Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
ВЛАСНІ СИЛИ І КОНЬЮНКТУРА
Однією з основних засад українського визвольно-революційного руху є опертя визвольної боротьби на власні сили українського народу. Протиставною до концепції власних сил є орієнтація на чужі сили та на коньюнктуру, створену іншими державами. Ріжниця між цими двома політичними напрямками часто затирається в сфері теоретичних деклярацій, але дуже виразно проявляється в практиці політичної дії. Політичні чинники, що свою роботу повністю пристосовують до коньюнктури і пов'язують її з чужими силами, аж до повного узалежнення від них, часто заявляють, що вони теж спираються на власні сили народу, і уникають виразного заперечення концепції власних сил.
З другого боку, визвольно-революційний табір цілком не ігнорує значення міжнародньої політичної коньюнктури, старається використати всі пригожі ситуації і шукає добрих союзників у своїй боротьбі. Істотна ріжниця полягає в тому, яку вагу надається внутрішнім і зовнішнім факторам у справі визволення.
Концепція власних сил, що її відстоює й здійснює ОУН у цілій своїй діяльності, вважає тільки український народ за джерело, рушія і вирішну силу в змаганні за державну незалежність України. Міжнародня ситуація, прихильність і допомога сторонніх сил — це чинники змінні, нестійкі, і вони можуть відогравати тільки допоміжну, переходову, а не вирішну ролю. Вона мусить вестися настільки незалежно від актуальної міжнародньої коньюнктури і від ставлення зовнішнього світу до неї, що ці чинники не можуть вирішувати про сам факт визвольної боротьби та про її цілі, але їх узгляднюється в стратегії і в тактичних заходах.
Надавання стороннім силам і коньюнктурі вирішного значення в справі визволення приводить до її заламання, як це найвиразніше показує наша власна історія. Така концепція сама собою гальмує розвиток і мобілізацію власних визвольницьких сил народу і притуплює дух боротьби. Зовнішні чинники кермуються своїми власними цілями й інтересами, а нашу справу, визвольні сили й боротьбу України в практичній політиці розглядають під кутом власних інтересів, як об'єкт, більш-менш придатний у здійснюванні власних плянів. Коли ж мається діло з такими чинниками, що ставляться невиразно, а то й неприхильне, до головних цілей наших визвольних змагань, мають зацікавлення тільки до самої протибольшевицької дії та хотіли б впрягти українські сили до своїх плянів, тоді орієнтування визвольної політики на них веде до катастрофи.
Для визвольних змагань мають тривкішу вартість такі взаємини і співдії з чужосторонніми силами, які засновуються на їх позитивному ставленні до головних цілей нашої боротьби, а в дійовому відношенні — на засадах взаємности і партнерства. Тому ОУН завжди протиставиться тенденціям роботи з української справи сателіта, васаля політики інших держав, чи віддавати її долю в чужі руки. Справжнє союзництво палягає на тому, що союзники взаємно визнають і шанують свої головні цілі.
Крім тривких союзів, може бути вартісним теж тимчасове обмежене партнерство для досягнення обопільне корисних часткових цілей, для обмеженої допомоги чи обміну, скільки воно не шкодить, а якоюсь мірою допомагає веденню власнопідметної політики й визвольної боротьби. Але такі взаємини треба дуже уважно втримувати в їх властивому характері, щоб вони не ставали політичним узалежненням і підлеглістю, що різко розходиться з засадами самостійницької політики. Щоб зберегти свою властиву ролю і політичну незалежність при партнерстві з чужими державами, визвольний рух мусить звертати дуже чуйну увагу на такі моменти: цілковита суверенність у визначуванні й здійснюванні головних цілей і програмових постанов руху; невтручання чужинних чинників у внутрішні справи; невміпгування в ділянки визвольної боротьби і діяльності руху, які лежать поза обсягом співдії; партнерські взаємовідносини в співпраці.
Український націоналістичний рух виставляє свої програмові цілі з повною одвертістю і ясністю в цілій своїй політичній діяльності. Це випливає з засади ставлення на власні сили української нації. Щоб утримати й скріпляти в народі дух визвольної боротьби, конче треба плекати й поширювати ідеї українського націоналізму в найчистійшій формі, не тільки в теоретично-пропаґандивній формі, але що головніше — ділом, цілим ставленням революційного змагання і самостійницької політики. Ця повна одвертість у проголошенні своїх цілей та однозвучність революційно-політичної практики з теоретичними засадами в кожній ситуації, незалежно від коньюнктури — становить характеристичну ціху революційного націона-лістичного руху.
Цієї прикмети не мають політичні напрямки опортунізму, пристосуванства й мінімалізму. Політика опортунізму, орієнтації на чужі сили та вичікування пригожих ситуацій, за інтенціями її сторонників, не означає резиґнації з визволення і самостійности, тільки перекладення вирішної ролі на чужі сили та на створювану ними коньюнктуру. В наслідок такого наставлення, головну увагу присвячується не справам власної боротьби народу, організуванню й розбудові його визвольницьких сил, тільки з'єднанню прихильности й допомоги чужих сил. Пристосування до такої чужої політики, яка йде в розріз з нашими цілями, а допомогу українським силам трактує, як засіб для використання їх — доводить до відступства від самостійницьких цілей. (Найновішим проявом такої політики, що від пристосуванства доходить до капітулянства, є співпраця з Американським Комітетом Визволення від больше-визму, який хоче з українських визвольних змагань усунути боротьбу проти московського імперіялізму).
Основним і керівним напрямком національно-визвольної політики мусить бути засада власнопідметної боротьби, ставка на власні сили нації, принципова самостійність. Опортуністичні тенденції щодо зовнішніх сил можуть бути втримані в рамцях самостійницько-визвольної політики тільки тоді, коли вони в своїх потяг-неннях мусять рахуватися з домінуючим впливом революційно-визвольного фронту. Коли ж вони унезалежнюються від того впливу, від принципового наставлення власної громадськости, кладучи все на карту чужої політики, допомоги й прихильности чужих сил, вони легко підпадають під диктат дотичних сторонніх сил, стають їхніми васалями, а не контрагентами.
Існування двох головних таборів в українському політичному житті, та їхніх протиставних напрямків-концепцій щодо шляхів і способів здійснення національно-визвольних ідеалів — це реальний факт не коньюнктурального, не хвилевого порядку. Він має теж глибші — психологічні й історичні корені. Але наявна в останні десятиріччя чіткість двоподілу та гострота протиставлень зумовлена передусім гостротою положення й умовами визвольних змагань. Обидва напрямки, їх шляхи й методи дії та .реагування на зовнішні впливи мають досить устійнений, власний притаманний стиль і власне місце.
Особливо ненормальною стала роля групи відступників від націоналістичного руху, яка монопольне оволоділа Закордонним Представництвом УГВР та зробила з нього свій інструмент. Питоменною їхньою ціхою є неприродне політичне двоєвір'я. Ставши насправді на позиції орієнтації на чужі сили та опортуністичного пристосуванства до чужої політики, ця група номінальне виступає в ролі складової частини революційно-визвольного руху та, що більше, намагається накинути йому свій політичний напрямок.
Заява ЗП УГВР з квітня ц. р. намагається затушкувати засадни-чі розбіжності між позиціями націоналістичного, визвольно-революційного руху, як їх формує й заступає ОУН, і позиціями групи ЗП УГВР, ставлячи між ними знак рівности. Послуговуючись правдивим твердженням, що визвольно-революційний рух спирається на засаду орієнтації на власні сили народу, який у своїх діях є незалежний від міжнародньої коньюнктури та сторонніх впливів, згадана заява ЗП, суперечно з дійсністю, застосовує ці твердження теж до ЗП УГВР. Таким чином позиції визвольного руху подається в кривому дзеркалі — отак, як їх мала б відбивати політика ЗП УГВР.
Концепція власних сил наказує організувати, розбудовувати і постійно скріпляти дійові самостійницькі сили на всіх відтинках, як на Рідних Землях, так теж на еміграції. Це й мають на увазі Закордонні Частини ОУН у цілій своїй внутрішній діяльності. Натомість група відступників у ЗП УГВР цілий час протиставиться розбудові кадрів ЗЧ ОУН, всякими способами намагається її гальмувати. Вона робить це методами внутрішнього розбиваннями розкладу, створивши найперше розкол т. зв. опозиції, а потім — “двійкарів”, та навіть вдаючись до денунціяцій про конспірацію й нелегальність (публікуючи організаційні листи від Проводу ОУН на УЗ, всупереч його виразній забороні не публікувати! — група ЗП обходить мовчанкою ті місця, які говорять про неправильність її становища в питанні розбудови закордонних кадрів ОУН).
Для збереження власнопідметности й незалежности політики визвольного руху, конче треба докласти всіх старань, щоб ціла його діяльність, зокрема закордонна політика, спиралась на власні українські засоби й спроможності. Закордонне Представництво УГВР, за своїм призначенням, мало б репрезентувати справи українського визвольного руху перед зовнішнім світом і виступати перед ним, як партнер. Для того, крім морально-політичної опори в крайовій боротьбі, воно мусіло б мати опертя на міцну українську кадрову й матеріяльну базу на еміграції, зокрема з уваги на труднощі зв'язку з Батьківщиною.
Тим часом ЗП УГВР пішло на розрив з єдиною українською політичною силою за кордоном, яка його всебічно підтримувала, та зробило підставою свого політичного існування й діяльности чужо-сторонню матеріяльну й політичну підтримку. Це є протилежність до принципу організації самостійної політичної дії. Було б інакше, якби чужа підтримка становила тільки доповнення або поширення власної основної бази, спертої на українські засоби. Але ЗП УГВР повністю сперло на чужі засоби і чужу підтримку свою політичну діяльність, навіть на українському відтинку. Відомо ж, що видавання “Сучасної України”, “До Зброї” ( “До зброї”, журнал військово-політичної думки українського вояцтва на чужині, місячник, видаваний Військовим Центром, згодом Місією УПА при ЗП УГВР, виявляв опозиційні настрої проти ЗЧ ОУН і Степана Бендери, Друкувався в Мюнхені; з 1946 по 1954 рр. появилося 39 чисел.) та теперішнього “двійкарського” “Українського Самостійника”, оплачування апаратників ЗП УГВР, що становлять більшість усіх прихильників тієї групи, каптування податливих на “ідеологічне впливання матеріяльними засобами” елементів для творення нового відколу “двійки” та фінансування тієї цілої роботи — все це вимагає великих коштів і оплачується не українськими засобами. Твердження, що “Сучасна Україна” видається за гроші, прислані до ЗП УГВР Проводом ОУН на УЗ в 1950 р. ставиться тільки для прикриття. Прислані в той час гроші були призначені на потреби зв'язку, а частково — на зовнішньо-політичну діяльність, а не на видавання газети для еміграції. Але й кількість тих грошей могла б вистачити на покриття коштів хібащо кількох чисел однієї газети.
Коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засаді на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується й заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок, мусить бути такий, якого собі бажають та на який погоджуються дотичні “спонзори”. А коли ця робота зосереджується на розбиванні визвольного руху, на творенні чимраз нових внутрішніх диверсій, на деморалізації діючих кадрів, на підсуванні всередину просоціялістичних або інших національне індиферентних впливів, які розстроюють ідейно-політичну наснагу визвольної боротьби, — тоді постають найповажніші сумніви щодо існування будь-яких позитивних інтенцій супроти українських визвольних змагань.
Позбавивши себе української політичної і дійової бази за кордоном та повністю узалежнивши свою діяльність від чужої допомоги, ЗП УГВР тим самим втратило практичну спроможність бути партнером у репрезентації української справи перед чужинним світом. Цим не хочемо сказати, що кожна чужинна допомога по-літично дискредитує, або що вона не потрібна. Про вартість і наслідки такої допомоги вирішує передусім те, від кого вона походить, яке її призначення, та чи вона є допоміжним, а чи вирішним чинником у політичній акції. Повне узалежнення від сторонньої допомоги є рівнозначне з утратою власнопідметности й незалеж-ности дії, а будування собі позицій в українському політичному житті в оперті на чужинні сили і їх допомогу — зводиться до ролі експозитури тих сил. Чужинні засоби і впливи не сміють бути використовувані для внутрішньо-українських політичних розігр, бо таким чином впроваджується їх в українські внутрішньо-політичні процеси, як вирішний чинник. Натомість правильним є здобування чужої допомоги для підсилювання визвольної боротьби на відтинку безпосередньої протибольшевицької дії, і то без втручання сторонніх сил у внутрішні українські справи.
Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
