Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
ВІДКРИТІ КАРТИ
Третя з черги стаття Степана Бандери на тему проросійської тенденції в американській політиці 1950-их років, щільно пов'язується з двома попередніми. Вона надрукована в тижневику “Український Самостійник”, Мюнхен, рік вид. III, ч. 46/147 з 9. 11. 1952 р.
Проросійська тенденція теперішньої американської політики в холодній війні з СССР назовні арґументується головно бажанням з'єднати в один фронт усі протибольшевицькі сили. Якіцо б цей мотив насправді переважав, то відповідні старання повинні б зосереджуватись на підсилюванні й координації таких діючих протибольшевицьких сил і акцій, які відзначаються найбільшою потенцією і динамікою та які можуть творити спільний фронт, з уваги на співзвучні цілі в боротьбі проти спільного ворога. Такими природними союзниками є народи, які борються з московсько-большевицьким поневоленням за свою національно-державну самостійність і не мають одні проти одних неприязних намірів.
Тим часом американська акція на цьому відтинку ставить виразну межу поміж визвольними змаганнями т. зв. сателітних країн, які попали під московське панування в останній світовій війні, і такими ж самими визвольними змаганнями народів давніше поневолених Москвою. Одна і друга група народів стоїть в аналогічній боротьбі проти большевизму і проти кожного поневолення московським імперіялізмом, проти накиненої Москвою комуністичної системи — за повну державну самостійність і незалежність. Фактичне становище одних і других дуже подібне, а шлях до визволення й можливості боротьби — такі самі. Але американські кола не тільки не пособляють цементуванню спільного фронту одних і других народів, а ще й перешкоджають цьому різним їх трактуванням. Це наглядно показує, що не вирішує постулат одного фронту протибольшевицьких сил і їх скріплення.
Цілком інше ставлення американської політики до визвольних Цілей одної і другої групи народів випливає із засадничої програми супроти московського імперіялізму. В межах з-перед другої світової війни цей імперіялізм дістає апробату сучасної американської політики. Тому вона не підтримує самостійницьких змагань цих народів, тільки трактує їхню боротьбу як протирежимний спротив. З дальшою експансією Росії вона вже не хоче погодитись, і підтримує, принаймні декларативно, змагання до державної самостійности тих народів, якими Москва оволоділа після останньої війни.
Не дбаючи про творення і скріплення справжнього спільного протибольшевицького фронту там, де він можливий і природний, як фронт поневолених народів проти московського імперіялізму і його інструменту — комунізму, американські політики витрачають силу над сполученням несполучного.г Але це тільки зовнішня форма. Бо і вони мусять добре розуміти, що зведення в одні рамці московських імперіялістичних, хоч і протикомуністичних тенденцій, і визвольних змагань поневолених народів не створить ані сили, ані динамічної, плянової дії, тільки приведе до взаємного паралізування, їм, як видно, не йде про силу, про акцію, чи про справжній спільний фронт. Головна мета такої політики — вкупитися в симпатії московських кіл, які стоять на імперіялістичних позиціях, але настроєні проти большевицького режиму й системи. Мається на увазі не так їх активну революційну боротьбу, а радше відтягнення їх від підтримки й оборони большевизму з мос-ковсько-імперіялістичних мотивів і викликання у них пасивної байдужости чи й симпатій до противників СССР, коли ці не будуть порушувати цілости імперії. Друга ціль така, щоб непевних союзників, якими являються московські антикомуністичні імпе-ріялісти, внутрішньо зв'язувати, тримати під шахом через пов'язання з ними визвольних сил поневолених Москвою народів. В такому лляні наші визвольні змагання трактуються тільки як предмет політики супроти московського імперіялізму — поперте, як ціна для його обласкавлення і, подруге — як невтралізатор і забезпечення.
Таку політику розцінюємо як цілком помилкову і безнадійну навіть щодо її успішности. Нею американці не здобудуть собі ласк московського імперіялізму, тільки скріплять його самопевність і агресивність. Що вони не робили б — їхнім власним ворогом, як і цілого Заходу, є і залишиться московський імперіялізм, а не тільки одна форма — большевизм. Стаючи до конкуренції з большевизмом за здобуття симпатій імперіялістичних настроїв московського народу, США самі ставлять себе в таку позицію, в якій мусять програти, бо Сталіна в тому не перевершать. Замість мобілізувати цілий волелюбний світ проти обидвох видів одного й того самого ворога — проти 'московського імперіялізму й комунізму, замість іти наступом і депримувати його, політики США допомагають скріпити почуття непереможности московського Імперіялізму тим фактом, що навіть така потуга, як США, не наважується проти нього виступати.
Але найбільшим лихом розгляданої тут проросійської концепції в американській політиці є те, що вона наміряється вбити ножа в спину національно-визвольних змагань України й інших поневолених Москвою народів та замикає дорогу до порозуміння і співдії між ними і протибольшевицькими зусиллями США.
Ця концепція неґативно ставиться до суті визвольних змагань України й інших народів, тобто до їх прагнення до повної державної самостійности і повної ліквідації будь-якої залежности від Москви. Ця концепція вимагає від нас зречення цієї основної цілі, зведення наших змагань тільки до протирежимної боротьби і фактичного підчинення вимогам московських еміграційних імперіялістів для втримання України й інших народів у рамцях російської імперії. Це не ті самі вимоги, які кожна московська імперська система, від царату до большевизму, накидала нам засобами найстрашнішого терору. Через свою непокірність ворожим намаганням і незламне прямування до волі й державної незалежності! Україна принесла і далі приносить найбільші жертви.
І тепер американські чинники, які підтримують стремена московським імперіялістам, приходять з тими ж самими вимогами. Приходять ніби як приятелі, обіцяють допомогу у протибольшевицькій визвольній дії, але вимагають зречення з властивих цілей визвольної боротьби. Це так само, якби людині, яка бореться з життєвими злиднями, хтось пропонував достатки під умовою, що вона позбавить себе життя. Інакше не можна цього розцінювати. Бо співдія з московським імперіялізмом на базі тільки протирежимної боротьби, при поминенні справи державної незалежности України, означала б відступлення від головних цілей і суті визвольних змагань.
На це український визвольно-революційний рух не піде ніколи й за жодних умов. Він не зрадить прапора і цілей вікових змагань України, яке коштує українській нації стільки жертв. Не піде тому, що мета і шлях визвольних змагань України визначується тільки волею і життєвими потребами української нації, а не міжнародньою коньюнктурою, ані бажаннями чи впливами зовнішніх сил. Якщо б український нарід був податливий на натиск чи на різні примани і мав капітулювати перед московським імперіялізмом, то передусім припинив би боротьбу з большевицькою формою того імперіялізму для уникнення, чи бодай зменшення страшних жертв і переслідувань. А всім, що цікавляться тим, пов'инно б бути відомим, що в Україні, на Кавказі, в Туркестані і в інших країнах з самостійницькими змаганнями, большевицький терор і винищування були і є без порівняння гірші ніж у Московщині, через ворожнечу між московським імперіялізмом і непокірними національно-самостійницькими прагненнями тих народів. Тож примирення з тим імперіялізмом у підбольшевицькій дійсності було б скорше зрозумілим, ніж за американськими принадами.
Коли ж український визвольний рух ніколи не думав і не думає капітулювати перед Москвою, якою б вона не була, то це випливає з його внутрішньої незламности і послідовности у своїх прямуваннях. Але тенденції американської політики, які намагаються спрямувати його на шлях капітулянства, хоч у цьому напрямі нічого не вдіють, то все ж таки наносять йому дуже великі удари морально-політичної натури. Це добре використають боль-шевики, як арґумент для морального ламання визвольних проти-большевицьких сил. Мовляв, навіть американці проти нашої са-мостійности і якби упав большевизм, то далі залишитесь у московській неволі, такій, як за царату, бо білі московські імперіялісти матимуть в тому підтримку Америки.
Український національно-визвольний рух встоїться і перед таким додатком до ворожого натиску. Всі українські чинники й окремі одиниці на еміграції повинні однодушною поставою засвідчити національну відпорність на всі спроби звести будь-кого з самостій-ницьких позицій. Якщо б навіть знайшлися якісь відступники, то цим вони поставили б себе поза рамці українського самостійницького табору і ніхто не міг би трактувати їх як його учасників, чи речників.
Для ламання національного фронту проти московського імпе-ріялізму немає жодного виправдання. Капітуляція перед його еміґраційною, антикомуністичною відміною є такою самою національною зрадою, як і перед большевизмом. А обставини одного і другого відступства від самостійницьких позицій мусять впливати на гостріше осудження таких злочинів на еміґрації. Бо на Українських Землях люди діють часто під найстрашнішим терором, хочуть рятувати своє життя і своїх найближчих. А відступство такого роду задля особистих або групових користей, чи задля політичної кар'єри, серед свобідніших умов на еміґрації заслуговує на ще гостріше засудження.
Не дає виправдання і те, що співдія з московськими імперіялістами і поминення справи державної самостійносте України та інших поневолених народів має відбуватись в аспекті співдії з американцями на протибольшевицькому фронті. Бо за суттю такі вимоги не мають жодного позитивного відношення ані до українсько-американських взаємин, ані до нашої боротьби з большевизмом, хіба тільки можуть бути перешкодою в одному і другому. Йде про нашу поставу до московського імперіялізму і про зречення з самостійницьких цілей. Отже американське посередництво в тому, ціна американської допомоги й протибольшевицьке наставлення — нічого не виправдують. Так само, як прислужників большевиць-кої Москви, з т. зв. уряду УРСР, не виправдують арґументи, що вони використовують радянські форми, щоб у рамцях існуючих можливостей максимально втримати і розбудувати бодай дещо з власної державности, українську культуру, господарство і тому подібне, або що на випадок перемоги США над СССР до влади дійшли б підтримувані Америкою білі московські імперіялісти, які зліквідували б навіть існуючі за большевиків форми української окремішности.
Кожна допомога для протибольшевицької акції, поскільки вона поєднана з протисамостій-ницькою, проросійською політикою, приносить українській визвольній справі більше шкоди, ніж користей. Жодні акції і досягнення, проведені за такою допомогою, хоч би вони самі з себе були поважні й корисні, не можуть зрівноважити найбільшої, засадничої шкоди, якою є прорив в одностайному фронті визвольної самостійницької політики. Але й кожна окрема дія з чужою допомогою на базі тільки протирежимної, несамостійницької концепції, має в собі той же самий елемент, що робить її безвартісною, або просто шкідливою.
Наприклад, такою є протибольшевицька пропаґанда через радіо чи іншою формою, що має мобілізувати й активізувати протибольшевицькі настрої і дії серед українського чи іншого народу, але при цьому цілком не заторкує ворожнечі до московського імперіялізму, прагнень до національно-державної незалежности, або навіть виявляє негативне наставлення до цих рушіїв визвольної боротьби. Така пропаґанда є шкідлива для визвольних змагань, для цілого протибольшевицького фронту, бо вона діє демобілізуючо на головні пружини протибольшевицької боротьби. Вона викликає огірчення і неприхильне наставлення воюючих з большевизмом національно-визвольних рухів супроти інспіраторів такої пропаґанди і дає протилежний ефект, ніж той, що його бажали б собі її інспіратори.
Для визвольних змагань України й інших народів найбільшу вартість має справжня політична підтримка цілей цих змагань і признавання за ними властивої їм ваги в міжнародному розвитку, на відповідних аренах світової політики. Велике значення й вартість має кожна практична допомога для підготови й ведення визвольної боротьби, для самостійницької протибольшевицької діяльности чи для плекання українських національних вартостей і сил, коли така допомога базується на позитивному відношенні до самої суті змагання України за державну самостійність. Мінімальною передумовою для того, щоб допомога якоїсь держави була сприємлива й корисна для визвольного руху є те, щоб ця держава не мала таких цілей, ані не провадила такої політики, яка суперечила б основним цілям українських визвольних змагань та щоб не зв'язувала своєї допомоги з вимогами, що суперечать позиціям української самостійницької політики.
Виразна й непохитна неґативна постава всіх українських сил на еміграції супроти проросійської концепції в американській політиці і супроти її намагань затягнути їх на ті рейки, має важливе значення не тільки для української справи, але й для правильности самої американської політики та для взаємовідношення між фронтом визвольних змагань поневолених Москвою народів і протибольшевицькими діями західніх держав. Ми повинні зробити все, щоб спростувати помилкові уявлення, незрозуміння, щоб розвіяти фальшиві ілюзії, перебороти шкідливі концепції та запобігти небажаному для обидвох сторін розвиткові взаємин. Об'єктивні дані промовляють за тим, що наші визвольні змагання і протибольшевицька політика США та інших західніх держав повинні знайти спільну мову в боротьбі проти спільного ворога. Бо для одних і для других однаковим ворогом є і московський імперіялізм, у кожному виді, і комунізм, як система.
Було б фальшиво розраховувати на те, що противники СССР зможуть використовувати для своїх цілей протибольшевицьку боротьбу українського народу, незалежно від того, як самі будуть ставитися до його визвольних змагань. Правда, ми нашої протибольшевицької боротьби не заперестанемо, ані не послабимо під впливом неприхильної постави США, чи інших західніх держав. Але плян боротьби, стратегія визвольної революції може узгляднювати ширший плян одноцілої боротьби, щоб спільними силами й скоординованими діями найскорше перемогти спільного ворога тоді, як маємо союз і гарантії, що спільна перемога дасть і нам досягнення наших визвольних цілей. У протилежному випадку, коли нас не трактують як союзників і не респектують наших цілей, тоді.мусимо провадити нашу боротьбу цілком сепаратне, як і досі, маючи на увазі й те, щоб з неї не могли користати такі сили, що мають неприязні до нашої самостійности заміри.
Якщо б на зміну большевизмові в Україні пробували стати ногою московські імперіялістичні загарбники іншого забарвлення, то український нарід поведе проти них таку ж саму боротьбу, як проти большевиків, незалежно від того, чи вони матимуть чужу підтримку і з боку яких держав. Під. час другої світової війни український революційно-визвольний рух провадив боротьбу на два фронти — проти большевизму і гітлерівських загарбників. Гітлер хотів зробити з України свою колонію, так само як Москва, тож ситуація була зрозуміла. Але який був би глузд Америці, чи іншим західнім державам ставати ворогом України на те, щоб допомогти москалям втримати імперію, яка колись знову підійме роги проти Заходу?
Проросійську концепцію американської політики, з її потуранням московським імперіялістам і намаганням віддати їм на поталу визвольні змагання поневолених народів, в її останніх консеквенціях уважаємо за шкідливу й безглузду, як з нашого погляду, так само і з погляду рації американської та світової боротьби з большевизмом. Бачимо в ній користь тільки для московського імперіялізму всіх відмін. Та покищо ця концепція не тільки існує, але й визначує американську політику на нашому відтинку. Наша рішуча постава проти неї боронить не тільки справу визволення України й інших поневолених Москвою народів. Вона має на меті теж добро світового фронту оборони життя і волі народів перед нищівним наступом московського імперіялізму і його інструментом — комунізмом.
Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
