Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
ТРЕТЯ СВІТОВА ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА. ЗАХІДНЯ КОНЦЕПЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВІЙНИ З БОЛЬШЕВИЗМОМ
Воєнні події в Кореї так загострили політичний стан у всьому світі, що перспектива третьої світової війни не була далека. В новій ситуації виникли і нові можливості для української справи, тож треба було наперед визначити точні позиції і завдання української самостійницької політики. Це зробив Ст. Бандера в цій статті. Вона була друкована, без його підпису, у трьох числах “Сурми” (чч. 22, 23, 24 за серпень, вересень, жовтень 1950 р.). З'ясувавши західню концепцію політичної війни з большевизмом, автор перестерігає українську спільноту перед самообманом і сподіванками, що війна з московським большевизмом автоматично зробить з держав Заходу союзників України, яка бореться проти цього большевизму-імперіялізму. Єдину можливість для визволення дає національна революція. Схожість поглядів на ці справи є в інших статтях: “Пропаганда визвольної революції на тлі війни” і “Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби”.
Війна в Кореї надала розвиткові міжнародньої ситуації настільки виразні перспективи і темпо, що можливість третьої світової війни стає серйозним чинником у всяких політичних плануваннях, навіть на недалеку мету. Над мілітарними питаннями грядучої війни ще висить непроглядна заслона — коли, де, як розпічнеться, котрі фронти, в якій стадії війни будуть головними. Існують різні припущення; начальні штаби напевно мають готові пля-ни на різні можливості, але мілітарного розвитку найбільшого світового змагу ніхто не може наперед певно накреслити, бо він буде вислідом акцій і реакцій обидвох сторін. Жодна сторона не буде мати ініціятиви на всіх фронтах і в усіх формах ведення війни.
Натомість політичні фронти вже досить чітко зарисовані, бо війна в політичній площині вже ведеться. Опісля, коли гаряча війна розгориться, прийде тільки загострення, посилення політичних протиставлень, дійдуть деякі доповнення, відпадуть існуючі ще тепер дипломатичні помости й тактичні маневри, але засадничі настанови, генеральні лінії політики обидвох сторін у війні, як теж фронти їхніх зударів, уже виразні, вони вже діють. Помиляється і сам себе обманює той, хто гадає, що політичні поліґони ще не визначені, що тепер поля політичної розгри окутані ранніми туманами, які розвіються з першими розривами ґранат і бомб третьої світової війни. Ні. Хто добре дивиться — вже тепер усе виразно побачить, а кому тумани непроглядні, то дарма, вони далі стануть ще густіші на не одному відтинку.
Тож пора вже визначити позиції української самостійницької політики супроти зарисованих, а в дечому й виразно скристалізованих політичних фронтів надтягаючої війни. Не можна цього відкладати, доки вона не розгориться, з надією, що тоді прийде велика зміна в засадничому відношенні до української справи. Треба рахуватися з тим, що на початку вуіни наше положення в міжнародній політиці не дуже поправиться, а за це механіка воєнних подій великою мірою утруднить орієнтацію, та встановлювання головних політичних плянів самостійницької дії за кордоном. Якби таки прийшла значна поправа у відношенні західніх держав до нашої визвольної справи, то тим легше було б кореґувати наші пляни. Але за підставу мусимо приймати те, що тепер показується найправдоподібнішим, що вже досить певно визначує головні лінії і рушії політики західніх держав, що створює для нас труднішу ситуацію.
Сучасні політичні і мілітарні заходи світових потуг, що відбуваються незалежно від дипломатичних трюків і розголосу на них преси, є реальним віддзеркаленням прихованих інтенцій і намірів на майбутнє, в чому прозраджується не тільки остаточна мета, але також шляхи її реалізації.
Важливо, щоб загал української еміграції наперед мав тверезу, реалістичну оцінку того, з чим стрінеться, а не заколисував себе всякими фантастичними сподіваннями, а потім розгублювався і розчаровувся дійсністю, ходом подій. Треба тверезо подивитися правді в очі, взяти її в свої рахунки і здати собі справу з того, що й як слід робити, як поступати нам, щоб принести успіх визвольній справі, та щоб нашою ініціятивою, нашою поставою й дією впливати на поправу відношення до неї діючих світових сил. Влучне передбачення й твереза оцінка тієї дійсности, з якою матимемо до діла, визначення наперед правильного напряму нашої політики — це передумова для того, щоб розкидані по світі українські сили могли діяти по одній засадничій лінії.
Українські визвольні змагання, зокрема під час війни СССР з іншими державами, мусять узгляднювати розвиток світової ситуації, яку й вони співформують. Пов'язування української справи з міжнароднім розвитком правильне тоді, якщо воно оперте на влучну аналізу й оцінку його, зокрема на оцінку політичної настанови противників СССР. Інакше воно може бути цілком фальшиве й згубне. Засада: “ворог мого ворога є моїм союзником” — в практиці мас дуже широку скалю застосування, залежно від того, наскільки позитивні цілі обох сторін згідні чи розбіжні в сфері, де їх заінтересування сходяться.
ДАРЕМНІ СПОДІВАННЯ І ПОЛІТИКА САМООБМАНУ
Багато людей бачить зовсім просту розв'язку пов'язання українських визвольних змагань з війною західніх держав проти СССР. їхня визвольна концепція така: коли західні держави будуть приневолені вести війну з СССР, тоді вони змагатимуть до повного розгромлення большевицької імперії, будуть старатися залучити до одноцілого воєнного зусилля всі ворожі большевизмові сили, в тому й визвольну боротьбу українського народу, поставлять такі універсальні цілі війни, в яких вмістяться й вимоги визволення України, її державної самостійности, виразно зформульовані, або в межах якогось загального, рамового означення.
Нашим завданням є влучити всі свої сили і боротьбу у воєнні змагання західніх держав, по змозі, як окремий, ними визначений, складовий чинник. Українські сили за кордоном повинні створити і ввести у воєнні дії українську військову одиницю, що буде зав'язком української армії, і буде побільшуватися кадрами українців з совєтської армії. А революційна боротьба по другому боці фронту, в Україні, повинна бути якнайсильнішим допоміжним фактором для зовнішнього фронту. Чим більший буде потенціял і ефект нашого вкладу у війні по боці західніх держав, тим краще забезпечимо собі визнання ними і реалізацію наших цілей.
Тут будуть діяти теж досить поважні течії і сили проти державної самостійности і соборности України, зокрема намагання російських протикомуністичних, але імперіялістичних сил, претенсії поляків на західні землі України, може, й інших сусідів. Щоб їм успішно протиставитися, мусимо дати такий великий вклад у війну, щоб він переважив нашу ціну і значення нашого голосу у західніх державах, а рівночасно наша мілітарна сила, створена в процесі війни на боці протибольшевицької коаліції, мусить бути відносно велика, щоб підперти волю українського народу, в міру потреби, збройним чином і протиставитися напастям сусідів.
Так виглядає концепція долучення справи українського визволення до воєнної квадриґи західніх держав. Без уваги на те, чи її ставить тепер якийсь український чинник так виразно, цілісно зформольовану, чи ні, вона все таки існує в політичному думанні деяких людей, їм вона видається єдино можлива і реальна, тож і по тій лінії повинні йти всі наші дії і намагання.
Чи вона реальна, чи є підстави, щоб її приймати як головну ставку визвольного змагання України в третій світовій війні? Ключ лежить у відповіді на засадниче питання: чи західні держави, зокрема США при такій нашій поставі видвигнуть справу державної самостійности України як одну з цілей війни, так, щоб це їх зобов'язувало в дальшому і давало якісь гарантії? А дальше питання — чи в їхній політиці нема таких елементів, які змагають до чогось іншого, які не дають місця для змагання за суверенність і соборність України в рамцях їхнього комплексу?
Ціла дотогочасна й сьогоднішня політика західніх держав, зокрема США, не дає підстав і стійких арґументів для позитивної в сенсі цієї концепції відповіді на поставлені питання. Те все, що у відношенні до української справи має місце в американській політиці, а властиво треба сказати, що не має місця, бо вона насправді цілком іґнорує українське питання — не дає жодної точки зачепу, опертя для ставлення такої концепції українського визволення.
Її визнавці будуть відкликатися хіба до трьох арґументів. Перший: “а що ж робити, іншої розв'язки, іншої дороги для нас нема, це єдиний спосіб активно включитися в світовий змаг і тим здобути собі якісь шанси”. Другий арґумент — це таке розумовання: коби тільки нас допустили, прийняли до свого фронту. А тоді ми своїм вкладом здобудемо свою ціну, нам признають наше право. Вкінці третій, найважливіший арґумент — надія, що коли прийде до війни, то політика Америки зовсім зміниться, на кориснішу для нашої справи. Мовляв, не можна розцінювати того, що буде у воєнній ситуації, на підставі дотогочасного сучасного відношення, бо це все тільки тактика, щоб іншим ставленням до українського питання надто не дражнити большевиків, не зривати мостів до компромісу. Але коли мости будуть спалені, тоді наша карта буде козирем.
Розглянувши уважніше всі ці арґументи, бачимо їх нестійкість. Неправда, що не маємо іншої дороги і мусимо хапатися тієї єдиної, хоч вона й сумнівна. Навпаки. Маємо свою власну, якою йдуть наші визвольні змагання вже третій десяток літ у найне-сприятливіших обставинах. Попри всі свої намагання, ворог не міг знищити цих змагань, наша боротьба постійно кріпшає, поширюється, захоплює все нові сили й приєднує нам правдивих союзників. Це шлях власної революційної боротьби, визвольна концепція українського націоналізму. Вона дає розв'язку теж для нашої самостійної політики і власнопідметної боротьби в тій ситуації, яка зарисовується при назріванню чергової світової війни, при даному укладі сил і відношення до України. Намічений концепцією визвольної національної революції шлях не тільки існує, але він єдино реальний і успішний. Про це буде мова далі.
З другою мотивацією шкода дискутувати. “Дурного й у церкві б'ють”, — хіба так можна відповісти на сподівання, що як ми дамо великий вклад у війну західніх держав проти большевиків без поважного потрактування ними наших цілей на самому початку, то тим здобудемо собі їх симпатії, зрозуміння, а далі й признання нам наших прав. Чи ж мало нам досвіду свого й чужого? Взяти б хоча науку кількох народів з останньої війни, які наперед мали й договори і торжественні зобов'язання самостійність яких забезпечувалась у всіх пактах і стояла на першому місці в цілях війни альянтів, а потім ті народи дістали свободу .. . большевицьку. Польща, Чехія, Сербія дослужились цього спільною боротьбою з тими самими партнерами, в яких ми мали б дослуговуватися, з такою ріжницею, що їм згори давали такі ґарантії, які ми мали б щойно собі здобувати.
Хтось скаже, що це була інша ситуація, що Америка й Англія мусіли віддати своїх союзників — Польщу, Чехію й Сербію на поталу міцнішому союзникові Росії, що тепер буде інакше, бо Росія має бути розбита. Не погоджуємось з твердженням, що західні держави мусіли так поступити. Напевно не було б того, якби вони справу тих народів трактували так серйозно й гаряче, як свою власну. Коли большевики зразу після закінчення війни пробували подібним способом “допомогти” Персії, то Англія й Америка потрапили поставитись так рішучо, що большевики мусіли завернути. Бо там ішло про нафту і про безпосередні інтереси Великобрітанії. Цим не хочемо сказати, що Англія й Америка погані союзники, бо таких прикладів в історії безліч, у взаєминах між різними народами. Ідеться про те, щоб робити правильні висновки і враховувати такі фактори й засади міжнародніх відносин, які фактично мають діючу силу, а не гратися наївними сподіваннями і сантиментами.
Так само не молена поважно приймати буцімто хитрих, а насправді наївних міркувань, що найважливіше, щоб нам дали змогу воювати, поставити свою збройну силу, а вона потім зможе творити довершені факти, без уваги на бажання провідних потуг. Треба собі усвідомити такі речі: українська військова формація, яку можна б створити поза межами України в засягу дії західніх альянтів, враховуючи навіть евентуальні поповнення з полонених — буде малою у порівнянні до величезних військових мас. Вона не може відограти такої ролі, щоб заставити Америку й Англію задля неї і її боротьби міняти свої засадничі настанови цілої воєнної політики. До того ж включена в альянтську воєнну машину, як реґулярна частина і з способом воювання реґулярної армії, українська військова одиниця, хоч би й більша, буде мати багато менший ефективний дійовий потенціял, ніж би мала ця кількість вояків, воюючи партизанським способом в українській революційній боротьбі на рідних землях, в УПА.
Далі — в рамцях альянтських військ українська військова одиниця буде позбавлена ініціятиви, буде тільки виконувати накази головного командування. А це в процесі ведення війни реалізуватиме подиктовану урядами великодержав політику. І якщо вони не схочуть, щоб український чинник сам творив довершені факти, то легко буде зробити так, щоб для цього не було фізичної спро-можности, наприклад, щоб у відповідний час цього війська взагалі не було в Україні.
Тож нема змислу дурити себе фантазіями, що таке військо, за-клиноване в чужу воєнну машину, може творити власні доконані факти більшого значення. Воно може в тому напрямі діяти по лінії інтенцій чинника, який кермує війною, інтенцій виразних, чи тихих, як рівнож може дістати свободу діяння в таких ситуаціях і на таких відтинках, де той чинник не хоче сам вирішувати, а допускає вільну гру і розгру інших сил. Такі ситуації можуть бути тому для закріплювання української державности, для захисту українських етнографічних територій, для організації армії, і т. п. може бути дуже корисним мати військову силу, яка щодо організації, узброєння й воєнного досвіду має всі якості викутої у війні військової формації.
Так само дуже важливою для визвольної справи і для будування української держави буде відповідна кількість військовиків, різних ступенів і з різних родів зброї, які удосконаляться у військовому ділі, засвоять собі те знання і вміння, що ним диспонують високопоставлені армії різних держав. Одне і друге важливе, цим справам треба присвятити також увагу. Але треба їх ставити на властивому місці, трактувати за їхньою суттю. Це не є питання визвольної концепції, тільки питання допоміжних, хоч і конечних, факторів.
Третій комплекс арґументів — мовляв, дотогочасне становище США й інших західніх держав в українській справі, становище повної іґнорації, не має значення для їх ставлення під час війни. Досі була політика недражнення большевиків й уступок, а зі зміною цього курсу прийде позитивне трактування нашої справи.
Коли шукати за реальними підставами для таких тверджень, то показується, що їх немає, що це самі побожні бажання й надії, без твердого ґрунту. Безперечно, що такий зворот був би дуже побажаний для нашої справи і закордонна акція, зусилля цілої емі-ґрації мусять робити все можливе, щоб він прийшов. Якби це сталося, тоді легко було б достроїти нашу політику до сприятливішого відношення зовнішніх сил. Але годі будувати свої пляни на самих сподіваннях, коли дійсність є цілком інша.
Ті, що покладаються на поправу постави Америки, покликаються на логіку й рації її ж таки протибольшевицької політики, як вона, з їхнього погляду, повинна виглядати під час війни, щоб запевнити західнім державам перемогу. Вони кажуть: “та ж інакше не може бути. Західні держави не можуть провадити війни з СССР і не включити визвольної боротьби підсовєтських народів в один фронт; вони мусять поставити в цілі війни теж державне визволення всіх народів, в тому й України. Адже ж усі знають, що Гітлер програв війну на Сході головно через те, що неґативно поставився до справи самостійности України й інших народів. Америка не буде повторяти його помилок, тим більше, що в неї нема тих мотивів; вона ж не може поневолювати, ні окупувати України, нема жодних причин, чому самостійність України була б для неї небажана?”
На такій логічній аргументації люди будують свої сподівання. Це логічно, з нашого погляду, і за цим промовляє об'єктивна оцінка політичних інтересів західніх держав. Але часто в політиці народів логіка не має вирішного голосу і не раз діється таке, що цілком наглядно йде в розріз з об'єктивною доцільністю. Щоб правильно передбачити, яку політику поведе якийсь нарід, треба брати до уваги ті існуючі, діючі й потенціяльні чинники в його політичному думанні і поступуванні, які в даній ситуацій будуть мати вирішальний вплив.
Якою логікою, якими раціями можна виправдувати політику безпринципного пактування і цілком зайвих уступок західніх держав з Америкою на чолі супроти большевицької Росії? В ім'я яких ідей трактували вони большевиків, уже по війні, як своїх союзників і замикали очі на те, що мають справу з найгіршою тиранією, з народовбивцями і з системою найбільших злочинств проти Бога, над людиною, над народами, над всякою свободою і всіми цінностями? Задля чого, для яких, хоч би найменших, власних користей вони погодилися на те, що Росія не тільки взяла собі львину частину воєнної перемоги, але й загарбала інші нові народи, в тому й їхніх союзників? Чому так довго толерували те, що большевики захоплювали все нові країни, непомірне побільшуючи свій потенціял, і експлуатуючи все загарбане, перетворюють всі сили й засоби на небувалу воєнну машину, направлену проти решти світу, в тому і проти самих західніх держав? Що їх змушувало так пасивно все сприймати і при тому шукати з большевиками співпраці? Чи вони цього не розуміли, не бачили?
Як хто в це вірить, то чим пояснити, що Захід кілька літ затикав собі вуха й затулював очі, щоб не чути й не бачити того, що їм показували і говорили ті всі свідки, які большевизм пізнали до основ, пережили його і показували наслідки його роботи на організмах своїх народів! Що зробили правлячі й провідні кола західніх держав, щоб дати змогу промовити до їх суспільств еміграціям поневолених большевизмом народів, щоб ті суспільства пізнали правду про російсько-комуністичний імперіялізм?
Таких питань можна ставити безконечно, і їх поставить історія, а, може, й сучасна генерація самих західніх народів. Бо їй прийдеться в неминучій війні скласти страшні жертви під ударами тієї сили, яку їхня політика дозволила і допомогла большеви-кам кувати й побільшувати кров'ю і потом поневолених народів. Де ж відповідь на ці питання? Ані логіка, ані рація власних інтересів, ані політична доцільність, ані сумління, ані відповідальність не дають стійкої відповіді. А все це таки діялося, це реальні факти. І вони мають свої причини, за ними стоять якісь рушії, якісь сили й закони, що діють в політиці теперішнього Заходу. І про це йде. Не на те заторкуємо тут ці питання, щоб підносити обвинувачення, бо це не наша роля, а жодні слова не мають в цій матерії значення, якщо вони не порушують страшні діла. Але тут мова про наше розуміння дійсности, про її оцінку і про висновки для нас самих. Бо від правильних висновків залежить й обрання правильного шляху.
Не можна цілу повоєнну політику західніх держав, а зокрема відношення до української справи, поминати, відкладати до минулого, як часову тактику, чи хоч би як помилку, яка проминула і не повториться. З другого боку, так само фальшиво було б коротко сказати собі — “це безнадійний стан” і робити такий висновок, що “нам нічого доброго не можна сподіватися від Заходу і від його війни з СССР”. Одне і друге трактування справи не речеве, а поверховне і настроєве, одне і друге провадить на манівці. Нам треба, критично проаналізувавши розвиток за останнє десятиріччя, відділити проминаючі явища, елементи тактики, шукання, і т. п. від глибших, тривкіших причин. Особливу увагу мусимо звернути на такі спонуки, сили, закони й методи в політичному думанні і діянні західніх народів, які мають тривкий вплив, які вирішували дотепер про їхнє відношення до справ України і вирішуватимуть на майбутнє. Бо тільки на цій підставі можемо передбачити їх поставу до нас у різних ситуаціях.
Тут не будемо займатися такою аналізою, ані спробою систематизування тих факторів. Хочемо відмітити деякі з них, важливі для відповіді на питання, чи у війні зміниться ставлення Заходу до справи визволення України так, як нам би це бажалось, себто, само від себе, на що хоче спертися обговорювана тут політична концепція.
В цілій повоєнній політиці Заходу супроти СССР, США відо-грають провідну ролю. Так само буде і у війні з большевиками. Становище Америки буде менш-більш пропорційне до її мілітарного вкладу, а цей домінуватиме не тільки з уваги на її найбільший природній потенціял, але й через цілеве наставлення її партнерів. Скрізь там, де розвиток іде по лінії конфлікту з СССР, Англія, а за нею інші європейські держави, умисне віддає Америці ініціятиву, а сама, стягаючись, поволі приєднується. Це й є один з гальмуючих факторів у формуванні твердої постави Заходу проти СССР. Англія хоче, щоб майбутня війна була виразно війною США, а вона буде її союзницею, буде допомагати. Відносно до того й вклад та втрати Америки мусять бути багато більші (таким чином вага між обома сестрами мала б повернутись в протилежному напрямі, нінс у процесі минулої війни). Тим більше в українській справі, недоцінюваній Заходом, Англія й інші держави не будуть з Америкою сперечатися, хіба аж потім, як вона стане і для Заходу вимірною, поважною величиною. З того для нас висновок — Америка буде надавати тон ставлення до української справи і під час війни, тому мусимо брати до уваги передусім її наставлення, і його можна узагальнювати. Рахувати на ріжниці в становищі інших воюючих держав можна хіба в чисто практичних справах, а не в питанні генеральної політичної лінії.
Другий момент, що його треба узгляднити, це той що в політиці США дуже сильно діє фізикальний закон безвладности, в тому розумінні, що вона дуже тяжко й дуже повільно зміняє обраний напрям і розмах, її політика зміняється тільки в міру того, як зміна назріє в публічній опінії. А в цій знову проходить дуже повільно сприймання, усвідомлення і оцінення таких фактів, явищ і процесів, які не мають прямого, дотикального відношення до життя американського громадянина, або не мають в Америці наочного віддзеркалення. На це складається багато причин, як історичний розвиток, геополітичне положення, структура духового, політичного життя Америки й багато інших. Можна ствердити, що зміни в політиці США відбуваються великими, повільними закрутами і треба дуже сильних зовнішніх поштовхів, або великих внутрішніх напруг, щоб такі зміни викликати. Зате вправлена в рух у якомусь напрямі американського політика не легко дається зупинити. Для прикладу пригадаймо собі, як довго і як тяжко “розколисували” Америку до участи в другій війні, які там сили над цим працювали і аж Перл Гарбур остаточно її зрушив. А потім, коли Рузвелт узяв курс на союз з СССР, то так утвердив демократичну публічну опінію в довір'ю і сердечности до больше-вицької Росії, що треба було п'ять літ відробляти, навіть при тих кпинах і провокаціях, з якими СССР ставився до союзницької Америки. Відповідно до неповоротности політичної думки свого громадянства, в дальших для нього проблемах, і з внутрішньополітичних оглядів, керманичі США стараються уникнути всього того, що в опінії широкої публіки нове, ще не втерте.
З відмічення такої прикмети в механіці американської політики можемо зробити важливі для нас висновки. Перший, позитивний, що коли публічна опінія в Північній Америці вже відбула зворот від катастрофального союзництва і мирного співжиття з большевизмом за всяку ціну і набирає розгону по лінії твердого курсу, то американська політика не зможе його легко змінити, не може завертати через якісь дипломатичні маневри. Цим значною мірою забезпечується розвиток міжнародньої ситуації в напрямі до кращого.
Другий висновок такий, що ті політичні концепції, які тепер прищеплюються й утверджуються в публічній опінії Америки, з перспективою на прийдешню воєнну розгру, матимуть першість і перевагу в активній політиці, у формуванні політичної стратегії західніх держав. Натомість все нове, незнане буде мати великі труднощі у виєднюванні прихильности американської політики, якщо матиме проти себе визнані вже сили і течії. Цей момент перекреслює надії, що з вибухом війни Америка поставиться позитивно до українських визвольних змагань. Якщо тепер нічого в тому напрямі не діється, а навпаки політична підготова йде по іншій лінії, за російськими, ворожими до України інспіраціями, то це досить певний знак, що політика Америки потягне не туди, куди треба.
Ще третій висновок слід витягнути з цих стверджень до питання методів самостійницької політичної роботи на американському відтинку. Без уваги на спроможність і успішність нав'язування політичних зв'язків з офіційними чинниками на т. зв. дипломатичну роботу, треба цілій українській еміґрації в Америці, всім українським установам, товариствам, кожному українцеві робити кожноденно всіма засобами якнайбільше, щоб публічній опінії, кожному громадянинові Америки подати відомості про українські визвольні змагання, прищепити йому розуміння і прихильне на-ставлення до нашої справи. Якщо здобування публічної опінії Америки буде відповідно поставлене українською еміграцією, на різних поземах і різними доступними засобами, то цим буде пророблена на тому терені найтривкіша політична робота і вона у відповідний час принесе користь.
Найважливішим передбаченням, як може виглядати становище Америки до української справи під час війни, буде розглянення тих засновків її політичної концепції війни з СССР, які вже починають розвиватися, та американської оцінки діючих у теперішньому комплексі СССР факторів. Це найреальніші дані для того, щоб поробити наші висновки.
В політиці західніх держав під час війни з СССР головну ролю відограватиме бажання, щоб, якщо можливо, швидко й легко, найменшими жертвами покопати противника, знищити мілітарну й політичну силу большевицького імперіалізму.
Питання нового ладу на опанованому большевизмом просторі стоятиме в англо-американській політиці на задньому пляні, аж до вирішення висліду війни. Його трактуватимуть не як властиву ціль війни, а більш як засіб, щоб зменшити, помішати твердість ворожого табору та приєднати на свій бік деякі сили. Отже становище Америки й Англії в тому питанні буде визначуватися передусім тим, як вони розцінюють існуючі в підбольшевицькому світі сили, їх наставлення і потенціял у війні, наскільки треба з ними рахуватися, кого можна мати за союзника, а кого нейтралізувати.
Західні народи не мають справжнього уявлення й вірної оцінки дійсного стану на опанованих Москвою просторах. Не тільки в поняттях пересічного громадянина, але й у поглядах правлячих кіл вкорінилися ті суґестії, які Росія, однаково біла як і червона, вперто втовкає цілому зовнішньому світові, закриваючи дійсність.
На Заході бачать тільки Росію. Одні взагалі не знають, або знають дуже мало про те, що вона мілітарною аґресією підбила й насильством опановує багато народів, які не примирились і ніколи не примиряться з тим поневоленням. Інші, хоч знають дещо про многонаціональний склад сьогоднішнього СССР, то все ж таки мають на увазі майже виключно російський народ, як єдиний підметний чинник. Поневолені Росією народи, на Заході переважно трактують не як повноцінні й самосвідомі нації, що змагаються за своє самостійне життя, а як етнічні племена, що є тільки пасивним об'єктом у руках Москви, які або вже затратили своє національно-політичне “я” в російсько-большевицькім кітлі, або його ще не розвинули. Ще інші знову політики західніх держав, не позбувшись тієї омани, недоцінюють правдиву вартість і потенціял самостійницьких змагань поневолених Росією народів, порівнюють цей, затаюваний перед світом, потенціал з розпропагованим російським потенціялом, і ставлять ставку на Росію.
Це все було б неможливе, як би в західньому світі не прийнялась і не поширилась ілюзія, що російський народ і большевицький імперіялізм — це дві окремі речі, що російський народ не е носієм, а тільки жертвою останнього, що в боротьбі з большевиз-мом можна мати частину російського народу, і то велику частину, за союзника. Ця омана поширена на Заході і москалями, цілою політичною роботою російської еміграції, і ще більше таки впливовими колами самих західніх народів, які з легкодушною повер-ховністю, або задля дрібних тактичних цілей наставили публічну опінію й політику своїх країн у такому фальшивому напрямі.
У Франції, Англії, Америці, Канаді та в інших західніх країнах є теж такі одиниці, які знають дійсний стан речей, які добре орієнтуються в справах підбольшевицької Европи й Азії, знають суть большевизму, російського імперіалізму, як і розуміють визвольні змагання поневолених народів, доцінюють їх вартість і силу. Такі одиниці стараються поширити справжнє розуміння цих справ серед своїх народів, та вплинути на направу політики Заходу. Але такі голоси все ще залишаються голосом “вопіющого на пустині”.
Всупереч усій большевицькій і продажній, замасковано-про-большевицькій пропаганді, в політичній свідомості західніх народів поволі утверджуються деякі правди про большевизм під впливом тих наочних фактів, якими СССР від закінчення другої світової війни так щедро обкладає своїх недавніх союзників. Захід уже розуміє, що в большевицькому поході на підбій світу реалізується наступ російського імперіялізму і комунізму. Дозріває пізнання правди, що большевизм має в собі ці два нерозривні складники — російський імперіялізм, якого він є дотогочасною найбезогляд-нішою формою, і комунізм, як форма його здійснення, інструмент для його універсального поширення. Обидва ці елементи творять тепер нерозривну цілість, єдність. Большевизм став однаковою мірою найвищим ступенем російського імперіялізму, як і послідовним втіленням комунізму. Це одне явище з двома генетичними елементами й двома способами дії назовні.
Здорові сили західніх народів знають, що обидва елементи большевизму — російський імперіялізм і комунізм несуть згубу всім іншим народам. Тож можна було б сподіватися, що політика західніх великодержав, маючи на меті захист власних народів й історичну відповідальність, прийме за генеральну лінію рішучий відпір й безкомпромісову неґацію большевизму в обидвох його елементах. В дійсності відношення західніх держав, як до комунізму, так і до російського імперіялізму, не може бути інакше, як негативне.
Але політика Америки й Англії обирає іншу генеральну лінію політичної розгри з большевизмом. Націлюючись проти нього, як найнебезпечнішої сполуки російського імперіялізму й комунізму, вона шукає способів, як би цю сполуку роз'єднати, вбити поміж них клина й кожний цей чинник (якщо він виступає окремо) приєднати собі за союзника, або бодай невтралізувати. Це й є головна концепція політичної війни з СССР, що її політика Америки й Англії цілком виразно обирає, підготовляє та починає реалізувати. Політична війна властиво вже йде, і теперішні позиції зайняті обидвома сторонами, визначують лінії політичних фронтів на початку військової розправи.
Західні держави задумують боротися з комунізмом тільки в таких його проявах, де він виразно своїть на послугах большевицького імперіялізму. Коли ж він виступає цілком окремо, відсепаровуючись від Москви, або в якомусь конфлікті з нею, тоді йому потурають. За цим стоїть бажання, щоб зробити якийсь вилім у таборі ворога.
Ця лінія політики очевидна передусім супроти Тіта. Хоч ціла його практика внутрішнього режиму, терору, колективізації, боротьби з релігією і ставлення на її місце марксизму і т. п. — живцем узята від большевизму, то Захід на все це примикає очі, виправдує Тіта з уваги на його незгоду з кремлівськими імператорами.
В політиці Заходу є більше фактів, що лежать на тій самій лінії шукання якогось порозуміння з неслухняними супроти Москви комуністами. Катастрофальна політика Америки й Англії в цілому розвиткові подій, у Китаї за останні роки, потурання комуністичному наступові, неефективна підтримка національних китайських сил, спроба наладнання добрих взаємин, торгівлі з червоним Китаєм, поки він на все це не показав своїх зубів — все це свідчить про те, що маємо справу з ширшою концепцією власної політики західніх держав, а не тільки з побічними потягненнями задля диверсії у ворожому таборі.
Це ставка на т. зв. націонал-комунізм, на те, що комуністичні рухи в поодиноких країнах захочуть емансипуватися з-під гегемонії Москви, відсепаруватися від неї, і відстоювати суверенність своїх держав з комуністичним устроєм. З ними Захід хотів би нав'язати добрі взаємини, передусім економічні, та постепенно відтинати їх пов'язання з СССР. Спір Тіта з Кремлем зробив цю концепцію дуже модною на Заході, надав їй блиску високої політичної муд-рости. Це пробивало дорогу для політики крайнього опортунізму супроти комуністичного наступу в Китаї. Англія й Америка сподівались, що за Тітом піде Мао Цзе-дун і з цього вийде великий тріюмф їхньої купецької політики. Тепер уже ясно кожному, хто кого перехитрив. Та все не таки в спекулятивній політиці, яка шукає способів викрутитися від важкої історичної проби різними заграми, ця концепція ставки на неімперіялістичний відкольний комунізм далі існує і ширить баламутство.
Так само оманною, а в своїх наслідках катастрофальною концепцією в політиці Америки й Англії є ставка на відщеплення імперіялістичних тенденцій російського народу від большевизму. На Заході здають собі справу з того, що імперіялістичні прагнення притаманні російській нації, що вони незмінно жиють і діють при всіх її внутрішніх зламах. Поставитись виразно ворожо проти російського імперіялізму — це значить мати проти себе цілий російський народ. І хоч західні народи розуміють, що експансивний імперіалізм всякої Росії змагає до опанування щораз більших просторів та зміряє проти їхніх інтересів і безпеки, то в їхній політиці переважає бажання, щоб передусім звільнитися від смертельної загрози большевизму, найгіршої форми російського імперіялізму. Страх перед тотальною розправою з цілою Росією каже їм приймати підсувану концепцію боротьби тільки з большевизмом в такій постановці, щоб не мобілізувати цілого російського народу, а якщо це можливе, значну його частину приєднати на свій бік, або бодай демобілізувати його воєнний запал. Для того вони не хочуть зачіпати імперіялістичних прагнень російської нації, а навпаки, дати наглядні докази, що вони цим не займаються, трактують це як недоторкальну справу самого російського народу, і хочуть тільки його звільнення від большевизму та встановлення демократичного ладу.
Для нас справа цілком ясна, що ця концепція не тільки що неправильна, бо не дає жодної історичної розв'язки, але що вона й нереальна. Большевизм дає наймогутніший розвиток і здійснення російським імперіялістичним прагненням, творить форму й підготовляє ґрунт для опанування усього світу, робить Москву, російський народ, осередком і провідником скомунізованого людства. Хто і як може з ним в тому конкурувати? Він розпалює імперія-лістичний гін російської нації до такого ступеня, що жодна “серединка” не має значення. Цей імперіялізм можна тільки або повністю заперечувати, поборювати, зламати його в тотальній війні з Росією, або дати йому нестримну волю, як це робить большевизм. Спроби обійти цю альтернативу, вдаряти в большевизм і при тому не дражнити корінного російського імперіялістичного гону —де була й буде політика самообману, фальшивої ставки. Так само нереально рахувати на прихильність, чи бодай невтральність якоїсь частини справжніх комуністів під час війни з большевизмом, де б то не було. Проти всяких внутрішніх конфліктів у комуністичному таборі і проти всяких тактичних намагань західніх держав стоїть усім очевидний факт, що тільки російський большевизм поставив на ноги світовий комунізм, і з його падінням буде припечатана доля комунізму в усьому світі.
Але в політиці західніх держав ця справа трактується цілком інакше. Те, що ми розцінюємо як нереальне, в них уважається за можливе, їх політики дивляться з-зовні на те, що ми бачимо зсередини, розцінюють на підставі йоверховних спостережень і підсуваних їм відомостей, інтепретацій істоти ворога, яку ми знаємо до ґрунту з пережиття.
Політикам Америки й Англії підказує прийняти таку концепцію їхнє бажання знайти найлегший спосіб розправи з большевизмом, — спосіб, який вимагатиме від них менше жертв, витрат, хоча б він і не давав повної розв'язки ситуації, тільки значне її розрядження, зменшення небезпеки. Така постановка політичної війни має бути першою концепцією, — може, якраз вдасться. Якщо ні, то завжди є в резерві остаточна можливість — одверто й безкомпромісово поборювати всі складові елементи большевизму, без уваги на форми і площину їхніх дій. Тобто тотальна політична війна з Росією, з російським імперіялізмом усіх барв і з комунізмом всіх відмін.
Але така боротьба, в оцінці англо-американської політики, буде багато важча, буде більше коштувати жертв, бо ворожий табір, буде тоді більший, міцніший. Тому на цей шлях можна йти в остаточній конечності, коли перший виявиться справді непридатним. А це повинно виявитись аж у війні. Отже, з погляду західніх держав, іде про ступінь ширини й гостроти в постановці політичної війни з СССР, а не про альтернативний вибір між двома протиставними концепціями.
Такого “або-або” Захід справді не добачає; перехід від одного пляну до іншого видається простим, що більше — розвитково послідовним. Зокрема з уваги на політично-моральну мобілізацію західніх народів, яка відбувається не на підставі збереження чи-стости й безкомпромісового відстоювання основних принципів міжнародніх взаємин і вселюдських ідей, тільки шляхом унагляднювання, що всі спроби злагоди й компромісу з большевизмом безуспішні, бо він цього не хоче, а послідовно пре до підбою світу. Щодо ворожого табору їм теж корисніше виглядає звужувати фронт, принаймні на початку. А інші чинники належно не враховуються англо-американською політикою.
Ми вже попередньо вказали, що ця політика має на увазі майже виключно російський народ як діючий фактор, з яким треба рахуватися. Інші сили, зокрема визвольні змагання поневолених Москвою народів, не мають там належного зрозуміння. Ще сяк-так беруть під увагу ті народи, які до другої світової війни мали самостійні держави, а інших трактують, як малозначний, чи невідомий фактор. Коли ж подекуди починають здавати собі справу з того, яким потенціялом е визвольна протибольшевицька боротьба України й інших народів, то уважають його за такий постійно діючий чинник, з яким властиво не треба рахуватися в підбиранню власних плянів, бо він не має вибору — веде свою боротьбу проти Росії й вестиме однаково в кожній ситуації. Тож нашу боротьбу хочуть враховувати як додатковий фактор, якому може було б і доцільно допомогти легким коштом, якщо це не потягає комплікацій на інших відтинках, але за який не треба спеціяльно старатися.
В політиці Америки й Англії ще ніяк не вміщається вимога, щоб у підборі концепції війни з СССР узгляднювати визвольну боротьбу України й інших народів. Якраз навпаки, ця політика нормує своє відношення до наших змагань старанням з'єднати собі симпатії російського народу, рахуючи на його ворожість до комуністичного режиму. Тільки в такому розумінні вона трактує питання вибору між Росією і давно воюючими з нею народами. Тут не будемо доказувати фактами, що західні держави прийняли саме такий підхід до справи. Таких фактів знайде подостатком кожний, хто схоче перевіряти цю тезу.
В політичних починах американських впливових кіл, що є підготовкою воєнної політики, виразно замаркована лінія залицяння до російського імперіялізму некомуністичної маси. Не тільки таким чином, що стараються його не дражнити, зв'язуватися з виразно імперіялістичними, буцім-то протикомуністичними російськими чинниками. Але більше того, є виразні намагання втискати визвольні змагання поневолених Росією народів у російський котел, підводити їх під російську керму, вихолощувати з них основне наставлення проти всякої імперіялістичної Росії та зводити до спільного знаменника з російськими “білими” імперіялістами у фронт тільки проти комуністичного режиму. Про що це свідчить? Незнання справи, нерозуміння справжніх відносин тут ні при чому. Бо навіть при звичайному купецькому підході краще мати справу окремо з двома протиставними собі силами, мати дві ставки та змогу їх “ліцитувати”, ніж силоміць зводити їх до купи, щоб мати справу з одним, та ще й дуже сумнівним партнером. Ні, тут американська політика проявляє добре знання факту, що цілий російський народ перейнятий імперіялізмом, а панування над підбитими народами для Росії є найважливішою справою. І друге — ця політика хоче засвідчити, що не має в пляні попирати самостійницькі змагання України й інших народів, тільки хоче бачити їх далі в російських “братніх обіймах”. Бо відомо, що росіян не легко переманити на свій бік, в тому нічого не вдіють самі словесні заяви, треба доказових фактів, — добре що є на кому показати.
В пляні такої концепції нам мала б припасти, така роля: якнайсильніше боротися з большевизком, в одному фронті, під рукою того ж “старшого брата” — москаля, тільки проти большевицького режиму, за демократію. Щоб “не розбивати спільного фронту”, покищо не треба говорити про державну самостійність, про розподіл Росії. Про це можемо собі думати й говорити “на вушко”. А тим часом слово належить росіянам, які будуть говорити про “єдність російських народів”. А далі — побачимо. Найперше треба повалити большевизм і здобути собі заслуги.
Це не для нас варено, нема що за ложки братись. Це все вже було, і не один раз. Останньо пробували гітлерівці, на схилі свого куцого “тисячиліття” (Гітлер у своїх промовах і писаннях обіцював німцям створити таку могутню державу (“райх”), що вона протриває тисячоріччя. Та скоро те “тисячоріччя” виявилося справді занадто “куце”, звідси й натяк автора статті.), набирати нашого брата на таку власівську “концепцію”.
Для Росії така лінія політики англо-американців якраз під смак. І то для обидвох відмін російських імперіялістів, однаково для “антикомуністів”, як і для большевиків, цілком на руку. Бо шкоди від того не може бути жодної. Большевизм цілком певний за росіян, він так настроїв імперіялістичні струни російської нації, що ніхто не дорівняє йому в грі на цьому інструменті. Коли його противники і собі пробують на ньому грати, то це тільки доказ, що інструмент хороший, а далі виявиться, які з них погані музиканти. У війні кожна невдача ворога має вартість власної перемоги.
Головна користь для Росії, в тому й для большевизму, така, що таким чином західні держави прибирають невідповідну поставу супроти протиросійських визвольних змагань поневолених народів. Большевики, як і всі російські імперіялісти, добре здають собі справу з того, яку смертельну загрозу для російської імперії несе в собі боротьба України й інших націй за власну державну незалежність. Підтримка цих змагань західніми державами, а ще більше узгіднення їхньої війни з тими визвольними змаганнями в од-ноцілий фронт, за справжнє визволення усіх націй, за їх самостійні держави, за розвал московської тюрми народів — остаточно й скоро привело б до кінця російську імперію. Щоб відвернути цю найбільшу загрозу й спрямувати воєнну політику західніх держав на інший, безуспішний шлях — це повністю справа першої ваги большевицьких воєнних плянів. Для того варта навіть улаштувати складні загри, політичні диверсії.
Зрозуміло, що всі російські еміґраційні імперіялісти концентруватимуть на тому свої зусилля. Це роблять і робитимуть за одним пляном автоматично вони всі, без виїмків і незалежно від свого справжнього наставлення до большевизму. Для того їм і не потрібно жодного порозуміння, бо всіх їх єднає з большевизмом головне бажання зберегти імперію коштом дальшого поневолення підбитих народів, і найбільша ненависть до наших визвольних змагань.
Але не тільки еміґраційні, т. зв. білі російські сили будуть дбати про те, щоб американська політика йшла цим помилковим шляхом. Ті арґументи й обіцянки, якими російські еміґранти зводять політику західніх держав, можуть досить швидко втратити свою силу, коли у війні з СССР виявиться цілком інша правда. Тоді большевики можуть піти на умисне препарування і виставлення на показ таких фактів, які сповидно будуть звернені проти них, але не будуть робити їм поважнішої шкоди, а натомість підсилять політичну диверсію “антикомуністичних” російських сил, підкріплять їх вплив і далі відвертатимуть головний наступ заходу у невластивому напрямі. У розвитку воєнних подій такі підступні диверсії легше створювати, як у мирній політиці. Історія обох світових воєн знає великі розвідочні комбінації для спрямування уваги й акції ворога на хибний шлях. Це діялось головно в ділянці мілітарної стратегії. Большевики на першому місці ставлять політичну сторінку війни, передусім у ній намагаються перехитрити й перемогти противника, знаючи, що тоді значно легшою буде мілітарна розправа. Отже, треба передбачувати, що в цій війні вони улаштовуватимуть найбільш рафіновані політичні маневри, щоб “виводити в поле” противників.
Беручи до уваги таку правдоподібність, не можна легко покладатися на те, що політика західніх держав зразу на початку війни заверне з манівців на правильний шлях, побачивши свою помилку на реальних фактах. Большевики будуть створювати такі сповидні факти, які Захід може приймати за справжні. Мусимо рахуватися з тим, що фальшиві московські семафори можуть довго дезорієнтувати Захід в замало відомому йому терені.
Така концепція політичної війни західніх держав проти СССР цілком фальшива і згубна, як для самої справи боротьби з большевизмом, так для народів, що воюють за її пляном. Через неї піде багато жертв намарно; противники СССР будуть шукати розв'язки там, де її не може бути, а тим часом найреальніші можливості завдати смертельний удар властивому ворогові — російському імперіялізмові, через узгіднення війни з визвольною боротьбою протиросійських народів — будуть поминені.
Якщо західні держави схочуть за цією концепцією провадити війну з СССР, то цим вони позбавляли б Україну й інші народи можливости зв'язувати свої визвольні змагання з їхньою війною. Тоді наша боротьба буде йти цілком окремим, власним шляхом, а війна західніх держав була б для нас тільки тим вартісна, що створювала б пригожі обставини для повного розгорнення нашої власної боротьби. Натомість сама війна в такій постановці не несла б нам визволення. Повалення самого большевизму, а реставрування російської імперії в новій формі, в якій Україна далі мала б бути поневолена Росією — це для нас не є жодна розв'язка. Така справа для нас не варта найменшої жертви, а не то тих велетенських жертв, які війна буде коштувати наш народ, нашу країну.
Зв'язування української визвольної справи з війною Заходу проти СССР в такій постановці було б крайньо шкідливе тому, що воно направляло б наші сили й нашу визвольницьку боротьбу на невластивий шлях, на якому не може бути успіху, і відвертало б від єдиноправильного — власної незалежної революційної боротьби, за безкомпромісові цілі, за державну суверенність України. Воно було б шкідливе й для цілої справи світового змагу з большевизмом. Бо наше прилучення до неприязної для нас і за своєю суттю фальшивої політичної постановки війни, тільки причинялось би до її утвердження, погребувало б наші визвольні змагання у її невдачах. У такій війні, якою буде третя світова війна, виграшем буде політична вигра. Навіть коли б західні держави мілітарне перемогли при політичній невдачі, коли б російська імперія надалі залишилась цілою, — то це була б програна Заходу і всіх протиросійських сил, що зв'язали свою долю з тією війною.
Нам треба робити все можливе, всіми доступними нам способами, щоб завернути політику західніх держав з такого погубного шляху концепції компромісу з російським імперіялізмом навіть у війні. Всі українські самостійницькі політичні чинники за кордоном, без уваги на внутрішні розбіжності, ціла українська еміграція, мусять використати всі доступні дороги й засоби, щоб у політичних колах і публічній опінії західніх народів переламати той блудний напрямок і причинитися до направи. Це треба робити кожночасно, вперто, не дивлячись на брак зрозуміння і тимчасову безвислідність. Коли політика Америки й Англії ще ліпше обіб'є собі чоло на російському імперіялізмові і на комуністичній єхидності, тоді й наші накликування знайдуть бодай деяке зрозуміння.
Але не можна обмежитися тільки на роз'яснюванні, на апелях. Так, як і не можемо пасивно ждати з власною боротьбою, поки Захід нас не зрозуміє й належно не оцінить Наші змагання мусять іти своїм власним розвитком, м. ін., теж з розрахунком на те, щоб західній світ наглядно побачив їхній напрям і їхню силу, щоб сам прийшов до висновку, яке значення має наша боротьба для повалення імперіялістичної Росії й комунізму.
Але постановка нашої боротьби й цілої самостійницької політики одночасно мусить мати дуже виразну й підкреслену гостроту проти російського імперіялізму й комунізму всяких відмін і під всякими масками. Щоб західні держави бачили виразно, що не може бути й мови про якийсь компроміс, і щоб вони мали до вибору: або союз з визвольною боротьбою України й інших народів з нашого фронту, або самообманна ставка у їхній війні з Росією на російський народ. Росія є тільки одна — імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха — жертв, терпінь і падіння. До цього ще далеко; тепер російська нація пройнята розжареним імперіялізмом, більше, ніж колинебудь. Хто пактує з такою імперіялістичною Росією, однаково — білою чи червоною, чи іншої масти, той сам кує собі кайдани, або падіння. Україна вже на це не піде; наша боротьба за незалежність від Москви, за суверенність є безкомпромісова, боротьба на смерть і життя. А хто таки впреться на якийсь союз з Росією, якоюне-будь ціною, то нам з ним не подорозі.
НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ — ЄДИНИЙ ШЛЯХ ДО ВИЗВОЛЕННЯ
Третя світова війна, так само як і попередні, сама не принесе Україні визволення й державної незалежности. Західні велико-держави, які будуть головними противниками СССР в цій війні, не включають справи визволення України у цілі війни, а їхня концепція політичної розправи з большевизмом не дає підстав для того, щоб наші визвольні змагання зв'язувати з долею їхньої війни і вкладати в її рамці. Про це була мова в попередніх статтях.
Єдиний шлях, на якому можна здобути справжнє визволення й державну суверенність України — це українська національна революція, власна боротьба української нації проти московсько-большевицького поневолення. Поневолений чужою державою нарід може здобути справжнє й тривке визволення тільки власним змаганням, напругою всіх своїх сил у боротьбі на життя і смерть. Пригожа ситуація, прихильність й допомога сторонніх сил може при тому відогравати часом і дуже значну, але завжди тільки допоміжну, а не основну ролю. Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовість допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою.
Революційні форми й методи боротьби з большевицьким поневоленням та українська національна революція, як форма тотальної війни України з поневолюючою її Росією, в сучасному положенні України є єдино можливим способом визвольного змагання, який найкраще запевняє успіх також через те, що він дає змогу ступнево втягнути в боротьбу всі сили народу і вдаряти ворога так і в такі місця, щоб якнайбільше паралізувати його силу. Тільки в національній революції може цілий український народ розгорнути визвольну боротьбу за власні цілі, за своїм власним пляном, класти в неї всю свою енергію, та будувати свій власний лад на місце перебореної системи національного й соціяльного поневолення.
Якщо б західні держави під час війни з СССР правильно поставились до справи визволення й державної незалежности України, трактуючи її як одну з цілей війни, то це мало б постільки реальну вартість й практичні наслідки, скільки сам український народ своєю боротьбою заважить у справі поборення большевицької Москви і власним зусиллям формуватиме своє самостійне життя. А для цього єдиний можливий спосіб — це національна революція.
Навіть коли б було бажання вкласти всі українські самостійницькі змагання в рамці воєнних дій протибольшевицького бльоку, то тільки незначна частина українських сил мала б практичну змогу взяти активну участь у війні. Натомість революційна боротьба активізує всі сили нації, не тільки ті, що знайдуться по другому боці фронту, але передусім ті, що знаходяться у підбольшевицькій сфері, у совєтській армії, на фронті і в запіллі, на українських землях і поза ними. Революційна боротьба створює другий, дуже загрозливий для ворога, фронт, який крушить ворога зсередини і якого не можна льокалізувати. І з того погляду єдина національна революція дасть Україні позицію поважного активного чинника у світовому змаганні з большевицьким імперіялізмом.
Багато людей думає, що в СССР революція неможлива тому, що система терору проникання й опановування цілого життя, всіх ділянок і всіх його проявів комуністичними поліційно-партійними функціонерами, ніколи не дасть змоги революції зародитися, зорганізуватись і розгорнути широку боротьбу. Такий погляд, під впливом суґестії про всемогутність большевицького терору й тоталізму, не припускає можливости розгорнення революції в такому становищі і в такому ступені, щоб вона повалила большевизм, чи бодай значною мірою причинилась до його повалення. Поняття протибольшевицької революції в тому розумінні, якщо не лишається порожньою фразою, то зводиться до концепції якогось заманіфестування симпатій і співдії з боротьбою зовнішніх сил проти большевизму, а головно, воно узмістовлюється ліквідацією наслідків і залишків большевизму вже тоді, як він буде розторощений тими зовнішніми силами у війні.
В нашому розумінні протибольшевицька революція — це подолання большевизму боротьбою цілого народу зсередини, знищення стану окупації і всіх форм поневолення, розвалення СССР та збудовання на його місці вільного життя нації в суверенній українській державі.
Найважливіший момент революції — це боротьба в усіх формах і на всіх ділянках організованого суспільного життя; передусім боротьба політично-мілітарна, яка з перманентної революційної дії підпільних сил, з організованих ними і спонтанних революційних акцій щораз ширших кіл, має перейти у загальне повстанче піднесення цілого народу. Революція має передусім спаралізувати силу ворожого режиму тим, що своїми ідеями, своїм змаганням вона захоплює широкі народні маси, що їх большевицький режим силоміць впрягає у свою мілітарну й взагалі в тотально-державну машину, направлену на підбій і поневолення решти світу. Революційні ідеї й революційні дії мають перетворити широкі народні маси в совєтській армії, в колгоспах, на заводах і в цілому тотально удержавленому житті з послушних, хоч примусових виконавців волі режиму, на таких, що свідомо, активно його поборюють. Керуюча революційна організація має спрямувати енергію й дію зреволюціонізованих мас на боротьбу з властивим ядром ворожого режиму, з його пружинами, головними носіями й вірними “защитниками” — НКВД, партійним комуністичним апаратом, з російськими імперіялістами, з промоторами й виконавцями цілої системи терору й сексотства. Ціль боротьби — знешкідливлення й ліквідація тих головних чинників ворожого ладу та одночасне творення нової дійсности за тими ідеями й плянами, в ім'я яких підіймається революцію.
Навіть скрайні скептики не можуть заперечити того факту, що в СССР існує основне підґрунтя для протибольшевицької революції — глибоке невдоволення найширших народніх мас з існуючого стану, приховане вороже відношення до большевизму, до цілої його системи. Але вони мають рацію в тому, що цього ще замало для виникнення й успішного розвитку революції.
Тут йде про чинник, який би це незадоволення, що нуртує в найглибшому утаєнню, міг перетворити з замороженої потенціяльної форми у динамічний вибух. Речники концепції такої революції, яка мала б базуватися на єдиній плятформі неґації большевизму, рахують на те, що саме війна західніх держав проти СССР та відповідна пропаґанда з-за фронту доведе до спонтанного й загального протибольшевицького зриву. Таке розчислювання є оминане.
Війна не доведе до того, щоб зменшилася, зм'якла система большевицького внутрішнього терору. Большевизм до самого свого кінця намагатиметься втримати всередині все і всіх в таких самих оковах, як і досі, не зменшеними, тільки посиленими методами терору. Большевики задобре знають, що внутрішня революція — це для них найстрашніша загроза і на поборювання кожного зародку її завжди призначатимуть свої найпевніші, найбезоглядніші елементи.
Пропаґанда з другого боку фронту, навіть хоча б вона оперувала правильними і потягаючими кличами, але в засаді відкликалась до самого неґативного наставлення супроти большевизму, не в силі підняти маси на активну революційну боротьбу, її дія ослаблюватиме вже самий психологічний момент, що вона йде з-поза засягу большевицького терору, де легко виголошувати гарні заклики. Але щоб їх переводити в життя, на те треба не тільки неґативного наставлення до большевицької дійсности, і не тільки відваги, але треба й небуденної посвяти.
Революційна боротьба проти большевизму, в кожних умовах, теж під час війни, буде вимагати дуже великих жертв і її підіймуть тільки ті, що свідомо готові на це, які посвячують їй себе і все своє найдорожче. На таку посвяту, саможертву не йдеться з самих неґативних моментів, з ненависти до існуючого стану, до большевизму і його режиму, ані на заклик зовнішніх, хоч би з духу й близьких чинників, які самі не беруть участи в революції, а борються ззовні, іншими, легшими методами. Для цього треба великої позитивної ідеї, яка потрапить викресати і в широких масах найбільшу жертовність, героїзм, для якої варто не тільки згинути, але й посвятити своїх найближчих, для якої не шкода жодних жертв.
А передусім для революційної активізації мас треба діючої революційної сили, яка сама провадить боротьбу, своїм чином дає приклад, вказує шлях, пориває щораз ширші кола в струм своєї боротьби, дає їй напрям, організує, провадить. Без того революційний потенціал народніх мас — ворожнеча супроти большевизму і бажання його падіння — не може перейти в динамічну дію, боротьбу, повстання.
Навіть серед воєнних подій він залишився б недійовим; притаєні противники большевизму, впряжені в його тоталітарну державно-воєнну машину, пасивно дожидали б його падіння від зовнішніх ударів, виконуючи те, до чого їх заставляє терор большевизму, коли від цього не можна ніяк викрутитись, їхня ворожнеча до большевицького панування виявлялась би передусім у намаганні, де тільки можливо, ухилятись від виконування його волі, чи, якщо можливо у якнайменшому, якнайгіршому виконуванні її, а далі в намаганні індивідуально продістатись поза межі большевицької влади. Але ці намагання в загальному мали б характер індивідуального, а не організовано-збірного діяння, і йшли б по лінії більш особистого самозбереження, як самопосвяти для вищої справи.
В сумі така пасивно-неґативна постава і укрите невловиме саботування плянів і наказів большевицького режиму може послабити і деякою мірою підкосити воєнні зусилля большевиків та принести користь його зовнішнім противникам, але не більше. Вона не завдасть большевизмові смертельного удару, доки він стоятиме на ногах й матиме ще цілі зуби. Противники большевизму з таким наставленням самі, спонтанно кинуться на нього аж тоді, як він буде вже розторощений зовнішніми силами. (Подібно до того, як сконсолідовані на еміграції українські “демократи” ще й досі борються проти фашистського тоталітаризму, не кивнувши навіть пальцем проти нього тоді, коли він був ще не поборений).
Але це не була б протибольшевицька революція, тільки допоміжна робота для позафронтових, тилових відділів. В СССР не буде спонтанної (в розумінні — неорганізованої) протибольшевицької революції на підґрунті самого протирежимного наставлення, не викличе її ані війна, ані жодна пропаґанда ззовні. Всякі розрахунки на те — це самообманні сподівання, або свідомі фальшиві спекуляції для створення баламутства, згл. для обшахровання зовнішніх чинників.
У підбольшевицькій дійсності є можливою і реальною тільки організована революція за здійсненння великої позитивної ідеї.
Такою ідеєю, яка ставить велику позитивну ціль, яка розбуджує й розпалює те, що в народі постійно живе, з покоління в покоління, що було мотором його наймогутніших піднесень і чого не вдалось здавити жодному ворогові, ніякими засобами — це національна ідея свободи, визволення з-під чужого національного й соціяльного поневолення, вільного життя й всебічного розвитку нації, усіх її сил і громадян у суверенній і соборній державі. Ця ідея завжди була в Україні найсильнішою, вона жила в українськім народі в усіх історичних періодах, а від останнього національно-політичного відродження, від часу відновлення українського державного життя і визвольних змагань в його обороні, ця ідея є у фазі свого великого піднесення й напруги.
Поконавши Україну збройним насильством й поневоливши її, большевицька Москва не могла знищити, здавити української ідеї і в своєму терористичному поневолюванні послуговується теж методами ошукування, підмінювання тієї ідеї своїм фальшивством.
Ідея українського націоналізму не тільки заперечує, поборює у цілій основі, в усіх його проявах існуючий стан большевицького панування в Україні, російський імперіялізм і комунізм, але вона становить власну ціль, власний ідеал устрою й розвитку життя в Україні, згідно з природою й потребами української нації. Це постійна, самобутня ціль, яка не служить запереченню большевизму, як протиставлення, але яка сама є джерелом, основою того заперечення. Українська національна ідея вроджена, притаманна цілому українському народові, кожній незіпсутій українській людині. А організована національно-виховна, політична й суспільна робота націоналістичного руху її плекає, розвиває в національно-політичну свідомість і активність.
У підбольшевицькій дійсності тотального поневолення й терору розвиток національної ідеї відбувається в чистій формі в діях українського націоналістичного, революційного підпілля та його впливах на цілий український нарід, а так само протискається різними щілинами наявного підбольшевицького життя.
Так само в інших поневолених Москвою народів живе здавлена, але не зламана, готова до вибуху національна ідея — ідея самостійности, державної незалежности кожної нації. І ці позитивні, корінні ідеї є властивим динамітом протибольшевицької революції. Всі вони разом мають спільний момент експльозії — знищення большевизму, розвал російської імперії СССР і творення самостійних національних держав. Революцію в СССР будуть робити самостійницькі сили поневолених народів, в першу чергу України. Вони в ім'я власних великих національних ідей єдині зможуть викресати з себе відповідний запал, героїзм, посвяту, і, не дивлячись на великі жертви, підіймуть революційну боротьбу, повстання. Коли ж пожар революції розгориться з кількох огнищ, тоді він ступнево захоплюватиме ввесь протибольшевицький елемент, а тоді ціле негативне наставлення до большевизму перейде в динамічну форму, в боротьбу.
В Україні та в інших поневолених Москвою країнах протибольшевицька революція матиме чіткий національно-визвольний характер. Ліквідація большевицького режиму, комуністичної системи буде одночасно ліквідацією російського панування, усіх його форм, його носіїв, виконавців. Рівнорядно з нищенням довгочасного, ворогом накиненого, стану йтиме творення, оборона і закріплення суверенної національної держави і відбудова самостійного національного життя. Національно-політичне визволення буде одночасно визволенням суспільно-економічним.
У Московщині може прийти протибольшевицький революційний зрив після того, як підіймуться революційні повстання поневолених народів, як вони будуть успішно поширюватись, а большевизм вже не зможе їх здавити. Від цього революція може перекинутись і на московський народ. Там вона матиме характер суспільний і протирежимний — ліквідування большевицької системи, большевицького режиму.
Але рівночасно наново підійме голову московський імперія-лізм, може, в кількох різних формах, напевно і в протибольше-вицькій революції, та цілою силою звернеться проти визвольних революцій інших народів, насамперед проти України. Нема познак того, щоб у російському народі наростали протиімперіялістичні тенденції, які змогли б надати протибольшевицькій революції в себе інший, неімперіялістичний напрям. Тож треба рахуватися з тим, що всі російські сили, однаково большевики, як і антибольшевики будуть поборювати визвольну революцію України й інших народів.
Може бути так, що російські противники большевизму в розпалі революції, коли тріщатимуть в'язи імперії, цілою силою повернуться проти національних революцій, залишивши боротьбу з большевиками на другому пляні. А насамперед вони будуть намагатися перехопити до своїх рук ініціятиву й керму, зупинити розвиток національних революцій, вирвати протибольшевицькій революції жало проти російського імперіялізму й перевести її на рейки тільки проти большевицького режиму і його системи.
Іншим рішаючим чинником для виникнення й розвитку революції, побіч позитивної національної ідеї, е існування й дія організованої революційної сили, яка сама провадить революційну боротьбу, розвиває і поширює визвольну ідею, ініціює, організує й веде широку революційну боротьбу з участю народніх мас, яка розвинеться у загальний повстанчий зрив. Без цього неможлива революція в таких умовах, як підбольшевицькі, навіть під час війни. Боротьба підпільної організованої сили робить визвольну ідею живою, надає їй динаміки і впоює віру у її здійснення. Така боротьба підпільної організації є вже конкретним діючим зав'язком революції, яка набиратиме щораз більше сили, поширюватиме і свої дії з активним залучуванням щораз ширших мас. Для кожної людини, яка захоплюється визвольною ідеєю і хоче взяти участь у тій боротьбі, діюче революційне підпілля дає реальну можливість і спосіб, куди треба пристати, згл. вказівки, що й як треба робити.
Без цього була б неможлива революція в СССР. Навіть значне напруження національної, визвольної ідеї серед мас, готовість до боротьби, без діючого організованого осередку нічого не дали б. Кожна людина, яка хотіла б боротися, стояла б перед питанням, що і як робити. Діяти самій одній навмання — ні до чого не доведе; хіба самій зачинати щось організувати. А ціла большевицька система сексотства, провокації й терору на те й наставлена, щоб примусити кожну одиницю заховати свої небольшевицькі думки в найглибші тайники своєї душі, посіяти взаємне недовір'я, унеможливити, щоб пізнались, порозумілись та зорганізувались до спільної дії ті, хто ворожо наставлений до большевизму.
Постання відповідної революційної організації, яка мала б велику, мобілізуючу ідею, відпорну на рафіновані методи НКВД систему організації, досконаліші від большевицьких способів й тактику боротьби, та яка своєю дією здобула б собі належне довір'я в народі — це в підбольшевицькій дійсності найтрудніша справа на шляху революції.
Але така організація вже існує і має за собою найважчі проби. Українське націоналістичне революційне підпілля, УПА й ОУН, не тільки перетривало п'ять літ осамітненої боротьби в найважчих умовах, коли большевики всіми силами й всякими засобами намагалися його зліквідувати, а й закріпило та розширило засяг свого діяння. УПА й ОУН сьогодні мають такі удосконалені, достосовані до умов і ворожих методів способи боротьби й організації, що НКВД не має виглядів знищити український революційний рух. П'ять літ боротьби від закінчення війни коштує багато болючих жертв, але її висліди ще більші. Українська національна революція має тверду основу для дальшого свого розвитку.
Найбільшою перешкодою для розгортання революційної боротьби є суґестія, що в підбольшевицькій дійсності неможливе існування підпільних сил і всяка спроба революційної боротьби є даремною. Ліквідацією повстанчих і підпільних організацій в Україні, завершеною процесами СВУ і СУМ-у, та доведеним до крайніх меж внутрішнім терором і сексотством, НКВД зумів таку суґестію поширити. Тепер же боротьба ОУН й УПА безупинно продовжується і то таким способом, що її ніяк не можна ані льокалізувати, ані затаїти. Про неї вже знають і в найдальших закутинах СССР. Під впливом цієї боротьби й відомостей про неї докопується глибокий, для успіху революції дуже важливий, пе-релім у думанні найширших мас. Показується, що й НКВД, і цілий большевицький терор не такі всесильні; що є організована сила борців за визволення, які своєю моральною силою стоять вище над усе, що большевизм їм протиставить.
Та не тільки моральна перевага за ними, бо їхня боротьба виявляє їхню вищість в практичній, дійовій якості. Зміст боротьби українського підпілля здобуває собі в народі найвище довір'я і одобрення. Значить, справа революції — це добра й велика справа, справа народня, а її провід у добрих руках.
Розглядаючи питання впливу війни на розвиток революції, можна відмітити багато корисних моментів, якими війна створює більш пригожі обставини. Війна примусить режим звернути головні сили на зовнішні фронти. Воєнні події раз-по-раз будуть вносити розлад у функціонування большевицької машини, будуть створювати все нові внутрішні труднощі, кризові ситуації. Внутрішня готовість приєднатись до активної революційної боротьби значно піднесеться в пересічної людини, яка має йти на фронт, чи іншим-способом безпосередньо виставлена на небезпеку воєнної заглади. Зменшиться гатьмуюче діяння інстинкту самозбереження, яке в мирній обстановці діє дуже сильно. У війні кинення людини на фронт, зокрема при московській методі нещадження людей, грозить загибіллю неменш, ніж піти у протибольшевицьку партизанку, в якій б'ється ворога, замість ставати в його обороні. Війна дає великі можливості здобути зброю, воєнний матеріял, необхідний для ширших мілітарних дій. Під час війни сама совєтська армія своїм складом і моральним станом під двобічним тиском — фронт і НКВД — буде резервуаром великого експльо-зивного потенціялу, який під впливом революційного полум'я з підпілля і повстанчих відділів, може вибухнути протибольшевицьким зривом.
Війна між СССР і західніми альянтами може мати такий перебіг, що напочатку совєтські армії підуть вперед, займуть ще нові країни і фронти зможуть на деякий час стабілізуватись далеко від сьогоднішніх кордонів СССР, а літаками за той час західні альянти будуть виснажувати й торощити противника з гори, на морі, й різними наскоками.
Такий варіянт війни дуже можливий, зокрема, як би вона прийшла раніше, заки в Західній Европі будуть змобілізовані великі армії. Незалежно від того, як далеко від кордонів України йтимуть фронти, українська революційна боротьба буде розгортатися за своїм власним пляном, використовуючи відповідні моменти кожної ситуації. Вона не буде обмежуватись на українських землях, тільки буде поширюватись на інші країни, в чому ОУН й УПА мають відограти визначну ролю.
Рішаюча фаза визвольної революції може мати декілька варіянтів. Концентруючись на українських землях у формі повстання, українська революція може піти по лінії повного опанування значної території, створення на ній української держави і переходу у нормальну війну з Москвою, ведучи рівночасно партизанську боротьбу на інших теренах. Або боротьба може йти увесь час тільки революційно-партизанськими методами, без творення сталих фронтів, ступневе підриваючи володіння ворога й опановуючи терен, аж до повного його розбиття, яке прийде під воєнними ударами ззовні і неменшою мірою від внутрішнього паралічу — від революції.
Без уваги на форми завершення боротьби й на зовнішню ситуацію, відношення сторонніх сил, українська національна революція одночасно з ліквідацією большевицької окупації зразу будуватиме українську самостійну державу на всіх землях України. Якщо б якісь сили ставали тому на дорозі, чи хотіли загарбати частину українських земель — розпічне з ними боротьбу. Така небезпека дуже можлива, передусім з боку Москви.
Війна зовнішніх сил проти СССР, без уваги на їхні інтенції, створить пригожі ситуації для повного розгорнення визвольної протибольшевицької революції. З другого боку, наша революційна боротьба є об'єктивно корисна для противників СССР і значно облегшує їм ведення війни. Але ця взаємна користь може бути в різному ступені. Найменша буде тоді, як обидві сторони будуть себе трактувати байдуже, стараючись тільки використати для себе наслідки діяння другої сторони. Найбільша користь для обидвох сторін буде тоді, як між ними буде союзницьке відношення, координація боротьби за узгідненим пляном, коли війна противників СССР і визвольна революція поневолених народів буде трактуватись обидвома сторонами, як одна спільна справа, а засада співдії і взаємної допомоги буде ними однаково прийнята й дотримана. Тоді боротьба з большевизмом була б набагато легша, коротша, коштувала б менше жертв.
Але для такої співдії замало самого факту боротьби проти того самого ворога. Союзницьке відношення може бути тоді, коли є згідність цілей, так що жодна сторона не має таких цілей у боротьбі, які протиставляться другій, ані не попирає того роду намагань третіх чинників. Дальша передумова — це узгіднена концепція самої війни, принаймні в тому засязі, де збігаються зацікавлення й дії обидвох сторін. А вкінці вимога взаємного трактування, як партнерів у спільній справі, а не об'єкт використання.
Щоб могло дійти до такого відношення, політика західніх держав мусіла б відбути велику еволюцію. Сьогодні вона ще дуже далека від такого трактування справи. Раз тому, що вона ще не має остаточно здецидованого курсу щодо Росії, а на випадок війни не має ще скристалізованої концепції по всіх лініях. Подруге, в ній ще не видно належної оцінки хоч би всіх головних факторів великого змагу. Мабуть, багато засадничих корективів доведеться Заходові робити вже в розпалі війни, коли по болючому досвіді він побачить хибність деяких сьогоднішніх своїх калькуляцій. Невірна оцінка й помилкова настанова Заходу до визвольної боротьби України та інших поневолених Москвою народів шкідливо відіб'ється на цілості протибольшевицького світового змагання, воно некорисне і самим західнім державам, і нашій справі. Ми хотіли б, щоб у цьому прийшла направа завчасу, і треба в тому напрямі діяти. Але в узгляднюванні відношення зовнішніх сил у плянах нашої боротьби треба брати до уваги дійсний стан, а не те, що повинно б бути, і що нам хотілося б.
Коли порівнювати вклад революційної боротьби і війни західніх держав у поборенні большевицького імперіялізму, то легко зробити дуже велику помилку, узгляднюючи кількісні дані. У війні великодержав в дію входять величезні маси людей і мате-ріялів, жертви в людях рахуються на мільйони, а спустошення пожирають висліди праці багатьох поколінь. Бо війна ззовні б'є переважно по тому, що ворог виставляє, чим заслонюється, а трудно досягти його самого. Інакше діє революція — вона оперує меншими засобами, але влучає зсередини в невральгічні вузли, б'є властивого ворога. Там великий кількісний ефект, а тут — якісний.
Правильна й єдино реальна концепція визволення України — це власна революційна боротьба, теж на випадок недалекої світової війни. Бо тільки в ній український народ сам може здобувати собі волю і збудувати державність. Тільки у революційній боротьбі всередині СССР може взяти участь цілий народ, і тільки така форма нашої боротьби може мати відповідно великий ефект, який повалить большевизм, чи значною мірою до цього причиниться і заставить зовнішні сили відповідно рахуватися з нашим змаганням і з його цілями. Тільки шляхом національної революції український народ зможе взяти в свої руки владу, збудувати незалежну державу і завести свій лад. Це однаково важливе в усіх констеляціях, при кожному ставленні до нашої справи зовнішніх сил.
Між революційною визвольною концепцією і ставкою на визволення ззовні, при долученні нашої боротьби до чужої війни, в практиці заходить така суперечність, що визвольна політика не може рівночасно йти обидвома шляхами рівнорядно. Революція вимагає спрямовування усіх сил на рідні землі і взагалі на під-большевицькі терени революційної дії. В її пляні є розгортати цю боротьбу, узгляднюючи передусім обставини всередині СССР, без уваги на те, де стоять воєнні фронти. Для кожного вояка загальна напрямна така: йти в партизанку, або перебуваючи в совєтській армії, діяти в пляні революції, а не намагатися піти в полон. Відплив потенціяльно-революційного елементу на другий бік фронту через здачу в полон зменшував би кількість кадрів, які мають активно боротись по боці революції, а в совєтській армії докопувалась би сеґреґація тим способом, що залишався б вірний боль-шевизмові елемент. Отже здача в полон здатного до революційної боротьби елементу не лежить у пляні розгортання революції й може бути виправдана хіба в таких умовах, коли людина справді не має дійсної змоги перейти до повстанців, ані не може зробити нічого корисного для революції, а стоїть перед альтернативою: або йти в полон, або воювати за большевизм до загину.
При ставці на визвольну боротьбу ззовні, на творення української мілітарної сили по другому боці фронту, здача в полон українських вояків побажана, щоб їх тут включити в закордонні військові формації, очевидно тоді, як для цього буде реальна можливість. За таким пляном усі здатні до боротьби сили мали б концентруватися й формуватись по другому боці фронту і прийти на Україну враз із фронтом західніх альянтів, згл. в рамцях їх воєнного пляну. Революційна боротьба по підсовєтському боці мала б відігравати тільки допоміжну ролю.
Цілком протилежно діється в пляні революції. Навіть ті всі сили, які можна змобілізувати за кордоном, повинні всякими способами й дорогами дістатися в большевицьке запілля, на українські землі і там увійти в революційну, повстанчу боротьбу. А те все, що не має змоги і лишиться на альянтському боці, трактується у пляні визвольної боротьби, як акція другорядного, тільки допоміжного, чи резервного значення.
Так само цілком іншою є постановка політичної й пропаґан-дивної роботи за кордоном. Від того, котра концепція ляже в основу визвольної політики, залежить і інша позиція українського чинника в міжнародньому укладі. Для українського визвольного руху на Рідних Землях і за кордоном у цьому питанні немає ані вагань, ані дискусій. Наш шлях до визволення — це власна революційна боротьба і спрямування до неї всіх сил, які тільки можливо в ній активізувати. Це буде шлях сучасних визвольних змагань України, теж на випадок війни між Заходом і СССР. Вся дія за кордоном і з закордону мусить вкладатися в цей основний плян. А все решта може мати тільки незначну ролю в ході подій.
Вся спроба поставити українську визвольну політику на інші рейки залишиться дрібним безвислідним епізодом.
Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
