Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Федеріко Ґарсіа Лорка Поет у Нью-Йорку Переклад Михайла Москаленка
КРАЄВИД В ДВОМА МОГИЛАМИ ТА АССІРІЙСЬКИМ ПСОМ
Друже,
вставай і слухай,
як виє ассірійський пес.
Три німфи раку вже відтанцювали,
синку.
Вони приносили гори червоного сургучу
та жорсткі простирадла, де рак поринав у сон.
У коня було око на шиї,
а повня світила в такому холодному небі,
що мусила роздерти свій горбок Венери
і потопити давні кладовища у крові та попелі.
Друже,
пробудись, адже гори не дихають досі;
всі трави мого серця — посеред інших місцин.
То дарма, що ти повен морської води.
Я довгий час любив одного хлопчика,
І пір'їнка була у нього на язику,
1 ми прожили сто років у глибині ножа.
Пробудися. Мовчи. Наслухай. Підведися хоч трохи.
Бо виття —
це довжезний бузковий язик,
що лишає мурашок жаху та сік лілей.
Долинає до скелищ. Не видовжуй свого коріння!
Наближається. Стогне. Друже, не плач уві сні.
Друже!
Вставай і слухай,
як виє ассірійський пес.
ОМЕГА Вірш для мертвих
Трави.
Я відріжу собі праву руку.
Зачекай.
Трави.
Рукавичка у мене зі ртуті, а друга шовкова.
Зачекай.
Трави!
Не ридай. Тихо, щоб нас не почули.
Зачекай.
Трави!
Статуї впали,
як відчинилася велика брама.
Тра-а-ави!
РУЇНА
Зустрітись їм несила.
То мандрівець по власнім торсі білім.
Отак і вітер линув!
Збагнули: то не місяць,
а кінський череп. Вітер
був яблуком стемнілим.
Батіжжя, ярий пломінь;
за вікнами точився
двобій піску з водою.
Навалу трав уздрів я,
на зубчики та леза
мале ягнятко кинув.
У крапельці холодній
летіли першої голубки
пір'їнка й целулоїд.
Хмарини споглядали,
ще сонні, люту битву
бескетів та світання.
Приходять трави, синку.
У небесах порожніх
дзвенять мечі їх слини.
Моя рука, любове. Трави!
По битих шибах дому
кров розпускає коси.
Зостались ми з тобою.
Готуй для вітру власний остов.
Зостались ми з тобою.
Готуй же власний остов.
Шукаймо швидше, о любове,
де профіль наш безсонний.
ПІСНЯ ПРО МАЛЕНЬКУ СМЕРТЬ
Луги смертельні й повня.
Кров у земному схові.
Луги старої крові.
Сяйво учора й завтра.
Смертельне небо й трави.
Піщана ніч і сяйво.
Зустрівся я зі смертю.
Земля, луги смертельні,
а смерть така маленька.
Собака на покрівлі.
Лівицю запускав я
розворушити гору
сухого буйнотрав'я.
Високий попіл храму.
Піщана ніч і сяйво.
Маленька смерть і трави.
На самоті із нею.
Зустрівся я зі смертю,
а смерть така маленька.
Луги смертельні й повня.
За брамою високо
сніги тремтять і стогнуть.
Людина й хто? Сказав я.
Людина й смерть. І трави.
Любов, пісок і сяйво.
МІСЯЦЬ І ПАНОРАМА КОМАХ Вірш про любов
Місяць мерехтить у морі,
у вітрилах стогне вітер
і здіймає вільним рухом
хвилі срібла та блакиті.
Еспронседа
Моє серце мало б форму черевика,
якби у кожному селі була сирена.
Але ніч нескінченна, коли спирається на хворих,
і Існують човни, які прагнуть помічені бути,
аби затонути спокійно.
Коли вітер ніжно повіває,
моє серце набуває обрису дівчатка.
Коли ж вітер відмовляється вийти з очеретів,
моє серце стає мов бичачий тисячолітній кізяк.
Веслувати, веслувати, веслувати
до легіону нерівних вістрь,
до краєвиду розпорошених дозорів.
Ніч рівна снігу, завислим системам.
І місяць.
Місяць!
Але ні, не місяць.
Лисиця таверн,
японський півень, що очі свої пожер,
пережовані трави.
Нас не рятують ні хробаки під склом,
ані знавці трави цілющої, де метафізик
знаходить інші небосхили.
Форми — оманливі. Тільки й існує круг
ротів навколо кисню.
І місяць.
Але ні, не місяць.
Комахи,
зовсім маленькі мерці на берегах,
боління, витягнене в довжину,
йод у єдиній точці,
натовпи на голці,
і голизна, яка змішує кров усіх людей,
І моя любов, що не кінь і не опік,
істота з пожертими грудьми.
Моя любов!
Вже співають, горлають, стогнуть. Лице! Твоє лице! Лице.
Яблука однакові,
жоржини ідентичні.
і світло має смак спрацьованого металу,
і поле всіх п 'яти років уміститься на щоці монети.
Але твоє лице затуляє небеса бенкету!
Вже співають! Горлають! Стогнуть!
Укривають собою! Повзуть! Жахають!
Треба йти, і то швидко! По хвилях і по гілках,
по безлюдних вулицях середньовічних, що провадять до річки,
між крамничок чинбарських, де відлунює ріг пораненої корови,
і по щаблях, — не бійся! — по щаблях.
Є чоловік безбарвний, що купається в морі,
він такий ніжний, що прожектори його з'їли, граючись серцем.
І в Перу живуть тисячі жінок, — о комахи! — які день і ніч,
у ноктюрни й паради поринувши, перехрещують власні вени.
Маленька їдка рукавичка мене зупиняє. Годі!
Я почув, як у хустці моїй тріщить
перша вена, яка розірвалась.
Бережи свої ноги, любове моя, свої руки!
Бо я мушу віддати моє лице,
лице, так, лице! Пожерте моє лице!
Цей невинний вогонь задля мого бажання,
це сум'яття через жагу рівноваги,
цей незайманий біль від пилу в моїх очах
погамують тривогу іншого серця,
що його поглинули туманності.
Нас не рятують ні люди з майстерень взуттєвих,
ні краєвиди, що стають музикою під доторком заржавлених ключів.
Вітри — оманливі. Тільки й існує маленька
колиска на горищі, яка нагадує про все.
І місяць.
Але ні, не місяць.
Комахи
і лише комахи, —
вони тріщать, тремтять, громадяться, кусають, —
і місяць Із рукавичкою диму, недвижний у брамі своїх руїн.
Місяць!!
Книга: Федеріко Ґарсіа Лорка Поет у Нью-Йорку Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
