Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
ЗА ЗАВЕРШЕНУ ПОЛІТИЧНУ СТРУКТУРУ
Це праця Ст. Бендери про проблему політичного об'єднання всіх творчих українських сил на чужині для всебічної допомоги воюючій Україні. Тему цієї єдности автор заторкнув у першій своїй статті. (“До проблеми політичної консолідації”) і повертався до неї на протязі років. Аж до самої своєї трагічної смерти він був переконаний, що “Виборний Національно-визвольний Центр” можна створити і зробити з нього керівний осередок тієї політичної акції поза межами України, в якій могли б брати участь усі самостійницькі, революційні і нереволюційні сили, і яку підтримав би український загал. Одночасно той Центр, не маючи претенсій бути якимсь урядом чи перед парляментом України, був би речником самостійницько-визвольних змагань українського народу перед вільним світом.
Стаття “За завершену політичну структуру” була друкована в тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік V, чч. 1-2, 4, 6, 7, 8 за січень-лютий 1958 р. з такими підзаголовками для окремих частин: у ч. 4 — “За виборний Національно-визвольний Центр”; у ч. 6 — “Можливості виборів до Закордонного Центру”; у ч. 7-8 — “Виборний Центр — найвідповідніша розв'язка”. Згодом ці статті були відбиті окремою брошурою на 20 сторінках під наголовком: “Степан Бандера — За виборний Національно-визвольний Центр”, Мюнхен 1958 р., (відбито з часопису “Шлях Перемоги”)”.
Крім того, ця стаття була друкована в тижневику “Гомін України”, Торонто, Канада: “За завершену політичну структуру”, ч. З, з 25- 1. 1958, “За виборний Національно-визвольний центр”, ч. 7, з 8. 2. 1958, “Можливості виборів до Закордонного центру”, ч. 9, з 22. 2., ч. 10 з 1. 3. і ч. 11 з 8. 3. 1958.
Сучасний стан українського політичного життя на чужині часто є предметом критичного розгляду та причиною невдоволення серед еміграційного громадянства. Це діється не без поважних причин. Українська політична діяльність за кордоном, її ідейно-політичний рівень та дійова напруга залишають багато до побажання.
Розглядаючи стан цілого українського політичного життя за кордоном, доводиться застановитись над двома комплексами питань. Перший — це питання його ідейно-політичного змісту, який пронизує поодинокі напрямки, середовища й угрупування, їхню діяльність та взаємовідносини поміж ними. Другий комплекс охоплює питання структури.
Ідеологічна й політична діяльність поодиноких течій і угрупувань є властивим змістом їхнього розвитку, а в парі з тим вона виповнює зміст цілого українського політичного життя за кордоном. На ідеологічні й політичні процеси в укладі українських політичних сил мають вплив теж зовнішні обставини, розвиток міжнародньої ситуації, такі ж процеси в інших народів, а зокрема плянове втручання сторонніх сил в орбіту української політики. Але основне значення мають таки корінні, основні ідеологічно-політичні настанови поодиноких українських течій і середовищ. Бож власне вони вирішують про те, як кожний рух і угруповання ставляться до всього, з чим мають справу, як вони сприймають різні зовнішні впливи, як реаґують на сприятливі та супротивні явища в зустрічному світі. Коли ж іде про самобутнє визрівання ідеологічних позицій і політичних концепцій кожного середовища, про взаємоділання між ними та про значення кожного з них в цілому укладі наших політичних сил — то тут правлять закони органічного розвитку, а не механічних конструкцій.
Тому всякі пляни і заходи щодо змін, чи удосконалення ідейного й політичного змісту в українському політичному житті за кордоном повинні бути спрямовані на властивий для цього шляху — на шлях прямої ідеологічної і політичної дії. Це стосується однаково до внутрішньої і зовнішньої політики та до протибольше-вицького фронту. Кожне політичне угруповання, що має свою ідеологію і політичну концепцію, повинно заступати їх відверто й безпосередньо в цілому процесі українського політичного життя. Бо кожне середовище вважає якраз свою ідеологію і політичну концепцію правильними та для нації найвідпо-віднішими. Тому й змагається за те, щоб вони якнайповніше були реалізовані у визвольній боротьбі, у взаєминах з зовнішнім світом та у внутрішньому формуванні українського народу. Це й є рацією існування політичних рухів і організацій. В парі з позитивною діяльністю в напрямі здійснення своєї ідеології та політичної програми, кожна жива політична сила реаґує одночасно на дії і впливи інших сил, українських і чужинних, з якими вона зустрічається в полі свого діяння. Таким чином кожний український політичний чинник визначує свою природу, здобуває собі місце і вплив у цілому укладі українських політичних сил, здійснюючи свою ідеологію і програму своєю політичною діяльністю. Ідеологічно-політична робота, кожного політичного чинника повинна, бути прямою й безпосередньою. В національному житті повинно кожне середовище виконувати свою властиву функцію в таких межах, формах і такими засобами, на які воно може спромогтися власними силами та які відповідають його дійсним впливам в українському суспільстві. Кожне серйозне середовище повинно вести свою діяльність за всяких внутрішніх і зовнішніх умов, незалежно від інших факторів.
З цього погляду структура цілого політичного життя не повинна мати впливу на його ідейно-політичний зміст. Структурні взаємовідношення заторкують тільки форми й методику ідеологічних і політичних взаємодій різних політичних формацій, але не сам зміст. Тому вважаємо фальшивими всякі проекти і намагання, щоб через структурні комбінації розв'язувати питання ідейно-політичного змісту. Зокрема до цієї категорії треба зараховувати різні концепції затирання ідеологічно-політичних розходжень і суперечностей через структурно-оперативні пов'язання. Такий підхід вивертає справи докорінно і свідчить про неповажне трактування ідеологічно-політичного змісту в політичному житті. Тож, розглядаючи питання побудови українського політичного життя на чужині, не трактуємо її як чинник, що має формувати якісний зміст цього життя.
Але є ще інші важливі питання української політики, для яких структура мас поважне значення. Саме ці питання спонукують нас підняти цю тему на обговорення. Маємо на увазі три головні аспекти:
Поперше, йде про те, щоб українське політичне життя на чужині та самостійницька політична діяльність мали більш зімкнений зовнішній вигляд і структурно оформлене завершення. Це значною мірою повищить їхню успішність та надасть їм більшої сили і відпорности в зустрічі з зовнішніми силами та в боротьбі з ворогом.
Подруге, одноцільна і завершена структура політичного життя мас спричинитися до кращого урухомлення енергії цілого українства на чужині і спрямування її до самостійницької політичної дії. Така структура повинна найкраще збирати в один струм однонапрямну активність усіх політичних сил на протибольшевицькому фронті та у відстоюванні рацій українських визвольних змагань перед зовнішнім світом.
Потрете, здоровий розвиток національно-політичного життя вимагає загальних рамок і форм для кристалізації, вияву і перевірки всіх його складових явищ і процесів, під кутом їхньої національної вартости і доцільности. Тут іде не тільки про акумуляцію однородних сил і явищ, але й про загальні рамці для розвитку і вияву різнородних процесів, включно з ідеологічно політичними зрізничкуванням і суперництвом.
Коли йде мова про перший аспект, то, мабуть, не треба доказувати, що під тим оглядом наше сучасне політичне життя на чужині, як цілість, має найбільші структурні недостачі. Поодинокі ідеологічно-політичні рухи, організації, партії, групи, чи міжпартійні центри своїми ширшими, чи вужчими структурними базами і надбудовами не можуть заступити того, що зв'язувало б усіх разом в одну цілість. Для цього потрібно бодай найтонших, але загальних рамок побудови й авторитетного, репрезентативного завершення. При сьогоднішньому стані, збоку виглядає так, що кожне зформоване політичне середовище веде свою власну політику й політичну акцію, поміж ними існують політичні розходження і збіжності, але немає структурного пов'язання в одну цілість, ані загальної політичної репрезентації.
При такому стані навіть велика політична однозгідність не заступить структурно оформленого одноцілого фронту, а всякі розходження набувають значно збільшеного зовнішньо-політичного значення. Посторонні чинники мають нагоду здалека втручатися у внутрішньо-політичні справи. Неприязні чужинні сили використовують такий стан і, посилаючись на нього, намагаються неґувати, або деґрадувати українську справу. А навіть її прихильники серед чужинців уважають, що зовнішній вигляд українського розбиття є поважною перешкодою в трактуванні українців як повноцінного політичного партнера.
Цей зовнішньо-політичний аспект найсильніше заважує на потребі направити існуючий у нас стан. При цьому не йде про усунення, чи приховання перед зовнішнім світом ідеологічно-політичної диференціації в українському політичному житті. Не йде теж про те, щоб у зовнішньо-політичній діяльності виступав тільки один, репрезентативний чинник, та щоб поодинокі організації й угруповання були вилучені з безпосередньої активности в тій ділянці. Як у внутрішній українській політиці та на протибольшевицькому фронті, так теж і в зовнішньо-політичній роботі і в зовнішніх зв'язках не можна і не потрібно створювати політичним силам будь-яких обмежень, чи перешкод структурного порядку. Тільки треба, щоб кожний чинник діяв і виступав у своїй властивій ролі, яку він справді грає в укладі українських політичних сил. Навіть у державних народів, крім урядових зовнішніх взаємин, існують різноманітні зв'язки і взаємодії політичних організацій і партій з постороннім світом.
Структура нашого політичного життя за кордоном повинна бути тільки якоюсь мірою відповідником деяких секторів державної організації, але ніяк не може її наслідувати. Для цього вона не має відповідних передумов, ні спроможностей. Але ми можемо пристосовувати істотні принципи організації політичного життя в демократичних державах до наших умов і витворити власні форми одностайної і завершеної побудови для цілого українського політичного життя на еміграції та для всіх національно-самостійницьких дій.
Через це можна б урухомити для скріплення цих дій поважні енергії і засоби цілої еміграції, з яких досі тільки частина служила національно-політичній акції. Значна частина українського громадянства на чужині ухиляється від активної участи в політичній самостійницькій праці та від підтримування її. Найчастішим мотивом, чи тільки виправ-данням такої постави буває політичне розбиття. На тому дуже терплять ті акції, що своєю метою, змістом та оформленням мають загальнонаціональний, визвольно-самостійницький, а не груповий характер, а які в наслідок нашого політичного укладу мусить організувати й вести одне політичне середовище.
Під цим оглядом не багато помогли б окремі домовлення різних, чи навіть усіх угруповань для спільних акцій. Такі відокремлені домовлення не дуже функціонують, вони не зміняють внутрішньої ситуації, ані наставлення цілого громадянства. До того ж існуючі ідеологічні й політичні розходження і суперечності завжди залишаються однакові. Так буде й на далі, бо зміни в цій площині відбуваються тільки власним органічним розвитком, а не через механічні заходи. Структурні розв'язки мають теж механічні елементи, але при відповідному підході вони вводять упорядковану систему в цілість.
Власне йде про таку загальну побудову нашого політичного життя, яка повністю врахувала б внутрішню політичну дійсність, на цю дійсність спиралася, а не пробувала перейти над нею до денного порядку. Не йде про затирання ідеологічного й політично-концепційного зрізничкування і суперництва загальною структурою. Навпаки, ці рушії політичного життя і розвитку мусять мати в ній належне місце і поле вияву. Рамова структура цілости не може нівелювати, ні спиняти розвитку та діяльности поодиноких рухів, організацій і угруповань. Вона мусить бути построєна на таких засадах і в таких формах, щоб якраз давати рамки, змогу розвитку і вияву для всіх творчих, динамічних і національно-корисних концепцій і рухів, щоб вони могли поєднувати свій власний розвиток з вкладом у національні визвольні змагання.
Коли ціле політичне життя і діяльність всіх політичних середовищ матимуть одні загальні структурні рамки, які охоплюють теж цілу політичну диференціяцію і процеси політичного суперництва, тоді в них автоматично будуть зсумовуватися всі ті справи, зусилля й акції, які мають загально-національний характер і стоять поза межами диференціяції. Наслідком такої організації і механіки нашого політичного життя буде віддзеркалена одностайна постава в засадничих справах, а одночасно самостійницька політична акція матиме значне практичне посилення. Вона мобілізуватиме енергію загалу українства на чужині в куди ширших розмірах, ніж досі.
Загальне становище української визвольної справи та зокрема стан нашого політичного життя і самостійницької акції на чужині ставлять на порядок дня пекучу потребу створення Українського Закордонного Національно-визвольного Центру шляхом загальних виборів. Такий центр і вибори до нього, як нормальна, а не вийняткова інституція, повинні дати українському політичному життю зімкнену та завершену структуру. У слід за цим прийде скріплення цього життя та піднесення успішности його зовнішньої дії, наскільки структурні удосконалення, мають вплив у цьому відношенні.
Всі відчувають брак одного загального Національно-Визвольного Центру за кордоном і розуміють потребу його існування, тому й аргументація тут непотрібна. Немає теж потреби зашироко розписуватися про його завдання, вистачить лише загально накреслити найважливіші з них.
Основним завданням Центру буде провадити українську самостійницьку політику й національно-визвольну діяльність на чужині. При цьому не йде про започаткування цілком нової політичної діяльности, так, начебто її досі не було. Не йде теж; про перебрання новим політичним твором тієї націокально-визвольницької і політичної роботи, яку вже від ряду літ ведуть існуючі політичні організації й угруповання. В тому відношенні новотворений центр не має бути переємцем, суперником, чи будьяким гальмом для активних політичних і визвольно-політичних сил, та для їхнього розвитку й діяльности. Але якраз зрізничкування українського політичного життя за кордоном, як в ідеологічній, політично-концепційній, так теж в ділянці внутрішньої і зовнішньої політичної діяльности, вимагає наявности одного загального центру.
Його першим завданням буде провадити таку самостійницьку політичну роботу, яка стоїть поза межами нашої політичної дифе-ренціяції. Цей Центр повинен ініціювати й вести такі політичні акції, які мають загальнонаціональний характер, які своїм напрямом і змістом віддзеркалюють одностайну настанову всіх українських національних політичних сил, та мають підтримку загалу українства на чужині. В цьому центрі буде відбуватися координація таких починів і акцій окремих політичних організацій і груп, які мають загальнонаціональне значення та заслуговують на підтримку інших політичних середовищ. Таким чином Національно-визвольний Центр має об'єднувати й очолювати однозгідні змагання і дії всіх національних політичних сил.
Це значно підсилить самостійницьку політичну активність та помножить її успіхи. Крім спаювання вже зактивізованих сил, динаміка спільного національно-визвольного фронту буде захоплювати й активізувати все нові енергії українства на чужині, теж такі, що почали байдужіти до української визвольної справи.
Одначе політична ініціятива й діяльність Центру не може бути обмежена лінією абсолютної однозгідности всіх існуючих за кордоном і в ньому заступлених політичних середовищ. Такий принцип, властивий координаційним міжпартійним центрам, робить їх надто кволими, нездатними до ініціятивної й енергійної дії, бо кожна розбіжність створює альтернативу: або зговорення розіб'ється, або настане неактивність у спірних справах. Натомість Національно-визвольний Центр, що походитиме з виборів, а не з міжпартійного зговорення, матиме твердшу підставу. Сам вислід виборів окреслює його політичне обличчя і визначає його політичну лінію. Виборний Центр має керуватись волею більшости і згідно з нею діяти. Це дає йому, його політиці й діяльності більшу оперативність, змогу ініціятиви і вирішень, незалежно від міжгрупових взаємовідносин, при чому зберігається належний характер політики і дії Національно-визвольного Центру, а не окремих політичних середовищ.
З другого боку, це не виключає і не паралізує політичної діяльности меншости, яка може вільно виявляти своє становище та згідно з ним вести діяльність, але тільки від власного імени, на власну відповідальність. Це розрізнення має поважне значення в політичному житті, як з внутрішнього, так і з зовнішнього аспекту.
Одним із головних завдань Центру буде авторитетно репрезентувати і заступати перед зовнішнім світом самостійницькі стремління і визвольну боротьбу української нації. Якраз брак одного авторитетного, загальновизнаного завершення і репрезентанта українського самостійництва на чужині викликає гостру потребу створення Закордонного Національно-визвольного Центру.
Його зовнішньо-політична діяльність не потребує нехтувати розгорнену роботу діючих уже на тому відтинку політичних сил. Там, де ця робота буде згідна з його політикою, Центр на неї спиратиметься й одночасно дасть їй підсилення і завершення. У випадках розходжень прийде виразне і для зовнішніх чинників чітке розмежування: тут всеукраїнська, офіційна самостійницька політика, яку репрезентує й веде Національно-визвольний Центр,а там — окремі політичні становища, концепції і дії політичних організацій і угруповань, які виступають тільки від власного імени.
Визначення завдань Закордонного Національно-визвольного Центру, а цим самим його характеру і прерогатив, повинно відповідати реальній дійсності, станові і становищу цілости українського політичного життя і визвольних змагань та випливаючим з того вимогам. Треба приймати такі завдання, які Закордонний Центр дійсно може і повинен виконувати та не приписувати йому задалеких номінальних прероґатив, узалежнених від майбутнього розвитку. Роля і значення політичного твору в майбутньому залежить передусім від його дійового розвитку і праці, а не від початкових статутарних визначень.
Відношення Закордонного Центру до революційне- визвольних сил в Україні, до їхньої боротьби і дій мусить відповідати тому фактові, що крайова боротьба має головне і вирішне значення у цілості визвольних змагань. Тому Закордонний Центр має солідаризуватися з нею і повністю підтримувати її, уважаючи свою закордонну діяльність доповненням визвольних дій на Рідних Землях. Питання конкретних взаємин і співпраці мусить бути розв'язуване в залежності від кожночасних практичних умовин.
Безпосереднє структурне пов'язання Закордонного Центру з діючими в Україні визвольними силами й органами не є актуальним. В сучасних умовах воно мало б більше теоретичний, ніж дійово-практичний характер. У зв'язку з тим відпадає теж питання структурної ієрархії. Якщо при змінених умовах реальне життя висуне це питання на порядок дня, тоді теж політична дійсність покаже найдоцільнішу його розв'язку. На теперішньому етапі справу вирішує факт, що з-за кордону не можливо керувати боротьбою в Україні, як теж з Краю не можливо керувати закордонною діяльністю. Обидві галузі самостійницько-визвольної акції мусять розвиватися і діяти автономно. Важливе те, щоб була збережена політична єдність між ними.
І Закордонний Центр виконає під цим оглядом свої завдання, якщо своєю політикою і діяльністю затіснить і заманіфестує перед зовнішнім світом політичну єдність крайових і закордонних самостійницьких сил і акцій. Підтримування щільніших, оперативних зв'язків між Краєм і закордоном буде надалі справою революційно-визвольної організації, яка робить це ввесь час, ведучи одночасно свою діяльність на Українських Землях і на закордонних теренах.
Закордонний Національно-визвольний Центр не повинен привласнювати собі атрибутів державного уряду, передпарляменту, чи будь-якого іншого державного органу. Він має виступати в такому характері, який, визначується притаманними для цього завданнями і його справжньою діяльністю. Якщо Закордонний Центр буде висунений і всебічно підтримуваний цілим українським суспільством на чужині й головними політичними силами, та буде спиратися на визвольну боротьбу на Рідних Землях, то він матиме таку позицію і такі компетенції, що вповні вистачають для виконання всіх його завдань. Натомість засвоювання познак державного органу не піднесло б питомої ваги й авторитету цього Центру, радше навпаки, та поставило б його у фальшиве становище. Бо коли якийсь політичний чинник приписує собі ролю і компетенції, які ніяк не відповідають його фактичному становищу, то через те паде на нього тінь фіктивности і прислонює теж його справжні вартості і можливості.
В цій статті не будемо займатися питанням, чи і наслідки втримування і формування екзильних державних органів має вартість для збереження державних традицій. Для нас вихідною точкою є безспірний факт, що незалежну українську державу можна вибороти тільки послідовною боротьбою цілого народу, а неможливо її здобути хоч би найсильнішими правними претенсіями й аргументами. Дослід, наш власний та інших народів, вчить, що екзиль-ні уряди тільки деякий час після виходу на чужину відограють помітну політичну ролю, але в затяжній визвольній боротьбі на довгу мету вони виявляються, як керівні осередки, непридатними. Це зрозуміле, бо кожний політичний фактор мусить мати структурні засади і форми, пристосовані до своєї фактичної дії. Функції ж державної організації і державних органів інакші ніж функції організацій і органів визвольної боротьби. Порівнювання — яка система політичної організації народу вища і вартісніша — державна, чи визвольно-революційна — цілком невмісне. Кожна з них на своєму місці є єдиноправильна й необхідна, але такою ж самою мірою і непридатна, коли нею підмінювати другу, застосовуючи її в невідповідній ситуації там, де потрібна саме ця друга.
Щоб Закордонний Центр відограв корисну ролю у визвольних змаганнях України, його характер і структура мусять бути пристосовані до властивих йому завдань. Це не може бути твір з претенсіями на універсальність, з двоїстими засадами в структурі, в політиці і в дії. З другого боку, він не може стати органом прямої революційно-визвольної дії, зокрема ж її керівним осередком. Творення проводу визвольної революції — це справа революційної організації, яка сама веде безпосередню боротьбу і мобілізує до неї весь народ.
Закордонний Національно-визвольний Центр повинен бути керівним осередком тієї загальнонаціональної політичної акції поза межами Батьківщини, в якій можуть брати участь всі самостійницькі сили, революційні і нереволюційні, та яку активно підтримає загал українського суспільства на чужині з метою якнайбільше причинитися до успішного завершення національно-визвольних змагань. В парі з цим Закордонний Центр, спираючись на свою політичну єдність з визвольною боротьбою в Україні та на свою власну працю, виступає перед зовнішнім світом як речник самостійницько-визвольних змагань цілого українського народу.
Даючи під розгляд українського громадянства на чужині проект створення Закордонного Національно-визвольного Центру шляхом загальних виборів, маємо на увазі не тільки брак і потребу такого Центру, але й висновки з дотеперішнього розвитку, що різні спроби заповнити цю прогалину в інший спосіб виявилися безуспішними.
Висуваючи концепцію Закордонного Національно-визвольного Центру, подаємо проект створення і втримування цього Центру на підставі загальних виборів. Вибори — це основний і невід'ємний складник цілого пляну. Знаючи, що проект переведення загальних виборів не знаходить прихильности деяких політичних угруповань, вважаємо за потрібне поставити його під розгляд і обговорення не тільки політичних організацій, партій і груп, але й цілого українського громадянства на чужині. Бо ж це справа, в якій безпосередньо зацікавлений український загал та яка має поважне значення для дальшого розвитку не тільки внутрішньо-українського політичного життя, але усієї закордонної самостійницької акції.
З'ясовуючи наші думки щодо можливостей переведення загальних виборів, будемо в основному притримуватися такого порядку, як у практиці мали б чергуватися відповідні заходи.
Напочатку потрібне порозуміння політичних угруповань щодо пляну переведення виборів. При цьому не йде про порозуміння усіх політичних середовищ, яке, звичайно, було б побажаним, але не є необхідним. Практика нашого політичного життя показала, що знайти однозгідність усіх угруповань дуже важко і кожна справа, яка має спиратися на таку однозгідність, тягнеться у безконечність та найчастіше кінчається невдачею. Треба рахуватися з тим, що різні угруповання всякими способами будуть намагатися не допустити до виборів, щоб воля загалу українського громадянства на чужині не знайшла виразного вияву і не встановила зобов'язуючого всіх порядку. Тому не можна справи виборів і Закордонного Центру узалежнювати від вузькопартійного егоїзму та комбінацій різних політичних груп і окремих осіб, що при застосуванні принципу абсолютної однозгідности мали б змогу торпедувати вибори. Коли загал українського патріотичного громадянства на чужині поставиться до концепції виборів з належним зрозумінням і підтримає її, тоді не матиме більшого значення становище тих партій і груп, які бояться вердикту власного суспільства у виборах та хотіли б до нього не допустити. Якщо ж українське політичне життя на чужині раз почне нормуватися шляхом загальних виборів, тоді кожне угруповання стане перед неминучою альтернативою: або приєднатися до нового ладу і шукати собі в ньому місця, або залишитися поза його рамками і позаду нього.
Отож напочатку потрібне порозуміння таких політичних організацій і угруповань та суспільно-політичних організацій і товариств, які, підтримуючи проект створення Закордонного Центру шляхом загальних виборів, були б охочі і спроможні взяти на себе спільно ініціятиву в його здійсненні. В цьому порозумінні мусіли б бути прийняті точніші устійнення в таких конкретних питаннях, які вимагають вирішення перед переведенням виборів. Поскільки немає ще іншого компетентного чинника, який міг би ці справи вирішити, мусять вони, як ініціятори, винести ці потрібні передрішення порядком узгіднення. Для кращої зрілости й авторитетности таких передрішень буде доцільно важливіші питання і проекти їх розв'язок подати в пресі до публічного відома й обговорення та продискутувати їх на окремих зібраннях. Узгіднені передрішення ініціяторів повинні б обмежуватися на таких питаннях відносно Центру і виборів, які конечно мусять бути наперед устійнені.
Остаточне схвалення статуту Закордонного Центру, вибір його голови (президента), президії та інших органів, устійнення структури і розподіл функцій — буде належати вже до його установчих зборів після виборів. Але важливіші справи мусять бути запроектовані наперед, як підстава виборів. Сюди м. ін. належать такі питання: завдання Центру, засади його структури, тривання однієї каденції, права й обов'язки вибираних членів Центру, їхня кількість. Власне це останнє питання вимагає точного вирішення перед виборами, а його розв'язка мусить відповідати передбаченим завданням, структурі та способові діяння Центру.
Український Закордонний Національно-визвольний Центр (що його дальше для упрощення й, звичайно, умовно, будемо означувати скороченням УЗНВЦ) можна б вибирати приблизно на п'ять років. Як очолення й репрезентація визвольної політичної акції за кордоном, Центр повинен, на нашу думку, складатися з двох головних органів. Усі члени УЗНВЦ творитимуть загальний орган з законодатними прерогативами, який працюватиме сесіями і комісіями. До нього належатиме м. ін. визначування загальних напрямних діяльности і політики Центру, визначування структури і складу виконавчого органу, вибір і звільнювання його голови і членів, розгляд і оцінка його діяльности та вирішування інших засадничих справ. Виконавчий орган (Екзекутива), покликаний пленумом цілого Закордонного Центру та відповідальний перед ним, мав би оперативно відати діяльністю і політикою Центру. Екзекутива Закордонного Центру (вживаємо цього значення умовно) повинна мати такі ресортові відділи (референтури), які охоплюють окремі ділянки справжньої діяльности Центру, а не існують лише на папері, щоб наслідувати державні міністерства. Ресортовими відділами керують члени Екзекутиви. Очолювати Екзекутиву повинен голова, вибираний пленумом Центру. Членів Екзекутиви Центру повинен призначувати теж пленум на пропозицію вибраного Голови Екзекутиви.
Теж при такому структурному й дійовому розподілі Закордонний Центр не може бути чисельно завеликий, щоб не стати тільки паперовим, а в практиці непрацездатним тілом. Під цим оглядом не можемо наслідувати державних парляментів. Мусимо враховувати наші реальні умови й тому кількість вибираних членів УЗНВЦ, як централі, не повинна перевищувати трьох, найвище п'ятьох десятків. Разом з тим треба б у вимогах до кандидатів на членів УЗНВЦ вставити такі клявзулі, які запевняли б реальну можливість їхньої участи в нарадах і праці Центру там, де буде його головний осідок. Це повинно бути теж предметом узгіднених передрішень політичних середовищ-ініціяторів.
В структурній системі УЗНВЦ та у виборах до нього може бути одночасно вбудоване творення виборних Крайових Національних Комітетів у країнах з більшою численністю українців згл. у комплексах країн, як Західня Европа і Південна Америка. Крайові Комітети мали б мати завдання аналогічні до УЗНВЦ, на нижчому щаблі та у звуженому до даної країни засягу. В політичному й дійовому відношенні Крайові Комітети визнавали б зверхність УЗНВЦентру. При схвалюванні загально обов'язуючих постанов і при вирішуванні засадничих справ українського політичного життя Крайові Комітети повинні мати дорадчий, або співвиріш-ний голос.
Справу Крайових Комітетів заторкуємо тільки як евентуальну, а не як невід'ємну частину цілого проекту, її треба б розглядати у зв'язку з ситуацією і потребами окремих країн. В деяких випадках може бути доцільним перебудування існуючих вже аналогічних установ на плятформі загальних виборів. Якщо б мали бути творені виборні Крайові Комітети, то їх треба б вибирати одночасно з Закордонним Центром, але з окремих списків й окремими виборчими бюлетенями в кожній країні, згл. в комплексах країн.
В дальших узгідненнях політичних і суспільно-політичних організацій-ініціяторів повинні бути устійнені засади самих виборів, оформлені у виборчому правильнику. Сюди належать м. ін. такі питання: активне і пасивне виборче управнення; правні й організаційно-технічні норми переведення виборів та устійнення вислідів голосувань; схвалення і покликання виборчих органів; визначення термінів. В цій статті стараємося постепенно накреслити розв'язку важливіших з цих питань настільки, як це потрібне, щоб з'ясувати реальні можливості цілого пляну.
Кандидувати на члена УЗНВЦ засадничо мас право кожний повнолітній українець, українка, що мають активне виборче право і не є обтяжені провинами національного, громадського й особистого (кримінального) характеру.
Ставити кандидатів можуть політичні і суспільно-політичні організації та угруповання. Під цим оглядом не можна згори ставити обмежень, бо кожна організація, що висуває своїх кандидатів при виборах, означує себе як політична організація. Треба теж допустити творення спеціяльних згуртувань для висування і підтримки кандидатів та злолошування індивідуальних кандидатур. Доцільно встановити норму, що для прийняття кандидатури потрібно, крім заяви й управнення самого кандидата, теж означеного числа підписів управнених виборців, які підтримують дану кандидатуру, згл. кандидатський список.
Нашим умовинам найкраще відповідає голосування на списки і цю систему треба б узяти за основу. Можна б теж комбінувати з нею голосування на окремих кандидатів з одного списка. Але це питання вимагає всебічного обговорення з урахуванням міжпартійних зговорень щодо спільних списків-лист. Як з коаліційних, так теж з однопартійних списків-лист можуть кандидувати не тільки члени даних середовищ, але й інші особи, які погоджуються спільно заступати політичну концепцію даного списка кандидатів.
Черговим важливим вирішенням, яке мають узгіднити ініціятори виборів, буде покликання виборчих органів. Це мали б бути: Головна Виборча Комісія. Крайові виборчі Комісії, по одній у кожній державі, де живуть українці, та Місцеві Виборчі Комісії — по головних осередках більшого скупчення українських емігрантів і поселенців.
Головна Виборча Комісія, як найвищий орган виборів, матиме м. і. такі завдання: приймати зголошення кандидатів і кандидатських списків; приймати кандидатські заяви (їхній текст мусить бути наперед устійнений) і перевірювати управнення кожного кандидата; офіційно оголошувати внесені і перевірені списки кандидатів, надаючи їм числові означення; затверджувати попередньо узгіднений виборчий правильник та контролювати його притримування; визначати й оголошувати початок і закінчення виборів; розглядати і вирішувати всякі пропозиції і протести щодо списків кандидатів, щодо ведення виборів та щодо управнень виборців (як найвища, відклична інстанція); зробити підсумки голосування з усіх країн, офіційно устійнити та оголосити правосильний розподіл мандатів; перевірити адміністраційні кошти виборів; передати уконституованому УЗНВЦентрові зібрані під час виборів фонди (про це буде далі мова).
Крайові Виборчі Комісії керують переведенням виборів кожна у своїй країні. Згідно з загальним виборчим правильником, та притримуючись термінів і норм, встановлених Головною Виборчою Комісією, вони устійнюють конкретні пляни переведення виборів, ураховуючи умовини даної країни. Крайові Комісії покликають Місцеві Виборчі Комісії, мають нагляд над їхньою діяльністю та перебирають від них результати виборів; розглядають і вирішують внесення і протести в справі управнень до голосування, в справах виборчої кампанії та переведення виборів на місцях, передаючи відклики до Головної Комісії. Крайові Комісії збирають, перевіряють і підсумовують висліди голосування та пересилають їх до Головної Комісії.
Місцеві Виборчі Комісії устійнюють і перевіряють управнення голосувати кожного виборця; переводять вибори на місцях, приймаючи особисто віддавані чи переслані поштою голоси та вплати, зв'язані з голосуванням; після замкнення голосування передають усе Крайовій Виборчій Комісії.
Таким чином на Виборчі Комісії буде покладена велика громадсько-політична відпові-дальність і головний тягар практичного переведення виборів. До цієї праці, зокрема до організаційно-технічної підготови і переведення виборів на рівні Місцевих і Крайових Комісій необхідно приєднати різні громадсько-суспільні установи, які можуть багато допомогти Комісіям.
Головну і Крайові Виборчі Комісії можуть покликати до життя ті політичні організації, які виступають як ініціятори виборів, самі, або звернутися до центральних суспільно-громадських, церковних і наукових установ, щоб вони це зробили на спільній нараді. До Головної і до Крайових Виборчих Комісій повинні ввійти видатні й загально відомі громадяни, діячі з різних ділянок національного життя, які даватимуть запоруку совісного виконаннязавдань. Члени політичних організацій і партій не можуть бути членами Виборчих Комісій. Натомість угруповання, що виставляють власні списки кандидатів до УЗНВЦ, повинні делеґувати до Виборчих Комісій своїх мужів довір'я, без права вирішного голосу.
Покликанням Виборчих Комісій закінчується перший, підготовчий етап, в якому головну роботу вели політичні та суспільно-політичні організації і партії ініціатори виборів. Дальше ведення і закінчення виборів до УЗНВЦ перебирають Виборчі Комісії.
Політичні угруповання далі входять у свою властиву ролю під час виборів, підбирають кандидатів, виставляють кандидатські списки, розпрацьовують пляни своєї виборчої кампанії, складають свої політичні виборчі програми. Розгортається передвиборча кампанія всіх середовищ і кандидатів. Кожне угруповання звертається до всього громадянства писаним і живим словом, у пресі, на вічах, доповідями, індивідуальним роз'яснюванням своєї ідеології, програми й політичних концепцій, свого розуміння актуальних питань національно-визвольної боротьби і самостійницької політики, своїх доцьогочасних успіхів і вкладу праці та своїх плянів і проектів на майбутнє.
Це дуже пожвавить внутрішньо-політичне життя, а негативні прояви і наслідки міжгрупової полеміки будуть вирівняні створенням ясного укладу політичних сил у висліді виборів. Важливе те, що ціле українське патріотичне громадянство, в якому живе здоровий і чуткий політичний інстинкт, цим разом не буде тільки пасивним слухачем і спостерігачем того всього, з чим виступають політичні угруповання. Воно матиме найкращу нагоду видати свій осуд і вибирати — хто, які концепції і дії, які угруповання і люди, та якою мірою повинні мати його довір'я і підтримку.
Передвиборча пропаґандивна кампанія угруповань буде одночасно мобілізувати український загал, кожну людину до політичної активности. Бо вже сама участь у виборах до Закордонного Центру за цим пляном буде виявом активного підтримування національно-визвольної справи. Намагаючись здобути для себе якнайбільше голосів, політичні угруповання не можуть обмежитися агітуванням зактивізованих людей, бо ці, звичайно, мають вже свої політичні симпатії. Агітація мусить бути передусім спрямована до маси таких людей, які стоять осторонь організованого національного життя, розбуджуючи в них бажання приймати в ньому участь. Це принесе користь не тільки даному середовищу, але й цілій самостійницькій політичній дії.
З черги приходить головний етап — самі вибори, їх треба переводити одночасно в усіх країнах поселення і перебування українців поза засягом большевицької влади. З уваги на еміграційні умовини побуту і дії, на вибори треба передбачити довший протяг часу. Голосування найкраще переводити виборчими картками-бюлете-нями, на яких будуть подані всі кандидатські списки-листи. Кожний виборець отримає від Місцевої Виборчої Комісії по одному виборчому бюлетені (до Закордонного Центру й евентуально до Крайового Комітету), устійненим способом зазначує в ньому той список кандидатів, на яких віддає свій голос, та закритий вкидає до виборчої урни, або пересилає на руки Виборчої Комісії.
Участь у виборах до УЗНВЦ повинен взяти якнайширший загал українців. Право та громадянський обов'язок голосувати має кожна повнолітня особа, що признається до української національної приналежности, (без уваги на актуальну державну приналежність), та яка дає свій вклад у закордонну акцію в користь визволення України. Ці вимоги, з якими зв'язане право голосувати, мусять бути виконані кожною людиною-виборцем та стверджені при допущенні до голосування. Не мають виборчого права ті одиниці українського походження, що перейшли до ворожого, протиукраїнського табору, напр., до комуністич-ного, московського.
Для ствердження приналежности до українства треба допустити всі можливі й вірогідні докази. Наприклад, списки членів різних установ, членські виказки й всякі посвідки, свідчення перевірених свідків і т. п. Реєстрація виборців належить до Місцевих Виборчих Комісій, що переводять її у співдії з українськими організаціями й установами на місцях. Попереднє реєстрування управнених виборців не може виключати допущення до голосування осіб, які не були заздалегідь записані, як це буває при виборах у державі.
Другою невід'ємною передумовою активного виборчого права є якийсь вклад кожного виборця в закордонну національно-визвольну акцію. Ця передумова цілком зрозуміла, коли мати на увазі, що йдеться про вибори до керівного й репрезентативного Центру саме такої акції, а не про державні вибори. Вирішувати питання, якою має бути українська закордонна національно-визвольна дія і політика та хто має її очолювати — можуть ті українці, які самі дають якийсь вклад у цю справу й активно її підтримують. Одночасно йде про якнайширші, найзагальніші рамки, щоб якнайбільшу кількість людей приєднати до активної підтримки справи визволення України та дати УЗНВЦентрові якнайширшу базу масовою участю у виборах. Для того треба прийняти якийсь загальний, досить простий і конкретний критерій, який можна застосувати при виборах.
Для практичної розв'язки того питання подаємо такий проект: кожний виборець при голосуванні вплачує на руки Виборчої Комісії самооподаткування у встановленій, для всіх однаковій висоті на дійовий фонд УЗНВЦ і на витрати переведення виборів. Тільки у випадках неспроможности вплатити самооподаткування Виборча Комісія може дати частинне, або повне звільнення, на підставі умотивованої пропозиції. Висота самоопо-даткування має бути нормована виборчим правильником за одним принципом для всіх країн.
Вплата самооподаткування при виборах не має бути тільки символічним актом, але справжньою пожертвою для підтримки національно-визвольної діяльности, яку має вести Закордонний Центр. Це самооподаткування має те значення, що кожний виборець, враз з участю у вирішуванні складу УЗНВЦ і напрямку його дій, бере на себе якусь частинку спільного тягару та своїм вкладом уможливлює діяльність вибираного Центру. Фінансові засоби це ще не все для самостійницької політичної акції. Але вони є одним з важливіших факторів, зокрема коли йде про закордонну роботу та про збереження політичної незалежности в діяльності і політиці Закордонного Центру.
Кінцевий вислід виборів підсумує Головна Виборча Комісія й устійнить розподіл мандатів. Ключевим числом до цього розподілу буде кількість голосів, яка припадає на один мандат. Цю кількість отримаємо, поділивши загальну суму всіх відданих, важних голосів через ту кількість виборних мандатів, яка буде наперед устійнена узгідненим виборчим правильни-ком, про що була вже тут мова. Кількість мандатів, що припадає на кожний список кандидатів, обраховується так, що число голосів, які даний список отримав у виборах, ділиться через ключеве число. В наслідок роздробу голосів на поодинокі списки постають лишки голосів, тобто та кількість голосів, яка є меншою від ключевого числа і тому не вистачає до отримання мандату за вимаганим кворумом. З тієї самої причини після розділення мандатів за повним кворумом (тобто за ключевим числом) може залишитися кілька мандатів. Ці рештуючі мандати розділяється по одному на ті списки, які мають найбільші лишки голосів. При цьому не має значення, чи якийсь список вже отримав мандати при розподілі за повним кворумом, чи ні. При розподілі рештуючих мандатів рішає тільки чергування кількостей лишніх голосів.
Про загально прийняті правила переводжування виборів, як таємне голосування і т. п., не пишемо, вважаючи самозрозумілим їхнє застосування, поскільки це практично можливе.
Проект створення виборного Закордонного Центру має на меті структурне завершення українського політичного життя на чужині й одночасно зміцнення цілої його структури введенням системи загальних виборів, як підставової, періодичної інституції.
Ми переконані, що цим способом можна найуспішніше усунути ті найгірші аномалії цілого життя, які можна б назвати еміграційними структурними хворобами.
Без ґрунту під ногами не може розвиватися і нормально діяти жодне політичне угруповання. Ґрунтом для політичного життя є безпосередній зв'язок з народом, праця серед нього. Цього саме бракує більшості політичних угруповань на чужині. З одного боку вони хотіли б виглядати як політичні угруповання й установи в нормальних умовах, але з другого — не маючи, силою обставин, живого зв'язку з Рідними Землями, не спромоглися пустити коріння бодай серед еміграційного суспільства. Через те деякі політичні угруповання не живуть, не розвиваються і не працюють, але своїм напівмертвим існуванням затруюють політичну атмосферу та спотворюють вигляд цілого нашого політичного життя. Знову ж інші групи намагаються заступити свою безґрунтовність чужосторонньою підтримкою і з тієї бази здобувати вплив на українське політичне життя. А це веде до узалежнення його від чужих сил і впливів.
Коли політичні угруповання не базують свого існування на спільній основі — на власному громадянстві, не дбають про вияв політичної волі загалу громадянства, але привласнюють собі право виносити найвищі вирішення від його імени без нього, тоді неможливо упорядкувати цілість політичного життя. Тоді партійне собіпанство виходить з берегів, а в міжгрупових взаємних та в спільних діях панує засада “рівняти до найнижчого”.
Введення загальних виборів, як нормальної інституції в нашому політичному житті за кордоном, буде найвідповіднішим засобом до усунення тих анормалій. Вибори встановляють загальний порядкуючий принцип, який визначує кожному угрупованню позицію у загальній структурі, пропорційно до його впливу і значення, серед громадянства. При цьому найважливіше те, що вирішує ціле суспільство, як арбітр, а політичні середовища мусять прийняти його вирішення як обов'язуючі. Це заставляло б їх стати лицем до власного суспільства та своїми вартостями, працею й осягами здобувати собі його признання і довір'я, замість спекулювати на дрібних міжпартійних комбінаціях, інтриґах та на чужосторонніх втручаннях. Тоді й міжгрупове суперництво мусить мати якийсь поважніший зміст й оперувати справжніми вартостями, спиратися на фактичний стан, а не обертатися в зачарованому колі самопочитання, самореклями й уявлень окремих середовищ про свої ніким не перевірювані вартості, про своє вийняткове значення і гіісланництво.
Було б, звичайно, помилкою ідеалізувати політичну зрілість загалу еміграційного суспільства та приписувати всім його вирішенням абсолютну й непомильну правильність. Все ж таки останні десятиріччя показали, що наш народ звичайно вибирає правильний шлях, якщо його вказує політичний провід. Теж українська еміґрація у своїй масі керується здоровим національним інстинктом та підтримує визвольницькі акції і послідовну самостійницьку політику. Коли серед нашого громадянства бувають прояви фальшивої орієнтації і неправильної постави, то звичайно винуваті в тому самі партії.
Одним з головних завдань політичних угруповань є провадити роботу серед громадянства, працювати над його політичним виробленням. Якщо вибори дають поштовх до такої діяльности, то з цього вийде незаперечна користь. Хоч різні угруповання даватимуть громадянству не тільки здорові, але і шкідливі ідеї, правильні й помилкові концепції, правдиві та неправдиві інформації, то можна сподіватися, що в кінцевому висліді переможе те все здорове, що відповідає потребам і кращим прикметам нації. А ідейно-політична настанова народу — це основне питання визволення та цілого майбутнього нації. Тому добра праця і здорове змагання в цій ділянці — найважливіші в усій політичній роботі.
Це стосується теж до політичної діяльности серед українства на чужині, бо воно є частиною всієї української нації та має важливі завдання в цілості визвольної боротьби. Воно ж творить органічний національний ґрунт для існування і розвитку українського політичного життя на чужині. Тому добре плекання цього ґрунту є основним завданням політичних організацій. Запровадження інституції загальних виборів у нашому політичному житті за кордоном буде для нього дуже корисним. Зокрема через те, що загальні вибори пожвавлюють взаємодію громадянства та політичних середовищ і одночасно конкретизують його вислід.
Противники виборів послуговуються м. ін. твердженням, що еміґрація та “пересічний” еміґрант не мають права вибирати політичного центру, який би керував українською політичною дією за кордоном та репрезентував українську визвольну справу перед чужинним двітом. Центр, мовляв, покликаний загальними виборами на чужині, може очолювати і репрезентувати тільки саму еміграцію, але не може діяти й виступати від імени українського народу. Це твердження підтримують ще додатково аргументом, що склад нашої еміґрації за територіяльним походженням надто однобічний і тому еміґрація не може заступати справ цілої нації. Ці арґументи проти виборів мають метою захищати тезу, що повноцінним політичним центром за кордоном є і мусить залишитися єдино УНРада і її Виконний Орган.
Питання щодо ролі та компетенцій еміґрації не можна розглядати абстрактно, бо в різних конкретних випадках відповіді будуть різні. Поскільки поневолені большевизмом народи позбавлені всякої спроможности свобідно виявити свою волю, то їхні еміґрації мають куди більші політичні зобов'язання, ніж в інших випадках. Еміґрація мусить всебічно використовувати ту свободу і всі можливості, яких не має народ на власній землі, та всіми силами працювати в різних ділянках, зокрема провадити національно-визвольну, політичну акцію. Зобов'язання еміґрації визначуються передусім потребами нації, обставинами у батьківщині та спроможностями на чужині.
Чи якась еміґрація, як цілість, або її частина, є політичною еміґрацією, чи ні, це залежить передусім від її кожночасного стану і діяльности, а менше від причин її виходу з батьківщини. Еміґрація, що на початку була тільки заробітчанською й поселенчою, може стати політичною, якщо вона, відповідно до потреб і обставин цілого народу, провадить національно-політичну роботу. Так само колишня політична еміґрація перестає такою бути, якщо вона не виконує відповідних політичних завдань. В цьому відношенні функція має більше значення, ніж сама ґенеза.
Вибирати Закордонний Центр мало б, за нашим проектом, усе українське політично-активне громадянство на чужині. Вже сама участь у таких виборах визначує кожного виборця як члена національної, політичної еміґрації, бо люди, байдужі до національно-політичних справ, до виборів не підуть. До того не участь у виборах нерозривно пов'язується з конкретним засвідченням кожного виборця, що він бере на себе частинку спільного національного обов'язку.
Треба пам'ятати, що вибори, творення виборного Закордонного Центру, як і ціла закордонна політична акція, мають одну мету: служити українській нації, зокрема її визвольній боротьбі, та для неї збирати, організувати і якнайуспіпініше застосовувати енергію, засоби і всі сили українства на чужині. Служити ж своїй батьківщині, зокрема, коли вона змагається за своє існування і за волю в боротьбі проти найгіршого ворога всього людства, — є обов'язком кожної людини української кров й, незалежно від того, чи вона має другу, прибрану батьківщину, чи ні. Коли б тільки всі хотіли виконувати цей обов'язок та жертвувати для нього відповідну частину своїх сил і праці. Про це повинні дбати всі організовані національні сили, а політичні — передусім.
З цього погляду територіяльне походження еміґрантів не має принципового значення. Обставини, в яких український народ веде визвольну боротьбу, зобов'язують кожного українця виконувати ті функції, до яких він має більші можливості, ніж решта народу. Ніхто з українських патріотів в Україні не узалежнював би ролі еміґрації у вільних змаганнях від територіяльного походження, вважаючи такий підхід цілком невмісним. Навпаки, український народ під большевицькою займанщиною надіється і жде, що ціла українська спільнота на чужині об'єднаними зусиллями розгортатиме якнайсильнішу і всебічну визвольницьку акцію. Відомі ж неоднократні крайові заклики до еміґрації в тому відношенні.
Деякі політичні угруповання на чужині мають цілком інший підхід до питань закордонної політичної дії. Вони розглядають її м. ін. не з погляду обов'язку супроти визвольної справи, тільки під кутом набування прав до політичного керівництва і репрезентації, не тільки в засягу актуальної закордонної акції, але передусім на майбутнє, в Українській Самостійній Державі. Для них кожна політична діяльність має бути відскочнею (трампліном) для здобуття найдогідніших групових і персональних позицій.
Це наставлення виявляється особливо різко і шкідливо, коли йде про формування політичного центру. На першому місці ставиться питання репрезентації, якнайбільших і виключних прероґатив, хоч вони звичайно залишаються на папері. Якщо центр — то обов'язково мусить бути уряд з президентом і міністрами. А що найважливіше, такий центр має автоматично стати першим, бодай тимчасовим, парляментом і урядом в Українській Державі. Коли такі питання, позбавлені політичної актуальности та реального змісту, відсувають в тінь вимоги живої політичної діяльности і намагаються перейти до денного порядку над діючими факторами визвольної боротьби, над її рушійними ідеями й силами, то це свідчить недвозначно, що декому йде не про служіння визвольній справі, тільки про політичне використання її. З такого розуміння цієї проблеми проходить теж заперечення права еміґрації вибирати Закордонний Центр, немов би він творився з метою, щоб бути владою в Україні, встановляти закони обов'язуючі в майбутній Українській Державі, а не, щоб очолювати й вести закордонну визвольну акцію об'єднаними зусиллями усього українства на чужині, та в єдності з визвольною боротьбою на Рідних Землях.
Проект творення Закордонного Центру шляхом загальних виборів стріне, мабуть, найсильніший спротив у колах УНРади. Згуртовані в ній партії стоять на становищі, що Українська Національна Рада та її Викопний Орган творять Державний Центр, який єдиний є компетентний очолювати і репрезентувати українські самостійницькі змагання.
Насправді ж УНРада вже давно стала тільки міжпартійним центром тих угруповань, які беруть у ній участь. Крім підтримки цих угруповань, вона не має жодної іншої бази, як в структурному, так і в політичному відношенні. Це є політичний факт, уже надто відомий і стверджений цілим розвитком так, що його оспорювати, ні доказувати вже не доводиться. З уваги на цей стан, спротив угруповань УНРади проти творення виборного Закордонного Центру на значно ширшій базі та з іншими завданнями, ніж ті, які дійсно виконує УНРада, не був би виправданий. Бо ж не може частина політичних угруповань творити свій міжпартійний центр та визнавати за ним компетенції Державного Центру, а одночасно заперечувати право українського суспільства на чужині разом з політичними угрупованнями формувати загальними виборами працездатний Закордонний Центр.
Ми довго зволікали з висуненням проекту щодо виборного Закордонного Центру, щоб у нашому політичному житті не створювалося ще більше розладу. Але колись, врешті, цю справу було б таки треба рушити з мертвої точки і поладнати її. Бо потреба діючого Національно-визвольного Центру за кордоном буде щораз більше актуальною і було б недоцільним відсувати цю справу на останній час, коли події будуть примушувати до поспіху. Щож до Української Національної Ради, не бачимо найменших перспектив на те, щоб вона ще могла відповідно зреформуватися, направити свою політичну настанову і структуру так, щоб виконувати завдання Закордонного Національно-визвольного Центру.
Поскільки УНРада на початку могла мати серед громадянства політичний кредит і мала шанси стати серйозним центром, то вона їх сама змарнувала і знищила. Першим, що засадничо підкопало її морально-політичну вартість, було неґативне ставлення біль-шости партій УНРади до революційно-визвольної боротьби в Україні та до її формації ОУН-УПА-УГВР. Замість підтримувати боротьбу і сперти на ній відповідну закордонну роботу, УНРада взяла курс її неґування та тим ствердила свою безвартість для національно-визвольної справи. Це саме ставлення — нехтування рацією визвольної боротьби призвело УНРаду в дальшому послідовному розвитку до відступства від принципів самостійницької політики, які ще недавно вона сама підписувала. Співпраця з непередрішенською акцією скомпромі-тувала УНРаду до решти.
Структура УНРади зробила її в неменшій мірі непридатною до ролі національно-політичного центру. Саме зговорення політичних угруповань може дати тільки початок формуванню такого центру, але не вистачає як єдина і постійна основа її існування. Для цього необхідною є бодай співучасть загалу еміґраційного громадянства. Теж, коли йде тільки про міжпартійний центр, який, одначе, мав би провадити поважнішу політичну роботу, а не лише координувати політику й діяльність причасних партій, то його структура повинна б теж відповідати силовому відношенню угруповань і давати місце для періодичного перевірю-вання і поновлювання складу. Застосування паритетности угруповань, чи штучно скомбінованих, а в політичній практиці неіснуючих секторів, як постійної структурної основи центру, — це безприкладний курйоз.
Принцип паритетности можна запроваджувати тільки в таких неоднородних політичних конструкціях, які мають діяти на засаді абсолютної однозгідности всіх причасних угруповань (тобто з правом вета) і мають дуже обмежене завдання. В інших багато-партійних побудовах цей принцип, як суперечний природі політичного життя, доводить до розкладу, або до безуспішного тупцювання на одному місці. Крім того, принцип паритетности спричиняється до процесу роздрібнення і посилює його. Бо якщо в поважному політичному центрі дрібненькі й недіяльні угруповання мають такі самі позиції і значення, як великі, сильні й активні, то ці останні є спокушувані, щоб ділитися на багато менших груп і цим способом вирівнювати розбіжності між даною структурою і справжнім укладом сил. Такі процеси доводять до розкладу й миршавіння цілої спільноти.
Кожний здоровий національний організм дбає про те, щоб у його структурі домінували такі стимули, що побуджують і втримують процеси зростання й зміцнення та гармонійного розвитку складових частин. Якщо б цієї засади притримуватися при формуванні політичного центру, тоді кожне політичне середовище мусіло б мати в ньому таку кількість місць, яка відповідає його справжній якості і силі.
Та чи можливим є застосувати принцип пропорційного заступництва у такому центрі, єдиною базою якого є домовлення причасних угруповань? Навіть якщо б вони погодилися на сам принцип, то здійснення його в практиці було б нереальним. Бо коли самі угруповання мають себе взаємно клясифікувати, то годі їм прийти до якогось задовільного висліду. на якому можна б будувати. Не йде тільки про зумисне перецінювання себе самих, та таке ж знецінювання інших угруповань. Але суб'єктивізм, однобічність з переконання, виступає найсильніше саме в політичному житті, у міжпартійних взаємовідносинах. При тому ще й трудно звести оцінку сили, значення і вартости окремих угруповань до конкретних величин.
Тому тільки та оцінка приймається, як об'єктивна й обов'язуюча, яку виносить третій чинник, що його вирішенням всі -середовища мусять підпорядкуватися. Таким чинником, що найбільше до цього покликаний і який має найбільше даних вирішувати з погляду добра нації, є загал громадянства. Цей хід думок знову приводить нас до висновку, що загальні вибори — це найправильніший і єдиний спосіб створити і зберігати загально-національний політичний центр, побудований і діючий на здоровій плятформі. Ще варта відмітити два моменти, які запевнюють такий вислід виборів до Закордонного Національно-визвольного Центру, який відповідатиме рації визвольної справи. Поперше, що в цьому випадку цілком відпадає можливість баламучення виборців фальшивими обіцянками та грою партійної пропаганди на приватних інтересах, всупереч раціям національної політики, як це часто буває під час державних виборів. Подруге, при загальних виборах спадають до мінімум можливості проникання чужосторонніх впливів, незгідних з добром української визвольної справи. Таким впливам значно трудніше добратися до великої кількости виборців, ніж до окремих груп.
Противники виборного Закордонного Центру висувають ще ар-ґументи, що переведення загальних виборів на чужині не є можливе. Коли йде про практичну — організаційну й технічну сторінку, то з'ясований вище плян дає в цьому питанні достатню позитивну відповідь. Звичайно, здійснення цього пляну вимагає чимало праці, одностайної підтримки цілого суспільства і різних національних установ у всіх країнах. Ми впевнені в тому, що ціле суспільство поставиться до цієї справи зі щирою прихильністю і жертвенною підтримкою. Бо воно прагне упорядкування і завершення структури нашого політичного життя на чужині.
Перше слово буде за політичними угрупованнями, щоб вони поставилися до справи так само позитивно. Страх деяких полілітичних середовищ перед виборчим плебісцитом, не повинен мати вирішного впливу. Бо ж наше громадянство вже й так має досить ясний погляд на справжню вартість, силу і діяльність окремих середовищ. А власна пропаганда груп про своє значення, силу і роботу, скільки вона розходиться з дійсністю, не має більшого значення серед суспільства, хіба створює самообманні думки й почуття в самих групах. Кожний політичний чинник, що поважно трактує себе самого і свої завдання, повинен прагнути перевірки своїх позицій і впливів у суспільстві, щоб зробити відповідні висновки, замість будувати на невідомих, чи уроєних основах. Врешті, раніше чи пізніше, але колись таки доведеться кожному політичному середовищу скласти іспит перед громадянством.
Менші угруповання мають змогу бльокуватися з іншими, щоб цілком не потерпіти невдачу при виборах. Для цілости політичного життя буде з того тільки користь, якщо будуть діяти гальми проти розгнузданої атомізації, а натомість скріпляться процеси спаяння і зростання життєздатних і діяльних політичних сил.
Відповідаючи на твердження, що перевести загальні вибори на чужині не можливо, доводиться заторкнути ще правну сторінку цієї справи. Бо деякі опоненти висувають і цей арґумент, що, мовляв, урядові чинники тих держав, в яких мали б відбутися вибори, не дозволять на це. Розглядаючи це питання, треба взяти до уваги в першу чергу його політичну суть. Зайвим є хіба, доводити, що українська самостійницька акція, спрямована проти мос-ковсько-большевицького імперіялізму, ведена з метою визволення України та відновлення Української Самостійної Соборної Держави, не суперечить інтересам, законам, ні засадам жадної з держав, де відбудуться вибори. Навпаки, українська національно-визвольна протибольшевицька боротьба співзвучна з політичною рацією всіх свободолюбних західніх народів. Так само цій рації відповідає самостійницька політична акція, яку веде українство в різних західніх країнах. Це стосується теж до різних організаційних заходів у пляні ведення і зміцнення тієї акції, в тому числі й до виборів та творення політичного центру.
Декому здається, що саме переведення виборів створює колізію з державними законами, бо вибори — це функція державної категорії. Та відповідальні державні органи західніх народів беруть до уваги не тільки формальний бік справи, але й передусім її політичний зміст. Правна колізія виникала б тоді, якщо б українці в чужих державах творили шляхом виборів, чи іншим способом, такі органи і формації, які своїми функціями, чи своїми цілями входили б у дорогу державній владі. Національно-Визвольний Центр має ж кермувати такими політичними діями українства на чужині, які стосуються українських визвольних змагань, та які лежать в межах громадянських прав і свобід у західніх демократичних державах. Ці межі достатньо широкі, та якби їх належно використати, то можна б зробити багато корисного для нашої визвольної справи. Натомість не належить до цілей і завдань Закордонного Центру втручатися в такі справи, що входять в засяг зобов'язань кожного українця супроти країни поселення, супроти держави та її законів. Справи тієї категорії можуть бути змістом діяльности інших, реєстрованих організацій, статути та норми дії яких достосовані до законів кожної країни зокрема.
Якщо б ми хотіли формально залеґалізувати вибори до УЗНВЦ в окремих державах, то це, звичайно, було б надто важко перевести. Але ж це й непотрібне, а заходи в зв'язку з легалізуванням виборів викликали б здивування. Причиною труднощів у цьому напрямі є те, що це надзвичайна, вийняткова справа, яка не має аналогій у нормальному політичному житті в рамках держави. Тим часом державні закони та інші правні норми відповідають реальним, чи передбаченим явищам життя в даній країні.
Щоб розвіяти зайві побоювання перед правними ускладненнями з приводу виборів, треба усвідомити, що в нашому політичному житті протягом довгих років та в різних державах було чимало таких організованих форм дії, які, як розглядати їх формалістичне, стояли поза рамками правних норм. Було б помилкою думати, що компетентні державні чинники не доглянули таких справ, чи не здавали собі справи з їхньої суті. Якраз навпаки. Цю толерантність треба віднести на рахунок їхньої мудрости, зрозуміння та доброзичливого ставлення до доброї справи. Власне мудрі державні чинники дивляться насамперед на саму суть, чи вона правильна, можлива з погляду державної рації, а після того розглядають формально-правний бік.
Ми певні, що переведення виборів, зформування Закордонного Центру та його діяльність не стрінуть з того боку перешкод. Основне, — що така акція не буде в нічому шкодити тим державам, в яких живуть українці, а навпаки, вона буде корисною для фронту боротьби з московським імперіялізмом і комунізмом, у світовому маштабі та в кожній країні зокрема. Спираючись на те та на доцьогочасний досвід у подібних справах, можемо сміло реалізувати плян загальних виборів. Тільки не треба створювати собі і чужим чинникам труднощів надмірним формалізмом.
Нагірикінці заторкнемо ще одно питання, яке висувають кола, неприхильне наставлені до концепції виборів. Вони кажуть, що зіставлення кількости тих, хто візьме участь у виборах, з загальною кількістю українців на чужині буде негативною сторінкою виборів, яку зможуть використовувати політичні противники і вороги. Мовляв, одні чи другі будуть твердити, що вся решта українців, яка не буде голосувати — це противники тієї справи, для як.ої переводиться вибори. Отже, вороги української самостійности скажуть, що велика більшість української еміґрації відкидає концепцію самостійництва та протибольшевицьку визвольну акцію. Теж українські противники виборного Закордонного Центру можуть послужитися аргументом про негативний ефект виборів. Як би, наприклад, якесь угруповання поставилося неґативно до виборів і оприлюднило заклик до громадянства, щоб воно бойкотувало вибори, тоді, на думку опонентів, це угруповання усю кількість неголосуючих буде зараховувати до своїх прихильників. Якщо участь у виборах візьме кількадесять тисяч осіб, то відношення такої кількости до кільканадцяти сот тисяч української людности дасть нагоду для різних того роду спекуляцій. Так дехто думає.
Такі арґументи можуть здаватися переконливими тільки при поверховному сприйманні, але при глибшому підході не можуть встоятися. Неучасть у виборах не є рівнозначною з їх бойкотуванням. Навіть при державних виборах, у нормальних умовах, ніхто не зараховує тих, що не голосують, до противників виборів, чи протестуючих, їх звичайно вважається байдужими. Тільки в тоталітарній системі, коли вибори не переводяться вільно, лише в умовах примусу та фальшувань, стримання від голосування може мати значення бойкоту. Коли ж вибори є цілком вільні, то їх бойкотування мусить мати теж відповідний чинний вияв, як, наприклад, віддавання чистих, уневажнених виборчих карток.
Противники виборів до УНВЗЦентру могли б говорити про неґативний ефект тільки тоді, якщо б поважна кількість управнених виборців засвідчила своє негативне ставлення до самих виборів, або в подібній паралельній акції. Якщо б противники виборів задокументували своє становище і свою кількість в аналогічний спосіб, як це зроблять учасники виборів своїм голосуванням, тоді щойно можна б робити порівняння й обґрунтовані висновки. Ми переконані, що такого неґативного доказу проти виборів жодне політичне середовище не змогло б перевести, бо українське суспільство на такі манівці не дасть себе звести. Тож немає підстави побоюватися т. зв. неґативного ефекту виборів. Проголосити своє неґативне ставлення до виборчої акції та видати в тому змислі заклик,, звичайно, різні угруповання можуть легко. Але коли не матимуть позитивного і конкретного успіху в тому, то це буде най-маркантнішим доказом їхнього остаточного політичного банкрутства, куди гіршого, ніж неуспіх у самих виборах. А зараховування на свій бік тих усіх, що не голосують через байдужість, які так само не цікавляться противниками виборів, як і виборами, це цілком неповажне обдурювання себе самого. Ніхто серйозний не буде трактувати цього як політичну квестію. Коли ж хтось захоче підставляти фікції на місце фактів, той завжди має необмежені можливості для цього.
Зрештою, виборів до УЗНВЦентру не можна під кожним оглядом прирівнювати до звичайних виборів у державі. Сам характер виборів до політичного Центру на чужині та обставини життя і діяльности на еміґрації обумовлюють те, що участь у виборах бере лише національне і політичне активна частина української людности. Отже, саме зіставлення кількости голосуючих і неголосуючих можна розглядати тільки як кількісне відношення національно-політичного активу до тієї частини української людности, яка стоїть цілком осторонь від національного життя та політичної діяльности.
Такого показника нам не треба ні трохи лякатися, чи стидатися. Навпаки. Нехай хоч кількадесят тисяч виборців документально заявиться як український національно-політичний актив на чужині, що формує і чинно підтримує національно-визвольну самостійницьку акцію. Це буде поважна й реальна політична база для цієї акції, яку має вести й очолювати Закордонний Центр. Теж у зовнішньо-політичному відношенні такий конкретний показник активу має куди більше значення, ніж голословне аргументування сотками тисяч української людности, яку звичайно вже зараховують до чужих державних організмів та не вважають її окремим політичним фактором.
Для сили й успішности української самостійницької акції за кордоном важливим є, щоб вона мала широку людську базу, але щоб ця база була одночасно живою, активною й непохитною,'а не штерною масою. Під цим оглядом вибори повинні дати поважні позитивні наслідки.
Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
