Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Артюр Рембо Осяяння Переклад Юрія Покальчука, Михайла Москаленко, Всеволода Ткаченка
Артюр Рембо Осяяння Переклад Юрія Покальчука, Михайла Москаленко, Всеволода Ткаченка
© A. Rimbaud.
© Ю.Покальчук, В.Ткаченко, М.Москаленко (переклад з французької), 1995.
Джерело: А.Рембо. П'яний корабель. К.: Дніпро, 1995. 224 с. - С.: 112-165.
Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістІ. Після Потопу. Переклав Юрій Покальчук
II. Дитинство. Переклав Юрій Покальчук
III. Казка. Переклав Юрій Покальчук
IV. Парад. Переклав Юрій Покальчук
V. Античне. Переклав Юрій Покальчук
VI. Being Beauteous. Переклав Юрій Покальчук
VII. Життя. Переклав Юрій Покальчук
VIII. Від'їзд. Переклав Юрій Покальчук
IX. Королівське панування. Переклав Юрій Покальчук
X. До розуму. Переклав Юрій Покальчук
XI. Ранок сп'яніння. Переклав Юрій Покальчук
XII. Фрази. Переклав Юрій Покальчук
XIII. Простолюд. Переклав Юрій Покальчук
XIV. Мости. Переклав Юрій Покальчук
XV. Місто. Переклав Михайло Москаленко
XVI. Вибоїни. Переклав Юрій Покальчук
XVII. Міста («Це міста!..»). Переклав Юрій Покальчук
XVIII. Бродяги. Переклав Михайло Москаленко
XIX. Міста («Офіційний Акрополь...»). Переклав Юрій Покальчук
XX. Чування. Переклав Михайло Москаленко
XXI. Містичне. Переклав Михайло Москаленко
XXII. Зоряниця. Переклав Всеволод Ткаченко
XXIII. Квіти. Переклав Всеволод Ткаченко
XXIV. Вульгарний ноктюрн. Переклав Михайло Москаленко
XXV. Морське. Переклав Всеволод Ткаченко
XXVI. Зимове свято. Переклав Юрій Покальчук
XXVII. Розпач. Переклав Михайло Москаленко
XXVIII. Метрополітен. Переклав Михайло Москаленко
XXIX. Варварське. Переклав Михайло Москаленко
XXX. Високий мис. Переклав Всеволод Ткаченко
XXXI. Сцени. Переклав Михайло Москаленко
XXXII. Історичний вечір. Переклав Михайло Москаленко
XXXIII. Рух. Переклав Всеволод Ткаченко
XXXIV. Bottom. Переклав Юрій Покальчук
XXXV. Г. Переклав Юрій Покальчук
XXXVI. Побожність. Переклав Юрій Покальчук
XXXVII. Демократія. Переклав Юрій Покальчук
XXXVIII. Fairy. Переклав Всеволод Ткаченко
XXXIX. Війна. Переклав Юрій Покальчук
XL. Геній. Переклав Юрій Покальчук
XLI. Юність. Переклав Юрій Покальчук
XLII. Продаж. Переклав Юрій Покальчук
І. ПІСЛЯ ПОТОПУ
Щойно опала ідея Потопу,
Заєць зупинився серед конюшини і тремтячих дзвіночків і помолився до райдуги крізь павутиння.
О, яке дорогоцінне каміння ховалось, які квіти розплющили очі. На широкій заболоченій вулиці почали ставити прилавки, тягнути човни до моря, що височило вгорі, як на гравюрах.
Потекла кров, у Синьої Бороди,- і на бойнях,- у цирках, де печать Бога зблідила вікна. Кров і молоко потекли.
Бобри узялись за будування. «Мазаграни» димували у кав'ярнях.
У великому будинку з численними вікнами, який ще будувався, діти, одягнені в жалобне, розглядали чудові малюнки.
Клацнули двері,- і на сільській площі хлопчик простягнув руки, охопивши флюгери і півнів, під блискучим весняним дощем.
Мадам*** встановила фортепіано в Альпах. Відправляли месу і перші причастя у сотнях тисяч соборних олтарів.
Каравани рушили. І Чудовий Готель збудовано серед хаосу льодів і полярної ночі.
Відтоді Місяць чув, як скиглять шакали в тим'янових пустелях,- і еклоги в сабо буркочуть у садку. Потім, у фіолетовому, набубнявілому бруньками гаю, сказала мені Еухаріс, що це - весна.
Розлийся, ставок,- Піно, котись на мости і над лісами,- чорні «окривала і органи,- громи й блискавки,- підносьтесь і розкочуйтесь;- Води й печалі, підносьтесь і поверніть Потопи.
Тому що відтоді, як вони пощезли,- о, затаєне коштовне каміння, о, квіти розкриті! - як нудно! і Королева, Чаклунка, яка розпалює жар у горщику землі, ніколи не захоче розповісти нам те, що знає і що нам не відоме.
II. ДИТИНСТВО
І
Цей ідол з чорними очима і жовтою шерстю, без предків, без двору,- благородніший за казку, мексиканську чи фламандську; його володіння - блакить і зухвала зелень - розливається на пляжах, що їх хвилі без кораблів нарекли жахливими назвами - грецькими, слов'янськими, кельтськими.
На узліссі - виснені квіти дзвонять, розквітають, світять - дівчина з жовтогарячими устами схрестила коліна у світлому потопі, що прискає з лугів; голизна, яку затіняють, протинають і огортають веселка, рослини, море.
Жінки, що кружляють на близьких приморських терасах, дитинні й велетенські, прекрасні й чорні у сіро-зеленій тіні, скарби, що постали на жирній землі гаїв і відталих садочків - молоді матері та дорослі сестри з очима, в яких - далекі мандри, султанші й принцеси з тиранічною ходою й одежею, маленькі чужинки і лагідні нещасні люди.
Що за нудота - година «коханого тіла» і «коханого серця»!
II
Це вона, маленька померла, за кущами троянд.- Молода мама по смерті сходить з перону.- Карета двоюрідного брата скрипить на піску.- Маленький брат (він в Індії!) там, перед заходом сонця, на луці гвоздик.- Старі, що їх поховали випростаними під насипом, на якому ростуть левкої.
Рій золотого листя огортає будинок генерала. Вони - серед полудня.- Червоним шляхом їдуть до порожньої корчми. Замок продається, зірвано жалюзі.- Священик забере ключі від церкви.- Навколо парку спорожнілі помешкання сторожів. Паркан такий високий, що видно тільки шумкі верховіття. Зрештою, там нема на що й дивитись.
Луки простираються до сіл - без півнів, без ковадел. Шлюз піднято. О хрести й млини пустки, острови й жорна!
Дзижчали магічні квіти. Схили його колисали. Проходили казково граційні звірі. Хмари збирались над відкритим морем, утвореним із вічності гарячих сліз.
ІІІ
Є в лісі птах, його спів затримує вас і змушує червоніти. -
Є годинник, який не дзвонить.
Є вибоїна з гніздом білих звіряток.
Є собор, який запалає, й озеро, яке підіймається.
Є маленький візок, що, покинутий у гаю або ж заквітчаний стрічками, котиться по стежці.
Є трупа маленьких акторів у костюмах, що з'являються на дорозі перед стіною лісу.
Є, нарешті, й такі, що тебе проганяють, коли спраглий ти і голодний.
IV
Я святий, я молюсь на терасі - наче мирна тварина, що пасеться - ген аж до Палестинського моря.
Я вчений у темному кріслі. Гілля і дощ стукають у вікно бібліотеки.
Я пішохід на великій дорозі в карликовому лісі; гомін шлюзів притлумлює мої кроки. Довго вдивляюсь у меланхолійне прання золотого заходу сонця.
Я міг би бути дитиною, покинутою серед молу, що тягнеться у відкрите море, малим служником в алеї, кінець якої дотикається неба.
Стежки круті. Пагорби вкриваються дроком. Повітря нерухоме. Як далеко птахи й джерела! Ще далі може бути тільки кінець світу.
V
Нехай нарешті винаймуть для мене ту домовину, побілену вапном з опуклими цементовими жилами - глибоко під землею.
Спираюсь об стіл, лампа яскраво освітлює газети, які я, по-дурному, перечитую, ці непотрібні книжки.
Високо над моїм підземним салоном вкорінюються будинки, збираються хмари. Грязюка червона або чорна. Місто потворне, ніч безконечна!
Трохи нижче - водостоки. По боках - нічого, крім густини земної. Може, провалля блакиті, колодязі вогню? Може, на цих площинах зустрічаються місяці й комети, моря й казки?
В гіркі хвилини я уявляю собі сапфірові та металеві кулі. Я господар тиші. Чому щось схоже на віддушину замаячило в кутку склепіння?
Книга: Артюр Рембо Осяяння Переклад Юрія Покальчука, Михайла Москаленко, Всеволода Ткаченка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
