Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
УКРАЇНА НЕ БУДЕ СПІЛЬНИЦЕЮ МОСКВИ
Галасливі відзначування, з наказу Москви, 300-річчя Переяславської угоди, підкреслювання нібито самостійної ролі Києва в т. зв. СССР вказували, що большевики знову пристосували засоби обману й крутійств, щоб заспокоїти непокірну Україну, якої вогонь спротиву перенісся був у ті роки до далеких сибірських концентраційних таборів і викликав у них повстання. У своїй статті “Україна не буде спільницею Москви”, Степан Бандера виявив підступні намагання большеви-ків через сповидну кондомінію зробити Україну спільницею московських злочинів.
Стаття була друкована в тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік IV, чч. 16-17 (165-166), за 21. 4. 1957 р.
Це вже треба Москві признати, що при всій послідовності й безоглядності в здійснюванні своїх імперіялістичних цілей, вона запопадливо вишукує все нові дороги до обраної мети, якщо старі являються непридатними. Це помічається особливо чітко в усіх намаганнях назавжди закріпити приналежність України до російської імперії.
Політика царської Росії базувалася на переконанні, що опанування України вже остаточно припечатане. Тому вона твердо трималася формули “не було, нема і не може бути!”, що стосувалося не тільки до державно-політичної самостійности, але й національно-культурної окремішности України. Національно-політичне пробудження України й початок української національної революції в 1917-19 рр. застукали й поразили московську імперіяльну політику. Недобитки царського імперіялізму пробували розбити її мілітарним ударом, скеровуючи на війну проти України головні свої сили та альянтську допомогу. Тимчасові переємці влади з Керенським у проводі пробували скористати з часу з допомогою крутійств. Тим часом большевики,як молода, динамічна сила, рішена всякими засобами зберегти і закріпити цілу імперію, зрозуміли, що не зможуть здобути України самим насильством, ані самим підступом.
Успішність і перемога большевизму в першім опануванні України полягала на особливій комбінації підступів і насильства.
Брехливо вживаючи гасел національного і соціяльного визволення, достосованих якоюсь мірою до прагнень українського народу, яких вони й не думали здійснювати, большевики послабили одностайність і рішучість національного спротиву в Україні. Це великою мірою допомогло їхньому воєнному наступові здобути перемогу над силами Української Держави, будованої серед воєнної і революційної хуртовини.
Закріплення свого панування над Україною большевики зразу хотіли сперти на самий терор і безоглядне винищування національно-самостійницьких елементів. Це й залишилось підставовою методою московської національної політики супроти поневолених народів. Але цими засобами большевики не змогли приборкати України в перші роки своєї ще слабої влади. Через те вони мусіли йти на значні поступки українським прагненням до волі. Це привело до пом'ягшення большевицького режиму в добі т. зв. НЕП-у й українізації. Українська національна стихія далеко пересунула і перекрила ті межі, які Москва хотіла встановити для тимчасового відпруження. Ця стихія виповняла українським національним змістом та змаганням за незалежність від Москви всі ділянки і форми життя. Вона захопила навіть частину комуністів та привела їх до гасла “геть від Москви” (Це гасло висунув у 1933-ті роки український письменник-комуніст Микола Хвильовий.).
Кількарічне відпруження використали теж большевики для внутрішнього упорядкування та скріплення своїх сил і для під-готови нової, жахливої хвилі знищення всього неприязного й невигідного большевицькій Москві. Найгірші удари сталінського знищення і терору зазнала Україна. Почавши від наступу на українське революційне підпілля та на всі політичні самостійницькі сили, почерез розгром українського національно-культурного життя, сталінський терор набрав характеру небувалого в історії людства рафінованого народовбивства шляхом організованого голоду та систематичного фізичного знищування всіх непокірних елементів.
Катівські дії Каґановича з Хрущовим, Постишева, єжовщина, голод, колективізація, п'ятирічки, ЧК-ҐПУ-НКВД, тюрми, концтабори, заслання, Соловки, Колима, винницькі трупосховища, переповнені тілами помордованих Бриґідки, і багато, багато інших катівень — залишаються назавжди як бездонні челюсті большевицьких звірств та страждань України.
Але всі большевицькі жорстокості, ліквідації і знищення впродовж четвертого десятиріччя не змогли зламати змагань українського народу до волі і правди. У другій світовій війні воно знову спалахнуло з стихійною силою, якої большевицька Москва ніяк не сподівалася. Пройняте глибоко прихованою, але тривкою ненавистю до Москви і її комунізму, українське вояцтво в совєтській армії зриває фронти. В обличчі навали армій теж ворожої гітлерівської Німеччини український народ маніфестує свою незламну волю до самостійности проголошенням відновлення Української Держави та будуванням самостійного життя. Навіть у найтрагічнішій ситуації під ударами двох ворожих кольосів СССР та Німеччини, український народ не припиняє визвольного змагання й веде героїчну боротьбу на два фронти. Коли ж совєтська армія переможно посуває фронти все далі на захід, на її тилах та в прифронтових смугах оперує Українська Повстанча Армія. Боротьба українського підпілля ОУН-УПА не припинилася теж після закінчення війни. Ще кілька років продовжувалася вона у формі партизанських дій та ступневе перейшла на підпільно-революційну тактику.
Москва ще раз переконалася, що всі її намагання остаточно поглинути Україну большевицьким імперіялізмом не принесли їй бажаного висліду. Навіть неперевершений кат Сталін зрозумів, що України йому не приборкати самим руйнуванням і терором. У скрутній воєнній ситуації він відчув конечність зробити якісь поступки вбік українських державницьких стремлінь. Це була основна причина тих різних тактичних кроків, завершенням яких було висунення УССР на міжнародню арену, зокрема впровадження її до ОН. Большевики, як звичайно, подбали про те, щоб з тих змін для України не було жодної користи, тільки, щоб їх могла використовувати Москва для своїх цілей. Та все ж таке поступування під тиском конечности залишається фактом і Кремль волів би цього не робити.
Хоча у повоєнному періоді Москва знову посилила систему терору і знищування українських національних сил до крайніх глеж, вона не наважилася вже так відкрито ліквідувати все українське життя, як у попередньому періоді. Більшу оглядність в цьому відношенні вимусила на Москві глибоко закорінена і далеко поширена революційна боротьба націоналістичного підпілля. Большевики мусіли спрямовувати проти нього свій головний наступ. А щоб відвернути українські сили від революційної боротьби, вони мусіли залишити дещо більші можливості вияву і розвитку в іншому напрямі, зокрема в ділянці національно-культурній. В національній політиці ще за Сталіна большевикам довелося поступово залишити надто непридатну колію прямої політичної русифікації поневолених народів через формування т. зв. Совєтського народу. Вони змушені подекуди визнавати самобутність української нації теж у політичному відношенні. У противагу цій конечності большевики стали виразніше підкреслювати панівне становище москалів в СССР, щоб заспокоїти свої імперіялістичні почуття. Таким чином побіч ширми “єдиного совєтського народу” появляється щораз частіше формула “двох братніх народів” “старшого брата” — Росії, і “молодшого” — України. Але це московське старшинство, показуване з большевицькою нахабністю, довелося знову трохи приховати.
Всі большевицькі хитрування з удаваним респектуванням українських національних почуттів не збили українського народу з його власного шляху. Так само тотальний наступ на революційно-визвольний рух не зумів його знищити. Розкидання непокірного елементу по різних країнах розносить вогнища визвольної революції по всій імперії. Навіть у концтаборах розгортається одчайдушна боротьба. І ці большевицькі селища тортур, знищення і страху запалали видним на цілий СССР вогнем безприкладного героїзму і незламности революційного духа. Москва щораз дошкульніше переконується, що українських національних прагнень не можна викоренити. За цим приходить свідомість, що як здобуття України відкрило шлях до зростання російської імперії так для цієї імперії постає смертельна загроза від непримиренної боротьби України й інших поневолених народів.
Тепер у політиці большевиків зародився новий плян оформлення ролі України в комуністичному бльоці. Це мала б бути своєрідна кондомінація України з Росією, зокрема в європейській частині підбольшевицького простору. Як в очолюванні цілого комплексу, опанованого комунізмом, та зокрема його азійської частини, маніфестується домінацію Москви і Пекіну, так в европейсьській частині Росії поруч Москви щораз більше висувається Київ.
Перехід від формули старшого і молодшого брата до тактики кондомінації проводиться в большевицькій національній політиці ступневе. Стартом було наголошене відзначування тристаріччя Переяславського договору. Останніми місяцями виразно маніфестується ця тактика в гоноруванні Києва усіма партійно-державними делеґаціями з сателітних країн. Ці делегації в своїх поїздках до Москви повертають до Києва і тут відбуваються подібні дипломатичні церемонії як у Москві, і ними большевики хочуть заманіфестувати, що Київ грає ролю немов другої столиці. Ця сама нотка про дружність російського й українського народів, не тільки як основи й головного масиву СССР, але теж у ролі господарів, помітна в різних виступах і промовах совєтських керівників. Наймаркантніше звучить вона в промові Ворошилова на пращаннях чеської делегації минулого місяця.
Введенням цієї нової тактики в національній політиці Кремль хоче покористуватися при усуванні загрозливих процесів розкладу імперії, що виявилися в сателітській системі і в СССР. Москва приділяє Україні особливу ролю у примирюванні ворохобних сателітів з совєтським зверхництвом. В тому важить не тільки величина й потенціял України, але так само її загально відома волелюбність й антиімперіялістичне наставлення. З цього погляду маніфестування рівнорядности України з Росією, показування її розквіту та вдоволення українського народу своїм становищем — мало б впливати заспокоююче, на народи т. зв. народніх демократій. Такі настрої примирення з своєю долею повинні б серед них особливо скріпити затіснення взаємин з Україною, нібито у противагу до Москви. З такими цілями діє большевицька режисерія і пропаґанда, висуваючи Україну у взаєминах з сателітами.
Нова тактика має для Москви ще більше значення з уваги на саму Україну. Кондомінація України враз із Росією, як в СССР, так і у відношенні до сателітів, мала б бути новим ідеалом і метою політичних аспірацій українського народу. Це мало б невтралі-зувати і витискати український націоналізм, прагнення розриву з Росією і державної самостійности. Зродження в українців переконання, що в союзі з Росією Україна стає співгосподарем СССР і набуває імперіяльного значення і сили, повинно б, за больше-вицькими сподіваннями, поєднати український народ з московським імперіялізмом, зробити найзавзятішого противника оборонцем того імперіялізму. Таким наркотиком хочуть теперішні сатрапи з Кремля задурманити український народ, щоб він не відчував своєї неволі, забув свою душу та став послушним знаряддям їхніх імперіялістичних плянів.
В такому аспекті набуває нового значення переселювання українців до різних країн, які Москва трактує як свої колонії, зокрема до Казахстану. Зразу головною метою цих насильницьких переселень було послаблення революційного і біологічного потенція-лу України, знищення національної монолітности заселюваних країн та включення непокірних елементів у затяжні конфлікти поселенців з автохтонним населенням. Тепер Москва хоче надати українським переселенцям характер колонізаторів й носіїв большевицького імперіялізму нарівні з москалями. Відповідні почуття мають бути викликані створюваним враженням про кондомінацію України з Росією.
Але всі ці лукаві задуми Кремля залишаються безуспішними. Український народ надто добре пізнав московську брехливість та комуністичну єхидність, щоб дати звести себе будь-якою тактичною грою. Зрештою, у фактичному становищі України, поневоленої, гнобленої і знищуваної Москвою, нічого не міняється. Брехлива пропаганда й облудна тактика може заполонити хіба партійних і бюрократичних запроданців, які давно пірвали з власним народом, а не сам народ, який на кожному кроці болюче відчуває своє поневолення большевицькою Москвою.
Українська нація не дасться взяти на приману кондомінації не тільки тому, що її ставлять фальшиво, без дійсного змісту. Прагнення волі і правди, почуття справедливости й високий ідеалізм були і назавжди залишились основними принципами українського .народу й української людини, головними кермуючими силами українського буття й української духовости. Наш народ завжди прагне волі для себе і бажає її для інших народів. Він боровся і бореться за правду і справедливість. Ми хочемо жити у згоді і взаємному шануванні з усіми народами доброї волі. Такі самі права визнаємо за іншими народами, за які боремося для себе. Не хочемо бути ані об'єктом, ані спричинником поневолення, визиску і кривди. Ми боремося активно за волю і правду не тільки тому, що їх потребуємо для себе, але передусім тому, що Бог дав людям ці скарби і такі закони, а основою нашої волі є йти за волею Божою. Такі ідейно-моральні засади не допустять ніколи до того, щоб Україна була спільницею Москви в її протинародньому загарбницькому імперіялізмі.
Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
