Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Данте Промова при відкритті Міжнародного конгресу з нагоди 700-річного ювілею Данте Переклад Михайла Москаленка
Сен-Жон Перс Данте Промова при відкритті Міжнародного конгресу з нагоди 700-річного ювілею Данте Переклад Михайла Москаленка
© Saint-John Perse. Pour Dante (Florence, 20.IV.1965)
© М. Москаленко (переклад з французької), 2000
Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 435-450.
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Встати сьогодні на честь Данте - це означає, не називаючи себе, здобутися на вислів від імені тієї незліченної родини, що для неї слово «Данте», ця наймогутніша з вокабул, заховує верховний резонанс у глибочінях поетичних катакомб.
Вони підводяться разом із нами, ті, для кого факт існування й чину Данте - це щось єдине із великим поетичним чином в історії людини Заходу.
Разом із нами - всі ювілейні почесті, разом із нами - хвала, яку складають усіма мовами, на всіх берегах Заходу!.. Вогні спалахують на верховинах гір, лунають голоси в містах, і це немов новітній трепет для людини нашого часу.
Вже всьоме - поклик імені, вже всьоме - клич, який звучить раз на століття! Данте Аліґієрі!.. Ми славимо тебе, Поете, людино латинської землі, ти, кому було дано зростити й виплекати мову і, вдаючись до неї як до будівничого начала, викувати душу цілого народу!
При кожній урочистій річниці, коли лунає це ім'я, вивірюється вагота шаноби, що йому віддана. І ми, поети, люди слова, покликаємось на слово, почуте від великого поета, і в нього просимо пояснень. Нехай же знову крізь століття він несе велику лютість, гнів поета, і, милістю самої мови, найверховніше з людських оскаржень у вищому буттєвому око лі - власне слово!
В історії великого ім'я присутнє щось таке, що виростає понад людським: «Наймення, повеління...» - свята невідворотність,- дрож душі у бронзі, і немов звучання вічності... «Божественна» - так було названо якогось дня «Комедію»; сам Данте, попри всю свою погорду, так її не визначав би. Вже легендарна мить, коли це слово було карбоване, простерла в часі аж донині власний трепет. Ми міряємо кроками століть його правдивий історичний розмах; і, окрім того, таємницю поетичного безсмертя Данте.
І те, що поетичний витвір аж такого високого воління і такого піднесеного задуму, до краю повен інтелектуальної наснаги, і чистої схоластики, і найраціональнішого догматизму, те, що цей повчальний і глибокодумний витвір, покликаний також бути твором настановчим і в алегоричних термінах відповідати вимогам школи, які в усьому суперечать нашим теоріям сучасної поетики, те, що цей витвір, сповнений життя, зміг без утоми донести до нас усе тяжіння узвичаєнь і всю вагу умовностей,- ось найдивніше з див! Великі привілеї генія, що має вільний доступ до всемогутності верховних рішень, неспинний плин, що рине з височизни, улеглий власному закону, чудесна розкіш його пленарної ходи. І цей закон завжди був надзвичайним винятком! Первісно чиста блискавиця генія прямує до щонайгірших мезальянсів і не переступає того, що було. Це доля великих творчих сил - вершити свою владу серед усіх умовностей епохи.
У повноті всіх чотирьох еволюційних значень, що Данте їх називає у «Бенкеті» (буквальне та алегоричне, моральне та анагогічне), владарний витвір «Комедії» продовжує своє несхибне сходження угору, подібно до путі героя, прочанина, який шукає любові й абсолюту. Цей витвір підноситься, від кола до нового кола, аж до кінцевої абстракції - струміння слави в лоні божества: і йдеться саме про розум, інтелект, адже духовна путь поета за своєю природою чужа дорогам власне містицизму.
Проте, оскільки духовний подвиг героя передусім був осягом поета, цей витвір, породжений життям великого Тосканця, незмінно зберігає вірність підвалинам життя, і, будучи всякчас живим, трактує про абсолютне, ні на мить не покидаючи імперії реальності, вкорінюється у щоденному, конкретному - в людському світі; оповідний за формою, він уникає найбільших небезпек абстрактності. Реляція про подорож уявними світами для нас лишається сюжетом, ще будить подив і захоплення. Цей витвір - зримий і тілесний, він - форма, він і колір; хоч би яка повчальна мудрість прозирала з-під поетичних алегорій твору, його щедротна образність реалістично ілюструє численні наслідки маршруту, що був далекий від будь-якого аскетизму... Мистецтво насолоди, а не лише повчання: земне покликання утверджується в ньому тією ж мірою, і навіть більшою, аніж небесне уповання. Звук, світло та матерія єднаються у ньому, складаючи святочну шану тій енергії, що прагне обернутись на гармонію. І в цьому фізичному зв'язку з універсальним - яка неждана радість для митця, посеред двох відмін астрономічного порядку, оповідати нам про... гирла Ґанґу! Витвір поета, а не гуманіста. Метафізичний поріг спроможне перейти саме лиш поетичне прозрівання, а філософський відступ походить радше з почуття, аніж як наслідок спекулятивних побудов.
І разом з тим він, християнський поет, який дістав томістське виховання, який у «Пеклі» так затято таврував усі гріхи людського духу,- в перших терцинах «Раю» без вагання кличе на допомогу дельфійське божество, поганського спокусника - викрадача душі та розуму, що пориває їх за грань провінцій інтелекту; нехай же ірраціональний Аполлон йому відкриє видимі шляхи, шляхи таємні - невимовні й незбагненні; і Данте, поет, напевно, рушив би за ним, долаючи безкрає море ясновидчих передвість - з поважним ризиком: не всі підуть апостолові вслід:
«О ви, у кого човен замалий, вертайтеся до ваших берегів...»
Цей голос не був чутний від часу латинської античності. І нині цей спів - уже не спогад, а реальне творення, неначе спів нового рою, що постає на Заході, із натовпом своїх Сивіл...
Там - вирішальною з-поміж усіх була нагальність мови: її могутність - творча й продуктивна, активна й ініціативна... З цього піднесення з глибин, де владарює пристрасне бажання, божественне й настійливе завзяття,- тривке творіння здобуває своє перше покликання й свою фатальність. Воно, що водночас і створене, і творить мову, збунтоване, заховує в собі, супроти всіх осягнень інтелекту, живий зв'язок із самим рухом буття, високістю його фортуни.
Цей самий найтривкіший зв'язок, який охоплює весь світ, провадить Дантів дух на пошук всеєдиного начала, що мусили утверджуватись навіть у «Монархії» - у політичній думці згаданого трактату. Поету випала прекрасна доля: він, творець своєї мови, став водночас уніфікатором, законодавцем мови свого народу; єдність мови заповідала політичну єдність. Завдяки Данте мова, повернута живій людській спільноті, стає історією цілого народу, який шукає свою істину. Він втілює в собі й громадить італійську велич, зостаючись у її серці вічним феноменом розуму й душі... Який іще поет,- серед усіх часів,- єдиним фактом поетичного піднесення в історії гордливого народу дав життя таким стихіям колективної потуги?
У час, коли поезію було трактовано як суму приписів або школярських правил, мистецтво Данте стало ґрунтом, щасливим для живих творінь і явищ мови. Серед широкого розвою поетичного сприймання вся повнота буття ввіходить у священну суть поеми,- це вторгнення до замкнутого космосу мистецтва. Ось де зродилася мова кохання: від того часу в поетичнім світі вже не було відміни поміж нею і власне поетичним покликом. Сам Данте висловився так: «Я - та людина, що кориться мові кохання; я під його диктовку пишу єдине: те, що чутне у глибинах серця». Творіння віднаходить власний лад, осяяне цією благодаттю, і знову, легко й вільно, вибудовує себе. Там пристрасть володарить, там любов пророчить... Що означає все, що не є пристрастю й не має смаку вічності?..
Перед терзаннями якихось ліричних виплесків - чи то щасливі співи благодаті, а чи отруйливі прокляття,- раптом відступає цілий остов великої поеми, що несе свою доктрину... Поезіє, науко й мудросте буття! Бо всяка поетика - це онтологія. Від першого пориву й повернень до буття аж до відновлення утраченої єдності,- за цим подвійним рухом грецька філософія в особі Стагірита вже вивірила всі метафізичні аспекти руху.
Звідси й вимога у мистецтві до витвору, що має бути цілісним, реальним і не повинен стерегтись поняття «витвір»: цей витвір - «творений», у власній повноті, і поготів заховує наснагу подиху та внутрішньої сили, і всю високість тону й зору, поза написаним, задля фіналу теми, аж до вільного її завершення.
У цьому - остаточне зобов'язання поета стосовно мови, котра творить...
І Данте,» цей фанатик мови,- чи він не оселив у Пеклі, неподалік від богохульників, письменника, який був винний у неповазі до своєї материнської мови?
Данте, людина пристрасті й поет, бувши свідомий громадського обов'язку, стає гіркотним спостерігачем із мстивою душею, що йому войовничий предок у Марсовому Небі радив удатись до «терпкої мови докору» як до «життєвої поживи». Він не належав ні до легкодухих, ані до байдужих - цей католик, що не завагався зневажити усіх, хто, за його словами, «міг жити без слави чи ганьби,- тих, що зарівно ненависні і Богові, і ворогам його».
«Вони поважаться на кров»,- казав він про шалені юрби. Вони поважились на душу... І для Данте гряде щонайчистіше піднесення у Третій Кантиці, до тих блаженних світляних околів, «де високим створінням,- мовить він,- наочно явлені сліди вічної сили». І в цьому піднесенні начало, пристрасне в коханні, єднається з началами осяяння і слави - найвищі спазми духу, що не перестав лишатись духом. «І раптом,- знову мовить він,- мені здалося, що день став додаватися до дня, так, ніби Той, хто може, запалив у небі нове світило...»
На береги великих вільних просторіней, де шириться божественне, поет повів свій пошук єдності. Він досягнув тієї точки спалаху та зламу, яких не видно в пам'ятних записках. І в цій ході до світляної суті вже вгадується все найголовніше з літератури класицизму... Вся драматична істина - в тій чистій просторіш, що царствено лежить поміж радістю станси та безоднею, яка розверзлась поруч; це й є гранична невтоленність чи найверховніша двозначність, що робить з Данте, чудиська любові, найбільшого відступника від щастя, хоч і на користь радості:
«У глибині цієї вічності я вгледів: сама любов поєднує всі речі, немов пов'язуючи у єдину Книгу окремі сторінки всесвітнього творіння...»
Поет, людина присутності й відсутності, людина зречення і щедрого припливу, поет, народжений для всіх людей,- він від усіх черпає силу для зростання, ніяк не схильний до відчуження, він - сама єдність і сама множинність. Подібно до великих частин людства, в його єстві вершиться болісний розкол, коли єдина особистість входить до епопеї всіх людей - піднесення усіх у величі творіння й творіння в душах усіх людей. Зі сходин власного вигнання він володарить самотою, яка заселена густіше від будь-яких земель імперії. Він запроваджує свої покари, подібні до великих числових рівнянь, але пильнує, щоб не припуститись приниження своїх славетних жертв; і не без потаємної домови щадить гординю своїх великих відщепенців. Він справді зневажає тільки легкодухів та боягузів, дозволяючи цим людям блукати біля брами Пекла; або ж простих недбальців, чиє місце в Чистилищі, на його перших схилах. Людина є для нього людиною, лише наділена всією цілістю й силою душі. І з цього найбільшого коментаря до людської історії,- а вся епічна сума «Комедії» якраз і є таким коментарем,- виводиться повчальний урок завзяття, гордості, моральної несхибності та правоти, що став уроком честі для всіх людей. Хоч би якою була важкою людська доля, вона не годна вибавити від абсурду,- і йдеться про таємну владу, що її заховує людина над сходженням світил своєї ночі... Під напівсклеплені людські повіки, що Данте їх називає «губи ока», може промкнутись досить світла, аби окреслити у нашому єстві трагічний сенс життя.
Бувши людиною у розповні свого покликання, наділений огненною жагою до життя, сам Данте задля власної доби, здається, інстинктивно узаконив волю до могутності, яка виходить за ортодоксальні християнські межі... Поет - за всіх часів - народжений повстанцем, що вимагає від людини більшого, аніж сама людина... А що поезія - це, власне, дія, вона тяжіє до того, щоб, нарешті, зробитись сповіддю самотнього вигнанця. Колишній пріор флорентійської громади перед поетом Данте відкриває замкнені обшири його вигнання, і через те митець стає великим тією ж мірою, що й італійським. Він гордовито стріне всі найтяжчі вироки загалу, включно із заочним: спалення живцем - химерне глузування із поета, що прагнув поклонятися пломінню...
У стародавніх ритуалах офіри, складені вогневі, були приносинами світовому ладу і ладу індивідуальному: жертовний акт мав на меті творити заново первинну єдність і пов'язати з цілістю буття людину, яку історія роздерла на шматки... Так само твір великого поета - це взір універсальної офіри, бо тільки завдяки поетові можливі віднова подиху та цілокупність прагнень. Питома справа посередника-поета - незмінно дихати разом зі світом. Воістину у цьому полягає поетова таємна першість. Передусім він «екз-истує» в первіснім розумінні цього слова, перебуваючи найближче до найглибинніших основ буття. Якої самобутності поет не прагнув би, він може висловити власну суть, лише подавши свідчення про універсальне. Людина із Флоренції й Равенни, людина із Тоскани та Італії, людина, що походить із Європи та із Заходу,- сьогодні є посланцем усього людства!
Данте, обернутий лицем до власного творіння, митець, заглиблений у власному творінні, поет, що став предтечею своєї слави,- чи власноруч себе не увінчав він лавровим вінцем?
Для нього - «відповідь вершин», у заграві латинських небосхилів!
Хвала і слава Данте Аліґієрі, володарю та майстру діяння й творіння! Хвала і честь людині великих справ, великого єднання, найбільша дяка тій людині, що свого часу якнайдалі понесла визвольний чин самої мови - поетові, який осяяв та поширив велику просторінь живих!
Століття розверзаються, невтомні, перед невпинною діяльністю історії, брязкочуть ретязі із людським кроком, і слово, мовлене поетом - не про неволю й не про смерть... Великі політичні пристрасті відходять і губляться у річковому плині, облудні теми величі обвалюються понад берегами, але на голому камінні гірських верхів зосталось місце поетичній славі, куди вдаряє спалах абсолюту. Данте: вершина світляна й висока, і що йому до ґрунтових ерозій!.. О, скільки можновладців, потентатів, халіфів на годину, і подест, і деспотів, і автократів, людей всіх масок та всіляких ранґів зійдуть із історичних попелищ,- а цей поет найбільшого вигнання вершитиме так само свою владу, не узурповану могутність між людьми...
Поет, з народження верховний сюзерен, він аж ніяк не мусить собі виковувати легітимність...
На щонайбільшому із сонячних годинників, там, де історія підносить свій залізний стрижень, година Данте повсякчасно й незмінно відкидає тінь,- найбільший кут розкрито до обширу століть. У повноправну еру мови вростає час людського слова. Й людина мови наперед ступає поміж нами. Поет охоплює єдиним зором час мертвих і живих. Він до імперії минулого приєднує імперію майбутнього, що нею біжить його пророча тінь... Адже в поетовому зорі, поза його свідомістю, є щось звістовне, щось таке, що прагне у далині сягнути іншого безмежжя: самої нескінченності Буття, його якнайправдивішого місця. Отож ці сім століть, ці сім віків до нашого приходу, змагаючись услід великим поетичним мандрам, вчували, як у далині гуркоче великий плин підземних вод, з якого живиться людська надія. І досі чутний перед нами гомін великого піднесення в путі.
Ми прикликаємо тебе, Поете, на увертюру нового століття. Нема нічого в майбутті, що не відкрилося б поету. Творити - завжди означало вершити й володарити у далях. І, здобуваючись на вислів, поет найшвидше входить в історичний плин... Одвічне вторгнення поетового слова!
Подібні до Завойовників-кочовиків, володарів безмежних просторів, великі мандрівні поети, що їх вшановано покровом пітьми, довго уникають ясного сяйва цвинтарищ. Прорвавшись із минувшини, вони вбачають,- і цьому нема кінця,- як перед ними виростає довгий слід, що з них самих бере початок. І перебіжні їхні витвори мандрують разом з нами - ті високі скрижалі пам'яті, що їх історія несе по світу.
І цей поет прийшов із Заходу, звідти, де мрія є дією, а дія - це оновлювальний чин. Данте, поставши на вітрах історії, гідно підносив людяність, увесь її тягар; і, вдосвіта піднявшись у величі, він, водночас підбурювач і посередник, належав до великих попередників-предтеч, для кого жити - означало творити, творити ж означало ступати в історичну вічність.
Поет, невидиме лице людини... Потік поезії, в якому вмивається історія, тече від нас, не зрозумілий юрбам на берегах. Та височіння духу на святому лиці землі надовго залишає нам сліди свого потужного рельєфу: між двох високих схилів західного віку високий перехрест сягає сяйвом аж до нас.
О Данте серед наших шляхів, мотивів та ухвал, неначе постулат ваги і влади! Завзятий і несхибний орле слова, о ти, палаюча поетова присутність!.. Ми бачили, як він проходить екранами наших ночей, і чоло йому повито чорним лавром, що гостріший, аніж піднесене забрало кондотьєра. Він був прибічником абсолютизму, войовником, єдиним на кордонах - Безстрашно-Нерозважний і Мовчазний, із опіком душі, що схожий на тавро від блискавиці, світлясту стигму на обличчі. Він звідував, наскільки дано це людині, безодню: все реальне, все позаприродне. Він спізнавав, наскільки дано це людині, часи, що аж ніяк не є людськими. І ті, що якось ввечері його побачили на перехресті, дали йому ім'я: Порушник...
Будь з нами, о поете,- великий дух, саме буття в путі! Людино знаків і людино чисел, людино щонайвищого порядку! Нехай поможе нам твій подих, твоя могуть у нашому єстві нехай підноситься до високості міфу! У вечори великих перемін, коли знемо-жені герої драми за нами сходять вниз із верхніх галерей історії,- нехай же чують знову, як проходить твоя велика опівнічна тінь. Рвучке розкрилля генія ще раз черкне по нас залізним своїм пером...
Будь з нами, Перехожий! Часи потужні, і година - повна величі! Вже перші хвилі рівнодення встають на обрії, щоб народилося нове тисячоліття... Великий фрагмент історії у мить народин виходить задля нас із пелюшок прийдешнього. І це - піднесення великих сил у праці, з усіх сторін землі, немов згромадження всесвітніх вод. Яка нова «Комедія», на вічному шляху творіння, всією повнотою свого тексту вже відкривається перед оцим розвоєм-само-розгортанням? І вже не забагато, о Поете, ритму твоїх терцин,- як на новітню метрику, серед якої ми живемо тепер...
Будь з нами, о велика пристрасна душе! Ненависть і шаленство на землі ще й досі не складають зброї. Ще й досі ґвельфи й ґібеліни простирають свої роздори на великий людський світ. Сили матерії, новітні єресі й розколи загрожують усій людській спільноті, задля якої ти вимріяв велику єдність... Так зберігай же в нашому єстві широку візію людини, яка прямує до людяності, до найвищих її вершин; так зберігай же в нашому єстві високий заколот душі, і всю повноту вимог поета в непотьмянілому людському серці...
Ми славимо тебе, о велич! Ми славимо тебе, могутність!
Хвала і слава Данте, синові Італії! Тому, хто перший у Європі й на всьому Заході заклав основу людині у поезії, та ще, в самій людині - поетовому слову, як запоруці людського начала. Наші овації й хвала - тобі, Поете,- з невідворотністю твоєю та з винятковістю твоїх прерогатив. Разом із нами - ці віддалені й тривалі вигуки вітання, які здіймаються з усіх рядів всесвітнього амфітеатру,- данина, що її поети всіх мов, і напрямків, і рас підносять понад обшир нашого століття: їх збуджує саме імення Данте!.. До тебе, о поете славного й великого імення, буде підноситися у Двохтисячному Році великий гомін людей слова, задля яких ти свого часу розвіював останні муки й темнощі, вспадковані від Тисячного Року. І через три століття люди зберуться, щоб ушанувати тепер уже твоє тисячоліття. Вони, народи майбуття, почують те, що голос великого поета може зберегти з латинських первнів і джерел - серед злиття новітніх вод...
Щаслива Флоренція й земля Тоскани, щасливий латинський світ і саме та його частина, де під небесним знаком Близнюків, передчуваючи свою подвійну долю - людини мріяння й людини дії, людини ніжності й людини шалу, людини пекла і людини неба,- якогось дня у Травні народився Данте Аліґієрі, муж поезії!
...О Майє, о Діонеє, ви, античні божества, кого поет ушанував аж там, у християнськім небі,- ви вже засвідчили довічність Слова.
І ми, котрі зібрались тут,- хіба ми не вславляємо сьогодні безсмертну суть поета у людині?
...Поезіє, годино великих, дорого згоди та вигнання, насіння зросту для потужних і сходження світил для праведних народів; поезіє, правдива велич, таємна сило між людьми; з-поміж усіх гатунків влади - та єдина, що не вадить людським серцям перед лицем людей...
Нехай же нині на честь Данте, поета, що наділений Могуттю розуму й душі в історії великого народу, в історії усього людства,- нехай всі підведуться разом з нами!
Флоренція, 20 квітня 1965 р.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Данте Промова при відкритті Міжнародного конгресу з нагоди 700-річного ювілею Данте Переклад Михайла Москаленка |
На попередню
|
|
