Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Федеріко Ґарсіа Лорка Поет у Нью-Йорку Переклад Михайла Москаленка
ДІВЧИНА, ПОТОНУЛА В КРИНИЦІ (Ґранада і Ньюбург)
Статуям очі болять із могильною темнотою,
та найбільше болить їм вода, яка не витікає.
Не витікає.
Люди бігли по хвилерізах і ламали рибалкам вудки.
Швидше! Берег! Тривога! І ласкаві зірки скрекотіли.
... не витікає.
В моїм спогаді зовсім спокійна, — коло, зірка, мета,
плачеш ти за берегами кінського ока.
... не витікає.
Та ніхто в темноті тобі відстані не покладе —
крім гострезної грані, прийдешнього діаманту.
... не витікає.
Поки люди шукають тишу між подушок,
ти тріпочеш, навіки означена в крузі своєму.
... не витікає.
Вічна на гребенях водних, що в себе приймають
коренів битву та вгадану самоту.
... не витікає.
Вони вже по схилах ідуть! Підведись із води!
Кожна цяточка світла ляже у ретязь тобі!
... не витікає.
Та колодязь до тебе простягсь рученятами моху,
неждана русалка його найчистішого незнання.
... не витікає.
Не витікає! Вода, застигла в єдиній точці,
дихає з подихом скрипок безструнних своїх
на сходинах ран та будівель безлюдних.
Вода, яка не витікає!
VI ІНТРОДУКЦІЯ ДО СМЕРТІ (ВІРШІ ПРО САМОТУ В ШТАТІ ВЕРМОНТ)
СМЕРТЬ
Яке зусилля!
Яке зусилля коня стати псом!
Яке зусилля пса стати ластівкою!
Яке зусилля ластівки стати бджолою!
Яке зусилля бджоли стати конем!
А кінь —
яку гостру стрілу добуває він із троянди!
Яка сіра троянда підноситься в нього з губ!
А троянда —
яку череду проміння й зойків
в'яже вона із живим цукром свого стебла!
А цукор —
про які маленькі кинджали мріє він у своєму чуванні!
А маленькі кинджали —
який місяць без стаєнь, які голі тіла,
яку вічну шкіру й червінь вони шукають!
А я, під навісами, —
якого вогняного серафима я шукаю, і він — це я!
Та гіпсове склепіння —
яке воно велике, яке невидиме, яке маленьке! —
Без зусилля.
МАЛЕНЬКА НЕСКІНЧЕННА ПОЕМА
Помилитись дорогою —
це прибути до снігу,
а прибути до снігу —
це двадцять віків пожирати цвинтарні трави.
Помилитись дорогою —
це прибути до жінки,
до жінки, яка не боїться світла,
до жінки, яка забиває двох півнів одразу,
до світла, яке не боїться півнів,
до півнів, що не годні співати над снігами.
А проте,
якщо сніг помиляється серцем,
із Півдня може налетіти вітер,
оскільки ж вітер до стогнань байдужий,
знов-таки нам доведеться пожирати цвинтарні трави.
Я бачив два недужі воскові колоски,
які ховали краєвид вулканів,
і бачив двох безумних дітлахів,
що плачем боронилися від зіниць убивці.
А проте "два" ніколи числом не було,
тому що це туга та її тінь,
тому що це гітара, з якою зневірюється любов,
тому що це свідоцтво іншої, чужої нескінченності,
і це мури мерця,
і покара нового, безмежного воскресіння.
Мертві ненавидять "два",
але "два" присипляє жінок,
оскільки ж усе-таки жінка боїться світла,
а світло тремтить перед півнями,
а півні тільки й годні, що літати над снігами,
нам без кінця доведеться пожирати цвинтарні трави.
НОКТЮРН ПОРОЖНЕЧІ
І
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
бачити вбрання і порожнечі,
дай мені твою місячну рукавичку.
твою другу рукавичку, згублену в траві,
дай, моя любов!
Вітер може відривати мертвих
слимаків од легень слонячих,
і здмухувати вкляклих черв'яків
із бруньок світла або яблук.
Незворушні обличчя веслують
під найтихішим гомоном трави,
і є кутку грудина жаби,
i смуток серця, й мандоліна.
Ревіла посеред безлюдного майдану
бичача голова, вже мить як стята.
І були твердим кристалом остаточним
форми, що шукали круг зміїний.
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
дай мені твою німотну порожнечу,
тугу школи й осмутніле небо.
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
В глибині твоїй, любове, в твоїй плоті,
що за тиша поїздів, які розбились!
Скільки дужих рук квітучих мумій!
Яке небо — й без вийстя, яке небо, моя любове!
Це камінь у воді, на вітрі голос,
Кожен берег любові тікає від свого кривавого стовбура.
Годі мацати пульс нашій присутній любові,
аби проростали квіти над іншими дітьми.
Щоб побачити, що все пропало-зникло.
порожнечі хмарищ і потоків. Діб мені свої
лаврові руки, о любове.
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
Чисті пливуть порожнечі крізь тебе, крізь мене, крізь досвіт,
і зберігають сліди найтонших гілочок крові,
та ще якийсь гіпсовий профіль спокійний: його окреслив
несподіваний біль пробитого лезом місяця.
Поглянь на конкретні форми, що шукають свою порожнечу.
Надкушені яблука та заблукані пси.
Поглянь на тривогу й тугу викопного сумного світу,
що віднайти не годен тон першого свого ридання.
Коли на постелі шукав я гомонів нитки,
ти з'явилась, моя любове, аби мій дах укрити.
Порожнеча мурашки може виповнити простори,
але без орієнтиру ти стогнеш в моїх очах.
Ні, не в моїх очах, бо мені ти показуєш нині
затиснуті в руці твоїй чотири річки,
в непорушній хатині, де полонений місяць
моряка пожирає перед дітлахами.
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
о любове невловна, любове перебіжна!
Ні, не давай мені своєї порожнечі,
адже й моя щезає вже в повітрі!
Горе і тобі, й мені, і вітру!
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
ІІ
Я.
З найбілішою порожнечею коня,
грива з попелу. Площа нерівна й чиста.
Я.
Протята моя порожнеча з розідраними пахвами.
Суха шкуринка непричетного винограду й азбест світання.
Все сяйво світу міститься в одному оці. Півень піє, і спів
його довше триває, ніж крила.
Я.
З найбілішою порожнечею коня.
Оточений глядачами, і мурашки в їхніх словах.
Без профілю спотвореного, у циркові холоднечі.
Під розбитими капітелями знекровлених щік.
Я.
Моя порожнеча без тебе, о місто, без мерців твоїх, що їдять.
Верхи — через моє життя, заякорене остаточно.
Я.
Нема ні нового століття, ні недавнього світла.
Лише синій кінь та світанок.
Книга: Федеріко Ґарсіа Лорка Поет у Нью-Йорку Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
