Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Федеріко Ґарсіа Лорка Поет у Нью-Йорку Переклад Михайла Москаленка
ДИТИНСТВО І СМЕРТЬ
Шукаючи власне дитинство, мій Боже,
я ковтав гнилі помаранчі, давні папери, порожні голубники,
І знайшов своє тіло, погризене пацюками,
на дні водоймища, разом з волоссям безумців.
Мій матроський костюмчик
ще не просякнув китовим жиром,
але був повен вразливої вічності фотографій.
Потонулий, о так, потонулий, спи, хлопче, спи,
переможений у колежі й серед вальсу пораненої троянди,
подивований хмурим світанком, від якого на тілі росте пушок,
подивований чоловіком, що з'явився в тобі і жував тютюн у тебе з лівого боку.
Я чую пересохлу річку, де безліч консервних бляшанок,
де співають нечисті води, куди кидають закривавлені сорочки,
ріку, в якій здохлі коти прикидаються анемонами й пелюстками,
аби обдурити місяць, що ласкаво на них оперся.
Тут, сам на сам із моїм потопельцем,
тут, сам на сам з вітерцем від холодних мохів та жерстяних листів,
тут, сам-один, я бачу, що для мене зачинено браму.
Для мене зачинено браму. І граються кілька мерців,
по мішенях стріляючи; інші мерці тимчасом
шукають у куховарнях лушпиння динь.
Один загадковий, самотній синявий мрець
шукає мене на сходах, до водоймища лізе руками.
Зорі натоптують попіл до замкових щілин соборів,
а люди лишаються раптом із найменшим своїм вбранням.
Шукаючи власне дитинство, мій Боже,
я ковтав вичавлені помаранчі, і закапелки, і пожовклі газети,
а дитинство було пацюком, що тікав крізь похмурий сад
до будинку з роялями, на який люто сунув місяць.
ІІ
НЕГРИ ЗВИЧАЙ І РАЙ НЕГРІВ
Вони ненавидять пташину тінь
понад припливом білої щоки
і поєдинок світла з вітром
у салоні холодного снігу.
Вони ненавидять стрілу без тіла
i непомильну хустку розставань,
і стрілку високого тиску, й троянду
посеред злакової червені усмішки.
Вони люблять пустельну блакить,
невиразні бичачі спомини,
оманливий місяць обох полюсів,
дугастий танець хвиль на узбережжі.
Вони, що знають все про стовбури й сліди,
пронизують глину сяйливістю нервів,
і хтиво ковзають водою та пісками,
смакуючи гіркаву свіжість своєї тисячолітньої слини.
І це — серед хрумтливої блакиті,
блакиті без червів та без поснулих слідів,
де навічно лишаються яйця страусів,
де блукають незаймані танцівниці-зливи.
Серед блакиті, що історії не має,
серед блакиті нічної, що дня не боїться,
серед блакиті, там, де голий вітер роздирає
сомнабулічних верблюдів порожніх хмар.
Це там, де торси сплять під ненажерністю трави.
Там проростають корали крізь розпач чорнила,
і ті, що сплять, стирають свої профілі під завитками слимаків,
і лишається порожнеча танцю понад останнім прахом.
ОДА КОРОЛЮ ГАРЛЕМА
Ложкою він
виймав крокодилам очі
та бив по гузнах мавп.
Ложкою.
Одвічний вогонь спав у кременях,
і скарабеї, п'яні від ганусу,
забували про мохи сільських округ.
Цей зарослий щетиною старець
ішов туди, де плакали негри,
і скрипіла королівська ложка,
і прибували танкери з несвіжою водою.
Троянди втікали по лезах
найостанніших сплесків вітру,
і на купах шафрану діти,
зчервонілі від дикої люті,
вбивали малесеньких білок.
Треба пройти мости
і добутись до чорного гомону,
аби запах легень
нам ударив у скроні
покровом гарячого ананасу.
Треба вбити білявого продавця горілки,
убити друзів яблука й піску,
треба вдарити стиснутими кулаками
малих гебрейок, що тремтять і бульбашками сходять, —
щоб король Гарлема співав зі своєю юрбою,
щоб крокодили спали, вклавшись довгими рядами
під азбестом місяця,
І щоб ніхто не брав під сумнів незглибимої краси
мітел, терток і мідних каструль куховарень.
О Гарлем! О Гарлем! О Гарлем!
Немає розпачу, що дорівнявся б твоїм червоним невільникам,
твоїй тремтливій крові серед повного затемнення,
твоїй гранатовій люті, глухонімій у пітьмі,
твоєму великому королю, полоненому в одязі швейцара!
*
У ночі була розколина і тихі саламандри зі слонокості.
Американські дівчата несли в утробах дітей і гроші,
а хлопці, наче на хресті, потягуючись, зомлівали.
Це вони.
Це вони п'ють срібляне віскі біля вулканів
і ковтають шматочки серця по замерзлих ведмежих горах.
Тієї ночі король Гарлема
твердющою ложкою
виймав крокодилам очі
і бив по гузнах мавп.
Ридали безпорадні негри
між парасольок і золотих сонць,
мулати натягали линви, щоб сягнути до білого торсу,
і вітер потьмарював дзеркала,
і рвав жили танцівникам.
Негри, негри, негри, негри,
Крові не доступитись до вашої ночі, простертої горілиць.
Червені тут нема. Кров під шкірою шаленіє,
найживіша на лезі ножа й посеред краєвидів,
під клішнями й дроком небесного місяця Рака.
Кров на тисячах доріг шукає попіл,
прах тубероз і притрушених борошном мертвих,
і небосхили, укляклі на спаді, аж там, де рої планет
обертаються по узбережжях із покинутими речами.
Кров обережно вдивляється краєчком ока —
кров із дроку й пахучих підземних нектарів.
Кров окисляє безжурний пасат над слідами
і розчиняє метелика в шибах віконних.
Це кров, що надійде, що вже надходить
дахами, крівлями, з усіх сторін,
щоб спопеляти хлорофіл білявих жінок,
щоб ридати під ліжками, перед безсонням купелей
і розбиватись об світання тютюну та жовтих мілин.
Треба тікати,
кинутись за поворот і замкнутись на останньому поверсі,
бо серцевина лісу проникне в тріщини стін
і залишить у вашому тілі відбиток затемнень,
вдавану тугу вицвілої рукавички й хімічної троянди.
*
І це — в наймудрішій тиші,
коли служники, й кухарі, і ті, що язиками вилизують
рани мільйонерів,
шукають короля на вулицях чи в селітряних закапелках.
Деревний вітер з півдня, що схилився у чорній твані,
плює на розбиті барки й заганяє голки собі в плечі,
вітер з півдня, що носить
ікла, соняхи, читанки
й вольтові елементи з утонулими осами.
Забуття лягло трьома краплинами чорнила на монокль;
любов — єдиним невидним обличчям на грань камінну.
Осердя й вінчики громадили на хмарах
пустелю стебел без єдиної троянди.
*
Зліва, справа, з півночі, із півдня
височіє незворушний мур
для крота, колючки водяної.
Не шукайте, негри, його шпари,
бо знайдете машкару безмежну,
а шукайте сонце глибочіні,
ставши громоносним ананасом;
сонце, що лісами пропливає,
впевнене, що не зустріне німфу;
сонце, що ламає й крушить числа,
та кордонів сну не переходить;
сонце татуйоване, що плине
річкою й реве серед кайманів.
Негри, негри, негри, негри.
Ще ніколи зебра, ні змія, ні мул,
умираючи, не блідли.
Дроворуб не знає хвилі скону
гомінливих стовбурів, що стяв їх.
У рослинній тіні свого короля
ждіть, коли будяк, цикута і кропива
потривожать найостанніші з покрівель.
А тоді, тоді, тоді, негри,
ви будете нестямно цілувати колеса велосипедів,
ставити по два мікроскопи в білячих печерах
І танцювати без вагань у час, як квітки з колючками
вбивають нашого Мойсея на краю тростин небесних.
О перевдягнений Гарлем!
О Гарлем, якому загрожують натовпи безголових костюмів!
Долинає до мене твій гомін,
долинає до мене твій гомін крізь стовбури й ліфти,
крізь заліза листи,
де пливуть твої зубчасті авта,
крізь мертвих коней і найлегші злочини,
крізь великого твого зневіреного короля,
який сягає моря бородою.
Книга: Федеріко Ґарсіа Лорка Поет у Нью-Йорку Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
