державних В'язнів у залізних масках, чи ви єдині в ці часи тут споживатимете чорну сіль землі? Рослини з кігтями й колючі чагарі вже відвойовують пустошні ланди; жостір і чист - прочани хащ і дебрищ... О! Хай залишать нам одну-єдину
Зубами стиснуту останню соломину!
*
О Майє, лагідна і мудра, о Мати всіх сновидь і мріянь, розраднице й пораднице прихильна серед усіх земних чекань: не бійся анафеми й прокльону на землі. Повернуться часи, й відтак відновляться сезонні ритми; і ночі будуть знов несіи живлющу воду до вимені землі. Години перед нами йдуть, мов у пантофлях на мотузяній підошві; життя, завзяте й норовисте, повстане знов з підземних пристановищ, із юрбами й роями своїх вірних: зелених мух, і золотистих м'ясних мушок, і сіноїдів, і редювіїв-клопів, і попелиць, і морських бліх під фукусами пляжів, які відгонять запахом аптек. Зелена шпанська муха й синя голуб'янка повернуть нам і колір, і вимову; земля, в червоному татуюванні, пророщувати буде знову кущі великих нечестивих руж, мов розмальовані полотна жінок у Гамбії та Сенегалі. Пурпурні ящерині лишаї одмінять під землею барву на чорний колір опіуму й сепій... До нас повернуться також і гарні вужі, які в Сансеверині, здається, вилізають з нош, зачувши колихання стегон. І осоїди африканські, і бджолоїди-кібці пильно підстерігатимуть бджолу над норами урвистих берегів. І одуд-вісник серед суходолів шукатиме рамено княже, аби сісти...
Так вибухай, о невідтрутна сило! Любов струмує звідусіль, вона під кісткою й під рогом. Земля сама скидає з себе тверду кору. Хай настає час парування, хай скрикує у лісі олень! І чоловік, сама бездонність, без обави схиляється над ніччю свого серця. В земних глибинах наслухай, о вірне серце, биття безжального крила... Пробуджується звук, і визволяє із вулика гудучий рій; і час, засаджений до клітки, дає нам чути в далині удари дятла... Чи дикі гуси не годуються зерном по мертвих берегах великих рисових плантацій? Хіба в якийсь із вечорів комори, виповнені хлібом, не будуть падати під тиском збунтованих народних хвиль?.. О земле всіх чудес і всіх коронувань, о земле, досі щедра до людини, аж до своїх джерел підводних, що Цезарі їх шанували,- скажи нам, скільки див заради нас постане з незглибимості ночей! Так у годину визрівань грози - чи ми насправді відали про це? - маленькі спрути з глибини морів разом із ніччю виринають аж до припухлого обличчя вод...
Ще ночі повертатимуть на землю і свіжість обширу, і танець: на землі, затвердлій там, де на поверхню виходить викопна слонова кість,- іще звучатимуть сардани та чакони, і їхній впертий бас прихилить наші вуха до гомону покоїв під землею. Крізь цокіт дерев'яних підошов і кастаньєт, аж по стількох століттях, нам чути ґадітанську танцівницю, якій в Іспанії щастило проганяти нудьгу Проконсулів із Риму. Ще перебіжні та рясні дощі, які прийшли зі Сходу, продзвенять у твердь циганських тамбуринів; чудовні зливи наостанку літа, які спустились у вечірньому вбранні з морських околів, нестимуть по землі великі шлейфи усіяних лелітками спідниць...
О рух у бік Буття й відродження Буття! Плин кочових пісків!.. І свище час урівень із землею... І вітровій, який на втіху нам одмінює поверхню дюн, мабуть, укаже нам у світлі дня те місце, де вночі було відлите обличчя бога, й де лежав він...
*
Це буде справді так. Повернуться часи, і знято буде заборону з лиця землі. Але ж і досі ще тривають часи анафеми й хули: пов'язка на землі, печаті на джерелах... Ти, марення, урви повчання; ти, пам'яте - чергу своїх народжень.
Нехай гризькі й жадливі будуть оці нові години наші! Вони ж - і ті, що загубились на полі пам'яті, бо жодна не стала там збирачкою колосся. Життя коротке, й закоротка путь, і смерть із нас стягає викуп! Офіри часові - вже не ті самі. Господній часе, будь сумірний з нами!
Діяння наші нас випереджають, і безсоромність нас веде все далі: боги й зухвальці під одним скреблом, навік поєднані в одну родину. Шляхи у нас незмінно спільні, смаки у нас завжди ті самі,- о! весь вогонь душі без пахкотіння: веде людину він,- торкає до живого, до всього, що є найясніше і найкоротше в ній самій!
Навали духу, абордажі серця - о час великих домагань і прагнень! Жодна молитва на землі не дорівняє нашій спразі; жодний приплив у нас самих не впинить джерела бажання. Посуха надихає нас, і ладна вигострити спрага! Діяння наші вкрай неповні, творіння наші вкрай часткові! Господній часе, будь до нас причетний!
Вичерпується Бог проти людини, вона ж вичерпується проти Бога. Слова зрікаються данини мові: слова без служби та єднання, готові вигризти широке листя мови, немов зелений лист шовковиць,- з пожадливістю гусені й комах... Посухо, о велика ласко! Повідай нам тепер ухвалу своїх обранців, о посухо!
Ви, що говорите по-осетинськи десь на кавказьких верхогір'ях, у час великої посухи та виснаги бескеть і скелищ, ви знаєте, що дуже близько до ґрунту, вітерця й травини відчутний людям подих божества. Посухо, о велика ласко! Хай Полудень, сліпий, нам сяє: засліплення речей і знаків на землі.
*
Коли посуха по землі послабить тиск своїх обіймів, ми лишимо з її злочинств якнайкоштовніші дарунки: і спраготу, і сухорлявість, і знаки милості буття. «І я,- Покликаний сказав,- горів огнем цієї лихоманки. Небесна кривда нам давала шанс». Посухо, о велика пристрасть! Утіхи та свята еліти!
Тепер ми на шляхах Ісходу. Земля у далині вже палить свої потужні пахкотіння. І плоть потріскує аж до кісток. Позаду нас згасають землі посеред пломеніння дня. Земля, скидаючи одіння, явила жовтину ключиць, і різьблено на них незрозумілі знаки. Де колосилися жита і сорґо, димує біла глина, що подібна до випалених осадових товщ.
Пси разом з нами сходять вниз по всіх оманливих слідах. І Полудень-Гончак шукає своїх мерців у глибині ровів, і повно в них мандрованих комах. Але дороги наші нетутешні, години наші безрозумні,- і ми, котрих погризло сяйво, кого сп'янила непогода, якогось вечора йдемо в Господню землю, мов зголоднілий люд, який пожер насіння...
*
Переступ! Скоєно переступ! Зухвала наша путь, і пошук - безсоромний! І перед нами постають самі собою прийдешні наші витвори, коротші, стократ ненатліші й терпкіші.
Їдкого й гострого ми знаємо закони. Більш, аніж всі наїдки африканські або латинські прянощі й присмаки, багаті на кислоти наші страви, і потайні джерела наші.
Господній часе, будь до нас прихильний! Якогось вечора,- так може статись,- із часниковим опіком палючим народиться висока іскра духу. Куди вона летіла вчора, куди вона полине завтра?
Там будемо і ми, і то найшвидше: аби окреслювати на землі найблискавичнішу з принад. Великий задум і великий ризик, і нам про це належить дбати. Ось людський чин, коли приходить вечір.
Зусиллями семи злютованих кісток свого чола й свого обличчя нехай утвердиться у Богові людина й вичерпує себе аж до кісток. Ах! До самого вибуху кісток!.. Господня мріє, будь до нас причетна...
*
«Господня мавпо, годі хитрувати!»
1974
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Сен-Жон Перс Пізні вірші Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Пізні вірші Переклад Михайла Москаленка |
На попередню
|
|
